Із кінця 1560-х рр. місто почало відроджуватися. Ішло відновлення цехів, а наприкінці століття Другети перебудували своє родинне гніздо, перетворивши його на міцний триповерховий замок. За даними перепису 1631, кількість будинків міщан зросла до 206, а дворян — до 31. 1610 Юрій Другет повернувся в католицтво й почав відродження катол. церкви в У. Його справу продовжив син Янош та жінка останнього Анна, які заснували й побудували в У. єзуїтську колегію (1641—44) — перший середній навч. заклад міста. 24 квітня 1646 в замковій церкві Святого Юрія була укладена Ужгородська церковна унія 1646, що привело до появи в місті греко-катол. конфесії. У серед. 17 ст. Дєрдь Другет завершив буд-во зовн. укріплень Ужгородського замку, перетворивши його на могутню фортецю. 1684 місто було спустошене під час повстання Імре Текелі, але швидко відбудувалося. 1691 помер останній із Другетів Балінт, і У. перейшов до казни. Згідно з тогочасним переписом у ньому нараховувалося 10 вулиць, які групувалися в 3-х районах міста: старому місті, новому місті та підгородді. Мешканці ділилися на 3 групи: дворян, ремісників і селян. У місті діяли 8 цехів; тут було 2 корчми, митниця (в оренді у євреїв), кілька фільварків, більш як 170 виноградників, млин, 2 сади, єзуїтська колегія з монастирем та церквою, замок. Торгівлю контролювали грец. купці.
Із 1692 по 1711 містом володів граф Міклош Берчені, який 1703—11 був одним із ватажків національно-визвол. війни угорців проти Габсбургів під кер-вом кн. Ференца II Ракоці. 1707 в Ужгородському замку проводив переговори посол рос. царя Петра I Д.Корбе. Протягом 1708—09 замок і палац були укріплені й частково перебудовані. У палаці була велика б-ка, зберігалося понад 500 картин і гравюр, діяли театр, муз. ансамбль.
1711 містом заволоділи австрійс. війська, і воно перейшло у володіння казни. 1728 пожежа спустошила замок і церкву Святого Юрія. Протягом 1735—40 містом володів наджупан Ужанського комітату граф Ференц Дюлої, який відновив замок. Після цього воно знову стало власністю казни (до 1848).
1775 з Мукачевого до У. перенесли осідок єпископа Мукачівської греко-катол. єпархії. Герм. імп. і угор. королева Марія-Терезія передала єпископу А.Бачинському єзуїтську колегію та церкву, які були перетворені відповідно на резиденцію і кафедральний собор, та Ужгородський замок, де з 1778 почала діяти богословська семінарія. Завдяки цьому У. перетворився на гол. центр освіти й к-ри українців Закарпаття.
Тривала боротьба міста за здобуття самоуправління привела до того, що 25 січня 1838 збори комітату Унг визнали У. містом із самоуправною радою, а 1848, після початку Угор. революції 1848—49, місто звільнилося з-під опіки казни. 1848—49 багато ужгородців, у т. ч. й частина семінаристів, вступили в ряди революціонерів. Після поразки Угор. революції, наприкінці 1849 — на поч. 1850-х рр., У. був центром т. зв. Рус. воєводства. У цей нетривалий період на вулицях міста встановили "руськомовні" назви, а мовою навчання Ужгородської г-зії була "руська".
За переписом 1850, в місті проживали (разом із чужинцями) 8973 особи, з яких римо-католиків було 2518, греко-католиків — 1534, августинців — 94, реформатів — 430, православних — 24, іудеїв — 2078. Масова поява останніх привела до втрати греками контролю над торгівлею. У місті упродовж 1840—48 виникло кілька пром. підпр-в. Діяла друкарня.
Із 1867 У. — у складі Угор. королівства — однієї з двох частин Австро-Угорщини. 1868 у місті було проведено урбаріальне врегулювання, наслідком якого стало повне майнове розмежування між У. та казною. Протягом 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. місто швидко зростало й почало модернізуватися, особливо в часи, коли його мером був фольклорист і перекладач М.Фінцицький (1890—94, 1904—16). На 1910 кількість його мешканців у порівнянні з 1850 подвоїлася й досягла 16 919 осіб. 1872 із Чопа до У. дійшла залізниця (1893 її продовжили до Великого Березного, а 1904 — до Ужка; нині село Великоберезнянського р-ну Закарпат. обл.), 1902 тут з’явилося електричне освітлення, 1904 розпочалася телефонізація. Правобережну й лівобережну частини міста з’єднав металевий міст (1898). Усе це сприяло розвиткові пром-сті й торгівлі. В У. з’явилися нові підпр-ва, серед яких найбільш відомими були залізоробний з-д Козара та ф-ка меблів "Мундус". На місці непоказних будиночків виникли добротні житлові та громадські споруди, у т. ч. у стилі сецесії (модерну). Зростала мережа навч. закладів різного рівня: відкрився перший дитячий садок (1869), збудовано дві нові держ. початкові школи (1902), горожанську школу (1912) та спец. школу для глухонімих (1904); засновано перші початкові й середні заклади для дівчат. Серед нових сакральних споруд треба згадати василіанський монастир (1912), синагоги неологів (реформаторів; 1870), ашкеназі (1904) та хасидів (1908). Швидкими темпами розвивалася міська лікарня (заснована 1853), якою управляв лікар Е.Новак. 1904 в У. відкрито постійно діючий театр. Під час Першої світової війни місто — центр дислокації австро-угор. військ групи Е.Бем-Ермоллі.
12 січня 1919 до У. ввійшли чехословац. війська. Протягом 1919 — листопада 1938 У. — столиця автономного краю Підкарпатська Русь. Завдяки цьому статусу провінційне та угорське за мовою і к-рою місто перетворилося на модерне й полікультурне. Ядром розвитку "нового" ("чеського") міста став квартал "Малий Галагов" (план розробив архіт. А.Лібшер 1921) з будівлями в стилі конструктивізму. Центром кварталу стала будівля земського уряду (1936). Навколо розміщувалися різноманітні установи (крайовий і окружний суди, військове й поліцейське управління, в’язниця, банк, дитяча лікарня та ін.) і житлові квартали. Була облаштована набережна р. Уж та побудований сучасний транспортний міст (1937). Із 1921 в У. функціонувало автобусне сполучення, 1929 відкрито аеропорт. 1936 завершено буд-во гідроелектростанції. В У. діяло багато політ. партій, громад. і культ. орг-цій; виходили десятки газет і журналів; було збудовано кілька нових навч. закладів (школа ім. Т.-Г.Масарика, деревообробне уч-ще, єдина в Чехословаччині циганська школа та ін.). Особливу роль у суспільно-політ. житті ужгородських українців відігравали Ужгородське т-во "Просвіта" та Общество імені Духновича. На 1930-ті рр. У. став найбільшим містом краю. За переписом 1930, тут проживали 26 675 осіб, з яких українці (різної самоідентифікації) становили 23,5 %, євреї — 22,1, чехи — 17,5, угорці — 16,8, словаки — 12,6, німці — 1,9 %.
Згідно з першим Віденським арбітражем (2 листопада 1938; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) У. відійшов до Угорщини; незначна частина його земель, однак, залишилася у складі Карпатської України (до середини березня 1939). Протягом листопада 1938 — жовтня 1944 місто — центр автономної території "Підкарпаття в складі Угорщини" та адміністративний центр відновленого комітату Унг. За переписом 1941, в У. проживала 35 241 особа, з яких 77,7 % становили угорці, 11,6 — українці, 5,2 — євреї, 3,2 — словаки, 0,7 % — німці. Різкі етнічні зміни пояснюються політичним тиском угорців на українців та євреїв і масовим виселенням чехів та словаків.
Під час Другої світової війни розвиток міста призупинився. 1940 до нього приєднали сусіднє село Радванка і т. зв. Горянське поселення. Знизилася супільно-політ. активність. Нова влада заборонила всі партії й орг-ції укр. спрямування, дозволивши діяльність лише русофільських орг-цій. З метою формування окремої "русинської" мови та "русинського" народу було створене Подкарпатськоє общество наук, яке попри все виконувало також і позитивну роботу на ниві крайової історії та к-ри.
У квітні 1944 в У. розпочалися утиски єврейс. населення. У травні бл. 10 тис. ужгородських євреїв були зібрані у 2 гетто, а потім вивезені в концентраційні табори на територію Німеччини й Польщі. Більшість із них уже не повернулися.
27 жовтня 1944 У. був звільнений військами Четвертого Українського фронту від нім. та угор. частин. Із цього часу місто — центр Закарпатської України 1944—1946, а з 1946 до 1991 — центр Закарпат. обл. УРСР у складі СРСР.
У місті були відкриті на старій основі нові (ідеологічні) заклади освіти й к-ри (Ужгородський ун-т, Закарпатський краєзнавчий музей, картинна галерея, філармонія, театр та ін.) і орг-ції. Була заборонена діяльність Греко-катол. церкви, а її майно конфісковано. Така ж доля спіткала і всі довоєнні суспільно-політ. орг-ції, окрім комуніст. партії. У 1950—80-х рр. на околицях У. збудували з-ди (машинобудівний, механічний, "Турбогаз" та ін.), частина з яких виробляла продукцію для воєнно-промислового комплексу СРСР. Проблема нестачі робочої сили була вирішена за рахунок масового переселення мешканців з ін. місць, у т. ч. з-за меж області. Різке зростання чисельності населення привело до необхідності буд-ва дешевого житла. У лівобереж. частині міста з’явилися великі "спальні райони" з типовою рад. забудовою й нерозвинутою інфраструктурою.
У серпні 1991 міська рада виступила проти Держ. к-ту з надзвичайного стану. 1992 демонтували пам’ятник В.Леніну. Натомість встановлено пам’ятники Т.Шевченку, А.Волошину, О.Духновичу, А.Ерделі, Й.Бокшаю, Т.-Г.Масарику та ін.
На території сучасного У. — археол. пам’ятки різних епох: стоянки (середній і пізній палеоліт), поселення (неоліт, бронзовий вік, ранній залізний вік, рим. час, давні слов’яни), було знайдено скарби.
Історико-архіт. пам’ятки: Горянська ротонда (12—13 ст.), Ужгородський замок (15—18 ст.), садиба родини Дєндєші (17 ст.), резиденція греко-катол. єпископа (1640—46, 1840-ві рр.), Хрестовоздвиженський кафедральний собор (1732—40), костьол Святого Юрія (1768), реформатська церква (1796), синагога неологів (1872), синагога ашкеназі (1908), будівля Ужанського комітату (1908), василіанський монастир (1912), квартал "Малий Галагов" (1920—30-ті рр.), Свято-Покровська церква (1930).
Кобаль Й.В.