СОРОКИНЕ (Краснодон), місто, Луганська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

СОРОКИНЕ (Краснодон), місто, Луганська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Сорокине (у 1938 —2016 роках — Краснодон) — місто обласного значення в Луганській області, адміністративний центр Сорокинського району. Розташоване в південно-східній частині області за 50 км від Луганська на річці Велика Кам'янка. 12.05.2016 року ВРУ постановила повернути місту історичну назву Сорокине[2][3]. Постанова набирає чинності з дня, наступного за днем її опублікування.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СОРОКИНЕ (Краснодон), місто, Луганська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Краснодон (до 1938 року — Сорокине) — місто обласного підпорядкування. Розташоване у південно-східній частині Донецького кряжа, на лівому березі ріки Великої Кам’янки — притоки Сіверського Дінця, за 50 км від обласного центру — міста Луганська. Залізнична станція Краснодон (на лінії Родакове—Лиха) розташована за 7 км від міста. Краснодонській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані також місто Молодогвардійськ, селищні Ради: Гірненська, Енгельсівська, Ізваринська, Краснодонська, Сєверна, Урало-Кавказька. Населення — 67,6 тис. чоловік.

Біля міста виявлено стоянку епохи бронзи та кочівницькі кам’яні баби.

Початок Краснодону поклав Сорокинський рудник, виникнення якого відноситься до періоду промислового піднесення в Росії перед першою світовою війною. У 1906—1909 рр. відомий російський учений Л. І. Лутугін при складанні маршрутної карти залягання вугільних пластів Донбасу виявив у районі теперішнього Краснодона багаті поклади палива. В козачу станицю Гундорівську, якій тоді належали ці землі, потягнулися десятки підприємців. Велику ділянку, від хутора Сорокиного до хутора Талового, в березні 1911 року взяв в оренду інженер Каменнов. У квітні 1912 року ділянка Каменнова була придбана акціонерним товариством Московсько-Казанської залізниці. Незабаром товариство купило також сусідні ділянки інших підприємців. Швидкому промисловому освоєнню цих вугільних запасів сприяло спорудження в 1912 році Північно-Донецької залізниці. В 1912— 1914 рр. були закладені шахти № 1, № 2 і № 5, «Сорокине», «Чуриліне», «Мєшковська» і «Бурун», що утворили Сорокинський рудник. Свою назву він дістав від розташованого поблизу хутора Сорокиного.

Водночас із спорудженням шахт поблизу Сорокинського рудника розпочалося будівництво жител — «дерев’яної» і «кам’яної» колон, що утворили рудникове селище. До 1916 року тут збудували 15 кам’яних шестиквартирних, 26 дерев’яних чотириквартирних будинків і три казарми для гірників. В 1914 році на шахтах Сорокинського рудника були видобуті перші тонни вугілля. Всі процеси видобутку вугілля і проходження гірничих виробок виконувалися вручну. На всьому руднику було чотири вуглепідйомні машини і два кінних приводи. В шахтах єдиними механізмами були парові насоси. Відсутність вентиляторних установок призводила до поганого провітрювання виробок і забоїв, швидкого псування кріпильного лісу, внаслідок чого траплялися часті завали виробок.
Щохвилини наражаючись на небезпеку, вуглекопи по 12 годин на добу обушками рубали вугілля, а саночники, брязкаючи цепом і обливаючись потом, поповзом тягнули до стовбура 13-пудовий вантаж. За цю каторжну працю вони одержували мізерну плату. Денний заробіток вибійника не перевищував 1 крб. 20 коп.; коногони, саночники, вагонщики, лампоноси заробляли від 50 коп. до одного карбованця, а робітники на вантаженні вугілля у залізничні вагони або на відгрібанні породи одержували по 30 копійок. На шахти йшли голота з Катеринославської, Курської, Воронезької, Орловської, Тамбовської та інших губерній царської Росії, а також збіднілі козаки, татари і знедолені інших національностей. До 1916 року на руднику працювало 776 гірників, а в селищі проживало 3105 чоловік.

Казенними квартирами хазяї рудника забезпечували небагатьох. Переважна більшість шахтарів тулилася в бараках і землянках або наймала квартири в навколишніх хуторах. В житлах шахтарів було вогко, брудно. Ліжком часто служили дощані нари. Комісія, яка обстежувала в 1916 році житла гірників, записала в акті, що землянки для сімейних робітників вона «не знайшла можливим описати, такі вони непридатні навіть для домашніх тварин».

На всі шахти рудника був один медичний пункт, де працював фельдшер, який, природно, не міг подати медичної допомоги всім тим, хто її потребував. Найближча церковнопарафіальна школа і двокласне училище з п’ятирічним строком навчання, де могли вчитися діти шахтарів, знаходилися на хуторі Сорокиному, в кількох кілометрах від рудника. Більшість підлітків ніде не навчалася. З юних років вони йшли на шахти, працювали на вибірці породи, вантажних складах, змащувальниками шахтних вагонів, а хлопці старші за віком ставали вагонниками, плитовими, саночниками.

Не було на руднику ні магазинів, ні базару, за продуктами доводилося теж ходити до хутора Сорокиного.

Єдиною «розвагою» гірників було відвідування хуторського шинку, де часто виникали бійки і поножовщина. Дирекція рудника і хуторська козача верхівка розпалювали ненависть між робітниками різних національностей, підбурювали їх один проти одного.

Нестерпні умови праці і побуту викликали у шахтарів гнів і ненависть до самодержавства, до експлуататорів. Невдоволення робітників особливо посилилося в роки імперіалістичної війни, яка підірвала економіку країни, викликала розруху і голод.

У 1908 році до Сорокиного приїхав більшовик П. Ф. Биков, активний учасник революційних подій 1905—1907 рр. на Орловщині. Влаштувавшись роз’їзним продавцем у місцевого торговця, він дістав можливість часто бувати в навколишніх селах і хуторах та вести тут революційну пропаганду. Виїжджаючи до Луганська, Ростова, Катеринослава для закупки товарів, Биков привозив звідти більшовицьку літературу. А в 1916 році, щоб бути ближче до робітників, Панас Федосійович влаштовується на посаду комірного технічного складу Сорокинського рудника.

Навколо Викова до 1917 року згуртувалася група революційно настроєних робітників і козаків-бідняків. До цієї групи входили гірники Я. Г. Вишневський, І. І. Животов, К. Ю. Курносов, службовець рудникової контори Г. Т. Дорошев, представники козацької бідноти М. Й. Ісаєв, Я. Ф. Фомін та інші. Вони проводили революційну агітацію серед робітників і найбіднішого козацтва, роз’яснюючи грабіжницький, антинародний характер імперіалістичної війни, пропагуючи цілі і завдання партії більшовиків.

Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, шахтарі Сорокинського рудника негайно організували мітинг. На мітингу П. Ф. Биков оголосив про зречення царя і перехід влади до Тимчасового уряду. Він звернувся до гірників із схвильованою промовою, в якій закликав виступити на підтримку революції. Учасники мітингу тут же роззброїли козаків і поліцію.

Вже в березні 1917 року на руднику була створена Рада робітничих депутатів. Головою Ради обрали П. Ф. Викова, секретарем Г. Ї. Додхшлева. До складу Ради ввійшли також Я. Г. Вишневський, М. Й. Ісаєв, М. А. Єфремов, К. Ю. Курносов та інші. Делегати від сорокинських шахтарів були обрані до підрайонної Ради робітничих депутатів, створеної на руднику Катеринодон 29 березня 1917 р. (Сорокинський рудник у той час входив до складу Катеринодонського підрайону Луганського району). Сорокинська Рада встановила тісний зв’язок з підрайонним виконавчим комітетом і працювала під його керівництвом.

З перших днів свого існування Рада добилася встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці гірників. Був створений продовольчий комітет, що дало можливість поліпшити постачання рудника продуктами, а також робітнича міліція. Рада активно засуджувала контрреволюційний буржуазний Тимчасовий уряд, зрадницьку політику меншовиків та есерів. Велику роботу провела вона по підготовці та організації першої в історії рудника маївки. Активну допомогу в цьому їй подав Луганський комітет РСДРП. У квітні на рудник приїхала група луганських більшовиків на чолі з В. П. Лотиковим. Вони побували в бараках і землянках гірників, розмовляли з робітниками, роз’яснювали їм політику партії більшовиків. На маївці, що відбулася на березі Великої Кам’янки, луганчани ознайомили шахтарів з Квітневими тезами В. І. Леніна. Учасник цієї маївки І. Н. Фролов згадує, що шахтарі бурхливим схваленням зустріли заклик більшовицької партії до соціалістичної революції та встановлення влади Рад.

Сорокинські гірники у складі делегації Катеринодонського підрайону брали участь у першій Луганській районній конференції Рад, скликаній 16 травня 1917 року з ініціативи Луганської більшовицької організації. Разом з іншими делегатами цієї конференції вони висловилися за перехід усієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів.

Наприкінці квітня, відповідаючи на заклик Кронштадтської Ради робітничих і солдатських депутатів і виконуючи рішення Катеринодонського підрайонного виконавчого комітету, гірники Сорокинського, Катеринодонського, Ізваринського та інших рудників організували недільник по видобутку вугілля для революційних кораблів Балтійського флоту, посаджених Тимчасовим урядом на голодний паливний пайок. На вимогу Ради рудникова адміністрація передала на добу всі шахти в розпорядження робітників. Гірники працювали з великим ентузіазмом і видобули два ешелони вугілля.

А в травні 1917 року в Катеринодон прибули делегати Кронштадтської Ради А. С. Павлов, Б. К. Старовойтов, Грохольський і Кузнецов, які мали приймати і відправляти вугілля; крім того, на них було покладено завдання подати допомогу гірникам в їхній революційній організації. Незабаром після приїзду до Катерино-дона балтійські моряки побували на Сорокинському руднику. З приводу їхнього приїзду Рада скликала мітинг. Виступаючи на мітингу, матроси-більшовики Павлов і Старовойтов розповіли гірникам про політичну обстановку в країні, роботу Петроградської і Кронштадтської Рад і закликали до збройної боротьби за владу Рад. Ознайомившись із становищем на руднику, посланці Кронштадтської Ради подали допомогу Сорокинській Раді у створенні кооперативів, товариського суду, комісій робітничого контролю.

З перших же кроків діяльності Сорокинській Раді довелося зіткнутися із саботажем власників шахт, які намагалися дезорганізувати виробництво. Особливо загострився конфлікт шахтарів з гірничопромисловцями в липні 1917 року. Катеринодонська підрайонна Рада утворила страйковий комітет і поставила перед хазяями вимогу збільшити заробіток на 30 процентів. Промисловці змушені були виконати цю вимогу, проте власник однієї із сорокинських шахт Чурилін рішуче відмовився підвищити зарплату і оголосив про закриття рудника. Тоді Рада на вимогу шахтарів конфіскувала його рудник і обрала робітниче правління на чолі зі штейгером І. І. Скрипниченком.

Завдяки організаторській і роз’яснювальній роботі, що її провели в березні — вересні сорокинські більшовики, симпатії переважної більшості гірників і найбіднішого козацтва були на боці більшовицької партії. Делегат II Всеросійського з’їзду Рад від шахтарів Катеринодонського, Сорокинського та інших рудників катеринодонський більшовик А. О. Сарута, заповнюючи анкету делегата з’їзду, на запитання про ставлення до влади твердо вивів: «Вся влада Радам».

Загальною радістю зустріли шахтарі звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і повалення буржуазного Тимчасового уряду. Про це повідомив їх 27 жовтня телеграфіст станції Верхньодуванна.

В той же день біля будинку Ради відбувся багатолюдний мітинг. З палкими промовами виступили Панас Биков, Михайло Ісаєв, представники з Луганська. З жадібною увагою слухали шахтарі перші декрети Радянської влади про мир і землю. Після мітингу відбулася демонстрація. Гірники разом з дружинами і дітьми в святково прикрашеній колоні направилися до хутора Сорокиного. Йшли вони з піснями, дружно проголошуючи: «Хай живе соціалістична революція!», «Хай живе Ленін!». Мітинг у Сорокиному, на який зібралися жителі з усіх навколишніх хуторів, пройшов з великим піднесенням.

Тоді ж у листопаді Сорокинська Рада прийняла рішення про створення військово-революційного комітету і червоногвардійського загону для захисту завоювань революції. Ревком очолив П. Ф. Биков. До складу ревкому’ ввійшли Я. Г. Вишневський, М. Й. Ісаєв, Г. Т. Дорошев та інші активісти Ради.

З усіх боків рудник був оточений козачими хуторами, де підносила голову контрреволюція. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Сорокиному, Таловому і станиці Гундорівській з’явилися посланці Каледіна — осавул Трохим Попов, біло-козачі офіцери Мельников, Гусельщиков, які почали збирати сили для боротьби з Радянською владою. В цих умовах спішно проводилась робота по організації червоногвардійського загону. Велику допомогу ревкому подав матрос-більшовик О. С. Павлов, який очолював загін Червоної гвардії на Катеринодонському руднику.

До сорокинського загону вступили Дмитро Дараган, Федір Пилипенко, Іван Фролов, Петро Котов, Микола Самарченко, Василь Колотович, Олександр Нестеров та багато інших. Наприкінці листопада червоногвардійський загін налічував більше 200 чоловік. Командиром загону був призначений сміливий і рішучий молодий робітник Карно Животов. Ревком відрядив К. Ю. Курносова, О. Ф. Коваленка і Я. Г. Вишневського в Дебальцеве і Луганськ за зброєю. В Дебальцевому посланцям ревкому місцевий червоногвардійський загін передав 200 гвинтівок, а Луганська Рада допомогла в одержанні боєприпасів на патронному заводі. Почалося навчання червоногвардійців військової справи.

В січні 1918 року на рудник прибула делегація від Донревкому. За дорученням Ф. Подтьолкова і М. Кривошликова делегати звернулися до гірників із закликом виступити проти каледінців. Сорокинський ревком палко відгукнувся на цей заклик. На станції Коксвугілля спішно сформували состав з паровоза, кількох платформ і теплушок. Паровоз і платформи були обкладені мішками з піском. На цьому «бронепоїзді» сорокинський червоногвардійський загін направився на станцію Верхньодуванна, а звідти на Лиху. В районі Лихої наприкінці січня 1918 року він прийняв перший бій з білокозаками, а потім разом з луганським червоно-гвардійським загоном і частинами Донревкому брав участь у боях за Кам’янськ і Новочеркаськ, в розгромі каледінців.

У перші місяці Радянської влади сорокинські шахти ще залишалися в економічній залежності від акціонерного товариства Московсько-Казанської залізниці. Контрреволюціонери, які засіли в цьому товаристві, намагалися зірвати постачання вугілля молодій Радянській республіці і підбурити робітників проти Радянської влади. З жовтня 1917 року по лютий 1918 року вони не виплачували зарплати робітникам Сорокинського рудника. Тоді Рада вирішила направити в Москву своїх делегатів механіка Єфремова і вибійника П. М. Самсонова. Луганська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів видала їм мандат, в якому просила вищі органи Радянської влади допомогти делегатам шахтарів. Документ цей був підписаний К. Є. Ворошиловим.

Зіткнувшись з відкритим саботажем власників товариства, Єфремов звернувся по допомогу у Вищу Раду Народного Господарства, звідки був направлений до В. І. Леніна. Питання про видачу зарплати було розв’язане.

Після повернення на рудник на початку березня 1918 року М. А. Єфремов виступив на мітингу, де розповів шахтарям про бесіду з Іллічем.

Дізнавшись про те, яку гостру потребу в паливі відчувають Москва і Петроград, сорокинські шахтарі почали з подвійною енергією працювати в забоях. 8 і 9 березня 1918 року вони відправили в Москву понад 100 вагонів вугілля. Сорокинський ревком вживав рішучих заходів для боротьби з контрреволюцією і саботажем. Однак, незважаючи на зусилля сорокинських гірників, утримати владу на руднику Раді і ревкому в той час не вдалося.

Наприкінці квітня 1918 року, коли німецькі окупанти, загарбавши Україну, підійшли до кордону Області Війська Донського, в станиці Гундорівській спалахнув контрреволюційний заколот. До заколотників приєдналися багаті козаки хуторів Сорокиного, Талового, Верхньої і Нижньої Шевирівки. Не покладаючись на власні сили, гундорівські білокозаки почали просити допомоги в гайдамаків. Незабаром на допомогу заколотникам підійшов німецький загін. Уранці 25 квітня каральний білокозачий загін, яким командував осавул Трохим Попов, вдерся на Сорокинський рудник і вчинив криваву розправу. Члени ревкому Панас Биков і Георгій Дорошев були розстріляні і скинуті в шурф ізваринської шахти. Свідок цих подій Ю. Ф. Єровенко на все життя запам’ятав мужні слова першого голови Сорокинської Ради П. Ф. Викова, сказані ним перед стратою: «Радянську владу в крові не втопити, бо вона сама робітнича кров!».

Білокозаки схопили і комісара Сорокинського ревкому Михайла Ісаєва та ув’язнили його в Кам’янську тюрму. На суді він поводився мужньо і стійко. У відповідь на пропозицію зректися більшовиків Михайло Ісаєв кинув в обличчя катам: «Я був і лишуся комуністом».

Багато жителів Сорокиного у складі Катеринодонського червоногвардійського загону, очолюваного більшовиком А. С. Павловим, після запеклого бою а білокозаками в районі хутора Талового влилися в п’яту армію під командуванням К. Є. Ворошилова, що пробивалася до Царицина. В їх числі були шахтарі Микита Дараган, Спиридон Шабельський, Михайло Толстоусов, Олександра Кулешова. На різних фронтах громадянської війни билися М. Є. Котов та його син Петро, І. Н. Фролов, Я. Г. Вишневський, Г. І. Жигалко, А. С. Недоступов, Т. П. Чечеринда та багато інших гірників.

Білокозаки та німецькі окупанти, захопивши Сорокинський рудник, поновили власність капіталістів на шахти, скасували всі декрети і розпорядження Радянської влади. Робочий день гірників знову збільшився до 12 годин, були відновлені розцінки, що існували до революції. Керуючим рудником знову був призначений прихильник білих інженер Биков. Поліцію очолили осавул Попов і урядник Ковальов.

Однак репресії та переслідування не зламали революційного духу гірників. Вже до літа 1918 року на руднику виникла підпільна група. Організатором її став В. В. Щепинін, син потомственого луганського пролетаря, активного учасника революції 1905—1907 рр., члена партії більшовиків з 1917 року. Сам Володимир Щепинін, перебуваючи солдатом в армії, брав участь у Жовтневій революції, був у складі полкової і дивізійної Рад солдатських депутатів. Білокозачий заколот застав його на Сорокинському руднику, куди він приїхав у відпустку до сім’ї. Залишившись на руднику, В. В. Щепинін влаштувався машиністом паровоза на шахту № 2 «Сорокине» і активно включився у підпільну революційну роботу. До складу підпільної групи увійшли також М. В. Щепинін — брат В. В. Щепиніна, Іван і Олександр Чистолинови, Григорій Трофімов, Тихон Луговий, Тит Коновалов, Іван Струєв, Андрій Валько, Іван Шелковенко та інші. Підпільники поставили своїм завданням будь-що перешкоджати білокозачій владі в організації видобутку вугілля і постачанні його для потреб білої армії та окупаційних військ. Серед них були слюсарі, машиністи, камеронщики, які виводили з ладу паровози, парові котли, водовідливи, в результаті чого були затоплені проходки на шахтах № 1, № 2, № 3. Підпільники ретельно маскували свою роботу «технічними неполадками», проте діяли рішуче і безстрашно. На шахті № 2 «Сорокине» вони вивели з ладу паровоз, внаслідок чого припинилося вивезення вугілля. Про цю диверсію дізнався механік шахти, який вирішив виказати поліції машиніста паровоза Володимира Щепиніна та його помічника Чистолинова. Ризикуючи, підпільники попередили негідника: «Викажеш — висіти тобі на копрі шахти вниз головою». Механік злякався. Робітники, які ремонтували паровоз, також знали про диверсію, але зрадника серед них не знайшлося.

Підпільники, що діяли на Сорокинському руднику, підтримували зв’язки з підпільним Ростовським комітетом РСДРП. Уповноважений цього комітету В. І. Щепинін не раз приїздив у Донбас і проїздом бував на Сорокинському руднику, де жила його сім’я. В. І. Щепинін інформував групу про становище в країні, про успіхи Червоної Армії, радив, як вести боротьбу з білою владою в умовах підпілля.

В травні 1919 року рудник захопили денікінці. Білогвардійці вчиняли криваві розправи над робітниками. У листопаді вони стратили цілу артіль робітників шахти «Мєшковська».

У грудні 1919 року Сорокинський рудник був визволений від денікінців частинами Першої Кінної армії. Усе населення вийшло зустрічати своїх визволителів. Почався мітинг. Виступаючи на ньому, робітники Григорій Трофимов та Іван Комаров запевнили червоноармійців, що гірники віддадуть всі сили для остаточної перемоги над ворогом. В пам’ять про цю подію одна з центральних вулиць Краснодона названа ім’ям Першої Кінної.

З величезним піднесенням приступили трудящі Сорокиного до відбудови зруйнованого господарства. Вже на кінець грудня сорокинські шахтарі відправили на станцію Лиха, де склалося катастрофічне становище з паливом, 20 вагонів вугілля.

Особливо посилилася ця робота після того, як постановою гірничопромислового відділу Рад-наркому України від 20 січня J 920 року Сорокинський рудник було націоналізовано. У селищі Сорокиному утворилося кущове управління, куди ввійшли шахти № 1 і № 2 «Сорокине», № 1-біс «Урало-Кавказ», № 1 і № 2 Ізваринського рудника. Радянська влада дістала в спадщину від колишніх хазяїв кілька дрібних шахт. У 1920/1921 році на всіх шахтах рудника було видобуто трохи більше 35 тис. тонн вугілля, майже вдвічі менше, ніж в 1917/1918 рр., коли було видобуто 61 588 тонн.

В січні 1920 року на руднику був створений комуністичний осередок, який на кінець року об’єднував близько 200 комуністів. Секретарем осередку комуністи обрали слюсаря шахти № 1 Т. В. Коновалова. У лютому утворився комсомольський осередок. Перші організаційні збори рудникової молоді провів більшовик С. І. Шабельський. На початку березня комсомольський осередок був затверджений Донецьким губкомом комсомолу. Очолив сорокинських комсомольців син робітника Ілля Антифєєв. Осередок об’єднував у 1920 році близько 100 юнаків і дівчат.

У тяжких умовах розрухи і голоду комуністи і комсомольці рудника згуртовували і організовували шахтарів на відбудову шахт, збільшення видобутку вугілля. Вони були першими на недільниках і суботниках, показуючи приклад трудового героїзму і самовідданості. 7 березня 1920 року робітники Ізваринських шахт, вийшовши на недільник, видобули 5500 пудів вугілля, яке було відправлено штабу Південного фронту.

Відпрацювавши зміну під землею, гірники часто брали гвинтівки і займали вночі кругову оборону, відбиваючи напади білих банд. На руднику був створений загін частин особливого призначення, до якого входили понад 100 робітників. Під керівництвом військового комісара Я. Г. Вишневського і уповноваженого губернського комітету ЧК В. Ф. Князева вони боролися з бандами та подавали допомогу продзагонам у вилученні хліба в куркулів.

58 шахтарів і бійців чопівського загону — Карно Животов, Григорій Животов, Данило Жигалко, Олександр Тарарін, Михайло Жигарєв, Тимофій Клочков, Іван Чукавов, Сергій Бунєєв та багато інших загинули у боротьбі з бандами.

Після закінчення громадянської війни повним ходом розгорнулися роботи по відбудові народного господарства. Гірники Сорокинського рудоуправління, яке утворилося в березні 1923 року, взяли активну участь у загальнодонецькій кампанії за підвищення продуктивності праці, проведеній з ініціативи Донецького губкому КП(б) України. На всіх шахтах у грудні 1923 року відбулися широкі безпартійні робітничі конференції, на яких обговорювалися господарське становище Донбасу і завдання шахтарів. Ці конференції, які показали зростання свідомості гірників, пройшли з великим піднесенням.

У 1924—1925 рр. у Сорокинському рудоуправлінні були введені нові шахти № 4, 5 і 7, а діючі шахти № 1 і 2 були модернізовані. У 1925/1926 господарському році на шахтах рудоуправління було видобуто майже 210 тис. тонн вугілля, тобто в чотири рази більше, ніж у 1920/1921 році. На 1 січня 1925 року тут працювало 2285 шахтарів проти 1329 у 1922 році.

Водночас з відбудовою промисловості і підвищенням продуктивності праці поліпшувалося матеріальне становище робітників, зростала заробітна плата. Радянська держава почала виділяти дедалі більше коштів на житлове будівництво. В 1925 році на Сорокинському руднику було споруджено 28 двоквартирних будинків, наступного року почалося будівництво ще 30 таких будинків і 5 гуртожитків.

У 1925 році на руднику діяли амбулаторія і три шахтних медпункти, де працювало 8 лікарів і 14 фельдшерів.

Партійна, профспілкова і комсомольська організації рудника посилювали культурно-виховну роботу серед гірників. У шахтних партосередках щотижня проводилися політичні заняття з членами партії. В грудні 1924 року методом народної будови було завершено спорудження робітничого клубу імені Леніна. При клубі комуністичний осередок організував лекторське бюро і бюро агітаторів. Працювали хоровий і музичний гуртки, випускалися світлова і жива газети, проводилися вечори запитань і відповідей, організовувалися доповіді з політичних і загальних питань, лекції з природознавства і медицини.

Розгорталася робота по ліквідації неписьменності. До роботи в школах лікнепу залучалися вчителі початкової школи, а також усі письменні члени профспілки і комсомольці.

Коли, завершивши відбудову народного господарства, Комуністична партія взяла курс на індустріалізацію країни, партійна організація Сорокиного розгорнула активну роботу по здійсненню рішень XIV з’їзду партії і квітневого Пленуму ЦК ВКП(б). Шоста Сорокинська районна партійна конференція, що відбулася 29 травня 1926 року, у прийнятій постанові відзначила цілковиту ленінську єдність організації, схвалила заходи партійного комітету щодо проведення режиму економії і визначила завдання по дальшому підвищенню продуктивності праці та зміцненню трудової дисципліни. В доповіді і виступах говорилося про активну участь робітничих мас у здійсненні рішень XIV з’їзду ВКП(б). На той час районна партійна організація об’єднувала 900 членів і кандидатів у члени партії.

Про високу свідомість сорокинських шахтарів свідчить їхня активна участь у кампанії по підтримці страйку англійських гірників у 1926 році. За травень, червень і липень робітниками і службовцями шахт було відраховано із свого заробітку на користь англійських гірників 6293 карбованці.

Спираючись на широку підтримку робітників, комуністи рудника неухильна здійснювали рішення партії і щодо колективізації сільського господарства. В резолюції по доповіді про XV партз’їзд, прийнятій одностайно розширеним пленумом Сорокинського райпарткому 25 грудня 1927 року, говориться, що пленум цілком і повністю схвалює рішення з’їзду і вважає їх єдино правильними для досягнення остаточної перемоги на фронтах будівництва соціалізму. Дев’ята Сорокинська рай-партконференція, що відбулася 20 травня 1928 року, поставила вимогу перед комуністами «неухильно проводити роботу по розвитку кам’яновугільної промисловості, в першу чергу поставивши завдання зниження собівартості і проведення раціоналізації виробництва, всемірно посилити практичне керівництво господарством, роботою підприємств».

Нове піднесення творчої активності гірників викликали рішення XVI конференції ВКП(б), яка прийняла перший п’ятирічний план і звернулася до всіх трудящих Радянського Союзу із закликом про розгортання соціалістичного змагання. Шахтарі Сорокинського рудника, як і всі гірники Донбасу, виступили в похід за дострокове виконання п’ятирічки. Свої зобов’язання шахтарі скріплювали Загальнодонецьким соціалістичним договором. Виконуючи їх, сорокинські шахтарі в 1929/1930 господарському році видобули 622 тис. тонн вугілля, тобто на 26 проц. більше, ніж у 1928/1929 році.

Широко впроваджувалася механізація на шахтах. У 1930 році на сорокинських шахтах працювала 21 врубова машина, а в 1937 році уже 92, в 1938—1 ІЗ2. У 1932 році рівень механізації вугледобування становив 57,7 проц., а в 1935 році — 75,2 проц. Наприкінці другої п’ятирічки шахтарі мали на своєму озброєнні 92 врубівки, 233 відбійних молотки, 118 конвейєрних приводів, 15 електровозів, 36 компресорів.

Боротьбу шахтарів за впровадження нової техніки і краще її використання очолювали комуністи і комсомольці. В 1933 році на шахтах Сорокиной) працювало 18 комсомольсько-молодіжних механізованих лав, силами молоді було видобуто більш як 4 тис. тонн вугілля понад завдання.

Оскільки існуючі малопотужні шахти швидко вироблювали свої запаси, з 1930 року почалося будівництво нових великих шахт. У 1936 році стала до ладу шахта № 12, виробничою потужністю 1200 тонн вугілля на добу, через рік — шахта № 1-біс, а незадовго перед війною — найбільша в довоєнному Краснодоні шахта № 2-біс з проектною потужністю 2000 тонн вугілля на добу. Утворений в 1935 році трест «Сорокинвугілля» об’єднував 25 шахт, а до 1941 року у тресті «Краснодонвугілля» було вже понад 40 шахт, у тому числі 9 великих і 10 середніх.

Дедалі ширшого розмаху набирали ударництво і стахановський рух. 5 січня 1934 року сорокинський рудком профспілки вугільників рапортував XV районній партійній конференції про те, що план останнього року першої п’ятирічки виконаний достроково — до 29 жовтня; зросли ряди ударників-ізотовців, 350 гірників достроково виконали свої виробничі завдання.

Ініціатором масового соціалістичного змагання за дострокове виконання першої п’ятирічки виступила комсомольська бригада шахти № 3, яку очолював учасник громадянської війни Сульженко. До 1 листопада 1933 року вона завчасно виконала річну програму. Самовіддано працював вибійник Т. М. Саранча, комуніст з 1918 року. Серед перших ударників праці був також Михайло Толстоусов, колишній наймит, активний учасник революції і громадянської війни, бригадир вибійників шахти № 1 «Сорокине».

Героїчні революційні традиції батьків гідно продовжувала гірницька молодь. По-стахановському працювали комсомольці — вибійник шахти № 1 Дмитро Рябов і навальник шахти № 3 Іван Решетников. Дмитро Рябов організував комсомольсько-молодіжну бригаду імені 15-річчя ВЛКСМ, яка систематично перевиконувала завдання. Всі робітники бригади Івана Решетникова були охоплені змаганням і виконували завдання на 115 процентів. Як кращі ударники Сорокинського району вони брали участь у Всеукраїнському зльоті молоді в жовтні 1933 року.

В першому районному зльоті стахановців, що відбувся в селищі Сорокиному 29 грудня 1935 року, брали участь близько 300 делегатів, а в 1940 році в тресті «Краснодонвугілля» було вже 764 стахановці та 5784 ударники.

Велика увага приділялася підготовці технічно грамотних кадрів, здатних оволодіти і керувати технікою. 1 грудня 1929 року у Сорокинському рудоуправлінні була організована на базі шахти № 3 шахта-школа по навчанню молодих робітників і підвищенню їхньої кваліфікації.

На початку 20-х років на шахтах Сорокинського рудника майже не було місцевої робітничої інтелігенції. За роки перших п’ятирічок десятки робітників набули вищої і середньої спеціальної освіти. У 1940 році на шахтах тресту «Краснодонвугілля» працювало 73 гірничі техніки і 38 інженерів. Вмілими командирами вугільного виробництва на сорокинських шахтах стали начальники шахт А. А. Валько, П. І. Салтиков, начальник дільниці М. І. Аюпов та багато інших колишніх робітників.

В результаті здійснення передвоєнних п’ятирічок колись глухий Сорокинський рудник став одним з великих центрів вугільної промисловості Донбасу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 жовтня 1938 року рудникове селище Сорокине було перетворено на місто Краснодон. У 1939 році в місті проживало 22 220 чоловік. У 1940 році гірники Краснодона дали народному господарству країни 2450,5 тис. тонн вугілля, або в чотири рази більше, ніж на початку першої п’ятирічки, і в 70 разів більше, ніж у 1920 році.

Ще в 1933 році за прикладом гірників Горлівки сорокинські шахтарі включилися в масовий похід за культурне життя, за впорядковані шахтні селища.

Одна за одною врізалися в донецький степ все нові і нові вулиці — Жовтнева, імені Пролетарської диктатури, імені Артема, Піонерська, Садова, Першотравнева, імені Дзержинського та ін. Були збудовані три школи, три гірничопромислові училища, клуб імені Горького, піднеслися корпуси нової лікарні, відкрилося кілька магазинів, майстерень побутового обслуговування, банно-пральний комбінат.

У місті і на шахтах перед війною працювали три лікарні на 328 ліжок, санстанція, дві поліклініки, дві дитячі консультації, 8 амбулаторій, 10 медпунктів, 13 дитячих ясел на 564 місця. Багато сил і енергії віддавали охороні здоров’я трудящих лікарі М. П. Космодем’янський (нині заслужений лікар Української РСР) і лікар Г. О. Бовикіна.

У 1940 році в Краснодоні і шахтних селищах було 15 середніх, семирічних і початкових шкіл. Тільки в школах міста навчалося понад 4 тис. дітей шахтарів і працювало близько 200 вчителів. Великий вклад у навчання і виховання підростаючого покоління внесли 3. Г. Доминич і М. А. Борц (нині заслужені вчителі школи УРСР), Д. О. Саплін, М. О. Виценовська, Г. Д. Колотович, М. М. Гречуха.

Культурне обслуговування шахтарів здійснювали 15 клубів і 40 бібліотек з книжковим фондом понад 100 тис. примірників. При клубах працювали 23 драматичних гуртки, 26 хорових, 31 музичний, 13 літературних.

Усього в роботі гуртків брало участь 1420 чоловік.

З 1930 року виходила районна газета «Ударник» (з 1937 року — «Социалистическая Родина»), на шахтах випускалося 5 багатотиражних газет. Три радіовузли обслуговували понад дві тисячі радіоточок. У 1939 році краснодонці передплачували 43 тис. примірників газет і журналів. Такі чудові плоди принесло сорокинським шахтарям здійснення ленінського плану соціалістичної індустріалізації країни і культурної революції.

19 лютого 1939 року у Краснодоні відбулася XVIII районна партійна конференція. Її делегати говорили про перспективи розвитку вугільної промисловості району на базі розвіданих найбагатших запасів коксівного вугілля.

До 1943 року намічалося довести добування вугілля до 4165 тис. тонн.

Віроломний напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну працю гірників. У перші ж дні війни сотні краснодонців пішли добровольцями на фронт.

Ті, хто залишився в місті, своєю ударною працею прагнули замінити робітників, які із зброєю в руках відстоювали рідну землю. Понад 13 тис. трудящих району вступили до народного ополчення.

В 1942 році, коли ворог рвався до Донбасу, Луганський обком партії за завданням ЦК КП(б) України почав створювати розгалужену сітку підпільних партійних організацій. В травні і червні цього року до Краснодона двічі приїздив секретар ЦК КП(б) України Д. С. Коротченко. Він подовгу розмовляв з людьми, яких Краснодонський райком партії рекомендував для роботи у ворожому тилу, радив їм, як краще організувати підпільну роботу.

Керівником Краснодонської підпільної партійної організації було затверджено П. П. Лютикова, учасника громадянської війни, комуніста ленінського призову, який працював перед війною начальником центральних електромеханічних майстерень. Одним з перших в країні він у 1925 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Разом з Лютиковим для підпільної роботи в місті були залишені член партії з 1918 року Т. М. Саранча, комуністи—головний механік шахти ім. Енгельса М. П. Бараков, завідуючий військовим відділом райкому партії Г. Т. Винокуров, голова міськради С. Г. Яковлев, старий гірник А. А. Валько, працівник міськради Д. С. Виставкін, працівник райвідділу охорони здоров’я М. Г. Димченко, голова жінради Н. Г. Соколова.

Краснодон був окупований гітлерівськими загарбниками 20 липня 1942 року. Відразу ж почалися арешти і розстріли, грабежі і насильства. Наприкінці липня в Ізваринських каменоломнях були страчені Т. М. Саранча та його син комсомолець Г. Т. Саранча, П. Д. Салфетников, брати Я. А. і М. А. Бекмаєви. До фашистської катівні були кинуті десятки активістів, передових шахтарів.

На захопленій донецькій землі гітлерівці намагалися налагодити видобування вугілля. В Краснодоні фашистський дирекціон № 10 створював механічні майстерні для ремонтування гірничошахтного устаткування.

Ці майстерні і стали центром діяльності комуністів-підпільників. П. П. Лютиков влаштувався в механічні майстерні технічним керівником. Незабаром за його рекомендацією начальником майстерень призначили М. П. Баракова. Користуючись своїм службовим становищем, П. П. Лютиков і М. П. Бараков влаштували на роботу у майстерні комуністів Д. С. Виставкіна, М. М. Рум’янцева, М. Г. Телуєва, Г. М. Соловйова, комсомольців Володимира Осьмухіна, Анатолія Ніколаєва, Юрія Виценовського, Анатолія Орлова.

Почалася важка, повна смертельної небезпеки боротьба з ворогом. Підпільники вміло затягували ремонт гірничого устаткування, зривали відбудову шахт. Вони розповсюджували листівки, в яких закликали краснодонців чинити опір ворогові.

Через Володимира Осьмухіна, Анатолія Ніколаєва, Н. Г. Соколову, а трохи пізніше через Є. Я. Мошкова керівники партійного підпілля П. П. Лютиков і М. П. Бараков встановили зв’язки з молоддю і почали залучати її до розповсюдження листівок, добування зброї, організації диверсій і саботажу.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СОРОКИНЕ (Краснодон), місто, Луганська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
В ніч на 29 вересня 1942 року гітлерівці вчинили звірячу розправу над радянськими патріотами, закопавши живими в міському парку 32 шахтарів. Звістка про це злодіяння до глибини душі вразила краснодонську молодь, викликала пекучу ненависть до ворога і тверду рішимість нещадно мститися йому.

Комуністи вирішують об’єднати окремі підпільні комсомольські групи в єдину організацію. Наприкінці вересня 1942 року відбулися перші збори керівників груп, на яких був обраний штаб підпільної комсомольської організації. За пропозицією Сергія Тюленіна організацію назвали «Молода гвардія». До штабу «Молодої гвардії» ввійшли У. М. Громова, І. О. Земнухов, О. В. Кошовий, В. І. Левашов, В. Й. Третякевич, І. В. Туркенич, С. Г. Тюленін і Л. Г. Шевцова.

Секретарем підпільної комсомольської організації — комісаром «Молодої гвардії»— був обраний Олег Кошовий, командиром — Іван Туркенич. З метою конспірації члени «Молодої гвардії» були поділені на групи, які діяли не тільки в місті, а й на шахті № 1-біс, у Шевирівці, Новоолександрівці, Первомайську, селищі Краснодоні.

Ті, хто вступав у «Молоду гвардію», давали клятву: «Я, вступаючи в ряди «Молодої гвардії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем своєї рідної багатостраждальної землі, перед лицем усього народу урочисто клянуся:

Беззаперечно виконувати будь-яке завдання, дане мені старшим товаришем.

Зберігати в найглибшій таємниці все, що стосується моєї роботи в «Молодій гвардії».

Я клянусь мститися нещадно за спалені, розорені міста і села, за кров наших людей, за мученицьку смерть 30 шахтарів-героїв. І якщо для цієї помсти потрібно буде моє життя, я віддам його без хвилини вагання. Якщо ж я порушу священну клятву під тортурами або через боягузтво, то нехай моє ім’я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого покарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров! Смерть за смерть!».

З перших днів роботи комуністи поставили перед штабом «Молодої гвардії» завдання — залучати до активної боротьби з окупантами широкі верстви молоді. Це завдання успішно виконувалося. У жовтні підпільна організація налічувала 35 чоловік, у грудні 1942 року — 92 чоловіки. 20 з них були комуністами. В підпіллі було прийнято до комсомолу 22 чоловіка.

Серйозною бойовою операцією молодогвардійців був зрив вивезення хліба до Німеччини. Молодогвардійці знищували хлібні скирти на полях, що оточували Краснодон. У жовтні — листопаді юні месники зробили кілька нападів на ворожі автоколони. Захоплена зброя доставлялася в арсенал «Молодої гвардії», який містився в підвальному приміщенні міської лазні.
У 25-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції молодогвардійці вивісили червоні прапори на найвищих будинках Краснодона. Сміливим нападом на Волчанський концентраційний табір підпільники визволили з полону 75 радянських солдатів і офіцерів. За завданням М. П. Баранова Юрій Виценовський підпиляв канат підйому на шахті № 1 «Сорокине». Завдяки цій сміливій диверсії було зірвано відбудову єдиної підготовленої до пуску шахти Краснодона. В ніч з 5 на 6 грудня Сергій Тюленін, Люба Шевцова і Віктор Лук’янченко спалили фашистську біржу праці, чим врятували від угону в рабство дві тисячі юнаків і дівчат міста. «Молода гвардія» мала в своєму розпорядженні чотири радіоприймачі і підпільну друкарню. В ніч на 7 листопада 1942 року підпільники випустили перші друковані листівки. Всього за час окупації було випущено 30 назв листівок загальним тиражем близько 5000 примірників.

Значно активізувалася діяльність краснодонських підпільників після розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом. З наближенням Червоної Армії до Донбасу вони розробили план захоплення міста, розставили сили.

До цього часу в арсеналі підпільників було 15 автоматів, 80 гвинтівок, 300 гранат, близько 15 тис. патронів, 10 пістолетів, 65 кг вибухівки.

Підле зрадництво провокатора Почепцова перервало бойову діяльність комуністів і комсомольців Краснодона. В перших числах січня 1943 року більшість членів «Молодої гвардії» і комуністи-підпільники були схоплені гестапівцями. Документи слідства, спогади очевидців, показання поліцаїв говорять про безприкладну мужність керівників партійного підпілля і героїв-молодогвардійців, Побитий мало не до смерті, Євген Мошков плюнув в обличчя кату і гнівно крикнув: «Ви можете мене вішати! Чуєте? Все одно моїм трупом вам не заслонити сонця, яке зійде над Краснодоном!». Після жорстоких катувань і тортур 15, 16 і 31 січня 1943 року частина підпільників була розстріляна, а решта — живими кинута у шурф шахти № 5.

14 лютого 1943 року Краснодон був визволений від фашистських загарбників воїнами 23-го танкового корпусу (командир — генерал-лейтенант танкових військ Ю. Г. Пушкін), що входив до складу 5-ї гвардійської армії. Із шурфу шахти були підняті останки героїв Краснодона і 1 березня їх з воїнськими почестями поховали у міському парку. Олег Кошовий, Любов Шевцова, Дмитро Огурцов, Віктор Суботін і Семен Остапенко були розстріляні гестапівцями 9 лютого 1943 року у Гремучому лісі поблизу Ровеньок. 20 березня після визволення міста вони були поховані в ровеньківському сквері біля клубу ім. О. М. Горького.

Одинадцяти підпільникам удалося врятуватися від переслідування фашистів. Іван Туркенич, перейшовши лінію фронту, вступив у ряди Радянської Армії і брав участь у боях за визволення Батьківщини. 14 серпня 1944 року він загинув смертю хоробрих у боях на Віслі під містом Глогув. Похований у польському місті Жешуві. Степан Сафонов також перейшов лінію фронту і загинув у бою за місто Кам’янськ. Анатолій Ковальов утік з-під розстрілу біля шурфу шахти № 5, зник з міста і пропав безвісти.

Вісім членів «Молодої гвардії» — Василь Левашов, Анатолій Лопухов, Георгій Арутюнянц, Валерія Борц, Ольга і Ніна Іванцови, Михайло Шищенко і Радій Юркін — залишилися живими.

Радянський уряд високо оцінив подвиг комуністів і комсомольців Краснодона. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1943 року п’яти членам штабу «Молодої гвардії» — Олегу Кошовому, Івану Земнухову, Сергію Тюленіну, Уляні Громовій і Любові Шевцовій — посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу; Анатолій Попов, Микола Сумський і Іван Туркенич нагороджені орденом Червоного Прапора, 36 молодогвардійців — орденом Вітчизняної війни І ступеня, шість — орденом Червоної Зірки, 66 — медаллю «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1965 року П. П. Лютиков і М. П. Бараков були нагороджені посмертно орденом Леніна; А. А. Валько, Г. Т. Винокуров, Д. С. Виставкін, М. Г. Димченко, Т. М. Саранча, Н. Г. Соколова і С. Г. Яковлев — орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Народ увічнив пам’ять героїв Краснодона, назвавши їхніми іменами міста, робітничі селища, підприємства, радгоспи, кораблі. Тисячі піонерських дружин і загонів носять ім’я молодогвардійців. У Краснодоні в 1954 році їм споруджено величний пам’ятник. Автори пам’ятника — луганські скульптори В. І. Агибалов, В. І. Мухін, В. X. Федченко і київський архітектор О. О. Сидоренко. Ще в 1944 році у Краснодоні створено державний музей «Молода гвардія». Історія краснодонського підпілля покладена в основу відомого роману О. О. Фадеева «Молода гвардія», який видано багатьма мовами народів СРСР та 32 мовами народів світу.

Безсмертний подвиг комуністів і комсомольців Краснодона став запалюючим прикладом беззавітного служіння Батьківщині для мільйонів радянських людей, прикладом боротьби за мир і свободу для прогресивної молоді всіх континентів світу.

Багато краснодонців відстоювали свободу і незалежність своєї соціалістичної Вітчизни на фронтах Великої Вітчизняної війни. 5950 жителів міста за бойові заслуги нагороджено орденами і медалями, трьом шахтарям — І. Г. Шевченку, Г. В. Галанову та М. І. Губіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ще тривали бої на Луганщині, а у визволеному Краснодоні широко розгорнулися роботи по відбудові шахт, житлового фонду і міського господарства. Матеріальна шкода, що її завдали гітлерівські окупанти народному господарству і особистому майну громадян міста, обчислювалася величезною сумою — 1 млрд. 160 млн. крб. Потрібні були героїчні зусилля, щоб в умовах гострої нестачі устаткування, інструментів, робочої сили підняти з руїн шахти та налагодити видобування вугілля. І відновлені з перших днів визволення партійні, профспілкові та комсомольські організації міста широко розгорнули соціалістичне змагання серед шахтарів за найшвидшу відбудову вугільних підприємств. На 1 липня 1943 року в змаганні брало участь 71,8 проц. усіх гірників. Уже в лютому 1943 року були пущені в експлуатацію сім шахт, а на 25 листопада краснодонці відбудували і здали в експлуатацію 28 дрібних і 5 основних шахт.

З евакуації на рідні шахти поверталися шахтарі. По комсомольських путівках в Краснодон приїхали сотні юнаків і дівчат із Вінницької, Київської, Черкаської, Волинської та інших областей України, з Білорусії і Сибіру, щоб ударного працею помножити славу батьківщини «Молодої гвардії». За 1945— 1946 роки на шахти міста прибуло більше 300 демобілізованих воїнів. З усіх кінців країни прибували ешелони з лісом, підйомними машинами, устаткуванням.

Широко відомим стало в ті дні ім’я краснодонського вибійника комуніста І. І. Панащатенка. Він щодня виконував по 4—5 норм, запалюючи своїм прикладом інших. Радянський уряд нагородив його в 1944 році орденом Леніна. І. І. Панащатенко багато зробив, щоб навчити передових методів праці молодих робітників. Добра слава йшла і про трудові подвиги врубмашиніста краснодонської шахти № 12 комуніста І. П. Ізотона. Він перший у Луганській області довів продуктивність врубівки в 1945 році до 9 тис. тонн на місяць. Краснодонці обрали знатного шахтаря в 1946 році своїм посланцем до Верховної Ради СРСР.

На відбудову народного господарства, на збільшення видобутку вугілля було мобілізоване все працездатне населення міста. Справжній героїзм проявили в ті дні дружини і дочки шахтарів. Багато з них працювало в шахтах нарівні з чоловіками. Зразки самовідданої праці показували комсомольсько-молодіжна бригада дівчат Талівського шахтоуправління на чолі з Валентиною Толкачовою, вибійниць шахти № 12, яких очолювали Ганна Федченко і Любов Яворська, шахти № 22 на чолі з Ольгою Замакосовою та інші. Відразу ж після визволення Краснодона міська Рада депутатів трудящих з допомогою свого активу створювала бригади домогосподарок, які працювали на відвантаженні вугілля, очистці шахтних дворів, по ремонту житлового фонду і побутових установ. Жіночі бригади на чолі з домогосподаркою Клавдією Провоторовою збудували вузькоколійні залізниці на шахти № 1-біс, № 21 і № 2— 93. До початку першої післявоєнної п’ятирічки в Краснодоні вже було відбудовано 9 основних, 10 середніх і 22 дрібні шахти, на яких в 1945 році було видобуто 1 млн. 890 тис. тонн вугілля, або майже в чотири рази більше, ніж у 1943 році.

На заклик ленінградців у 1945 році на шахтах Краснодона розгорнулося змагання за виконання першої післявоєнної п’ятирічки в чотири роки. Передовиками цього змагання були комуністи — вибійник шахти № 1-біс О. І. Аркатов, вибійник Шевирівського шахтоуправління О. А. Попов, комсомолець-вибійник шахти № 21 Михайло Крамаренко, вибійник шахти № 18 І. О. Букатов та інші гірники, які виконали за п’ятирічку по 7—8 річних норм. Понад сто шахтарів тресту «Краснодонвугілля» рапортували про дострокове виконання п’ятирічних завдань.

Багато шахтарів за героїчну працю відзначені високими урядовими нагородами. Зокрема, робітники Краснянського шахтоуправління брати Т. А. Титиєв і Д. А. Титиєв були нагороджені орденом Леніна, а їхній молодший брат Ф. А. Титиєв — орденом Трудового Червоного Прапора. Орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені також вибійник шахти № 2-біс О. І. Аркатов і вибійник Шевирівського шахтоуправління О. А. Попов. 159 гірникам тресту «Краснодонвугілля» у 1947—1948 рр. було присвоєно звання почесного шахтаря. У 1950 році 148 шахтарів міста були нагороджені медаллю «За відбудову шахт Донбасу», 32 — значками «Відмінник соціалістичного змагання».

За роки першої післявоєнної п’ятирічки видобуток вугілля зріс з 1 млн. 890 тис. тонн у 1945 до

2 млн. 380 тис. тонн у 1950 році. Початок п’ятої п’ятирічки гірники Краснодона ознаменували досягненням довоєнного рівня вуглевидобутку. В 1951 році вони видобули 2 млн. 510 тис. тонн вугілля.

У ці роки стали до ладу нові великі шахти: № 2 «Північна» (у 1950 році), № 1—4 (в 1954 році), «Талівська» № 1 (в 1957 році). Підприємства дедалі більше забезпечувалися новою гірничою технікою. Якщо в 1945 році на озброєнні гірників було 22 врубові машини, 292 відбійних молотки і 12 електровозів, то в 1955 році на шахтах тресту «Краснодонвугілля» працювало 24 комбайни різних марок, 27 врубових машин, 175 електровозів. У 1946 році на шахті № 2-біс проходила випробування перша в місті породонавантажувальна машина, а в 1955 році на шахтах працювало вже понад 80 таких машин.

На основі технічного прогресу рік у рік зростали вуглевидобуток і продуктивність праці шахтарів. У 1955 році краснодонські гірники дали країні вже 3 млн. 202 тис. тонн вугілля, або майже на 1 млн. тонн більше, ніж у 1950 році. Середньомісячна продуктивність праці робітника зросла відповідно з 18,9 тонни до 20,1 тонни.

Після XX з’їзду КПРС, який озброїв радянських людей конкретною програмою боротьби за дальші успіхи в розвитку соціалістичної економіки і культури, за підвищення добробуту та відкрив широкий простір ініціативі і активності народних мас, партія і уряд проявили особливе піклування про розвиток Донбасу. У відповідь на звернення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР до радянської молоді на шахти і будови Донбасу в 1956 році за комсомольськими путівками прибули тисячі молодих добровольців. До Краснодона приїхало близько 3 тис. посланців комсомолу.

Величезну роль у крутому піднесенні вугільної промисловості відіграла прийнята в жовтні 1956 року постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС «Про невідкладні заходи по розвитку вугільної промисловості Української РСР». На шахтах почали широко впроваджувати комплексну організацію праці і нову систему оплати праці від тонни видобутого вугілля.

Гідною відповіддю краснодонських шахтарів на піклування партії і уряду був чудовий патріотичний почин бригади вибійників шахти № 2 «Північна» комуніста М. Я. Мамая, яка у вересні 1956 року в своєму листі до шахтарів Луганської області запропонувала почати змагання за щозмінне перевиконання норм на одну тонну кожним вибійником. У числі перших відгукнулися на це звернення бригада вибійників шахти № 2 «Північна» Пантелія Польщикова, бригада вибійників шахти «Донецька» Володимира Шаблія, комбайнові бригади шахтоуправління № 12-178 Миколи Пекуря і Василя Бондаря, бригада прохідників шахти-новобудови «Талівська» № 1 Миколи Толмачова і десятки інших гірницьких колективів Краснодона. Райком партії і трест «Краснодонвугілля» провели на шахті № 2 «Північна» наприкінці вересня 1956 року нараду бригадирів добувних бригад, начальників дільниць, проф-групоргів і секретарів партійних організацій шахт, щоб предметно ознайомити їх з організацією змагання по-новому.

Шахтарі і будівельники рівнялися на бригаду ініціаторів змагання. Кожний вибійник цієї бригади в 1957 році давав у середньому по 1,4 тонни вугілля понад змінну норму, а М. Я. Мамай — по 2,5 тонни. У квітні 1957 року М. Я. Мамаю було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1958 році земляки обрали його своїм депутатом до Верховної Ради СРСР.

Завдяки організації змагання по-новому гірники тресту «Краснодонвугілля» значно поліпшили роботу і видобули в 1957 році понад 145 тис. тонн надпланового вугілля. Продуктивність праці за один тільки рік зросла на 9,5 процента.

Партійні, профспілкові і господарські організації міста провели велику роботу по поширенню почину бригади М. Я. Мамая серед трудівників усіх галузей народного господарства.

Нова, конкретна і дійова форма змагання, запропонована краснодонськими вибійниками і схвалена ЦК КП України, за короткий строк поширилася не тільки в Донбасі, а й у багатьох інших областях і краях нашої Батьківщини і в братніх соціалістичних країнах. Це змагання, що дістало назву мамаївського руху, відіграло значну роль у піднесенні економіки країни.

У дні підготовки до XXI з’їзду КЙРС і XX з’їзду Комуністичної партії України бригада М. Я. Мамая виступила з новою патріотичною ініціативою, зобов’язавшись на передз’їздівській вахті і протягом усього 1959 року щозміни видобувати на кожного члена бригади понад план по 2,5 тонни вугілля і знизити собівартість кожної тонни вугілля на 1 крб. 50 коп. Ці зобов’язання були перевиконані. Гірники бригади М. Я. Мамая в 1958 році перевиконали норми в середньому майже на 3 тонни і видобули понад норму більш як 11 тис. тонн вугілля. По-мамаївському працювали в дні передз’їздівського змагання бригади вибійників шахти «Донецька» Олексія Ірклієнка, шахти № 1-біс Віктора Ремня, Віктора Глушка з Краснодарського шахтоуправління, комбайнова бригада Володимира Іванчикова із шахтоуправління № 21 — 134, будівельні бригади Миколи Буніна і Петра Акимцева Краснодонського житлобудуправління, бригада прохідників Верхньодуванського будуправління Володимира Миронова та багато інших. Завдяки широкому розгортанню передз’їздівського змагання шахтарі і будівельники міста достроково виконали плани 1958 року. Гірники тресту «Краснодонвугілля» відправили Батьківщині близько 65 ешелонів надпланового вугілля.

Багато було зроблено у місті у цей період для підвищення матеріального та культурного рівня життя трудящих. В роки післявоєнних п’ятирічок почалася забудова краснодонських вулиць багатоповерховими будинками — вулиці імені Першої Кінної та проспекту ім. «Молодої гвардії». Були відкриті нові середні школи — № 9, № 3, № 14, училища професійно-технічної освіти № 28 та № 87. В 1957 році був відкритий вечірній гірничий технікум, у 1956 році почала працювати дитяча музична школа.

Поліпшується з кожним роком медичне обслуговування населення. Відкриті нові і розширені старі відділення в міській лікарні, організовано дитячий санаторій.

До 1959 року було закінчено будівництво Палацу культури, що стало великою подією в культурному житті міста. Два робітничих клуби відкриті в селищі Суходільських шахт.

В роки семирічки (1959—1965 рр.) економіка Краснодона розвивалася особливо високими темпами. Широкого розмаху набуло будівництво нових промислових підприємств. У розвиток народного господарства міста за семиріччя було вкладено близько 200 млн. карбованців. До ладу діючих стали великі сучасні шахти — «Талівська» № 2 (1959 р.), «Суходільська» № 1 (1960 р.), «Дуванна» № 2 (1962 р.), «Суходільська» № 2 (1964 р.) загальною річною продуктивністю 3,3 млн. тонн вугілля. В 1962 році достроково завершено спорудження однієї з найбільших у Донбасі Суходільської вуглезбагачувальної фабрики. Збудовано також завод залізобетонних виробів, деревообробний комбінат, автобазу та інші підприємства.

Велика робота була проведена по дальшому технічному розвитку виробництва. На шахтах з’явилися диспетчерські телевізійні установки та інші новинки гірничої техніки. Рівень механізації навалки вугілля зріс з 38,8 проц. в 1958 році до 87,5 проц. у 1965 році. В останньому році семирічки комбайнами видобуто 47 проц. усього вугілля, тоді як у 1958 році тільки 18 проц. На основі впровадження і кращого використання нової гірничої техніки продуктивність праці гірників зросла з 22,7 тонни у 1958 році до 31,6 тонни у 1965 році, або на 39,2 проц., а видобуток вугілля — в півтора рази.

Здійснюючи рішення XXI і XXII з’їздів КПРС, партійні, господарські профспілкові і комсомольські організації міста значно поліпшили організаторську і масово-політичну роботу серед трудящих, залучаючи їх до дійового змагання за дострокове виконання завдань семирічки. Результати цієї роботи виявилися в тому, що, починаючи з 1964 року, у місті не стало жодного відстаючого підприємства.

У боротьбі за створення матеріально-технічної бази комунізму особливо відзначився колектив найбільшої в місті шахти «Суходільська» № 1, що став ініціатором широкої механізації вугледобування на пластах крутого падіння, де раніш застосовувалися лише відбійні молотки. На цю шахту в 1961 році перейшов працювати знатний краснодонський шахтар М. Я. Мамай, щоб допомогти гірникам в оволодінні новою технікою. Рік у рік керована ним комбайнова бригада збільшувала продуктивність комбайна УКР-1 і в 1965 році довела її до 25 тис. тонн на місяць.

А за березень 1965 року членами бригади було видобуто комбайном 52 177 тонн вугілля. Партійна організація, інженерно-технічні працівники шахти мобілізували колектив на широке впровадження досвіду мамаївців. Комбайни УКР-1 і «Комсомолець» були освоєні в п’яти лавах. Завдяки цьому колектив шахти достроково опанував проектну потужність і видобув тільки в 1965 році більше 90 тис. тонн вугілля понад план.

За активну участь в освоєнні і широкому впровадженні комбайнів УКР-1 М. Я. Мамаю в 1964 році було присвоєно звання лауреата Ленінської премії. Начальнику шахти «Суходільська» № 1 Ю. П. Сморчкову звання лауреата Ленінської премії було присвоєно за участь у впровадженні швидкісних методів проходження.

Високими виробничими показниками відзначилися також колективи шахти № 1—4, шахтоуправління імені «Молодої гвардії» і №21 — 134 імені Олега Кошового, Суходільської і Верхньодуванської збагачувальних фабрик та інших підприємств міста, які із року в рік перевиконують плани і взяті зобов’язання.

З ініціативи колективів шахти «Суходільська» № 1, Краснодонської автобази Луганського автоуправління і відділу робітничого постачання тресту «Краснодон-вугілля» в 1965 році на підприємствах Краснодона широко розгорнувся рух за естетику і високу культуру виробництва. Бюро міськкому КП України схвалило ініціативу цих колективів і зобов’язало партійні та господарські організації всіх підприємств наслідувати їхній приклад. При міськкомі партії була створена громадська рада по впровадженню естетики і культури виробництва.

В боротьбу за високу культуру праці активно включилися колективи заводу автозапчастин, Верхньодуванської і Суходільської центральних збагачувальних фабрик та інших підприємств. Рішенням Луганського обкому профспілки вугільників і тресту «Луганськвуглезбагачення» від 12 жовтня 1965 року Суходільській збагачувальній фабриці було присвоєно звання підприємства високої культури.

Напередодні XXI з’їзду КПРС у нашій країні народився чудовий рух бригад і ударників комуністичної праці. В Краснодоні це високе звання першими в 1958 році завоювали бригади вибійників М. Я. Мамая і П. М. Польщикова. За роки семирічки рух за комуністичну працю набув у місті широкого розмаху. В змаганні за комуністичну працю тепер бере участь кожний третій трудівник міста.

В русі за комуністичну працю яскраво виявився один з основних принципів соціалістичного змагання — товариська взаємодопомога. Кращі механізатори бригади М. Я. Мамая з шахти «Суходільська» № 1 подали практичну допомогу гірникам сусідньої шахти № 1—4 в оволодінні новими комбайнами. Бригада машиністів електровоза В. Є. Пушиліна з шахти «Талівська» № 1, яка першою застосувала комплексну організацію праці на внутрішахтному транспорті, багато зробила для того, щоб цей почин був широко розповсюджений серед транспортників шахт міста. Конкретна допомога передовиків відстаючим, шефство досвідчених робітників над’ молодими, масовий рух за оволодіння суміжними професіями та інші нові трудові традиції все міцніше входять в життя кожного колективу.

Розвиток творчої активності трудівників міста знайшов свій вияв і в широкому розмаху руху раціоналізаторів та винахідників. У 1965 році на шахтах і будовах міста налічувалося 890 винахідників і раціоналізаторів, вони внесли 1020 раціоналізаторських пропозицій. Економія від впровадження їх пропозицій становила за рік 1 млн. 361 тис. карбованців.

В роки семирічки на підприємствах і будовах міста виросли сотні передовиків і новаторів виробництва. Понад 1500 трудівників достроково виконали свої семирічні норми. Особливо відзначилися шахтарські бригади В. Д. Іванчикова, І. Ф. Пономаренка, Д. С. Петрова, бригади будівельників депутата Верховної Ради УРСР, заслуженого будівельника республіки М. Ю. Буніна, депутата обласної Ради І. Я. Лободи, шахто-прохідницькі бригади заслужених шахтарів УРСР В. Г. Миронова і О. С. Дубини та багато інших. Героїчна праця краснодонських шахтарів відзначена високими урядовими нагородами. В тресті «Краснодонвугілля» нагороджені орденами і медалями 2133 чоловіки, тобто кожний десятий. Лише в 1966 році за великий вклад в дострокове виконання завдань семирічки одержали високі урядові нагороди 295 трудівників міста. Шість краснодонських шахтарів — М. Я. Мамай, М. Г. Горлов, В. О. Дриженко, М. К. Дубенко, В. Д. Іванчиков, А. В. Лазюк удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

Чотирнадцять шахт і шахтоуправлінь міста в 1965 році дали народному господарству країни 5 млн. 643,8 тис. тонн вугілля. Крім шахт, на які припадає близько 80 проц. усієї валової промислової продукції міста, в Краснодоні працюють 12 промислових підприємств, у тому числі завод автозапчастин, дві збагачувальні фабрики, завод залізобетонних виробів, хлібокомбінат, м’ясокомбінат, молокозавод. Розвідку підземних кладових вугілля здійснюють Краснодонська геологорозвідувальна експедиція і Сорокинська геологорозвідувальна партія.

Краснодонське вугілля одержують більш як тисяча споживачів України, Російської Федерації, Прибалтики та інших республік і країв. Суходільська центральна збагачувальна фабрика постачає вугільні концентрати в Польщу і Болгарію. Продукція заводу автозапчастин надходить в багато соціалістичних країн, а також у Грецію, Фінляндію, Норвегію.

Промислове і цивільне будівництво в місті ведуть спеціалізований трест «Краснодонпромшахтобуд», що об’єднує чотири будівельні управління, комбінат підсобних підприємств та ремонтно-прокатну базу; два шахтопрохідницькі управління, дві шахтомонтажні організації, шляхобудівельне управління та шахтобудівельне управління № 6. Будівельники тресту «Краснодонпромшахтобуд» за семиріччя ввели до ладу чотири шахти і одну збагачувальну фабрику, збудували більш як 260 тис. кв. м житла, шість шкіл, три лікувальні комплекси.

Активно включилися трудівники Краснодона в змагання за дострокове виконання завдань нової п’ятирічки. Усі підприємства та будови міста успішно виконали план першого року п’ятирічки. На честь 50-річчя Великого Жовтня гірники видобули у 1966—1967 рр. понад план 100 тис. тонн вугілля. Будівельники спорудили шахту «Дуванна — Південна», новий хлібозавод, дві школи, нове приміщення для загально-технічного факультету Луганського машинобудівного інституту, лікувальний корпус міської лікарні. За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Радянської влади, колектив Суходільської центральної збагачувальної фабрики нагороджений пам’ятним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів CPСP та ВЦСПС. Колективу середньої школи ім. М. Горького присуджено пам’ятний прапор ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради профспілок. Міська комсомольська організація нагороджена пам’ятним прапором ЦК ВЛКСМ.

Ці досягнення є показником тієї великої організаторської і виховної роботи, що її ведуть в масах партійні, профспілкові і комсомольські організації. З кожним роком лави партійної організації міста поповнюються кращими представниками робітничого класу і трудової інтелігенції.

Тільки за період між XXII і XXIII з’їздами КПРС партійна організація Краснодона зросла більш як на тисячу чоловік і на 1 грудня 1966 року об’єднувала 5248 членів і кандидатів у члени партії.

Представники міської партійної організації — перший секретар міськкому партії О. С. Руденко і знатний шахтар М. Я. Мамай були делегатами XXIII з’їзду КПРС, бригадир загальнобудівельного управління № З О. С. Недайводіна і вчителька середньої школи № 19 К. А. Шинкаренко — делегати XXIII з’їзду Комуністичної партії України.

Завдяки героїчній праці трудящих Краснодон за останні роки перетворився на великий промисловий центр.

У сьогоднішньому місті з його просторими, красивими площами, які утопають у зелені, одягнутими в асфальт вулицями, забудованими багатоповерховими впорядкованими будинками, аж ніяк неможливо пізнати риси не тільки далекого сорокинського глухого закутка, а й довоєнного Краснодона.

Незабаром після війни, в 1946 році, державний інститут проектування міст за завданням уряду Української РСР розробив схему генеральної реконструкції Краснодона. Активну участь у розробці цієї схеми взяв київський архітектор — художник О. О. Сидоренко, автор генерального плану реконструкції селища Сорокиного, розробленого в 1936 році.

Широко розгорнулося житлове будівництво. В десяти кілометрах від Краснодона виросло місто-супутник Молодогвардійськ, у районі залізничної станції Краснодон на кілька кілометрів розкинулися жилі квартали селища Суходільських шахт, де тепер живе вже понад 30 тис. чоловік. У центрі міста забудовуються проспект імені «Молодої гвардії» — генеральна магістраль Краснодона, вулиці імені Першої Кінної та імені Петра Котова, на недавньому пустирі виріс житловий квартал імені Г. Титова.

За роки семирічки в місті і шахтарських селищах збудовано 264 984 кв. м житла. Це майже в два з половиною рази перевищує весь державний житловий фонд міста в довоєнному 1940 році. Крім того, з допомогою держави і на трудові заощадження громадян за цей період збудовано сотні індивідуальних будинків загальною площею 46 897 кв. м. Протягом першого року п’ятирічки в Краснодоні побудовано 34 664 кв. м житлової площі, у тому числі державної — 30 866 кв. м, індивідуальної — 3778 кв. м. Місто прикрасилося величним будинком Палацу культури імені «Молодої гвардії», світлими і просторими спорудами середніх шкіл № 9, № 6, № 24, новими будинками готелю, поштамту, поліклініки, пологового будинку, універмагу, сучасним автовокзалом. Під керівництвом Ради депутатів трудящих краснодонці беруть активну участь у впорядкуванні і озелененні свого міста. За семиріччя заасфальтовано близько 32 тис. кв. м вулиць і тротуарів, збудовано 15,5 тис. кв. м нових шляхів і тротуарів, посаджено 142 тис. дерев і 170 тис. кущів. Великі роботи проведено по будівництву каналізаційних мереж, водопроводу, багато вулиць міста тепер освітлюється лампами денного світла.

Широкого розвитку набув транспорт. В автопарку міста — понад 120 автобусів. Вони обслуговують 30 маршрутів загальною протяжністю 1100 км. Промисловість міста обслуговують дві автобази, що налічують 800 вантажних машин.

У 1959 році в місті працювала ручна телефонна станція на 100 номерів, тепер у новому будинку вузла зв’язку змонтовані автоматична телефонна станція на дві тисячі номерів, міжміська телефонна станція на 12 каналів. Додатково відкрито п’ять відділень зв’язку. Шість радіовузлів потужністю на 7 тис. квт обслуговують 17 тис. радіоточок.

Завдяки невпинному піклуванню партії і уряду рік у рік поліпшується добробут трудящих. Середньомісячна заробітна плата шахтарів збільшилася за роки семирічки на 25 проц. і становила в 1965 році 190 карбованців. Понад 1900 краснодонців мають особисті автомашини і більш як сім тисяч — мотоцикли. В кожній четвертій сім’ї є телевізор, у кожній другій — радіоприймач. Число вкладників в ощадкасах міста зросло за семирічку більш як на 12 тис. чоловік, а сума їхніх вкладів — на 8 млн. 486 тис. карбованців.

Багато зроблено по розвитку сітки торговельних і побутових підприємств: відкрито 43 продовольчі і промтоварні магазини, 30 їдалень і буфетів, 22 майстерні побутового обслуговування. Товарооборот торговельних організацій зріс з 54 601 тис. у 1959 році до 68 619 тис. у 1965 році. Обсяг побутових послуг населенню за цей період збільшився більш як удвоє і становив у 1965 році 491 тис. карбованців. Продаж населенню м’яса і птиці збільшився в два з половиною рази, молока і молочних продуктів — в 1,9 раза, яєць — в 4,5 раза, жирів і овочів — в 1,5 раза. У 1965 році трудящим міста продано більше, ніж у 1959 році, швейних виробів — в 2,7 раза, шкіряного взуття — в 2,4 раза, трикотажних виробів — в 3,1 раза, пральних машин — в десять разів, холодильників і телевізорів — у вісім разів.

Постійна комісія торгівлі і громадського харчування Краснодонської Ради депутатів трудящих проявила багато ініціативи і енергії в справі оснащення сучасним торговим устаткуванням магазинів, їдалень, шахтних буфетів.

У Краснодоні — 13 лікарень на 1380 ліжок, санепідеміологічна станція, водолікарня, дитячий санаторій, 37 здравпунктів і медпунктів.

У всіх медичних установах міста працюють 190 лікарів і 859 медичних працівників з середньою освітою. На охорону здоров’я трудящих тільки в 1967 році в місті витрачено 3508 тис. карбованців, або в 1,5 раза більше, ніж у 1959 році.

За роки семирічки понад 7 тис. трудівників підприємств і будов міста побували за профспілковими путівками у санаторіях, 11 835 чоловік — у будинках відпочинку. В піонерських таборах і дитячих санаторіях оздоровлено за цей час більше 20 тис. дітей шахтарів і будівельників. У 1965 році силами громадськості проведені великі роботи по впорядкуванню мальовничих заміських місць відпочинку, споруджені будинок відпочинку і туристські бази на Дінці, розпочато будівництво профілакторію санаторного типу. Постійна комісія охорони здоров’я і соціального забезпечення Ради депутатів трудящих провела велику роботу по створенню санітарних постів на кожній вулиці. Активісти цих постів стежать за санітарним станом вулиць, ведуть пропаганду медичних знань, подають допомогу хворим. За ініціативою і при активній участі депутатів розгорнулась робота по розширенню дитячих закладів майже на 800 місць. У місті — 30 дитячих садків і 16 ясел на 4390 місць.

Велика увага приділяється розвитку фізичної культури і спорту. Щороку проводяться обласні, республіканські і всесоюзні змагання мотоспортсменів, легкоатлетів, парашутистів, присвячені пам’яті героїв «Молодої гвардії». Тисячі краснодонців займаються спортом у різних секціях міських організацій ДСТ «Авангард», «Спартак» і ДТСААФ. У місті працює автомотоклуб, вихованці якого неодноразово займали призові місця в республіканських і всесоюзних мотокросах.

Все більшого розвитку набуває народна освіта. За роки семирічки число загальноосвітніх шкіл збільшилося з 22 до 27, а кількість учнів з 13 670 до 21 905. Тепер у Краснодоні працює 17 середніх, 5 восьмирічних, 4 початкові школи і три школи-інтернати. Витрати на народну освіту збільшилися вдвоє і становили в 1967 році З млн. 312 тис. карбованців.

Навчають і виховують підростаюче покоління 1080 учителів, 112 з них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, 51 — значком «Відмінник народної освіти УРСР».

Успішно здійснюються в школах політехнічне навчання і трудове виховання. Тільки за семирічку 2353 випускники шкіл одержали свідоцтва про набуття виробничої кваліфікації. Із зібраного школярами металолому збудовано чотири автобуси «Краснодонський піонер», а також вугільний комбайн, переданий бригаді М. Я. Мамая. Велика увага приділяється вихованню дітей на героїчних традиціях радянського народу. В кожній школі є ленінські кімнати або кутки, а в семи школах — історико-краєзнавчі музеї. Екскурсії, культпоходи і відвідування музеїв, змагання піонерських загонів і комсомольських груп з бригадами комуністичної праці, проведення тематичних вечорів, диспутів, читацьких конференцій, активне листування з піонерами і комсомольцями різних міст Радянського Союзу і молоддю братніх соціалістичних країн — всі ці та багато інших форм роботи сприяють вихованню в майбутніх будівників комунізму високих моральних якостей.

Широкі можливості створені для навчання робітників і службовців без відриву від виробництва. В місті працюють 11 вечірніх шкіл робітничої молоді і заочна школа, вечірній гірничий технікум, загальнотехнічний факультет Луганського машинобудівного інституту з вечірнім і заочним відділеннями. Сотні краснодонців вчаться на заочних відділеннях вузів і технікумів інших міст країни. Тільки в тресті «Краснодонвугілля» кількість інженерів зросла з 264 в 1959 році до 438 у 1967 році, гірничих техніків — з 544 до 1017.

Підготовкою кваліфікованих робітничих кадрів для вугільної промисловості і будівництва займаються п’ять училищ профтехосвіти, широка мережа учбових пунктів і учбово-курсові комбінати трестів «Краснодонвугілля» і «Краснодонпром-шахтобуд».

Депутати міської Ради, її постійні комісії мобілізували громадськість на будівництво літніх кінотеатрів методом народної будови в робітничих селищах. Перший такий кінотеатр на 800 місць був збудований в 1963 році в селищі Суходільських шахт, а тепер літні кінотеатри і агітмайданчики є в кожному робітничому селищі.

У Краснодоні є Палац культури, 15 клубів, два літніх кінотеатри. До послуг жителів міста 25 бібліотек, 8 книжкових магазинів, дитяча і вечірня музичні школи. 32 тис. краснодонців є постійними читачами бібліотек, загальний книжковий фонд яких становить 430 тис. примірників. Краснодонці передплачують 145 тис. примірників газет і журналів.

При міському Палаці культури створено самодіяльний ансамбль «Молода гвардія», який у 1965 році успішно виступив в огляді творчості самодіяльних колективів Луганської області в Києві, працює театр народної творчості. В клубах організовано 30 народних університетів культури, технічних і економічних знань, медичних і педагогічних лекторіїв, працюють десятки гуртків художньої самодіяльності, в роботі яких беруть участь сотні трудящих.

На шахті «Суходільська» № 2 ім. П. П. Лютикова, в шахтоуправлінні № 21—134 ім. Олега Кошового та на інших підприємствах створені музеї бойової і трудової слави. Тематичні вечори і зустрічі з учасниками революції, громадянської і Вітчизняної воєн, вшанування ветеранів праці, передовиків змагання і урочиста посвята в робітники, лекції і бесіди з історії рідного краю, екскурсії і походи по місцях революційної, бойової і трудової слави — ці і багато інших форм роботи широко використовуються для виховання молоді в дусі комунізму. Міцно входять у побут краснодонців і нові радянські обряди — урочиста реєстрація шлюбів, новонароджених — в міському залі щастя, комсомольські весілля і урочисте вручення перших паспортів.

Чудовою школою патріотичного виховання молоді став Краснодонський музей «Молода гвардія». Експозиція його дев’яти залів постійно поповнюється новими експонатами, що розповідають про героїчне минуле Краснодона, життя і бойові справи молодогвардійців, примноження їх славних традицій трудівниками міста. За час роботи музею його відвідало більше двох мільйонів екскурсантів з різних міст і сіл нашої країни та делегації з 36 зарубіжних держав.

Музей систематично організовує тематичні вечори і зустрічі з батьками молодогвардійців, допомагає в створенні музеїв бойової і трудової слави на підприємствах і в учбових закладах міста, веде широке листування з тисячами адресатів, відповідає на їх запитання і надсилає матеріали з історії «Молодої гвардії».

У місті видаються газета «Слава Краснодона» і п’ять багатотиражних газет. При редакції міської газети створено літературне об’єднання, до якого входить понад 20 поетів і прозаїків-початківців. Серед них — робітники шахт, будов, учителі, лікарі, учні шкіл. У 1962 році в Луганському обласному видавництві вийшла перша книжка оповідань директора краснодонської вечірньої школи № 12 С. О. Агурицевої-Вернєєвої «Говорящее письмо». Молоді літератори — художник Володимир Алімов, учитель Геннадій Кірсанов, комсомольський працівник Віктор Бураківський виступають з віршами і оповіданнями в обласній і республіканській пресі. Вихованка краснодонського літоб’єднання О. Ф. Холошенко, автор двох збірок віршів, є членом Спілки письменників України.

Краснодонці встановили міцні культурні зв’язки з трудящими Перникського округу Народної Республіки Болгарії. В місті і на шахті «Суходільська» № 1 активно діють відділення товариства радянсько-болгарської дружби.

Своєю самовідданою боротьбою за здійснення історичних рішень XXIII з’їзду КПРС трудівники Краснодона вносять новий вклад у велику справу побудови комунізму.

Л. А. ЄРОХІНА, Е. З. ЄРШОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СОРОКИНЕ (Краснодон), місто, Луганська обл, Україна

Повідомлення АннА »

КРАСНОДОН (до 1936 – Сорокине) – місто обласного підпорядкування Луганської області, райцентр. Розташов. у пд.-сх. частині Донец. кряжа, на лівому березі р. Велика Кам'янка (прит. Сіверського Дінця, бас. Дону), за7 км від однойменної залізничної станції. Нас. 48,7 тис. осіб (2004).

Заснування міста пов'язане з буд-вом Сорокинського рудника (шахтового комплексу), яке припадає на період пром. піднесення в Російській імперії напередодні Першої світової війни. Вугільні розробки проводилися акціонерними т-вами Урало-Кавказької та Московсько-Казанської залізниць, а також торговими домами й окремими підприємцями на землях, що орендувалися в донських козаків Сорокинської та ін. волостей гурту станиці Гундорівська Донецького округу Області Війська Донського. Сорокине – назва одного з тамтешніх хуторів; звідси й назва рудника та однойменного робітн. с-ща, що виросло поряд з ним. Швидкому промисловому освоєнню місце-вих вугільних запасів сприяло спо-рудження 1912 Північнодонец. залізниці, що пройшла поруч із селищем рудника. 1914 на шахтах Сорокинського рудника видобули перше вугілля (цей рік згодом стали вважати роком заснування міста К.). На 1916 на руднику працювало 776 гірників, а в с-щі проживало 3105 осіб різних національностей, тут було більше десятка кам'яних та більше двох десятків дерев'яних будинків і кілька казарм. Адміністративно Сорокине належало до Катеринодонського підрайону Луган. р-ну.

За часів громадянської війни в Україні 1917–1921 стрижнем соціальних конфліктів на Сорокинському руднику були суперечності між робітниками рудника і донськими козаками прилеглих станиць.

1923–62 та від 1966 – райцентр.

Навколо Сорокиного з часом виникли кілька нових поселень: Краснодон, Первомайка, Ізварине, Урало-Кавказ та ін.

1935 був створений трест "Сорокинвугілля" (з 1936 – "Краснодонвугілля"), який об'єднував 25 шахт.

1936 с-ще отримало назву К.

28 жовт. 1938 К. надано статус міста. За переписом 1939, у ньому мешкало 22 тис. 220 осіб.

У період Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 під час окупації К. військами вермахту (з 20 лип. 1942 до 14 лют. 1943) у місті існував осередок руху Опору (див. Рухи Опору 1939–1945), відомий як "Молода гвардія".

У післявоєнні роки в місті велися широкомасштабні роботи з відновлення зруйнованих і будівництва нових шахт. Сотні краснодонців тоді були нагороджені медалями "За восстановление угольных шахт Донбасса" й ін. відзнаками. 1956 тут зародився "мамаївский рух". Таку назву отримало ініційоване бригадою забійника М.Мамая з шахти "2-Північна" та підтримане комуніст. партією і рад. властями змагання гірняків за щоденне перевиконання змінних норм не менше, як на 1 т.

Поруч із містом (за 10 км) навколо залізничної станції виросло місто-супутник Молодогвардійськ.

На честь молодогвардійців у місті споруджено меморіальний комплекс "Нескорені".
Вирський Д.С.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера С”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 26 гостей