ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЗІНЬКІВ – місто Полтавської області, райцентр. Розташов. на р. Ташань (прит. Грунь-Ташані, бас. Дніпра), за 33 км від залізничної ст. Гадяч. Нас. 10,3 тис. осіб (2004).

Згадується в істор. документах під 1576 і 1604. Від 1648 З. – сотенне м-ко Полтавського полку. 1662(1661)–1671(1672) – центр Зіньківського полку. 1768 жителі З. брали активну участь у гайдамацькому русі. Від 1781, після ліквідації полкового устрою, З. стає повітовим містом Чернігівського намісництва. Від 1796 З. – у складі Малоросійської губернії, від 1802 – Полтавської губернії, від 1932 – Харківської області, від 1937 – Полтав. обл. Райцентр 1923–30 та з 1932. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 окупований гітлерівцями від 9 жовт. 1941 до 6 верес. 1943. Під час окупації в місті діяла партизан. група на чолі з В.Суком.

Уродженцями З. є композитор П.Батюк, члени Кирило-Мефодіївського товариства І.Посяда та М.Савич, поети М.Зеров і М.Орест.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Зіньків, Зінківський район, Полтавська область
Зіньків — місто районного підпорядкування, центр Зіньківського району, важливий вузол шосейних доріг. Розташований за 83 км від Полтави і 36 км від залізничної станції Гадяч. На околиці міста протікає річка Ташань, що впадає в Псьол (Дніпровський басейн). Населення — 10,4 тис. чоловік.

Зіньківській міськраді підпорядковані населені пункти Власівка, Гавриленки, Горобії, Гусаки, Дадакалівка, Дубівка, Пеленківщина, Переліски, Пилипенки, Сиверинівка, Соколівщина, Хмарівка.

Зіньків — один із старовинних населених пунктів України. Час його заснування невідомий. Вперше згадується в документах у 1604 році. Зіньків нанесений на карту Боплана.

У роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.) Зіньків за наказом Богдана Хмельницького було обнесено земляним валом і перетворено на фортецю. Він став сотенним містечком Полтавського, а потім Гадяцького полків. Його населення щиро вітало історичне рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Присягу на вірність Росії склали зіньківський сотник, 2 отамани, осавул, 2 писарі, війт, бурмистр, 400 козаків, багато селян і міщан — усього 908 чоловік.

Свою вірність Переяславській угоді жителі Зінькова довели на ділі у 1658 році, приєднавшись до повстання проти гетьмана Виговського, який хотів відновити на Україні гніт польських панів. Чотири тижні вони відбивали спроби військ зрадника захопити містечко. І тільки обманом Виговському вдалося взяти Зіньків. Помщаючись над жителями за непокору, він віддав містечко на розграбування своїм союзникам татарам.
Народні маси давали рішучу відсіч спробам старшинської верхівки відірвати Україну від Росії і віддати її на поталу польським, татарським і турецьким загарбникам. Жителі м. Зінькова в листі до наказного гетьмана Якима Сомка (1661 р.) висловили свою тверду рішимість не поривати з Росією.

У 1660—1671 рр. Зіньків був центром однойменного полку, а потім знов став сотенним містечком Полтавського полку. У роки Північної війни Росії із Швецією в Зінькові точилися запеклі бої. Готуючись до рішучого опору іноземним загарбникам і зрадникові Мазепі, зіньківці спорудили нові земляні вали. Коли наприкінці 1708 року шведи підійшли до Зінькова, на його захист стали озброєні жителі містечка і навколишніх сіл (близько 4 тис. чол.). Внаслідок кровопролитних боїв ворогові вдалося захопити м. Зіньків. Він був спалений, а над його жителями інтервенти і мазепинці вчинили жорстоку розправу.

В середині XVIII століття імператриця Єлизавета пожалувала Зіньків гетьману Кирилу Розумовському на булаву разом з 203 селянами, яких фактично було перетворено на кріпаків. Панщину тут відробляли по 4 дні на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, селяни виконували різні повинності — ремонтували шляхи, греблі, будували млини тощо. Гетьманський універсал 1760 року ще більше закріпачив селян Лівобережжя, заборонивши їм переселятися до інших місць без письмового дозволу поміщика. Посилення кріпосницького гніту привело до розгортання гайдамацького руху і на Лівобережній Україні. У 1768 році гайдамаки під керівництвом М. Залізняка активно діяли в районі Зінькова, Куземина і Будищ, у лісі Безвідному.

Царський уряд нещадно розправлявся з народними заворушеннями на Україні. Водночас усе більше обмежувалась її автономія. У 1764 році, після остаточного скасування гетьманства, Зіньків із сотенного містечка став повітовим центром. Проте управління містом і надалі зосереджувалося в руках сотника. В 1782 році Зіньків зараховано до розряду міст Російської імперії. Було призначено городничого, встановлено герб, печатку. З травня 1783 року імператорським указом Зінькову надано пільги і привілеї такі ж, як Києву, Чернігову й Ніжину. За спеціальною грамотою, він дістав міське положення і право. Приватні володіння графа Кирила Розумовського викупила казна за 596 тис. карбованців. На той час у місті налічувалося 1089 дворів, 7212 жителів. Більшість населення становили козаки з сім’ями (4708 чол.) та міщани (1395 чол.). Серед селян дві третини (649 чол.) були кріпаками, а решта (267 чол.) належала до категорії державних селян.

На 1783 рік у Зінькові налічувалося 198 ремісників. Вони об’єднувалися в цехи: кравецький, ткацький, шевський, м’ясницький, ковальський, калачницький. Найбільше було тут шевців і чинбарів (104 чол.). Промисловість була незначною: працювало 4 пивоварні заводи, 3 сукновальні, 14 кузень, 8 водяних і 6 вітряних млинів. Основна маса населення займалася хліборобством і скотарством.

Географічне положення Зінькова сприяло розвитку торгівлі. Через місто проходили 3 поштові шляхи (на Гадяч, Полтаву та Охтирку) і 9 транспортних. На зіньківські ярмарки, яких щороку було 4, з’їжджалися купці з Курська, Тули, Калуги, Харкова, Кременчука, Полтави та інших міст. На них торгували і місцеві купці. Дворяни і козаки також провадили торговельні операції. На ярмарках продавали хліб, худобу, яку скуповували переважно російські купці, ремісничі вироби, фрукти, городину тощо. Зіньків славився своїми садами і городами. Одна з частин міста навіть називалася Цибулівкою.

В останній чверті XVIII століття в Зінькові ще зберігалися залишки міських земляних укріплень. Земляний вал оточував центральну частину міста, до якої примикав т. зв. Поділ, розташований на правому березі річки Ташані (вона тоді називалася Грунею Ташанською). Від площі, що примикала до валу, простягнулися вулиці Лисівки. Інша частина міста — Довгалівка — була розташована на лівому березі річки і називалася за ім’ям першого жителя — Довгаля.

Убогий і занедбаний вигляд мав Зіньків у XVIII столітті. Всі будинки були дерев’яні низькі і здебільшого вкриті соломою. Навіть у центрі міста переважали хатинки-мазанки з двома-трьома віконцями, а біля них — пустирі.

Та й таких хатин будувалося щороку тільки 3—7. Лише в першій половині XIX століття тут почали з’являтися кам’яні будинки під залізним дахом. Найбільш капітальною спорудою була триповерхова тюрма. У 1783 році в Зінькові було 7 церковнопарафіяльних шкіл, в яких вчилися діти заможних козаків, ремісників і селян.

На 1805 рік, коли Зіньків уже був повітовим містом Полтавської губернії, він мав 6707 жителів. Отже, за 20 років його населення не тільки не зросло, а навіть зменшилося (на 500 чоловік). Це пояснюється значною мірою тим, що козаки і селяни, які не могли прогодуватися з своїх клаптиків землі, переселялись на Дон, у Катеринославщину та інші місця. Тільки за 1798—1802 рр. було видано паспорти 1802 жителям. Частина з них ішла на сезонні заробітки, але чимало бідняків зовсім лишали рідне місто. Інші намагалися знайти заробіток в ремісництві. За рахунок хліборобського населення кількість ремісників у Зінькові за чверть століття зросла більш ніж удвоє (420 чоловік у 1808 році, проти 198— у 1783 році). Ремісники виробляли в основному взуття, тканини, гончарний посуд, столярні і ковальські вироби.

В торгівлі Зінькова важливе місце займало домоткане полотно, яке продавалося в місцевих лавках і на ярмарках. В середині XIX століття на Іллінському ярмарку в Полтаві зіньківські купці продавали щороку 500 тис. аршинів полотна і 500 тис. аршинів рядна. Багато зіньківських торгівців возили товар на Єлисаветградський ярмарок, де щороку продавали до 100 тис. аршинів полотна і стільки ж рядна. Однак з розвитком у країні бавовнопрядильних фабрик полотняне виробництво в Зінькові почало занепадати.

Значне місце у збуті кустарних виробів займали чумаки. Зіньківські чумаки провадили широкі торговельні операції на південних ринках, збуваючи там гончарні вироби, рядно, полотно, чоботи, сільськогосподарські продукти (хліб, мед, сушені фрукти тощо) і доставляючи в Зіньків сіль та рибу.

Поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарно-грошових відносин приводили до розкладу феодального ладу і зародження капіталізму. У Зінькові за період з 1783 по 1859 рік кількість купців та їх сімей збільшилась у 8 разів (від 33 до 264 чол.). Більш ніж удвоє зросла кількість міщан (з 1382 чол. до 3095). Зате число державних селян значно зменшилось: у 1805 році їх було 303, а в 1859 році — 1214. Частина з них потрапила в розряд поміщицьких, тобто була закріпачена. До реформи 1861 року середній наділ по Зінькову і повіту становив усього 0,8 десятини.

За підрахунками економістів, для того, щоб селянська сім’я в Полтавській губернії була забезпечена продовольством та фуражем (для худоби) і могла сплатити податки, вона мусила мати не менш як 6 десятин землі. У 1882 році в Зінькові) близько 80 проц. селянських господарств не мали цієї мінімальної норми. Із 982 господарств 27 були зовсім безземельними, 335 не мали орної землі, 257 мали тільки присадибні ділянки, 178 — до 6 десятин і тільки у 184 було по 6 десятин і більше.-На кожні 100 господарств припадали 4 безхатних (усього по Зінькову — 40). З безхатних більше половини (23 господарства) не мали й землі.

У Зінькові налічувалося 124 наймити, 119 господарств «половинщиків», які орендували землю в поміщиків за половину врожаю, і 55 господарств, що заробляли хліб із снопа. В місті переважала натуральна форма сплати оренди, бо безземельні і малоземельні селяни не мали грошей. Половинщина, ця кабальна форма господарських відносин, застосовувалась і при оренді сінокосів, збиранні і молотьбі хліба, заготівлі дров тощо. Закабалені відробітками селяни так характеризували своє становище: «Як станеш відробітки одбувати, то тільки і розмови: — Куди йдеш? — До пана.— Де був? — У пана».

Дуже скрутно було у селян і з худобою: 635 господарств зовсім не мали робочої худоби, з них 405 обробляли землю найнятими кіньми чи волами. У 1882 році на кожне селянське господарство Зінькова припадало в середньому по 1/5 коня, по 1/3 вола, по 1/5 корови і по 1/2 свині. Важким тягарем лягали на плечі селян численні податки і побори.

Обезземелення, величезні податки, непомірні викупні платежі розоряли селян, і вони мусили шукати заробітку поза землеробством. Однак у 1882 році в Зінькові не було жодного підприємства фабрично-заводського типу. А на дрібних підприємствах — 4 олійницях, 41 млині, 11 кузнях і 2 бойнях — уся вільна робоча сила не могла знайти собі застосування. Тому з 67 господарств Зінькова селяни йшли на далекі заробітки. За 1877—1896 рр. процент жінок серед заробітчан Зіньківського та Миргородського повітів зріс майже втроє.

Селяни терпіли не тільки від злиднів, а й від темряви, неписьменності. У Зінькові налічувалося чимало шкіл і училищ, але вони були майже недоступні для дітей і трудящих. У 1861 році у Зіньківському повітовому училищі (відкрито у 1815 р.) навчалося 60 учнів, у парафіяльному (відкрито у 1834 р.) — 29, у двох жіночих пансіонах (відкрито у 1858 р.) —- 33. Крім того, 29 дітей козаків і 9 — міщан відвідували недільну школу (відкрито у 1861 р.).

У 1882 році на кожні 1000 жителів припадало тільки 87 письменних. Особливо мало письменних було серед жінок: на кожних 1000 жінок — 4.

В епоху імперіалізму зубожіння селянства посилилося ще більше. Якщо в 1882 році зовсім не мали землі 27 селянських господарств, то в 1900 році — вже 75, кількість «городників» (власників присадибних ділянок) збільшилась за цей час з 257 до 467 господарств. У половини козацьких господарств (438 з 1034) не було орної землі, а з інших непривілейованих категорій населення польовий наділ мало тільки кожне четверте господарство.

Користуючися скрутного становища бідноти, багатії прибрали до своїх рук половину всіх орних земель — 2676 десятин. Значно зменшилась у зіньківських селян кількість волів, овець, корів. Навіть у більшості козаків (у 716 господарствах із 1034) не було великої рогатої худоби.

Малоземелля, нещадна експлуатація з боку поміщиків і куркулів, тяжкі податки, сваволя місцевих властей,— усе це призводило до загострення класової боротьби. Під впливом виступів робітничого класу розгорнувся революційний рух селян за землю. Як повідомляла газета «Искра» 1 травня 1902 року, цей рух охопив і Зіньківський повіт.

Полтавський комітет РСДРП проводив велику революційну роботу серед жителів Зінькова: посилав агітаторів, випускав листівки і відозви з закликами до боротьби. Тут поширювались також листівки Київського комітету РСДРП, зокрема «Ми вимагаємо народного правління». Є відомості, що в Зінькові існував комітет РСДРП, який у серпні 1905 року поширював у місті власні листівки.

У роки першої російської революції в Зінькові відбувалися значні революційні події. Однак вони мали переважно стихійний характер. Приводом до відкритого виступу зіньківців проти царизму, як згадує учасник революції 1905—1907 рр. В. С. Рубан, були арешти політичних діячів. Вранці 13 грудня 1905 року понад 5 тис. жителів Зінькова і навколишніх сіл зібрались біля поліцейського управління і зажадали звільнення політичних в’язнів. Помічник справника з сотнею стражників намагався розігнати натовп. Але повсталі оточили їх і почали роззброювати. Стражники відкрили вогонь. Було вбито селян Івана Гузя, Статівку, Циганенка і багатьох поранено. Однак це не зупинило повсталих. Вони розгромили поліцейське управління, знищили документи, телефонні апарати, перерізали телефонну лінію. Потім натовп рушив до квартири справника, але той, переодягнувшись у селянську одежу, втік до Гадяча. Слідом за ним туди прибули і члени зіньківського дворянського зібрання. Повстанці створили самоуправління і народну міліцію, начальником якої обрали П. М. Клунного. Цілий тиждень влада в Зінькові була в руках трудящих. Тільки 20 грудня з Полтави у Зіньків прибули козаки, а незабаром і загін чеченців. 36 активних учасників повстання і серед них Д. І. Нагорного, Рудя, Гурина, Гонтаренка, Ситенника та інших було заарештовано і віддано до суду.

Незважаючи на поразку революції 1905—1907 рр., вона залишила у свідомості трудящих Зінькова глибокий слід. У період реакції в місті діяв соціал-демократичний гурток. В нього входили П. М. Клунний, П. Н. Коблицький, В. С. Рубан та інші. Він проводив політичну агітацію, друкував листівки і поширював їх серед робітників і селян, організовував масовки. В січні 1910 року 9 членів гуртка, в т. ч. П. Н. Коблицького, В. С. Рубана, К. Храпача, було арештовано і заслано в Архангельську та Вологодську губернії. Ще раніше жандарми кинули за грати Клунного. Після арешту керівників гурток розпався. За час його існування в роботі гуртківців було чимало помилок, що випливали з нечіткості прийнятої ними програми. На ній, як і на грудневих подіях 1905 року в місті, відбилася політична незрілість селян і нечисленних робітників Зінькова.

У 1910 році у місті не було значної промисловості. Тільки 3 підприємства мали парові двигуни — завод штучних мінеральних вод, млин і просорушка. Крім того, тут працювали олійниця, миловарний завод, вальцьовий млин, друкарня, механічна майстерня і ковбасні заклади. Робітників було всього 86 чоловік. Серед міського населення переважали ремісники: теслярі (141 чол.), кравці (222 чол.), шевці (329 чол.), ткачі (74 чол.) та інші. Найчисленнішою групою нехліборобського населення були поденники — люди без певної професії і постійної роботи. В Зінькові їх налічувалося 494 чоловіки.

Процес пауперизації селян Зінькова зайшов на цей час дуже далеко. Тільки 10,5 проц. усіх мешканців міста жили з хліборобства. П’ята частина їх (18 проц.) була зовсім безземельна, 48,8 проц. мали менше ніж по одній десятині землі, 10,9 проц.— від 1 до 2 десятин, 6,4 проц. — від 2 до 3 десятин. Отже, 84,1 проц. селян були пролетарями або напівпролетарями з наділами землі. Про крайню убогість селян свідчать і такі дані: 56 проц. господарств зовсім не мали худоби. Один кінь припадав на 6 господарств, корова — на 8 господарств, віл — на 100 господарств. Тому тільки четверта частина селян обробляла землю своєю худобою, а решта найманою (10 проц.) і супрягою (67 проц.). Землеробська техніка була зовсім примітивна: орали сохою, сіяли рукою з торби, жали серпами, а молотили ціпами. Жили селяни в убогих хатинах, вкритих соломою, з долівкою.

На початок XX століття тут працювало 2 земські училища, де навчалися 122 хлопчики і 32 дівчинки. Була в місті і жіноча прогімназія. До сторіччя з дня народження О. С. Пушкіна (1899 р.) земство вирішило відкрити при училищах недільні школи. Однак минуло майже 2 роки, перш ніж воно одержало на це дозвіл уряду. У чоловічій недільній школі вчилося 36 неписьменних і малописьменних віком від 16 до 46 років. Понад 20 бажаючим відмовили у прийомі через відсутність місць. У жіночій недільній школі було 78 учениць віком від 12 до 19 років. У цій школі викладали 10 учителів. Всі вчителі недільних шкіл працювали безкоштовно. Навчальне приладдя для недільних шкіл придбали за рахунок мізерних земських асигнувань (200 крб.) та приватних пожертвувань (42 крб.).

Страждали трудящі і від політичного безправ’я. У земстві і міській думі засідали поміщики, куркулі, заможні козаки. Однак тут не було жодного робітника і селянина-бідняка.

Лютнева революція дала народові політичні права, але не дала ні землі, ні хліба, ні роботи. У березні 1917 року, коли до Зінькова дійшла звістка про повалення самодержавства, тут, як гриби після дощу, почали зростати буржуазні й дрібнобуржуазні організації.

З допомогою демагогічних обіцянок їм вдалося пролізти у міську думу і земство.

У середині березня в Зінькові було обрано Раду солдатських депутатів, а потім і Раду робітничих депутатів. Обидві Ради злилися і обрали виконавчий комітет, до якого увійшли представники від правих соціалістичних партій (есери та меншовики). Наприкінці травня утворилася повітова Рада селянських депутатів, але й в ІІ виконкомі переважали представники дрібнобуржуазних партій. Більшовики Гнат Бехов, Григорій Силка, Павло Кривобок, Йосип Крамаренко та ін. проводили гостру боротьбу з своїми ідейними противниками за вплив на маси. Вони закликали трудящих не слухати захисників поміщиків і буржуазії із земства й Рад, які умовляли селян не вдаватися до самочинних дій, чекати, поки Установчі збори розв’яжуть земельне питання. Під впливом більшовиків збори селян Зіньківського повіту 2 червня прийняли резолюцію, в якій говорилося, що всі землі — поміщицькі, казенні, монастирські, церковні, кабінетські тощо — мають бути передані трудовому народові без викупу. Селяни Зінькова і повіту, не чекаючи скликання Установчих зборів, силою захоплювали землю в поміщиків Бразоля, Черненка, Воздвиженського, Линника. Поміщики і куркулі просили Тимчасовий уряд захистити їх від «насилля юрби». Глава російської контрреволюції генерал Корнілов спеціальним циркуляром заборонив селянам вдаватися до «насильницьких дій», погрожуючи у разі непокори застосувати військову силу. 19 серпня Зіньківська Рада селянських депутатів, за пропозицією більшовиків, рішуче засудила цей циркуляр.

Вплив більшовиків на маси у Зінькові і повіті швидко зростав. Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді вони остаточно порвали з меншовиками і очолили боротьбу трудящих за встановлення в місті і повіті влади Рад. У січні 1918 року було розігнано міську думу, і влада перейшла до більшовицького ревкому. До нього входили комуністи Іван Гаманко, Іван Ромашко, Сергій Дяченко, Мефодій Івченко, Іван Потепух та інші. Полтавська губернська організація РСДРП(б) подавала більшовикам Зінькова допомогу партійними кадрами і літературою.

Здійснюючи ленінський декрет, Зіньківський повітовий земельний комітет на зборах 21—22 січня 1918 року ухвалив вилучити всі землі у нетрудових елементів і передати їх біднякам та середнякам, а також «артілям трудової обробки і трудового найму», які створювалися на поміщицьких землях. Негайно почався розподіл землі, худоби, реманенту серед найбідніших селян.

Але наступ німецьких інтервентів на Україну в лютому 1918 року тимчасово перервав радянське будівництво. 5 квітня 1918 року Зіньків був окупований військами кайзерівської Німеччини, а вже 10 квітня німецький комендант видав наказ, де вимагав негайно повернути землю поміщикам і беззаперечно підкорятися всім розпорядженням окупаційних властей. Німецький ставленик гетьман Скоропадський, який проголосив приватну власність «фундаментом культури і цивілізації», посилав каральні експедиції проти селянської бідноти, що відмовлялася повертати поміщицькі землі.

Трудящі Зінькова активно включилися в боротьбу проти німецьких окупантів та гетьманців. Комуністи і багато безпартійних влилися в регулярні частини Червоної Армії, в партизанський загін, що діяв у повіті. Він налічував 300 чоловік і мав 2 гармати і 2 кулемети. Партизани і селяни повіту робили напади на німецьких і гетьманських солдатів.

В листопаді 1918 року, після краху німецького окупаційного режиму на Україні, Зіньків тимчасово захопили війська петлюрівської Директорії. Проти них розгорнули боротьбу місцеві партизани. Вони визволили від петлюрівців не тільки окремі волості, а й ряд повітових міст. 25 січня 1919 року партизанські загони очистили від ворога Зіньків.

Земство, яке діяло в Зінькові при німцях і петлюрівцях, було ліквідоване. Владу в місті взяв військово-революційний комітет, що складався переважно з більшовиків. 23 березня 1919 року у Зінькові був скликаний з’їзд комуністичних організацій повіту. В його резолюції говорилося: «У момент далеко ще не закінченої боротьби з великою і дрібного буржуазією організація комуністів повинна звернути найсерйознішу увагу на партійне будівництво на місцях і, вливши у свої партійні комітети кращих робітників, створювати керівні органи політичного життя». До таких органів комуністи в першу чергу відносили Ради і ретельно готувалися до їх виборів.

У березні 1919 року трудящі обрали повітову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Тоді ж почав виходити її друкований орган — газета «Известия». 12—14 червня 1919 року відбувся III Зіньківський повітовий з’їзд Рад. На ньому було 84 делегати, з них — 39 комуністів і 6 співчуваючих. Це говорить про те, що не тільки робітники, але й основна маса селян ішла за більшовиками.

Рада подавала велику допомогу робітничим продовольчим загонам, які прибули в Зіньківський повіт для збирання продрозверстки. Продзагони брали на облік хліб тільки в тих господарствах, які мали понад 30 десятин землі. За квітень—травень 1919 року вони реквізували у куркулів міста і повіту 121 тис. пудів хліба.

Велику роботу по збиранню продовольства проводили комітети бідноти, створені навесні 1919 року за рішенням повітового партійного з’їзду. Комбіди брали активну участь в організації сільськогосподарських комун, яких весною 1919 року в повіті було створено 5. Всім їм дано ім’я В. І. Леніна. До них вступили сільські бідняки і наймити. Повітова Рада всіляко допомагала комунам, і вони швидко ставали на ноги. Біднота, середняки і навіть куркулі переймали в них кращі методи господарювання.

Чимало уваги приділяла Рада культурно-освітній роботі. У 1919 році в Зінькові було відкрито початкові школи, а також перший пролетарський клуб ім. В. І. Леніна, де читались лекції, проводилися збори і мітинги, виступали самодіяльні колективи.

Однак влітку над Зіньковом знову нависла небезпека. Наприкінці червня 1919 року, коли з півдня почали наступати білогвардійські полчища Денікіна, Зіньківська повітова Рада виділила із складу виконкому військово-революційний штаб, якому передала всю повноту влади в місті і в повіті. За постановою революційного штабу, на буржуазію та спекулянтів було накладено надзвичайний податок у 10 млн. карбованців.

Понад 1000 добровольців із Зінькова і повіту вступили до лав Червоної Армії. Багато з них загинуло в боях з денікінцями під Гадяцьким бором, у тому числі військовий комісар комуніст Любченко.

Після захоплення Зінькова і повіту білогвардійцями, боротьба проти них не припинялася. Трудящі саботували всі військові розпорядження ворога, не давали продовольства і возів для військових потреб. Коли денікінці оголосили мобілізацію, на призовний пункт з’явилося всього 20—25 проц. військовозобов’язаних, але й ті по дорозі на фронт розбіглися. У повіті активно діяли народні месники. Партизанський загін, очолюваний Перехрестом, не раз завдавав відчутних ударів золотопогонникам. У цей тяжкий для Радянської Республіки час трудящі Зіньківського повіту ділом довели свою відданість справі революції. Інформаційний відділ ЦК КП(б)У у своєму зведенні відзначав, що «селянство, особливо біднота, здебільшого настроєне за Радянську владу, молодь впевнено називає себе більшовиками…»

Чотири місяці (серпень—листопад) тривав терор білогвардійців у Зінькові і повіті. Було розстріляно лікаря Д. С. Бродського і чимало активістів-комбідівців. Багатьох робітників, зокрема Родака та Костенка, піддали жорстоким тортурам у катівнях начальника карного відділу. Ворог залив місто кров’ю, але не зміг зломити опір жителів. Звістка про наближення частин Червоної Армії ще більше активізувала їх боротьбу. Вранці 4 грудня спільними діями партизанських військ Баринова, частин 9-ї дивізії і місцевого населення Зіньків було визволено від денікінців.

З допомогою штабу 9-ї дивізії 7 грудня 1919 року в місті створено революційний комітет, до складу якого ввійшли більшовики І. І. Потепух, О. П. Цюпак, П. Кривошея.

Ревком стежив за збереженням майна націоналізованих підприємств, вживав заходів для відновлення їх роботи, контролював власників дрібних приватних підприємств. Дбаючи про охорону прав трудящих, відділ праці ревкому, який очолював комуніст Андрій Лісний, проводив у життя постанову Радянського уряду про 8-годинний робочий день і страхування робітників у разі хвороби і безробіття.

З допомогою ревкому у місті і повіті було організовано міліцію, а слідом за цим волосні і сільські революційні комітети.

Наприкінці грудня 1919 року відбувся з’їзд волосних ревкомів Зіньківського повіту, який відзначив, що хижацьке хазяйнування денікінців зруйнувало весь край, і тільки напруженою працею можна добитися його відродження. «Ми вітаємо сучасну політику Радянської влади на Україні у продовольчому і земельному питаннях,— говорилося в резолюції,— і вживемо всіх заходів, аби Червона Армія і бідніше Селянство й робітництво були забезпечені хлібом, а також щоб засіяти всі землі».

Велику роль у політичному й господарському житті міста і повіту відіграли комуністи, які на початок 1920 року становили вже значну силу. Повітова партійна організація об’єднувала 24 комуністи. 15 січня 1920 року було скликано повітову конференцію більшовиків. Вона ухвалила створити по всіх волостях комуністичні осередки, провести вибори Рад, негайно приступити до організації профспілок сільськогосподарських робітників, посилити діяльність серед жінок і молоді. У повітовий Партійний комітет, обраний на конференції, ввійшли О. П. Цюпак, М. Т. Івченко, П. Кривошея, Є. Д. Середа та інші.

Згідно з рішенням партійної конференції, в березні 1920 року були проведені вибори до Зіньківської Ради робітничих і селянських депутатів. Більшість трудящих міста віддали свої голоси за комуністів. На початку квітня відбувся повітовий з’їзд Рад. У повітовий виконком ввійшли 9 комуністів і 6 боротьбистів.

Знаменною подією в житті Зінькова було створення комсомольської організації. Наприкінці березня 1920 року організовано ініціативну групу, а вже 5 травня відбулися перші збори комсомольців міста. На них обрано комітет ЛКСМУ в складі 7 чоловік. Очолив його Т. Саранча. На кінець травня 1920 року в комсомольській організації вже було 26 чоловік.

Комсомольці були бойовими помічниками комуністів. Разом з ними вони брали найактивнішу участь у проведенні продовольчої роботи у місті і повіті, а Ю. Бугаєнка та М. Поплавського комітет відрядив у Катеринославську губернію. Комсомольці М. Соболев, П. Харченко, Ф. Орленко, Г. Крамаренко та багато інших пішли добровольцями на фронт і брали участь у боротьбі проти Врангеля та білополяків
.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Громадянська війна вимагала великого напруження тилу. У жовтні — листопаді 1920 року в Зінькові було проведено «Тиждень допомоги фронту», «Тиждень допомоги сім’ям червоноармійців», «Тиждень допомоги пораненим червоноармійцям». Під час цих масових кампаній було створено кінний взвод з 64 незаможників Зінькова, який вирушив на врангелівський фронт. Жителі міста зібрали для червоних воїнів багато теплого одягу, сідел, упряжі, возів. У місті і повіті 782 сім’ї червоноармійців були забезпечені паливом, сіллю, цукром, полотном тощо. Зіньківці з ентузіазмом працювали на комуністичних суботниках. Тільки на початку 1920 року їх було проведено 5. В них брали участь 760 чоловіків і жінок.

Чимало зробили для зміцнення бідняцьких господарств Зінькова комітети незаможних селян, створені влітку 1920 року. Вони допомагали повітовій Раді проводити в життя закон про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян, стежили за виконанням продрозверстки тощо. Разом з місцевими комуністами і комсомольцями члени комнезамів проводили роботу по ліквідації неписьменності.

У 1920 році в Зінькові було зроблено дальші кроки у культурному будівництві. До третьої річниці Жовтня відкрилась індустріально-технічна школа, працювали гуртки лікнепу, почала видаватись газета «Вісті». Було споруджено сільський будинок ім. Жовтневої революції і при ньому клуб комуністичної молоді ім. Карла Лібкнехта. Сільбуд мав читальний зал, зал для зборів і їдальню. Восени 1920 року ця їдальня видавала щодня 200—300 обідів для дорослого населення і 107 — для дітей.
Багатогранна діяльність радянських і партійних органів по господарському і культурному будівництву проводилася в дуже тяжких умовах. У Зіньківському повіті діяли численні банди — Шуба, Ангела, Чорта, Марусі, Махна. Вони нападали на продзагони, грабували зсипні пункти, чинили криваві розправи над радянськими активістами.

На початку серпня 1920 року Зіньків захопили махновці. Бандити вбили повітового продкомісара, завідуючого земельним відділом і багатьох комнезамівців, пограбували жителів, забрали сіль, привезену для сільського населення. Часто махновці і петлюрівці діяли спільно. Так, під час перебування Махна в Зінькові він подав військову допомогу банді Хрестового, яка вела бої з бригадою ВОХР.

Дуже тяжкі наслідки для міста мав наліт банди Махна 3 червня 1921 року. Махновці вбили 41 чоловіка, в т. ч. комсомольців М. Барильця, І. Пшеничку, Мальківського. Бандити пограбували касу виконкому, кооперацію, чинили насильства над мирними жителями. 6 червня частини особливого призначення, в які увійшло багато місцевих комуністів, комсомольців і комнезамівців, вибили махновців з міста.

Влітку 1921 року частини Червоної Армії розгромили на Полтавщині махновців. Але боротьба з рештками банд тривала в Зіньківському повіті ще і в 1922 ропі. Повітова партійна організація втратила в ті буремні часи багатьох комуністів. Проте її ряди швидко поповнювалися. У квітні 1921 року в 74 більшовицьких осередках повіту було 409 членів партії і 130 кандидатів.

Після закінчення громадянської війни повітовий партійний комітет (секретар Г. М. Баленко) і виконком Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (голова В. П. Мусієнко) очолили боротьбу трудящих за ліквідацію наслідків воєнної розрухи. В першу чергу вони вжили заходів до відродження сільського господарства. Були реквізовані лишки зерна у куркулів і створені необхідні запаси. Навесні 1921 року 30 тис. пудів зерна очищено і роздано для посіву трудящим селянам. На прокатних пунктах ремонтувалися сільськогосподарські знаряддя. Тільки в березні тут було полагоджено близько 1 тис. плугів, борін тощо. 300 ковалів і слюсарів із Зінькова працювали в сільських кузнях, ремонтних майстернях.

Комуністи проводили серед мас велику виховну роботу, роз’яснюючи рішення X з’їзду РКП(б) про запровадження нової економічної політики. Селяни відповіли на заміну продрозверстки продподатком розширенням посівних площ. Крім своєї землі, вони в кожній волості спільними зусиллями зорали і засіяли громадський клин площею 60—120 десятин і ділянки для забезпечення сімей червоноармійців. Під посіви цукрових буряків у повіті було відведено 550 десятин. Влітку комсомольці повіту організували для збирання врожаю комсомольсько-молодіжні загони. За їх прикладом такі ж загони були створені в усіх губерніях України.

Однак врожай не дуже порадував сільських трудівників. Незважаючи на де, люди гаряче відгукнулися на заклик партії допомогти голодуючим південних губерній України, Поволжя, шахтарям Донбасу. Робітники і селяни збирали для них гроші, продукти. Так, трудівники Зінькова відправили шахтарям Донецького басейну половину свого місячного продовольчого пайка і 132,7 тис. крб. Партійний осередок і повітвиконком розмістили чимало біженців з Поволжя по селах повіту. Жінки-комуністки організували в місті 2 будинки для сиріт і 3 дитячі їдальні.

Комуністи Зіньківського району приділяли багато уваги розвиткові соціалістичних форм господарства на селі. У 1924 році в Зінькові було створено комуну «Іскра Леніна». Райвиконком виділив для неї землю і хороший будинок, де раніше містилось повітове земство, а також багато житлових і господарських приміщень. У наступному році в комуні налічувалося 60 членів. Очолював її учасник громадянської війни Гуренко. Рік у рік зростало і міцніло це господарство. У 1930 році воно об’єднувало 320 чоловік і мало 643 га землі. На його полях працювало 3 трактори, З парові молотарки, 11 сівалок тощо. Того ж року комунари зібрали з кожного га посіву 170 пудів пшениці, 190 пудів ячменю, 135 пудів вівса і одержали близько 90 тис. крб. доходу. Непогані доходи мала комуна від коне- і свиноферм, а також від розведення птиці та кролів.

У комуні дбали і про добробут хліборобів, і про задоволення їх побутових та культурних потреб, про освіту. Для полегшення праці жінок тут було відкрито їдальню, дитячі ясла. Проводилася боротьба з неписьменністю. Працювали курси по підготовці спеціалістів сільського господарства. Тільки за 1930 рік їх закінчили 22 чоловіки. Комунари мали свій клуб, бібліотеку. До комуни «Іскра Леніна» (вона перейшла на статут сільгоспартілі у 1931 р.) приїздило багато селян, щоб ознайомитися з життям комунарів, зрозуміти, в чому секрет їх господарських успіхів. Досвід комуни переконував їх у перевагах колективного господарювання.

Наприкінці 20-х рр. зіньківська партійна організація проводила велику організаційну, господарську і політичну роботу по підготовці і здійсненню соціалістичної перебудови села. У 1929 році під її керівництвом у Зінькові і селах району почалась масова колективізація селянських господарств. На 1 жовтня цього року до колгоспів вступило 2 проц. селян району. У Зінькові було створено 7 колективних господарств.

Куркулі і церковники намагалися будь-що зірвати колгоспне будівництво, перешкодити проведенню хлібозаготівельної кампанії. Вони вбивали радянських активістів, палили колгоспний хліб, знищували худобу. Так, у зіньківській артілі «Червона весна» церковний староста Безпалий та його помічник Кучер вчинили замах на голову продовольчої комісії, члена КНС 3. П. Лупая. У селах Тарасівні, Груні, Комишах куркулі спалили громадські будівлі. Масові диверсійні акти чинила банда Щербаня. Однак ворогам не вдалося перешкодити розвиткові колгоспного руху. В процесі його розгортання куркульство було ліквідоване як клас.

На кінець 1930 року по Зіньківській міськраді було колективізовано 70 проц. селянських господарств, а по району — 39 проц. Чимало колгоспів у перший же рік зібрали непогані врожаї, зміцнили своє господарство. Твердими кроками йшла вперед зіньківська сільськогосподарська артіль «Червона весна», яка мала 385 членів. У колгоспі було 265 га орної землі і 21 га луків та городів. Райколгоспспілка виділила для артілі породистих овець і свиноматок. У 1930 році її доходи становили понад 19 тис. крб. Члени артілі одержали на трудодні чимало хліба, городини тощо. Колишній біднячці Олені Ковшик, наприклад, було видано 97 пудів хліба, а колишньому наймитові Рудю — 91 пуд 15 фунтів.

Не могли поскаржитись на свої заробітки і члени артілі ім. 10-річчя КНС. Так, Федір Бендас одержав за свою працю 503 крб., а при індивідуальному господарюванні його річний доход не перевищував 380 крб. Федот Власенко ніколи не одержував з свого бідняцького господарства більше як 150 крб. прибутку, а в артілі він заробив 359 карбованців.

Однак далеко не всі колгоспи були міцними. У грудні 1930 року Зіньківський райком відзначив, що в районі є чимало слабких господарств, у яких погано організовано облік, нормування і оплата праці. Було викрито чимало хиб і недоліків, допущених під час проведення масової колективізації. Так, у колгоспі «Червона весна» члени правління намагалися примусово усуспільнити всю худобу селян і навіть їх житла. Окремі керівні працівники порушували ленінський принцип добровільності і революційну законність, вдаючись до арештів тих середняків, які не вступали до колгоспів або відмовлялись усуспільнювати посівний матеріал.

Спираючись на постанову ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням партлінії , в колгоспному русі», райком партії і райвиконком провели велику роботу по усуненню допущених хиб. Одночасно вживалися заходи для організаційного і господарського зміцнення артільних господарств та дальшого розгортання колгоспного руху.

На кінець березня 1931 року по Зіньківській міськраді було колективізовано 91 проц. селянських господарств.

Надійним помічником комуністів у проведенні колективізації був тисячний загін комсомольців Зіньківського району. Він мав міцне партійне ядро (72 члени та кандидати партії) і відзначався своєю загартованістю та бойовими революційними традиціями. Навесні 1931 року в результаті діяльності комсомольців до колгоспів було залучено 850 селянських господарств, створено 12 нових сільськогосподарських артілей. Велику роль в організації колгоспів і очищенні їх від куркульських елементів відіграли комітети незаможних селян.

Чималий вклад у соціалістичну перебудову села внесли і трудівники промислових підприємств Зінькова. Вони взяли шефство над приміськими колгоспами і подавали їм всебічну допомогу. Так, робітники «Кустпромкомбінату» навесні 1931 року повністю відремонтували всі сільськогосподарські машини підшефного колгоспу «Червоний степ». Робітники цегельного заводу ім. Першого травня разом з членами сільгоспартілі ім. Комінтерну орали і засівали колгоспні лани.

Велику допомогу у проведенні польових робіт подавала колгоспам Зіньківська МТС. У 1932 році вона вже мала 20 тракторів і багато іншої техніки. Роль МТС у сільськогосподарському виробництві зростала рік у рік. У 1937 році вона виконала в колективних господарствах 50,3 проц. всіх польових робіт. Цей процент зріс у 1939 році до 56,3 і до 59,3— у 1940 році.

В роки передвоєнних п’ятирічок колгоспи Зіньківського району, і зокрема приміські сільгоспартілі — ім. Ворошилова, ім. Комінтерну, «Червона весна», «Червоний степ» та «Червоний авангард», зросли і зміцніли. Вони активно включилися у змагання за право бути учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. У 1939 році 34 артілі і 87 колгоспників району здобули це право.

У довоєнний період значний крок вперед зробила місцева промисловість Зінькова.

Напередодні війни 10 найбільших підприємств місцевої промисловості виробляли понад 50 різних видів продукції на суму 2,6 млн. карбованців. На початку 1941 року в місті став до ладу промкомбінат. Цього ж року планувалося збудувати завод по переробці шкіри, сукновальню тощо. Однак війна перешкодила здійсненню цих планів.

9 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися в Зіньків. З перших днів окупації проти них розгорнув боротьбу партизанський загін ім. Будьонного (командир І. Й. Копйонкін), який пробився на Полтавщину з Харківської області. У жовтні 1941 року цей загін разом з партизанами Зіньківського, Миргородського та Комишнянського районів вивів з оточення понад 3 тис. радянських бійців і командирів. Це була одна з форм взаємодії партизанів з регулярними частинами Червоної Армії.

У Зінькові і навколишніх селах боротьбу проти окупантів розгорнули підпільний райком партії на чолі з другим секретарем А. Й. Погребняком і партизанська група, до якої входили В. Я. Сук (голова райвиконкому), О. П. Олефір (голова колгоспу «Червона весна»), Г. А. Олійник (директор школи № 2), С. І. Григоренко (учасник громадянської війни, вчитель школи № 2) та інші. Йідпільники писали відозви і листівки, вели агітаційну роботу серед населення Зінькова, Загрунівки, Хмарівки, Лютенських Будищ, Троянівки. На початку березня 1942 року німці оточили В. Я. Сука, А. Й. Погребняка і ще 13 їх бойових товаришів у Романівському лісі. Більше доби партизани відбивали атаки 400 карателів. У цьому нерівному бою всі вони загинули смертю героїв.

Після ліквідації підпільної групи гітлерівці ще більше посилили терор, але боротьба проти них не припинялася. Партизани Копйонкіна руйнували шляхи, псували телефонні лінії. Жителі міста саботували розпорядження окупаційних властей, ухилялися від мобілізації на примусові роботи в Німеччину, ховали хліб тощо. Невідомі патріоти врятували барельєф В. І. Леніна, закопавши його на подвір’ї гебітскомісаріату. Цей барельєф був вилитий комсомольцями Зіньківської індустріально-технічної школи і подарований партійній організації району в день 10-річчя Жовтня. Його знайшли у квітні 1960 року і передали історико-революційному музею середньої школи № 2.

Активну боротьбу з ворогом вели колгоспники 0. П. Бражник, В. Ф. Мовчан, Г. М. Пантюх, П. І. Терновий та інші. Вони допомагали радянським партизанам, розвідникам, переховували поранених червоноармійців і тих, що втекли з полону. Велику антифашистську роботу серед молоді міста проводила робітниця артілі «Делегатка» М. Г. Лихачова. Не тільки дорослі, а й діти боролися проти ненависного ворога. 13-річний Сашко Саранча збирав і передавав партизанам розвідувальні дані про розташування гітлерівських частин.

У лютому 1943 року окупанти схопили і розстріляли юного патріота.

Фашисти залили Зіньків кров’ю радянських людей. За роки окупації вони розстріляли 185 жителів, повісили 12 військовополонених. Були закатовані комуніст Д. В. Фастівський, безпартійний К. К. Клименко та інші.

Проте, як не лютував ворог, дні його були злічені. Після поразки на Курській дузі гітлерівці невпинно відступали, ведучи запеклі оборонні бої. Намагаючись будь-що зупинити радянські війська на підступах до Зінькова, гітлерівське командування перекинуло сюди дивізію СС «Велика Німеччина» та багато інших військових підрозділів. У вересні 1943 року у бій з ворогом вступили частини 53-ї армії Степового фронту при підтримці ескадрильї 2-ї повітряної армії, 259-го окремого танкового полку і 444-го винищувально-протитанкового артполку.

Під час визволення міста особливо відзначився особовий склад 358-го стрілецького полку, який складався в основному з моряків Червонопрапорного Балтійського флоту. Бійці відбили танкові атаки ворога і завдали йому великих втрат у живій силі і техніці. 6 вересня 1943 року Зіньків було очищено від гітлерівців. У боях за його визволення віддали своє життя близько 600 радянських воїнів. Бойові товариші і жителі Зінькова поховали їх у братській могилі в центрі міста.

Сумну картину являв собою Зіньків після двох років хазяйнування окупантів. Вони спалили 239 будинків, зруйнували переважну більшість промислових підприємств, культурно-освітніх і торговельних закладів, вирубили парки і сади, пограбували майно кооперативів і промислових артілей на суму 660 тис. крб. Ворог вигнав на каторжні роботи до Німеччини 450 зіньківців і понад 4 тис. жителів району.

Величезних руйнувань і збитків зазнало сільське господарство. Фашисти знищили всі тваринницькі і птахівничі ферми колгоспів міста і району, вивезли понад 2 тис. голів великої рогатої худоби, близько 1,9 тис. коней, 1,7 тис. овець.

Важко було піднімати з руїн господарство міста. Людей не вистачало. Будівельні матеріали і гроші надходили з великими перебоями. Але зіньківці не відступили перед труднощами. Вже на другий — третій день після вигнання з міста ворога у напівзруйнованих цехах промартілі «Делегатка» з’явилися перші робітниці — Мотрона Литус, Парасковія Рула, Анастасія Шиманська. Вони виготовляли для радянських воїнів рукавиці, шкарпетки тощо.

Восени 1943 і взимку 1944 рр. почали давати продукцію маслозавод, олійниця, млин, промартіль ім. Шевченка. Стали до ладу електростанція, промкомбінат. Протягом весни — літа 1944 року в Зінькові було відбудовано два механічні млини, цегельний завод, інкубаторну станцію. Почали працювати 10 промислових артілей.

Вже у 1944 році підприємства місцевої промисловості Зінькова дали валової продукції на 1,5 млн. крб.

Протягом 1943—1944 рр. успішно відбудовувалися приміські колгоспи. Артіль ім. Комінтерну Зіньківської міськради (голова І. М. Пономаренко) до 27-ї річниці Великого Жовтня повністю виконала весь комплекс сільськогосподарських робіт і була занесена на районну Дошку пошани. Багато праці вклали у відбудову і дальший розвиток громадського господарства члени артілі «Червоний авангард» (голова С. О. Галушка). Особливо великих виробничих успіхів у цьому колгоспі добилась комсомольсько-молодіжна ланка Євдокії Чуб. У 1944 році вона завоювала перехідний Червоний прапор райкому комсомолу.

До кінця війни в Зінькові було відновлено мережу торговельних, лікувальних і культурно-освітніх закладів. Велику роботу провадив медперсонал районної лікарні. Протягом вересня 1943 — квітня 1944 року він вилікував 635 поранених і хворих червоноармійців, багатьох жителів міста і району. Почали працювати 2 школи на 20 класних кімнат, клуби, кінотеатр тощо.

Успішна відбудова господарства давала можливість трудящим Зінькова подавати все більшу допомогу фронту. В 1944 році вони відправили фронтовикам 10 тис. цнт. хліба, багато масла та інших продуктів, внесли на будівництво танкової колони «Визволена Полтавщина» 150 тис. крб. Протягом перших 4-х місяців 1945 року по району було зібрано 807,7 тис. крб. на спорудження ескадрильї «Полтавщина — переможцям».

«Дорогі мої земляки-зіньківці,— писав танкіст, гвардії старший лейтенант Федір Гавриш,— ми щодня відчуваємо вашу турботу про нас, радянських бійців, велику допомогу, яку подаєте ви своїй любимій Червоній Армії. …Мені випало велике щастя на грізних машинах з написом «Визволена Полтавщина» громити фашистську нечисть, пройти славний бойовий шлях від річки Вісли до річки Одер.

Ці танки були грозою для німецьких бандитів… Зараз, поряд з іншими військами, колона «Визволена Полтавщина» вступила в столицю Німеччини — Берлін — і відплатить ворогам за кров, за сльози, за знущання».

Нарешті настав довгожданий День Перемоги над фашистською Німеччиною. Чималий вклад у розгром гітлерівців внесли і воїни-зіньківці. Близько 4,5 тис. з них були нагороджені орденами і медалями, а уродженцю міста генерал-майору авіації О. О. Валенку присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Жителі Зінькова свято зберігають пам’ять про свого земляка Григорія Северина. 31 березня 1943 року екіпаж літака, де він був стрілком-радистом, повторив подвиг Гастелло — на палаючій машині врізався у транспорт ворога. Іменем Северина названо піонерську дружину в Зіньківській середній школі № 1.

Після закінчення війни відродження промисловості і сільського господарства міста пішло значно швидше. З 1945 до 1949 року валова продукція промислових підприємств Зінькова зросла майже в 5 разів.

Великий вклад у відбудову і дальший розвиток господарства міста і району внесли комуністи і комсомольці. 28 квітня 1946 року комсомольській організації Зіньківського району було вручено перехідний Червоний прапор Центрального Комітету комсомолу України.

Але не тільки про розквіт рідного міста думала передова молодь Зінькова. Більш як 300 зіньківців пішли працювати на заводи і шахти Донбасу. Закінчивши школу фабрично-заводського навчання, вступили в славну шахтарську сім’ю Григорій Келембет, Пилип Карась, Микола Петренко, Ілля Їжаченко. На шахті № 144, де працювали молоді прохідники, не було бригади, кращої за їхню. При нормі 0,23 м вона проходила за зміну до 6 погонних метрів штреку.

Юнаки і дівчата Зінькова гаряче відгукнулись на заклик партії взяти участь в освоєнні цілинних і перелогових земель. У 1954 році першими поїхали в кустанайські степи 9 комсомольців — Є. Король, 0. Василенко, Д. Їжаченко та інші. В 1955—1956 рр. в Кустанайську область прибули 198 зіньківців — молодих спеціалістів, випускників ремісничого училища. У своїх листах додому молоді цілинники писали про труднощі і романтику свого життя.

Було чимало труднощів, була і своя романтика у трудових буднях і їх земляків-зіньківців. Вони змінювали обличчя міста — будували нові промислові підприємства, реконструювали старі. У 1958 році дав першу продукцію харчокомбінат, у 1961 році — хлібзавод, ще через два роки — меблева фабрика, створена на базі, райпромкомбінату. Було відкрито районне відділення «Сільгосптехніки» тощо. Значно поліпшилась технічна оснащеність підприємств. Якщо у 1956 році робота на цегельному заводі проводилась переважно вручну, то на кінець 1965 року всі основні процеси було механізовано. В результаті обсяг продукції за 10 років зріс у 8 разів. За цей же час на маслозаводі виробництво масла збільшилось у 2,5 раза. Валова продукція овочесушильного заводу за 10 років зросла у 7 разів. Промислові підприємства міста успішно завершили семирічку. План 1965 року вони виконали достроково — до 1 грудня — і дали країні на півмільйона крб. надпланової продукції.

У післявоєнні роки чималих успіхів добились колгоспи Зінькова.

Впевнено крокує вперед сільськогосподарська артіль ім. Енгельса. За період з 1956 по 1966 рік врожаї зернових культур тут зросли з 17,9 цнт до 22,4 цнт з га. Грошові доходи колгоспу збільшилися за цей час у 9 разів. У 1966 році вони перевищували мільйон крб. Це дало змогу збільшити неподільний фонд колгоспу майже до 2 млн. крб і виділити на будівництво та придбання техніки майже в 7 разів більше коштів, ніж у 1956 році. Колгосп має 29 тракторів, 7 комбайнів, 14 автомашин та багато інших машин і механізмів.

Господарство спеціалізується на відгодівлі худоби і птиці. У 1965 році члени артілі виробили по 104 цнт м’яса і 195 цнт молока на 100 га угідь. На честь XXIII з’їзду КПРС колгоспники достроково, до 10 березня 1966 року, виконали квартальні плани продажу державі молока і яєць, а по продажу м’яса — піврічний план.

На кінець 1966 року в артілі ім. Енгельса було 2260 голів великої рогатої худоби (з них 360 корів), понад 3,4 тис. свиней, 340 овець, близько 2 тис. штук птиці. Середньодобовий приріст молодняка худоби досягає майже 300 грамів. Від кожної корови доярки надоїли близько 3 тис. кг молока.

Успішно розвивається господарство колгоспу, зростають його люди. Чимало з них мають урядові нагороди. Краща доярка артілі Є. І. Нечитайло, яка в 1965 році надоїла від кожної закріпленої за нею корови по 3,5 тис. кг. молока, нагороджена орденом Леніна. Орденом Трудового Червоного Прапора Уряд відзначив самовіддану працю завідуючого виробничою дільницею № 2 О. П. Микитенка і голову колгоспу І. П. Кулинича.

Сумлінна праця колгоспників добре винагороджується. З 1 січня 1966 року артіль повністю перейшла на грошову оплату. Того ж року на кожен людинодень колгоспники одержали по 3 крб. (проти 2,5 крб. у 1965 р.). Сім’я М. Я. Бондаренка, що складається з трьох чоловік, які працюють у рільництві, за 1966 рік заробила 2204 крб. і 3306 кг хліба. Отже, місячний заробіток кожного працюючого члена сім’ї перевищував 73 крб., а якщо врахувати вартість одержаного хліба, то він дорівнюватиме 98 карбованців.

Трудівники Зінькова певні і у своєму завтрашньому дні, і в тому, що їх старість буде забезпечена. Пенсійні фонди у 1965 році проти 1961 року зросли майже втроє. З 1966 року пенсії почали одержувати і колгоспники.

Рік у рік поліпшуються житлові умови населення. Протягом 1956—1966 рр. за рахунок районного бюджету у місті споруджено 10 багатоквартирних будинків. За цей же час індивідуальні забудовники з допомогою держави побудували 382 оселі. Зіньків зростає, впорядковується. Тут виросли нові будівлі — райунівермаг, готель, учбовий корпус профтехучилища, лікарня, їдальня тощо. За 1956— 1966 рр. з ініціативи депутатів міськради збудовано 42 тис. кв. метрів доріг з твердим покриттям, 2 мости, 17 тис. кв. метрів тротуарів, 16 км водопроводу, водонапірну башту і 2 глибоководні свердловини. Місто електрифіковане, завершується його газифікація.

Зіньківці є ініціаторами руху за перетворення населених пунктів Полтавщини на міста і села зразкової чистоти та порядку. І вони віддають багато сил і вільного часу благоустрою рідного міста. Під керівництвом агронома-пенсіонера Д. Г. Шила молодь посадила яблуні, груші і квіти вздовж центральної вулиці — ім. Леніна, а на околицях міста — комсомольський парк ім. Барильця, зелену лісову смугу та березовий гай. Зіньків стає чистим і затишним. Але на цьому його жителі не заспокоюються. Протягом п’ятирічки вони планують зробити місто ще красивішим, впорядкованішим. Вулиця Леніна прикраситься 3—5-поверховими будинками. Буде споруджено Палац культури, середню школу на 1000 місць, лазне-пральний комбінат, розширено приміщення 8-річної школи № 3, поліклініки тощо.

Багато уваги приділяють у Зінькові поліпшенню медичного обслуговування трудящих. Тут є лікарня на 125 ліжок, пологовий будинок, протитуберкульозний диспансер, поліклініка, санітарно-епідеміологічна станція, 5 фельдшерських пунктів (на околицях міста). Персонал цих закладів складається з 150 медичних працівників з вищою і спеціальною середньою освітою.

Зіньків має широку сітку шкіл і культурно-освітніх закладів. Тут є 2 середні, 2 восьмирічні, заочна і школа робітничої молоді. В них навчається 2,5 тис. дітей і 1,6 тис. дорослих, працюють 176 вчителів. У місті відкрито професійно-технічне училище, сільське професійно-технічне училище № 1, музичну школу.

Невпинно зростає в Зінькові загін інтелігенції. У 1966 році тут працювало 200 спеціалістів з вищою освітою. Чотирьом з них присвоєно почесні звання: П. Я. Артеменку — заслуженого лісівника УРСР, колишньому директору Зіньківської МТС П. Т. Бойку — заслуженого агронома УРСР, А. С. Ігнатенко — заслуженої вчительки школи УРСР, Г. О. Остапку — заслуженого зоотехніка УРСР. Багато юнаків і дівчат здобувають спеціальну середню і вищу освіту без відриву від виробництва.

Освічена, з широкими запитами молодь Зінькова ставить високі вимоги до діяльності культурно-освітніх закладів. Це враховують комуністи і комсомольці Зінькова. Вони організували «Клуб цікавих зустрічей», де юнацтво набуває життєвої мудрості у старих комуністів, учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції і боротьби за владу Рад, зустрічається з героями Великої Вітчизняної війни, воїнами Радянської Армії і Флоту, передовиками виробництва, з зарубіжними друзями, слухає розповіді тих, хто повертається з туристських подорожей.

Велику роботу проводить районний будинок культури. Тут працює університет культури, організуються цікаві тематичні вечори та вечори відпочинку. З творчими звітами виступають самодіяльні гуртки: драматичний, хоровий, танцювальний, художнього слова, вокальний, ансамбль бандуристів, естрадний і духовий оркестри.

Весело і цікаво живуть зіньківці. В їх побут входять нові радянські звичаї, свята. У 1966 році відзначався День молоді. На ньому були присутні 12 тис. юнаків і дівчат міста і району. На Святі пісні у Зінькові виступали тисячоголосі хори.

Молодь щиро вдячна старшому поколінню за те, що воно завоювало і відстояло для неї вільне щасливе життя. Вона свято зберігає у своєму серці пам’ять про тих, хто пролив свою кров за те, щоб їй ніколи не знати гіркої долі. Юнаки і дівчата Зінькова з любов’ю доглядають братські могили героїв революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Вони взяли найактивнішу участь у спорудженні пам’ятника комсомольцям Зіньківщини, що загинули у 1941—1945 рр. Кошти і будівельні матеріали для цього пам’ятника збирали всі комсомольці району. Його встановили в центрі міста. Молодь підготувала майданчик, залила його бетоном, посадила багато квітів. На постаменті височать скорботні постаті юнака і дівчини з прапором і автоматом. До монумента Слави ніколи не заростає народна стежка.

Зіньківці пишаються славними революційними традиціями свого рідного міста, тим, що зіньківська земля дала Батьківщині багато славних революціонерів, видатних діячів науки і культури. Серед них — І. Я. Посада (1823—рік смерті невідомий), син зіньківського міщанина, член Кирило-Мефодіївського товариства, що належав до його лівого крила, очолюваного Т. Г. Шевченком. Активним учасником народницького руху 70-х рр. XIX століття був уродженець Зіньківського повіту С. П. Ковалик (1846—1926).

Під час Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни в Зінькові діяла група більшовиків-ленінців. Серед них був і уродженець Зіньківського повіту А. М. Жарко. Він — учасник історичного засідання Ради робітничих депутатів Південної залізниці, яка 27 листопада 1917 року прийняла резолюцію про негайне скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад. У грудні 1918 року, за пропозицією В. І. Леніна, А. М. Жарка було висунуто до складу Українського Радянського уряду. У Зінькові народилися М. К. Зеров (1890—1941) — український радянський літературознавець, поеті перекладач та Д. К. Зеров (н. 1895 р.) — український радянський ботанік, академік АН УРСР.

50 славних років минуло з того часу, як наш народ взяв владу у свої руки. За цей період радянські люди докорінно перетворили свою країну. Великі зміни стались у кожному населеному пункті. Жителі Зінькова обчислюють вік свого міста кількома століттями. Але вони з цілковитим правом можуть твердити, що ніколи Зіньків не був таким молодим, красивим і затишним, як нині. їхні працьовиті руки перетворюють його у місто-сад, місто-квітник.

П. С. ДИШЛЕВИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЦДІАК - православ'я
Приписні села - хутори биля м.Зіньків
Адмін поділ за документами - Сотенне м-ко Гадяцького п., з 1781 р.Зіньківського пов. Чернігівського нам.
За адмін. поділом XIX ст. - Зіньківського пов. Полтавської губ.
Церкви - св. Михаїла, Воскресіння Господнього; св. Миколая, Трьох Святителів та ін.

метрична книга ф.127 о.1012 св. Михаїла - сп.31(1723-1741)-с.; 590(1780); 666(1781); 710(1782); 749(1783); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Покрова Пресвятої Богородиці - 28(1723-1738); 589(1780); 666(1781); 710(1782); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Преображення Господнього - 590(1780); 666(1781); 710(1782); 749(1783); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Різдва Христового - 591(1780); 666(1781); 710(1782); 749(1783); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Трьох Святителів - 589(1780); 666(1781); 710(1782); 749(1783); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
св. Миколая - 31(1723-1741)-с; 51(1723-1734); 590(1780); 749(1783); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Воскресіння Господнього - 591(1780); 666(1781); 710(1782); 749(1783); 782(1784); 958а(1792)
Різдва Пресвятої Богородиці - 591(1780); 666(1781); 710(1782); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
Пресвятої Трійці - 590(1780); 666(1781); 710(1782); 782(1784); 958а(1792); 986(1794)
метрична книга ф.127 о.1013 сп.5(1726-1741) *; 28(1739)-виписка з м.к. ; 106б(1782)
метрична книга ф.127 о.1014 сп.19а(1736-1749)
cповідний розпис ф.127 о.1015 сп.65(1774); 106(1794)
cповідний розпис ф.127 о.1016 Воскресіння Христового – сп.46(1774); 611(б.д.);
Покрова Пресвятої Богородиці – 634(б.д.)
Преображення Господнього – 607(1774)*; 624(б.д.)
Пресвятої Трійці – 581(б.д.)
Різдва Пресвятої Богородиці – 611(1774)*
Різдва Христового – 97(1794)*; 611(б.д.)
св. Миколая – 607(1774)*; 611(б.д.)
св. Михаїла – 46(1774); 628(б.д.)
Трьох Святителів – 45(1774); 581(б.д.)
сповідний розпис ф.990 о.1 сп.1058(1774)*
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
Т.В.
Повідомлень: 750
З нами з: 13 лютого 2021, 17:40
Стать: Жінка
Дякував (ла): 596 разів
Подякували: 928 разів

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення Т.В. »

По місту Зіньків маємо трохи дореволюційних документів в ДАПО:
1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Миколаївська церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. хх. Велика Северинівка, Мала Северинівка, Пожарня, Переліски, Хмарівка, Тимошевщина ( станом на 1902 р.)
5. Народження: 1884-1900: ф.1011, оп.4, спр.1;
1886-1904: ф.1011, оп.4, спр.2.
6. Шлюб: 1884-1900: ф.1011, оп.4, спр.1;
1886-1904: ф.1011, оп.4, спр.2;
1894-1900, 1902-1912: ф.1011, оп.4, спр.3.
8. Смерть: 1884-1900: ф.1011, оп.4, спр.1;
1886-1904: ф.1011, оп.4, спр.2;
1894-1900, 1902-1912: ф.1011, оп.4, спр.3.

* * * * * * * * * *

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Соборна Архістратиго-Михайлівська церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. хх. Сокільщина, Підварки, Піленківщина, Переліски, Петренків, Мірошниченків, Пилипенків, Добромислівка ( станом на 1902 р.)
5. Народження: 1888-1898, 1907-1912: ф.1011, оп.4, спр.4;
1895-1903: ф.1011, оп.4, спр.44.
6. Шлюб: 1888-1898, 1907-1912: ф.1011, оп.4, спр.4;
1895-1903: ф.1011, оп.4, спр.44.
8. Смерть: 1888-1898, 1907-1912: ф.1011, оп.4, спр.4;
1895-1903: ф.1011, оп.4, спр.44.

* * * * * * * * * *

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Преображенська церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. хх. Хмарівка, Переліски, Пилипенків ( станом на 1902 р.)
5. Народження: 1896-1899, 1900-1904, 1909-1912: ф.1011, оп.4, спр.5.
6. Шлюб: 1896-1899, 1900-1904, 1909-1912: ф.1011, оп.4, спр.5.
8. Смерть: 1896-1899, 1900-1904, 1909-1912: ф.1011, оп.4, спр.5.

* * * * * * * * * *

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Троїцька церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. хх. Саранчівка, Северинівка ( станом на 1902 р.)
5. Народження: 1890-1896, 1915, 1919: ф.1011, оп.4, спр.6.
6. Шлюб: 1890-1896, 1915, 1919: ф.1011, оп.4, спр.6.
8. Смерть: 1890-1896, 1915, 1919: ф.1011, оп.4, спр.6.

* * * * * * * * * *

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Вознесенська церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. х. Соколівщина ( станом на 1902 р.)
5. Народження : 1899-1909: ф.1011, оп.4, спр.42.
6. Шлюб: 1899-1909: ф.1011, оп.4, спр.42.
8. Смерть: 1899-1909: ф.1011, оп.4, спр.42.

* * * * * * * * * *

1. Полтавська губернія
2. Полтавська єпархія
3. Покровська церква, м. Зіньків Зіньківського повіту
4. Не встановлено
5. Народження: 1883-1895: ф.1011, оп.4, спр.43.
6. Шлюб: 1883-1895: ф.1011, оп.4, спр.43.
8. Смерть: 1883-1895: ф.1011, оп.4, спр.43.
Аватар користувача
Т.В.
Повідомлень: 750
З нами з: 13 лютого 2021, 17:40
Стать: Жінка
Дякував (ла): 596 разів
Подякували: 928 разів

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення Т.В. »

Актові записи по м. Зіньків в ДАПО:
1. м. Зіньків
2. райцентр Полтавська область.
3. з 22.09.1937 р. – Зіньківський район Полтавська область.
4. Народження: 1937 р. ф. 9126, оп.2, спр.39.
1938 р. ф. 9126, оп.2, спр.40.
Відомості по 1939 рік включно. На жаль, це все.
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ЗІНЬКІВ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Таню, дуже Вам дякую!
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Відповісти

Повернутись до “Літера З”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей