РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
2
100%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
РАДОМИШЛЬ (до 1946 офіц. назва — Радомисль) — місто Житомирської області, райцентр. Розташов. при впадінні в р. Тетерів (прит. Дніпра) його лівої притоки р. Мика. Населення 15,2 тис. осіб (2005).
Попередником Р. був давньорус. «город» Мичеськ, згаданий в Іпатіївському літописі при описі подій 1151. Його рештками вважають відоме з літератури 19 ст. городище, від якого в наш час не лишилося слідів. Городище було розташов. у місцевості Мик-Город, на правому березі Мики. За непевними даними, у 15 ст. Мичеськ належав князям Рожиновським і припинив існування внаслідок татар. набігів. Під назвою «Микгород» Мичеськ згадується у фальсифікаті кінця 16 ст. — т. зв. грамоті Андрія Боголюбського.
Перша згадка про м-ко Р. належить до 1569, коли він був власністю Печерського монастиря (див. Києво-Печерська лавра) на теренах Київського воєводства. Ядром містечка був дерев’яний замок (уперше згаданий 1572, існував до кінця 18 ст.) на лівому березі Мики. Бл. 1615 архімандрит Єлисей Плетенецький для потреб Києво-Печерської друкарні заснував біля Р. першу в Наддніпрянській Україні папірню (діяла до серед. 17 ст., за ін. даними, до 18 ст.). Навколо цього підприємства утворилося с. Папірня (із 1960-х рр. — у складі міста Р.).
Із 1648 Р. — на території Війська Запорозького, у 1670-ті рр. повернувся під владу Речі Посполитої. У 1680-ті рр. містечко у складі маєтностей Києво-Печерської лаври, які після Андрусівського договору (перемир’я) 1667 опинилися на польс. боці держ. кордону, було передано у власність Київській унійній митрополії. 1693 Р. деякий час контролювався козаками С.Палія. У серед. 18 ст. Р. став однією з резиденцій київ. унійних митрополитів. 1746 тут почала діяти консисторія, яка керувала пд. (укр.) частиною митрополичої єпархії, а в 2-й пол. 18 ст. засновано василіанський монастир (див. Василіани). У кафедральному Свято-Троїцькому соборі (новий дерев’яний храм освячено 1763 замість старого, знищеного пожежею) були поховані митрополити Лев Шептицький (п. 1779) і Ясон Смогоржевський (п. 1788). Останній мешкав у Р. постійно, заснував тут єпархіальну семінарію і заклав мурований кафедральний собор (його буд-во не було завершене, руїни знесені в 1920-ті рр.).
У 18 ст. на Р. не раз нападали гайдамаки. 1750 загін І.Подоляки захопив та пограбував містечко і замок. Під час Коліївщини в околицях Р. діяв загін І.Бондаренка.
Унаслідок 2-го поділу Речі Посполитої 1793 Р. увійшов до складу Рос. імперії. Після 1795 Київ. унійна митрополія та її резиденція в Р. були ліквідовані, Свято-Троїцький собор переосвячено на православний (знесено 1927). Місто стало повітовим центром спочатку Волинської губернії, а із серпня 1797 — Київської губернії. 1796 затверджено герб Р. (через помилку укладачів зображення на гербі символізує літописну подію 945, яка мала місце не в Р., а в Коростені). 1897 кількість населення становила 11 тис. осіб. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. в місті досить інтенсивно розвивалися різні галузі пром-сті, серед яких треба відзначити обробку шкіри та пивоваріння. Із 2-ї пол. 18 ст. в Р. відома єврейс. громада (знищена під час нім. окупації 1941—43); у 19 — 1-й пол. 20 ст. частка євреїв у заг. чисельності населення коливалася від третини до двох третин.
1918—20 місто кілька раз переходило з рук у руки, аж поки в червні 1920 не встановилася остаточно рад. влада. Із березня 1923 Р. — райцентр Малинської округи, із березня 1925 — Житомирської округи. 1932 місто і район увійшли до Київської області, 1937 Р. став райцентром Житомир. обл. Населення міста 1931 становило 12,9 тис. осіб.
Нім. окупація в місті тривала з 9 липня 1941 по 10 листопада 1943 та із 7 по 26 грудня 1943. У місті діяли 2 підпільні групи, в околицях — партизан. загони.
В околиці міста — археол. пам’ятки: палеолітична Радомишльська стоянка, поховання часів енеоліту. Історичні споруди: Свято-Микільський храм (1864—83), паровий млин (1902). Пам’ятник Єлисею Плетенецькому (2009). Навколо будівлі млина створено приватний етнопарк «Радомисльська папірня».
Сайт міста: http://www.radomyshl.ho.ua.
Література:
ІМіС УРСР: Житомирська область. К., 1973; Тимошенко Л. Місто Радомишль в історії Української церкви. В кн.: На службі Кліо. К., 2000; Цвік Г.В. Історія Радомишля. Житомир, 2002; Гладиш Л.А. Радомишль: Ключі від міста. Житомир, 2007.
Я.В. Верменич, Д.Я. Вортман
http://history.org.ua/?termin=Radomyshl_mst
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Радомишль, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Ра́домишль (прибл. до XV ст. — Мичеськ) — старовинне місто на лівому березі річки Тетерів, районний центр Житомирської області. Населення — 14,7 тис. осіб (2017). ´
Історія
Давні часи

Територія міста заселена близько 30 тисяч років тому, про що свідчить досліджене на околиці міста пізньопалеолітичне поселення — Радомишльська стоянка.[6] Також поблизу міста знайдено поховання мідної доби (IV тис. до н. е)[7][8].

На самій території міста виявлено ранньослов'янське поселення VI—VII ст. ст.[9], а також залишки давньоруського городища Мичеська (Микгорода) (кінець IX — поч. X ст.). Через Мичеськ приблизно з X–XI ст. ст. пролягав шлях з Києва на Волинь та в Польщу[10]. Вперше Мичеськ письмово згаданий у Іпатіївському[11] та Троїцькому літописах[12].
Литовсько-польський період
Замок Радомисль, збудований на місці папірні, зведеної близько 1612 року

В 1320-х рр. великий князь литовський Гедимін зайняв Древлянську землю[13] і 1362 року Мичеськ потрапив до складу Великого Князівства Литовського і належав йому 207 років[14]. У 1399, 1416 та 1462 рр. місто зазнало руйнувань під час нападів татар.[3] Напади татар тривали й пізніше. Через це в XVI ст. місто занепало й перейшло у власність Києво-Печерського монастиря.

1569 — внаслідок Люблінської унії в місті встановилася влада Польщі і протрималася протягом 224 років.

У цей час мешканці міста й околиць жили переважно з рільництва (хмелярство, льонарство), лісового господарства (корабельний ліс), збирання грибів, заготівлі сіна, бортництва, рибальства, мисливства, бобрового господарства, млинарства, корчмарства. Розводили корів, овець, коней, свиней. Розвивалися промисли: виробництво деревного вугілля, дьогтю, чинбарство, гончарство, ковальство, ткацтво килимів тощо.
Єлисей Плетенецький

Чималу роль у розвитку міста відіграв архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький. З його іменем пов'язаний початок книгодрукування в Києві[15]. 1606 року для потреб лаврської друкарні він збудував у місті папірню, яка стала першим на території сучасної України підприємством з виготовлення паперу[16].

Під час Хмельниччини в місті й околицях спалахнуло повстання, змусивши шляхту й орендарів втікати на захід.

Після Андрусівського перемир'я 1667, за умовами якого Україну розділили між Московією та Польщею, українське населення Радомисля зазнавало утисків з боку польської шляхти. У 1702–1704 рр. мешканці міста підтримали повстання під проводом Семена Палія, завдяки якому на якийсь час польська влада змінилася на владу лівобережного гетьмана Івана Мазепи.

5 березня 1729 року у володіння Радомислем вступив номінат і адміністратор Київської греко-католицької митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який того ж року став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. Значення міста зросло з 1746 р., коли воно стало резиденцією греко-католицьких митрополитів. У цей час збудовано Радомишльський замок, оточений ровом і валом, де містилася резиденція зі скарбницею. 1763 року в центрі міста на місці згорілої церкви збудовано церкву Святої Трійці і, можливо, легендарні підземні ходи.

1750 — на Радомисльщині діяв відомий гайдамацький ватажок І.Подоляка. Під час Коліївщини (1768) тут діяв загін одного зі сподвижників М.Залізняка — І.Бондаренка.
Під владою Російської імперії

Після 3-го поділу Польщі греко-католицька митрополія та її резиденція в Радомислі були ліквідовані[17], а саме місто у складі Правобережної України було приєднане до Російської імперії.

1794 — Радомисль увійшов до складу Ізяславського намісництва. Із власності греко-католицьких митрополитів він переходить у державну власність.

1795 — Радомисль стає повітовим містом Волинського намісництва.

1796 — затверджено герб Радомисля. У верхній частині гербового щита на жовтому тлі був зображений чорний двоголовий орел (символ Російської імперії) з древнім гербом Волині (чотирикінцевим хрестом) на грудях — ознака належності міста до Волинського намісництва. В нижній частині герба на синьому тлі зображені три срібні голуби у стрімкому леті з палаючими смолоскипами.

1797 — Радомисльський повіт передано до складу Київської губернії. Створено магістрат, суд, засновано посаду городничого.
План міста Радомисля Київської губернії, затверджено 21 квітня 1826 року, Санкт-Петербург
Громадсько-політичне життя

Жителі міста брали активну участь у франко-російській війні 1812 року. За наказом фельдмаршала М. І. Кутузова, генерал-майор К. К. Сіверс, командир Новоросійського драгунського полку, розквартированого в місті, формував тут козацькі полки.

У Радомислі знайшов відгук і рух декабристів. У місті стояв Алексопільський піхотний полк, командиром якого був декабрист полковник І. С. Повало-Швейковський. У період підготовки повстання Чернігівського полку до міста приїздив один із його керівників М. П. Бестужев-Рюмін.

18 жовтня 1905 року у місті відбулася революційна демонстрація.

1914 року в місті сталися погроми та виступи мобілізованих солдат.
Міське самоуправління і господарство
Водонапірна башта та міська дума

Кінець XVIII століття приніс зміни в життя міста, воно підпадає під владу Російської імперії. Створюються міські органи влади. В 1799 році заснована міська поліція, призначено квартального наглядача.

Місцеві органи влади розташовувалися в різних будівлях. Магістрат, дума і суд займали один дерев'яний будинок, один цегляний будинок займала міська поліція з городничим. Всі адміністративні будівлі знаходилися в центрі міста. В 1844 році представлений проект на побудову нової лікарні в місті, будівництво якої було завершено в 1851 році.

У 30—40-х рр. велася запекла боротьба між міщанами православними і євреями за посаду голови міста.

Найскладнішими проблемами міського господарства першої половини XIX століття були боротьба з пожежами і замощення вулиць. Вже в 1840 році створюється пожежна команда із солдатів строкової служби[18].

Після реформи 1861 року було проведено ряд інших реформ, одна з них — реформа міського самоуправління. Міська реформа 1870 року змінила структуру міського самоуправління. Згідно з положенням 1870 року повноваження міської думи були досить обмеженими і зводилися головним чином до турбот про благоустрій міста, торгівлю, освіту, утримання поліції, тюрми, пожежної команди[19].

У Радомислі діяла телеграфна лінія і станція, поштова контора з відділенням, яка згадується з 1883 року[20].

У 1899 та 1901 роках були прийняті нові плани забудови міста, які включали у міську зону Папірню[21].

На початку XX століття особливо швидко почалося покращення стану доріг, їх замощення і прибирання. В 1911 році відкрито водонапірну башту висотою 40 метрів. На мостах через р. Мику, р. Тетерів і р. Сухарку міська влада утримувала сторожа для очищення мостів та їх охорони. Увечері місто освітлювалося газовими ліхтарями, а майже перед самою революцією 1917 року споруджено електростанцію, що забезпечила місто струмом[22].
Населення

Згідно з загальним переписом населення, проведеним в Російській імперії в 1797 році, в Радомислі нараховувалося 1829 жителів, з них 1424 євреї. А вже в 1801 році в місті проживало 14 християн-купців, 6 єврейських купців, 939 християн-міщан, 1474 єврейських міщан[23]. Частка єврейського населення в Радомислі поступово збільшувалася, хоча для євреїв в умовах царату це були тяжкі часи. В 1827 році в місті нараховувалося 3713 чоловік. З розвитком промисловості і торгівлі соціальний і національний склад населення міста змінюється. Починає зростати і кількість німецьких колоністів, особливо у другій половині XIX століття. Вони проживали в передмісті Радомисля, а пізніше і в самому місті. В 1870 році на Папірні налічувалося 17 дворів німецьких колоністів, де проживало 83 чоловіка[24].

Наприкінці XIX століття площа міста швидко зростає. 28 січня 1897 року проведено загальний перепис населення Російської імперії[25], за яким в місті проживало 10906 осіб та 1167 осіб у передмісті Рудня — загалом 12073 осіб[26].

Серед них налічувалося 3139 православних, 7502 юдеї, 209 римо-католиків, 46 протестантів, 5 старообрядців та 4 мусульман. Українська мова була рідною для 2463 мешканців, російська для 778, польська для 136, єврейська — для 7468 мешканців.

На початку XX століття динаміка приросту населення міста була зумовлена економічним зростанням промисловості. В 1913 році населення міста становило 15165 чоловік[27].

1808 рік. Перепис євреїв Радомисльського повіту орендарів закладів з продажу акцизних напоїв.
Промисловість

На початку XIX століття в місті працювали незначні за розмірами і обсягом продукції промислові підприємства. В 1803 році у місті діяли пивоварний і цегляний заводи, млини на р. Тетерів, велася торгівля в 49 дерев'яних і 8 кам'яних лавках.[27] З подальшим розвитком міста з'являються нові підприємства, праця на яких була тільки ручна. З 1805 року діє гарматний завод. У 1819 році виділяється земля для вироблення вапна, а також на побудову цегляного заводу. В 1822 році збудовано цегляний завод. У 1827 році відкривається трактир. У 1840 році на міських землях працювало 2 шкіряні заводи. Вівся сплав лісу. Вже у 1845 році в Радомислі працювали 4 шкіряні заводи, 2 свічкових і 2 цегляних заводи.

Після реформи 1861 року, яка скасувала кріпацтво в Російській імперії, створено сприятливіші умови для розвитку виробництва. З другої половини XIX століття Радомисль набуває промислового вигляду. Вже у 1896 році в місті діяло 12 фабрик і заводів, а в 1914 році — 19 заводів і фабрик. Тут діє пивзавод, склозавод, суконна фабрика, чавуноливарний завод ті інші дрібнотоварні підприємства.

В 1904 році в місті заснована суконна фабрика. Поступово розвивалося виробництва пива. Найбільшого розквіту виробництво пива зазнало за промисловців І.Альбрехта і А.Тайферта. Пивзавод працював під назвою «Пильзень». Пиво користувалося великим попитом не тільки в самому місті та повіті, але й далеко за його межами[20].
Культура та церква
Чоловіча гімназія (нині школа-інтернат).

В 1803 році в місті працювало 2 єврейські школи[28]. 1832 року створюється Київський навчальний округ, до складу якого увійшов і Радомисль. В 1833 році в місті засноване повітове трикласне училище. У 1836 році училище перетворене у дворянське трикласне.

9 вересня 1909 року відкрита Радомисльська чоловіча гімназія. В 1912 році міська дума дозволила заснувати семикласну жіночу гімназію, яка була відкрита в 1913 році.
Свято-Миколаївський храм. Дзвіниця зруйнована під час Другої світової війни.
Синагога. Згоріла у 1921 році.
Католицький храм. Нині будинок культури.

Після ліквідації греко-католицької митрополії 1795 року дерев'яний митрополичий кафедральний собор Святої Трійці у Радомислі перетворено на православний. У 1851 році собор перебудували і поставили на кам'яний фундамент[29].

В 1852 році в місті нараховувалися, крім собору Святої Трійці і католицького костьолу, ще одна синагога і 6 єврейських молитовних будинків. В 1882 році закінчується будівництво Свято-Миколаївського храму. Для потреб лютеран наприкінці XIX на початку XX століття збудовано німецьку церкву — кірху.
Період національно-визвольної боротьби 1917—1921 рр.

Складним і суперечливим і навіть драматичним був період національно-визвольної боротьби українського народу 1917–1921 роки, події якого не оминули і Радомисль.

Звістка про повалення самодержавства, внаслідок лютневої революції 1917 року, швидко доходить до міста, влада переходить до органів Тимчасового уряду. Створення 4 березня 1917 року в Києві, Центральної Ради було визнано як представницький орган всього народу України. В Радомислі також створюється представництво нової влади. Початок національної революції сприяв створення в місті громадсько-політичних організацій. Насамперед, це «селянська спілка», яка відігравала досить відчутну роль, Рада робітничих і солдатських депутатів, яка зосереджувалась на культурно-освітній роботі, створюється осередок «Просвіти» яка виступила ініціатором українізації освіти; впливовою серед єврейських робітників була партія Бунду; створюється осередок більшовиків — РСДРП (б). Діяльність цих громадсько-політичних організацій загострюється з боротьбою за владу різних політичних течій, що особливо поглибилось з осені 1917 року з приходом більшовиків до влади в Росії.

З березня 1917 по січень 1918 року влада на радомисльщині належала Центральній Раді, яку очолював повітовий комісар УЦР Г.Карбовський. Українська влада приділяла значну увагу продовольчим питанням і підтримування порядку. Ситуація поглиблюється війною радянської Росії проти Української Народної Республіки з грудня 1917 року. В січні 1918 більшовики проголошують в місті Радянську владу, виконавчий комітет якої очолив В.Ядолов, але вже в кінці лютого 1918 року в місто вступають німецькі війська, які, згідно з договором з УНР, допомагають звільнити Україну від більшовицької навали. В місті відновлюється діяльність УЦР, та знову ненадовго. Незадоволені Центральною Радою, німецьке командування 29 квітня 1918 року розганяє її, замінивши на уряд гетьмана П.Скоропадського. Поширюється боротьба проти кайзерівських військ, гетьманщини, яку ведуть різні політичні сили, більшовики на чолі з Г.Власенком, селянської спілки — О.Мізерницький. Все це закінчується загальним повстанням 14 листопада 1918 року під керівництвом Директорії, яку очолювали С.Петлюра і В. Винниченко. Повітовим комісаром на Радомишльщині стає Г. Науменко, його помічником Юліан Мордалевич, які значну увагу приділяють наведенню порядку, освіті. Але у грудні 1918—1919 роках повіт, як і вся Україна, стає ареною війни за владу в основному між більшовиками і національними силами. Місто буквально переходить з рук в руки. Вже на початку лютого 1919 року Радомисль і Малин зайняли більшовики, але не встигли як слід відновити роботу Рад, як були вибиті того ж 24 лютого 1919 року загонами Соколовського. У зв'язку з відступом сил УНР у березні 1919 року під натиском переважаючих радянських сил 2 березня червоні війська знову захоплюють Радомисль, Кочерів, Коростишів і рухаються на Житомир. А вже 8 березня 1919 року загін Соколовського знову захоплює Радомисль. Більшовики несуть великі втрати, це подвоюється масовим повстанням у квітні 1919 року проти більшовицької політики «військового комунізму». 7 квітня 1919 року Радомисль зайняли значні сили Червоної Армії, ситуацію тут вивчає більшовицький комісар М.Скрипник. Та все ж 25 травня 1919 року повстанці на короткий час знову захоплюють місто, ведучи жорстокі бої. В повіті лютують спец загони ВЧК, в серпні 1919 підло вбиті керівники повстанців Д. Соколовський, Палій і Винявський, які перебували в селі Горбулів.
Свято-Миколаївський собор, Радомишль
Свято-Миколаївський собор, Радомишль

Внаслідок наступу військ УНР і ЗУНР на Київ у серпні 1919 року під командуванням С.Петлюри звільнено і Радомисль. Але здолати «трикутник смерті (більшовиків, білогвардійців поляків)» українським силам не вдалось і 17 вересня 1919 року радянські війська І.Федька вступають у місто. Відновлюється робота ревкомів та його відділів.

У квітні 1920 року починається радянсько-польська війна, Радомисль зайняли війська третьої польської армії, але вже у червні 1920 року під тиском Червоної армії вони відступають і залишають місто. Боротьбу проти більшовиків продовжує повстанський комітет, який очолює Ю.Мордалевич. В 1921—1922 роках населення повіту потерпало від страшного лиха — штучного голоду, який запровадили більшовики для упокорення бунтівної України, в цьому їм активно допомагають червоні війська, якими командував Г.Котовський.

У листопаді 1921 року була зроблена остання відчайдушна спроба частин УНР на чолі з Ю.Тютюнником звільнити Україну і створити незалежну державу. Ці події зачепили і повіт, а закінчились героїчно і трагічно під містечком Базар, де залишки повстанців які не скорилися (359 чоловік) були розстріляні. На цьому шалений вихор громадянської війни припинився утвердженням радянської влади.
Радянський період
20—30-ті роки

Зі створенням СРСР починається поступове відродження господарства і налагодження мирного життя. В 1923 році Радомисль увійшов як райцентр до Малинського округу, а в 1932 році місто і район входять до Київської області. Тільки в 1937 році із створенням Житомирської області Радомисль остаточно стає райцентром[30]. Відновлюються старі підприємства — цегельний, пивоварний заводи, шкір завод, засновано меблеву фабрику, запрацювали заклади освіти, лікарні та культурні установи. Створюються інвалідні будинки і будинки праці.

Населення міста в 1923 році становило 12300 чоловік[31], у 1931 році — 12900 чоловік.[20] За національністю, населення міста в 1931 році поділялося наступним чином:

євреї — 47,7 %;
українці — 45,7 %;
росіяни — 2,25 %;
німці — 1,58 %;
поляки — 1,26 %;
чехи — 0,4 %;
інші — 1,4 %.[20]

Радянська влада активно пропагувала атеїзм. У цей період нищилися церкви, зокрема в 1927 році в місті знищено церкву Святої Трійці, яка була його окрасою.

Насильницька політика суцільної колективізації викликала невдоволення у селян. Відбувалися селянські виступи. Страшним лихоліттям українського народу став штучний голодомор 1932–1933 років. Радомисляни і селяни їли все, щоб вижити, частим було людоїдство. Ще одним випробуванням для населення міста були масові репресії. В 1936–1937 роках сфабриковані справи про існування контрреволюційних груп, внаслідок чого загинуло багато безневинних людей.
Друга світова війна
Меморіал Слави загиблим воїнам під час Великої Вітчизняної війни, майдан Соборний, Радомишль
Меморіал Слави загиблим воїнам під час Великої Вітчизняної війни, майдан Соборний, Радомишль
Братська могила радянських воїнів. м. Радомишль

22 червня 1941 року розпочалася Друга світова війна, проти СРСР. Місто зазнає бомбардувань німецької авіації, а вже 7 липня 1941 року на підступах до Радомисля розгорілися запеклі бої, але під переважаючими силами противника радянські війська змушені відступити. 9 липня 1941 року ворог окупував місто. 20 липня 1941 року німецькі війська вступили в місто. Восени 1941 року окупанти проводять масові розстріли єврейського населення в урочищі «Лісова Пісня» та в яру Черчі, за 1941–1943 роки знищено 2000 євреїв.[20] У квітні 1942 року розпочинається масовий вивіз молоді до Німеччини. Проте населення Радомисльщини не скорилися фашистським загарбникам. Наприкінці грудня 1941 року почала діяти підпільна група, в якою керував командир Червоної Армії В. Гальона, в якій налічувалося 20 чоловік. Ще одну підпільну групу з жителів міста і села Кримок очолила К. Сичевська. В лютому 1942 року почала діяти підпільна друкарня заснована М. Ткаченком та О. Лагутенком. У ній було надруковано 25 антифашистських листівок та повідомлень Радінформбюро загальним тиражем понад 18 тисяч примірників. В місті розгортає діяльність і осередок ОУН, яку очолив Сурмач, але в листопаді 1941 року більшість членів осередку арештовані і в грудні розстріляні фашистами. Антифашистська боротьба доповнюється нальотом на Радомисль, 4-го серпня 1943 року партизанського загону І. Хитриченка, в результаті якого було розбито гарнізон і спалено міст.

Під час визвольних боїв війська першого Українського фронту 10 листопада 1943 року визволили Радомисль, але 7 грудня фашисти знову захопили місто. 26 грудня 1943 року в ході здійснення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Радомисль був остаточно звільнений від загарбників. На околицях звільненого міста деякий час перебували генерал М. Ватутін, а згодом і М. Хрущов[32].

За час окупації місту було нанесено великої шкоди: спалено 142 будинки, зруйнована суконна фабрика, завод «Сільмаш», маслозавод, пивзавод, дві школи, дитячій садок, готель, міст через річку Мика та ін. Було розстріляно 3100 дорослих і дітей, на роботи у Німеччину відправлено 148 чоловік.

Свій вклад внесли Радомисляни в Перемогу над фашистською Німеччиною, 1806 з них нагороджено орденами і медалями. В. Бурбі, П. Бондаренку, В. Карпенку, С. Сингаївському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Близько 10 тисяч жителів Радомисльщини не повернулося з війни, 18 тисяч воїнів загинуло при визволенні району.
Післявоєнний період
Пам'ятник Тарасові Шевченку (1964)

З 1944 року по 1950 рік велася відбудова народного господарства, піднімалися з руїн підприємства. За короткий час відновили роботу завод «Сільмаш», пивзавод, маслозавод, меблева фабрика, запрацювали школи і заклади охорони здоров'я та культури.

В 1946–1947 роках жителі району, як і всієї України, зазнали лихоліть нового голодомору, рятуючись поїздками до Західної України за хлібом і харчами. У післявоєнні роки Радомисльщина зазнала жорстоких репресій. У 1952–1956 роках пекло ГУЛАГУ пройшла письменниця Р. Балясна, з 1951 по 1955 роки — єврейський письменник А. Веледницький — уродженці Радомисля.

У 1946 році зазнає змін назва міста. Радомисль перейменовано на Радомишль.

З кінця 1950–1960 років місто в період хрущовської лібералізації зазнає певного підйому розвитку. В 60-х роках у місті працювали машинобудівний завод, пивзавод, маслозавод, крохмальний завод, два цегельні заводи, завод капронових виробів, меблева фабрика, пром- і харчокомбінати, будівельні організації, «Сільгосптехніка». В 1983 році у місті діяло 15 підприємств, найбільшим з них був машинобудівний завод[33].

В 1962 році побудований новий міст через річку Тетерів. В 1968 році засновується спортивна школа і споруджується палац спорту, стадіон, волейбольний майданчик.

Наприкінці 50-х років а саме взимку 1957–1958 p. в Радомишлі знімався фільм «Гроза над полями» за твором А. Шияна. В 1963 році на місці, де було відкрито стоянку первісної людини, поставлено пам'ятник, якого відкрив кандидат історичних наук І. Г. Шовкопляс.

За постановою Ради Міністрів УРСР 24 листопада 1976 року місто Радомишль віднесено до списку стародавніх міст в Україні, що мають пам'ятки археології, містобудування і архітектури.

Мешканці міста брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року. Жителі Радомишльщини пережили страхіття війни в Афганістані. Ряд воїнів афганців нагороджені бойовими орденами і медалями, 7 уродженців району не повернулися з тієї війни.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Радомишль (до 1946 р. Радомисль) — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на обох берегах річки Тетерева (притока Дніпра), за 50 км на північний схід від Житомира, за 30 км від залізничної станції Ірша, на автошляху Кочерів—Овруч. Населення — 13,9 тис. чоловік.

Місцевість, де міститься Радомишль, заселена близько 30 тис. років тому. На околиці міста досліджено стоянку пізньопалеолітичного поселення з 6-ти невеликих чумоподібних жител та ями-сховища, заваленої кістками тварин. Житла були розташовані по колу, в центрі якого мешканці поселення проводили обробку кременю та кісток, розкладали вогнища тощо. Поблизу Радомишля знайдено також поховання доби міді (IV тисячоліття до н. е.), а на території міста — ранньослов’янські поселення VI—VII ст. та давньоруське городище — залишки міста Мичеська (Микгорода), згаданого в літопису під 1150 роком у зв’язку з боротьбою за Київ між київським князем Ізяславом та галицьким — Володимирком. В 1169 році князь Андрій Боголюбський подарував Мичеськ Києво-Печерському монастирю. Під час монголо-татарського нашестя місто було зруйновано. 1362 року Мичеськ підпав під владу Литовського великого князівства. Вже в 1390 році населений пункт згадується в грамоті київського князя Володимира Ольгердовича як с. Мицько. У 1399, 1416, 1462 рр., під час нападів татар на Київщину село кілька разів зазнавало руйнування. У XVI ст. Радомисль був невеличким містечком і належав Києво-Печерській лаврі. Тут видобували болотну руду, а на початку XVII ст. архімандрит Є. Плетенецький заснував папірню.

Після Люблінської унії Радомисль потрапив під владу шляхетської Польщі і входив до Житомирського повіту Київського воєводства. У містечку налічувалося 154 селянські господарства, в т. ч. 17 волочних, 41 — півволочне, 29 — чвертників, 36 — городників, 31 — комірник. Селяни платили великі податки грішми й продуктами. Соціально-економічне поневолення доповнювалося національно-релігійним гнітом. Населенню нав’язували католицизм, польську мову. Все це штовхало селян та міщан на боротьбу проти своїх пригноблювачів. З особливою силою народний гнів вибухнув у 1618 році, коли жителі міст Київського воєводства, в т. ч. й Радомисля, знищували шляхетські маєтки, розправлялися з панами, оголошували себе вільними козаками й створювали козацькі загони.
На початку визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. велике повстання спалахнуло і в Радомислі. В ньому брали участь також селяни навколишніх сіл. Селяни разом з козаками захоплювали поміщицькі землі, знищували документи на володіння, вбивали ненависних шляхтичів і великих орендарів. У 1702—1704 роках вони брали активну участь у повстанні під керівництвом С. Палія, а пізніше в гайдамацькому русі. У травні 1750 року в районі містечка діяв гайдамацький загін Подоляки. Під час Коліївщини тут громив панські маєтки загін одного з сподвижників М. Залізняка — І. Бондаренка.

У 1793 році Радомисль у складі Правобережної України був возз’єднаний з Росією, а в 1794 році увійшов до складу Ізяславського намісництва. З 1746 по 1795 рік він був власністю уніатських митрополитів, а з ліквідацією митрополії в 1795 році перейшов у відання казни. З 5 липня цього ж року Радомисль став повітовим містом Волинського намісництва. Було утворено магістрат. В 1797 році Радомисльський повіт передано до складу Київської губернії. На той час у місті налічувалося 1829 чоловіків, стільки ж, напевно, й жінок.

Жителі міста брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. Тут за наказом фельдмаршала М. І. Кутузова генерал-майор К. К. Сіверс, котрий командував Новоросійським драгунським полком та двома ескадронами, з 1803 року розквартированими в місті, формував козачі полки. З повіту, в т. ч. й Радомисля, було відправлено в армію 283 чоловіки.

У Радомислі знайшов відгук і рух декабристів. Тут стояв Алексопільський піхотний полк, командиром якого був декабрист полковник І. С. Повало-Швейковський. У період підготовки повстання Чернігівського полку до міста приїздив М. П. Бестужев-Рюмін.

З середини XIX ст. почали виникати невеличкі підприємства. Розвивалося ремісництво. 1848 року у місті налічувалося 72 ремісники, які виготовляли різні вироби з дерева, займалися різьбленням по дереву та інкрустаційними роботами. Серед ремісників були також слюсарі, ковалі, гребінщики, колісники, шорники, шапкарі, шевці, кравці, пекарі та інші.

В першій половині XIX ст. зросла й торгівля, особливо шкірами та хутром. Розвиток промислового виробництва й торгівлі зумовлював дальше зростання міста. 1849 року Тут налічувалося 563 будинки (з них тільки 5 кам’яних), в яких мешкало 5120 чоловік.

Незважаючи на те, що в Радомислі проживало багато населення, медичне обслуговування його було незадовільним. Коли в 1831 році спалахнула епідемія холери, вона скосила багато людей. Лікарня відкрита тут лише в 40-х роках XIX ст. В 1845 році її відвідало 350 хворих.

З освітніх закладів наприкінці XVIII ст. існувала семінарія, 1835 року відкрито повітове дворянське училище, діяло парафіяльне училище, в яких 1848 року 5 учителів навчали 84 учнів.

Велике значення для дальшого розвитку міста мало Києво-Брестське шосе, будівництво якого закінчено в 60-х роках XIX ст. Тоді ж від Радомисля до Кочерівської поштової станції прокладено брукований шлях, завдяки чому поліпшилися зв’язки з Житомиром і Києвом, прискорився розвиток промисловості. 1875 року засновано пивоварний завод, тут діяли також 5 чинбарень, два млини. В 1886 році засновано склозавод, де працювало 40 робітників, у т. ч. 20 дітей. 1890 року відкрито кустарну фабрику шинельного сукна, в 1900 — слюсарно-ремонтні майстерні, в 1904 — чавуноливарний завод, на якому працювало 50 робітників. Вони ремонтували нескладні сільськогосподарські машини та виготовляли кінні приводи для молотарок, січкарень, олійниць. Суконна фабрика, збудована 1903 року, виробляла попони на замовлення військового міністерства та грубошерстне сукно для масового продажу. На той час це було значне підприємство, де налічувалося 120 робітників.

Під впливом революційних подій, що розгорнулися в країні в 1905—1907 рр., у Радомислі відбувалися страйки робітників та політичні демонстрації. Організаторами їх виступали робітники місцевої друкарні, заснованої в 1903 році. На нелегальних зборах вони знайомили трудящих з творами К. Маркса й В. І. Леніна, розповідали про революційні виступи в країні. В першій половині лютого 1905 року стався загальний страйк робітників шкіряних заводів та суконної фабрики. У ньому взяло участь 400 робітників. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати. Страйк тривав два тижні й закінчився перемогою робітників, яким адміністрація підвищила заробітну плату на 20— 25 проц. 14 червня в Радомислі знову застрайкували робітники всіх підприємств. Тільки силою зброї властям вдалося придушити і цей виступ. На початку жовтня поліція заарештувала кількох організаторів страйку. На підтримку їх 18 жовтня в місті відбулася багатолюдна демонстрація. Поліція та козаки розігнали робітників, 20 грудня 1905 року сталося заворушення новобранців. 1908 року зіастрайку-вали трудівники механічних майстерень, які вимагали скорочення робочого дня до 10 годин, безплатного лікування. Подібні виступи мали місце й на інших підприємствах. Страйковою боротьбою керувала місцева організація РСДРП, що активно діяла у 1908—1909 роках.

Напередодні першої світової війни в Радомислі налічувалося 19 підприємств. На заводах і фабриках, у ремісничих майстернях працювало понад 1500 робітників. Становище їх залишалося тяжким, доводилося працювати по 12—14 годин, а одержувати за день по 40—50 коп.

З розвитком промисловості розширювалося місто, зросла кількість населення. 1913 року налічувалося 15 005 чоловік, які мешкали в 1034 будинках (з них тільки 53 — кам’яні). Вулиці освітлювалися 230 гасовими ліхтарями. У 1908 році побудовано водогін довжиною 5,5 км та споруджено електростанцію на 120 кіловат.

Незадовільним було медичне обслуговування трудящих. На 1913 рік у місті діяло дві лікарні на 48 місць, у яких працювало шість лікарів, три стоматологи, чотири акушери. В середньому на одного лікаря припадав 2501 чоловік. Налічувалося також 3 аптеки, 7 аптечних магазинів. З освітніх закладів діяли чоловіча гімназія та чотири школи нижчого ступеня, в яких 15 учителів навчало 445 учнів. Існувала ще фабрично-заводська реміснича школа.

Під час першої світової війни у Радомислі й усьому повіті відбувалися масові антивоєнні й антипоміщицькі виступи. У липні 1914 року робітники й селяни, що призивалися в армію, почали громити купецькі крамниці та будинки міської знаті. За п’ять днів у місті й навколишніх селах розгромлено й спалено 25 поміщицьких маєтків і куркульських господарств. Для придушення заворушень були викликані війська.

Трудящі міста з задоволенням зустріли звістку про повалення самодержавства. На початку травня тут створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Спочатку в Раді переважали угодовські елементи, але в червні до неї увійшли передові робітники Ф. А. Камінський, М. Ф. Салфетников, крупчатник Г. С. Власенко та ін. Вони викривали політику буржуазного Тимчасового уряду, української буржуазно-націоналістичної Центральної ради, а також меншовиків, есерів та бундівців. 1 серпня 1917 року створено міську більшовицьку організацію. До складу партійного комітету, обраного на зборах ініціативної групи, увійшли В. І. Ядолов, І. І. Кравченко, М. Г. Карпенко та інші. Вони тримали тісний зв’язок з більшовицькими організаціями Малина, Брусилова, Київським комітетом РСДРП(б), проводили широку політичну роботу серед населення. У вересні створено загін Червоної гвардії й скликано повітовий селянський з’їзд. Від більшовиків міста на ньому був І. І. Кравченко. З’їзд висловився на підтримку позиції більшовиків з усіх питань внутрішньої й зовнішньої політики. В умовах розвитку революції швидко зростала й Радомисльська більшовицька організація. На кінець листопада в ній налічувалося 120 чоловік.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді, звістка про яке була з великою радістю зустрінута трудящими Радомисля, боротьба за владу Рад розгорнулася з новою силою. Більшовицька фракція Ради у місті рішуче виступала проти свавілля угодовських партій та представників буржуазно-націоналістичної Центральної ради, які в грудні прибули з Києва з петлюрівським піхотним полком для придушення наростаючого революційного руху. Більшовики розуміли, що співвідношення сил у місті склалося не на їхню користь. Вони вирішили посилити масово-політичну й організаційну роботу серед трудящих, спрямувати їх на боротьбу з класовими ворогами, а загін Червоної гвардії привести

в бойову готовність. У піхотний полк були послані більшовицькі агітатори. Побоюючись, щоб солдати не перейшли на бік більшовиків, командування вивело полк з міста.

Більшовики ще більше посилили агітаційну й організаторську роботу серед трудящих. 18 січня 1918 року місцевий комітет РСДРП(б) вирішив поставити питання про владу на обговорення Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Наприкінці січня представник від більшовиків зачитав декларацію про встановлення у місті Радянської влади, яку ухвалили більшістю голосів. Обрано більшовицький склад виконавчого комітету, а головою — В. І. Ядолова, начальником гарнізону призначено С. О. Потажевича. У той же день виконавчий комітет звернувся до населення міста й навколишніх сіл з відозвою про перехід влади до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Однак наприкінці лютого 1918 року місто окупували кайзерівські війська, які одразу встановили жорстокий окупаційний режим. Багато підприємств не працювало. На 1 липня в Радомислі налічувалося 500 безробітних. Під керівництвом більшовиків у повіті розгорнувся партизанський рух. Організаторами його стали І. І. Кравченко, Я. М. Ушеренко та інші. Партизанським загоном командував Г. О. Власенко. Для розгортання боротьби з окупантами велике значення мали рішення І з’їзду КП(б)У, який відбувся 5—12 липня 1918 року. Делегатами його від Радомисльської більшовицької організації були Г. Рубальський, Я. М. Ушеренко та Л. Н. Бетін.

Наприкінці листопада німецькі загарбники були вигнані з Радомисля. Але владу захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії. У цей період створено підпільний ревком. Тоді ж виник і повітовий комітет КП(б)У. Партизанським загоном командував К. В. Гелевей. У лютому 1919 року в районі Радомисля діяло близько 600 партизанів. На початку березня радянські війська у взаємодії з повстанцями визволили місто від петлюрівців і на всій території повіту відновили Радянську владу.

Одразу ж після визволення створено повітовий та міський ревкоми. В партійній організації на той час налічувалося 30 комуністів. Під керівництвом ревкомів проведено націоналізацію підприємств. У травні в місті засновано комсомольську організацію. Будувати нове життя трудящим заважали контрреволюційні куркульські банди. Вони не раз нападали на місто, а 25 травня 1919 року навіть захопили його. Бандити розстріляли, повісили та замучили близько 100 мирних громадян. Тоді ж з Києва були направлені регулярні загони Червоної Армії, які разом з місцевими загонами добровольців знищили бандитів.

У серпні 1919 року Радомисль знову захопили петлюрівці. 17 вересня частини Південної групи радянських військ визволили Радомисль від ворога. В складі 58-ї стрілецької дивізії І. Ф. Федька безстрашно воювали з ворогами й червоно-армійці-угорці інтернаціонального полку на чолі з комуністом-угорцем Лайошем Гавро. Політвідділ дивізії з участю члена реввійськради 12-ї армії В. П. Затонського, який у той час перебував у Радомислі, відновив роботу повітового ревкому та його відділів. Почалася відбудова господарства. В листопаді стали до ладу механічний і чавуноливарний заводи, суконна фабрика, дві цегельні, смолокурня, клеєварний та миловарний заводи, гільзова фабрика, електростанція, 4 кузні та водогін.

Значна увага приділялася охороні здоров’я трудящих. 22 жовтня 1919 року створено санітарне бюро, а 25 листопада — надзвичайну комісію для боротьби з епідеміями. Було відкрито дві лікарні, дві зубні амбулаторії, два пологові будинки, а в передмісті — фельдшерсько-акушерський пункт та амбулаторію. У місті працювало п’ять шкіл, у т. ч. дві вищі початкові, одна першого ступеня, дві — другого ступеня. Замість чоловічої гімназії створено міську соціально-економічну професійну школу на 105 учнів.

Мирне життя, однак, незабаром було перерване нападом на Країну Рад буржуазно-поміщицької Польщі. В квітні 1920 року інтервенти захопили місто й почали нещадно грабувати та вбивати населення. 15 червня радянські війська вигнали інтервентів з міста. Через два дні відновив діяльність повітовий ревком, пізніше— всі партійні, радянські та громадські організації. В тяжких умовах розрухи й великих нестатків вони зуміли мобілізувати трудящих на відбудову народного господарства. В квітні 1922 року відбувся четвертий повітовий з’їзд Рад, на якому розглядалися питання зміцнення Радянської влади та відбудови народного господарства в місті й повіті. 180 делегатів, у т. ч. 83 комуністи, одноголосно схвалили політику Комуністичної партії, спрямовану на політичну, економічну й воєнну єдність народів усіх братніх республік.

За короткий строк піднято з руїн шкіряний завод. У лютому 1921 року шкіряники протягом тижня дві години працювали надурочно, а зароблені за цей час гроші відраховували у фонд допомоги шахтарям Донбасу. Видавав продукцію миловарний завод, чавуноливарний та механічний об’єдналися в одне підприємство — механічний завод, який у 1925 році випускав нескладні машини й знаряддя праці для сільського господарства. На кінець відбудовного періоду діяли пивоварний завод, електростанція, суконна фабрика, меблева майстерня, водогін. Проведено кооперування ремісників. 1923 року відкрито кредитне товариство «Кустар», створено кооператив військових інвалідів, сільськогосподарське товариство «Колос» та інші.

Партійні й радянські органи проявляли турботу про поліпшення економічних та культурних умов життя робітників, червоноармійців та їх сімей. У грудні 1920 року проводився тиждень сім’ї червоноармійця, під час якого збиралися кошти, заготовлялося паливо, ремонтувалися житлові приміщення для сімей військовослужбовців. У нетрудових елементів вилучено понад 14 тис. кв. метрів житлової площі, яку передано робітникам.

Багато уваги приділялося налагодженню охорони здоров’я. На базі двох лікарень 1923 року створено міську лікарню, в якій працювало 6 лікарів, 2 стоматологи, 2 акушери і 5 медсестер. Удосконалювалась і система народної освіти. В лютому 1920 року створено першу й другу семирічні трудові школи. Першій 1924 року присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. На подвір’ї школи встановлено погруддя Кобзаря. Проводилася робота щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. На 1925 рік у школах та пунктах лікнепу навчалися грамоти 2500 чоловік. 1921 року на базі соціально-економічної профспілкової школи почав працювати сільськогосподарський технікум, де здобували середню спеціальну освіту 120 учнів. Через два роки технікум переведено з міста в село Ставки Радомисльського повіту.

Збільшилася кількість культосвітніх закладів. При суконній фабриці 1923 року відкрито робітничий клуб ім. К. Маркса, 1924 року — клуб меблевої майстерні, на механічному, шкіряному та пивоварному заводах з 1920 року працювали червоні кутки й бібліотеки. 1924 року збудовано будинок культури та районну бібліотеку.

3 серпня 1920 року виходила повітова газета «Эхо коммуниста», яку в 1924 році перейменовано на «Незаможник». При ній створено значний робселькорівський актив. У 1924 році Радомисльське бюро робселькорів об’єднувало 50 чоловік. Вони були великою підмогою партійній організації, яка в 1924 році налічувала в своїх рядах 37 комуністів. 1925 року в місті встановлено пам’ятник К. Марксу.

Згідно з новим адміністративним поділом у листопаді 1923 року Радомисль став центром однойменного району. Були створені відповідні партійні, радянські та громадські організації. Великим горем для жителів міста була звістка про смерть В. І. Леніна. На п’ять хвилин припинили роботу усі підприємства, відбувся траурний мітинг. 13 передовиків-робітників за Ленінським призовом вступили до лав Комуністичної партії. Трудящі Радомисля ухвалили ім’ям Ілліча назвати семирічну школу № 2 та дитячий будинок, а в місті встановити пам’ятник.

Зусиллями трудящих з допомогою держави реконструювалися старі підприємства, ставали до ладу нові, збільшувався випуск продукції, зростала кількість робітників. Якщо в 1926 році на суконній фабриці працювало 76 робітників, то в 1940 — 287. Механічний завод, на якому працював 41 робітник, спочатку виготовляв нескладні сільськогосподарські машини та до них запасні частини, в 1940 році — точильні верстати, маятникові та круглі пили, втулки до возів. Значно підвищив свою продуктивність пивоварний завод. На базі невеличкої меблевої майстерні в 1927 році засновано меблеву фабрику, а 1930 року — маслозавод. В середині 30-х років на підприємствах широкого розмаху набрав стахановський рух. На 1941 рік у місті налічувалося 148 стахановців, які систематично перевиконували свої виробничі норми.

Після відбудовного періоду на околицях міста, що розширилося за рахунок прилеглих навколишніх сіл Папірні, Микгорода, Рудні, селяни почали об’єднуватися в товариства спільного обробітку землі, сільгоспартілі. В 1926 році в передмісті Папірні виник ТСОЗ «Колос», на базі якого 1930 року створено колгосп ім. Леніна. У ньому об’єднувалося 181 селянське господарство. В 1930 році засновано колгосп «Незаможник», який через рік перейменовано в артіль ім. П. Ф. Близнюка (колишній голова районного КНС, убитий куркулями). За господарством, яке займалося вирощуванням зернових культур та городини, закріпили 670 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 530 га орної землі. У цей же час у передмісті Глухові створено третій колгосп «Новий шлях», за яким закріпили 537 га землі, в т. ч. 507 га орної. Колгоспники вирощували зернові культури, льон.

З кожним роком міцніли артільні господарства, підвищувалася врожайність усіх культур. Значну допомогу їм подавала Радомисльська МТС, створена 1932 року. Серед хліборобів ширився рух передовиків, змагання за право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. 1940 року це право завоювали А. 3. Кокра — голова колгоспу ім. Леніна, де вирощено на кожному гектарі по 13 цнт зернових та по 300 цнт картоплі, бригадир Д. С. Ніцкевич, колгоспниця В. А. Сірош, ланкова О. В. Шевченко (з артілі ім. Близнюка). Остання удостоєна срібної медалі Виставному. В 1940 році льонарі артілі «Новий шлях» одержали з гектара по 5 цнт льононасіння та по 8 цнт льоноволокна.

За 1926—1941 рр. значний крок уперед зроблено в галузі охорони здоров’я трудящих. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Радомислі діяли районна лікарня на 100 ліжок, поліклініка, електроводолікарня, дитяча консультація, санстанція, у яких працювало 160 медпрацівників, у т. ч. 22 лікарі, зубний технік, 45 чоловік середнього медперсоналу. 1936 року в місті відкрито школу медсестер, яка до війни випустила 180 чоловік.

Зростала кількість шкіл, учнів, учителів. 1927 року в місті було 4 семирічні і дві початкові школи, в яких навчалося 1296 учнів і працювало 46 учителів.

1934 року дві семирічні школи перетворено на середні. В 1941 році в Радомислі налічувалося сім шкіл, у т. ч. чотири середні, дві семирічні та початкова школи, де 100 учителів навчало близько 2 тис. учнів. Створено кілька спеціальних навчальних закладів. Зокрема, 1933 року відкрито філіал Житомирського шляхово-будівельного технікуму, а також однорічну школу бухгалтерів сільськогосподарського профілю. Для культурного відпочинку й розвитку дітей 1935 року споруджено будинок піонерів. Дошкільнята виховувалися в двох дитячих садках.

Центром культурно-масової роботи був районний будинок культури, де працювали гуртки художньої самодіяльності. На суконній та меблевій фабриках діяли робітничі клуби. В 1927 році відкрито кінотеатр. З 1932 року почала виходити районна газета «Боротьба за соціалізм».

Трудящі міста відчували себе справжніми господарями країни. Це ще раз продемонстрували вони під час підготовки й проведення виборів до Верховних Рад GPCP, УРСР і місцевих Рад депутатів трудящих на основі нової Радянської Конституції. 1938 року виборці одностайно віддали свої голоси за блок комуністів і безпартійних, обираючи до найвищого органу влади Радянської України свого кандидата — учительку школи №2 О. М. Мельничук. Вона 1939 року була делегатом XVIII з’їзду ВКП(б). 24 грудня 1939 року радомисльці обрали міську Раду депутатів трудящих, до якої увійшло 35 депутатів. За своїм складом вона була справді народною: 14 робітників, 6 колгоспників, у т. ч. 8 комуністів, 5 комсомольців, 14 жінок.

Усім господарським, культурним і політичним життям міста керувала партійна організація, в якій 1940 року налічувалося 156 комуністів. Активними їх помічниками були комсомольці (316 чоловік). Вони завжди йшли в авангарді соцзмагання, займалися комуністичним вихованням молоді.

Розбійницький напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя трудящих Радомисля. У перші ж дні війни сотні їх пішло в Червону Армію. Для боротьби з диверсантами створений винищувальний загін. Під керівництвом райкому партії та райвиконкому провадились евакуація майна МТС та колгоспів у східні райони країни. Близько 500 жителів працювало на спорудженні посадочного майданчика для радянських літаків поблизу с. Борщова.

7 липня на підступах до Радомисля розгорілися запеклі бої. Радянські воїни мужньо стримували натиск гітлерівців, але сили були нерівні. 9 липня ворог окупував місто. Уже в перші дні карателі розстріляли вчителя-активіста І. А. Капуцького і його дружину, чотирнадцятилітнього юнака Л. Б. Пивовара за патріотичні записи, знайдені у нього в зошиті, та десятьох учнів, яких звинуватили у зв’язках з партизанами. Проте трудящі не скорилися фашистським загарбникам. Коли в липні по місту рухалася колона окупантів, старий комуніст О. Т. Гончаренко кинув у неї дві гранати. Гітлерівці схопили народного месника й розстріляли.

Наприкінці грудня 1941 року почала діяти підпільна патріотична група, якою керував командир Червоної Армії В. Ю. Гальона. У ній налічувалося 20 чоловік, переважно жителів міста. Незабаром створено ще одну підпільну групу, в яку увійшли жителі Радомисля і села Кримок. Її очолила К. П. Сичевська. Підпільники виготовляли й розповсюджували серед населення антифашистські листівки, добували для партизанського загону І. О. Хитриченка розвіддані.

В лютому 1942 року почала діяти підпільна друкарня, створена колишнім секретарем районної газети М. А. Ткаченком та підпільником О. В. Лагутевком. У ній було надруковано 25 антифашистських листівок та повідомлень Радінформбюро загальним тиражем понад 18 тис. примірників. У лютому 1943 року тут передруковано газету «За Радянську Україну», перший номер якої присвячувався розгрому німецько-фашистських загарбників під Сталінградом. У травні поліція натрапила на слід підпільників і захопила друкарню. А. К. Яромка і Л. С. Біляченка було заарештовано й страчено. Решта підпільників пішла в Радомисльський партизанський загін, очолюваний П. В. Жудрою. Підпільник М. А. Ткаченко, якого гітлерівці відправили в концтабір, по дорозі втік і згодом вступив у Червону Армію.

У червні 1943 року почав діяти Радомисльський підпільний райком ЛКСМУ. Його очолювала В. А. Новицька, яка до війни працювала старшою піонервожатою. Підпільники мали радіоприймач і вночі приймали зведення Радінформбюро, передруковували їх на друкарській машинці й розповсюджували серед населення міста й району, закликали в листівках молодь не їхати на каторжні роботи до Німеччини. За завданням Радомисльського партизанського загону комсомольці спалили склад з зерном та борошном, зібрали й передали партизанам 50 гранат.

Війська 1-го Українського фронту 10 листопада 1943 року визволили Радо-мисль від окупантів, але 7 грудня вони знову захопили місто. В жорстоких оборонних боях Червона Армія зупинила просування ворога. 26 грудня в ході здійснення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Радомисль остаточно був визволений від загарбників. У боях за місто відзначилася 93-я окрема танкова бригада під командуванням полковника І. Г. Якубовського.

Відступаючи, фашисти завдали місту великої шкоди. Вони спалили машинобудівний і зруйнували пивоварний заводи, суконну та меблеву фабрики, центральну частину міста, пам’ятник К. Марксу і Т. Г. Шевченку, перетворили на згарища готель, аптеку, універмаг, гуртожиток школи бухгалтерів, палац піонерів, приміщення двох шкіл, 87 будинків, MTG, усі приміщення колгоспу ім. Леніна, 221 хату. Внаслідок фашистського терору кількість населення міста зменшилася з 11 700 чоловік у 1939 році до 7331 чоловіка в 1945 році.

Після визволення міста від окупантів відновили діяльність партійні й радянські організації. Вони мобілізували трудящих на відбудову господарства. 1944 року здано в експлуатацію близько 4 тис. кв. метрів житлової площі. Водночас подавалася допомога колгоспу ім. Близнюка у проведенні польових робіт, ремонті та будівництві тваринницьких ферм. Були виділені приміщення для воєнних госпіталів. 1944 року в фонд Червоної Армії трудящі міста внесли близько 47 тис. пудів хліба, 17 780 пудів картоплі, понад 117 тис. літрів молока, 29 тис. штук яєць і зібрали на будівництво танкової колони 1 млн. карбованців.

З великою радістю зустріли жителі Радомисля звістку про перемогу Червоної Армії над фашистською Німеччиною. Певний вклад внесли й вони самі. На фронтах та в партизанських загонах проти гітлерівців билося близько 2 тис. радомисльців. За виявлений героїзм у боротьбі з ворогом 1806 чоловік нагороджено орденами й медалями. Чотирьох орденів Червоного Прапора, ордена Олександра Невського, Вітчизняної війни другого ступеня, двох орденів Червоної Зірки удостоєно Г. Т. Комарова, двох орденів Червоного Прапора, двох Червоної Зірки—Г. С. Скляра, ордена Червоного Прапора, Вітчизняної війни — М. В. Крепченка та І. К. Лук’янова, а гвардії старшому лейтенанту В. Т. Бурбі посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Під час форсування річки Вісли він перший зі своїм підрозділом переправився на її лівий берег і до останнього подиху утримував захоплений плацдарм, що забезпечило успіх операції.

Після переможного закінчення війни трудящі Радомисля ще з більшим піднесенням узялися за відбудову й дальший розвиток господарства. Зусиллями колгоспників і трудящих підприємств протягом четвертої п’ятирічки відновили своє господарство всі приміські колгоспи. 1950 року вони об’єдналися в артіль ім. Леніна, за якою закріплено 4545 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3012 га орної землі. У січні 1944 року вже працювало лісозаготівельне господарство.

З допомогою держави, яка виділяла кошти, будівельні матеріали, устаткування, одне за одним піднімалися з руїн підприємства. На машинобудівному заводі в першому кварталі 1944 року стали до ладу електростанція, вагранки, виконувалися замовлення колгоспів, виготовлялися запасні частини для сільськогосподарських машин. До кінця року працювало 40 робітників. За короткий строк відбудовано основні цехи меблевої фабрики. В 1946 році на підприємстві налічувалося 80 робітників. Того ж року почали видавати продукцію пивоварний та маслоробний заводи, які на кінець 1950 досягли довоєнного рівня. Стали до ладу районні харчовий та промисловий комбінати. Останній займався пошиттям і ремонтом одягу й взуття, виробництвом черепиці.

Повністю відновили роботу заклади охорони здоров’я. З 1944 року працювала лікарня на 50 ліжок. Її обслуговувало 23 лікарі та 67 працівників середнього медперсоналу. Діяли також поліклініка, електроводолікарня, санепідемстанція, аптека. Цього ж року розпочалося навчання в семи школах — двох середніх, двох семирічних і трьох початкових. У них налічувалося 1879 учнів. 1946 року відкрито вечірню школу робітничої молоді, будинок піонерів. З дошкільних закладів 1950 року було два дитячі садки на 160 місць. Після визволення міста від німецько-фашистських загарбників міська Рада багато уваги приділяла організації культосвітніх закладів. У відремонтованому довоєнному кінотеатрі 1945 року відкрито будинок культури, де демонструвалися кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності. Тут же до 1950 року розміщалася й міська бібліотека. У 1945 році почала виходити районна газета «Соціалістична перемога».

Великою подією в житті міста було відкриття 1946 року пам’ятника В. І. Леніну. Ще напередодні Великої Вітчизняної війни його було привезено з Києва й розпочато будівництво постаменту. Коли фашистські загарбники окупували місто, робітник електростанції, учасник громадянської війни Г. Ф. Струтинський, ризикуючи життям, переховував скульптуру вождя й після визволення міста від гітлерівців передав її міськраді. 1946 року місто перейменовано на Радомишль.

Під безпосереднім керівництвом місцевих партійних і радянських органів трудящі Радомишля досягли значних успіхів у наступні роки. Великим багатогалузевим господарством став колгосп ім. Леніна. Об’єднання колгоспів, що відбулося 1950 року, дало можливість продуктивніше використовувати техніку, підвищити культуру землеробства, асигнувати більше коштів на спорудження нових об’єктів.

Так, протягом 1951—1972 рр. в господарстві збудовано 15 тваринницьких приміщень, кормозавод, хмелесушарку, три млини. 1965 року став до ладу консервний завод. Коли в 1958 році Радомишльську МТС було реорганізовано в PTC, колгосп придбав 8 тракторів, 3 комбайни, багато іншої сільськогосподарської техніки. Створено тракторну бригаду, для якої 1969 року обладнано стан, гаражі для автомашин. У 1972 році в ній налічувалося вже 22 трактори, 19 різних комбайнів та 32 автомашини.

Партійна організація колгоспу мобілізувала хліборобів на боротьбу за підвищення врожайності зернових і технічних культур, збільшення виробництва продуктів тваринництва. 1958 року тваринницька ферма, очолювана В. Д. Ніцкевичем, виробила на 100 га сільськогосподарських угідь по 391 цнт молока, за що її завідуючий був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а доярка С. І. Кузьмич — орденом Леніна. За трудові досягнення на честь 50-річчя Радянської влади 12 колгоспників нагороджено орденами й медалями, в т. ч. доярку Є. П. Папірну — орденом Леніна.

Ще з більшим ентузіазмом трудилися колгоспники в 1970 році. їх самовіддана праця відзначена 71 Ленінською ювілейною медаллю. Бригадир комплексної бригади М. С. Бурба, завідуючий фермою О. В. Папірний та голова колгоспу І. І. Самоплавський удостоєні орденів Трудового Червоного Прапора. Господарство успішно справилося з виконанням восьмого п’ятирічного плану.

Прагнучи зустріти 50-річчя утворення СРСР гідними трудовими звершеннями, колгоспники в тяжких природних умовах добилися непоганих урожаїв зернових і технічних культур, надоїли на корову по 3070 кг молока і виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 108 цнт м’яса. Ланковий механізованої ланки В. П. Марченко виростив з кожного гектара по 204 цнт картоплі, за що 1972 року удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Висока рентабельність господарства забезпечує колгоспникам добрі заробітки. Так, середньомісячна плата механізатора становить 180 крб., тваринників 124 карбованці.

Корінні зміни сталися в розвитку промисловості. Машинобудівний завод у 1952 році змінив свій виробничий профіль і почав випускати продукцію для лісозаготівельної промисловості: трьох- і п’ятитонні підвісні блоки, вагонетки, лебідки для тракторів С-80 і настільно-свердлувальні верстати. 1961 року підприємство перейменовано в завод ім. Жовтневої революції. Збудовано нове приміщення ливарного та формувального цехів, установлено нові потужні преси, ножиці, пили. Поновився парк токарних верстатів, створено інструментальний цех. Це дало можливість колективу підприємства у 1963 році добитися приросту виробленої продукції у порівнянні з 1958 роком більш ніж у два рази. 1964 року завод освоїв випуск самолісонавантажувачів ЛМ-7, що полегшують працю лісозаготівників, підвищують продуктивність праці у 18 разів. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня машинобудівники почали випуск лісозаготівельних автопоїздів ЛМ-1 і трелювальних машин на базі трактора Т-127. 1972 року завод приступив до серійного виробництва високопродуктивних лісовозних автопоїздів ЛК-9 та автотрісковозів, які вже добре відомі не лише в Радянському Союзі, а й у багатьох зарубіжних соціалістичних країнах.

На підприємстві широкого розмаху набули нові форми соціалістичного змагання. У 1964 році бригаді ковальського цеху на чолі з бригадиром П. Л. Перловським присвоєно звання колективу комуністичної праці. За високі досягнення на честь 50-річного ювілею Радянської влади слюсаря С. В. Кудрявцева нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. 71 машинобудівник 1970 року удостоєний Ленінської ювілейної медалі. Повністю реконструйовано меблеву фабрику, на якій усі виробничі процеси механізовані. Введено в дію новий цех ширвжитку, який працює на відходах виробництва. Радомишльське державне лісозаготівельне господарство в 1970 році реорганізоване в лісомисливське господарство. За 1951—1970 рр. у межах району воно посадило 5200 га лісу, а також залісило 3200 га ярів та колгоспних земель. За досягнуті успіхи в праці директору господарства А. І. Філіповичу в 1966 році присвоєно звання заслуженого лісівника УРСР, а 1971 року його нагороджено орденом Жовтневої Революції. 59 лісівників на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна відзначено Ленінськими ювілейними медалями.

У 1962 році на базі хімцеху райпромкомбінату засновано завод капронових виробів, який з відходів полімерних матеріалів виготовляє 80 найменувань продукції (втулки до автомобілів, катушки для електропромисловості, підвісні пульти управління, побутові вироби тощо).

За 1951—1972 рр. в місті стали до ладу нові підприємства: крохмальний, комбікормовий, консервний, два цегельні заводи, хлібозавод, маслозавод, харчокомбінат, комбінат побутового обслуговування населення, автопідприємство, автобусна станція. 1961 року Радомишльська PTC була реорганізована в районне об’єднання «Сільгосптехніки». За самовіддану працю її екскаваторника І. О. Протасеня нагороджено орденом Леніна.

Виконуючи накреслення дев’ятої п’ятирічки, трудящі промислових підприємств міста успішно справилися з планами двох років. Завдання реалізації продукції 1972 року виконано на 103 проц., підвищено продуктивність праці на 22 проц. На кінець дев’ятої п’ятирічки обсяг промислового виробництва зросте на 72 проц. На розвиток промисловості міста з союзного бюджету виділено 1126 тис. карбованців.

Рік у рік поліпшується благоустрій міста. Більшість з 84 вулиць і Червона площа забруковані та покриті асфальтом. Через річку Тетерів 1962 року споруджено новий міст. Збільшується протяжність лінії водогону. У 1972 році довжина його становила 19 км, що дало змогу більш як у 500 будинках забезпечити централізоване водопостачання. У дев’ятій п’ятирічці на ці потреби буде вкладено ще 250 тис. крб. та стільки ж на побудову каналізації.

Як ніколи, велика турбота приділяється охороні здоров’я трудящих. У місті є лікарня на 150 ліжок, обладнана найновішим устаткуванням поліклініка, електро-водолікарня, санепідемстанція, аптека. У лікувальних закладах працює 35 лікарів та понад 100 працівників середнього медперсоналу. З почуттям великої поваги жителі міста ставляться до хірурга Т. Й. Будинкової, якій присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР. 1969 року відкрито будинок відпочинку над річкою Тетерів та комплекс будинків для людей похилого віку.

Багато зроблено й у галузі освіти. В семи школах, у т. ч. чотирьох середніх, школі-інтернаті, восьмирічній і початковій, навчається понад 3 тис. дітей і працює 270 учителів та вихователів. Серед них Л. К. Таргоні, нагороджена орденом Леніна, О. Ф. Шевченко, Н. М. Руденко відзначені орденом Трудового Червоного Прапора. С. О. Олексієнко присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Працює вечірня школа робітничої молоді, а з 1962 року — заочна. 1971 року відкрито професійно-технічне училище. 250 фахівців щороку випускає школа бухгалтерів. У місті діє 6 дитсадків, де виховується 900 дітей.

Змістовнішою стала робота культурно-освітніх закладів. У відбудованому в 1953 році будинку культури на 460 місць систематично виступають артисти з Києва, Житомира, Мінська та багатьох інших міст України й братніх республік нашої багатонаціональної країни. Тут також працюють гуртки художньої самодіяльності: співочий, танцювальний, драматичний, оркестр духових і струнних інструментів, курси крою і шиття. Діють вісім робітничих та один колгоспний клуби: на машинобудівному, капроновому, пивоварному, крохмальному заводах, меблевій фабриці, автопідприємстві, в райоб’єднанні «Сільгосптехніки», лісомисливському господарстві та колгоспі ім. Леніна. Духовий оркестр та чоловічий хор меблевої фабрики

на республіканському огляді колективів художньої самодіяльності, присвяченому 50-річчю утворення СРСР, зайняли призові місця. Велику популярність здобули також хор та духовий оркестр лісомисливського господарства. Протягом десяти років працює тут любительська кіностудія, яку очолює робітник О. С. Сахневич. На республіканському огляді фільмів аматорських кіностудій, який проводився на честь 50-річчя утворення СРСР у Житомирі, його кінострічка «Лісова пісня» удостоєна Срібної медалі й Грамоти Міністерства культури УРСР. До 150-річчя з дня народження Кобзаря в місті відкрито широкоекранний кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка, а поблизу — пам’ятник великому українському поету-демократу.

З 1961 року в Радомишлі працює музична школа, де 21 учитель навчає 213 учнів гри на баяні, скрипці, фортепіано та духових інструментах. У 1968 році засновано спортивну школу, споруджується палац спорту, є стадіон, волейбольний майданчик. 1959 року з ініціативи вчителів-краєзнавців відкрито народний краєзнавчий музей, експонати якого розповідають про давню історію міста, героїчну участь його жителів у боротьбі за Радянську владу в роки громадянської та Вітчизняної воєн, про трудові звитяги в будівництві комунізму. Музейну експозицію місцевої флори й фауни створено також при лісомисливському господарстві. Виходить районна газета «Зоря Полісся».

Авангардну роль у господарському, культурному й політичному житті міста відіграють комуністи, яких в 1972 році налічувалося 893 чоловіка. Вони об’єднані в 49 первинних організаціях і є ініціаторами добрих починань і справ на підприємствах, у колгоспі, навчальних закладах і установах. Резервом і помічниками їх виступають комсомольці (1952 члени ВЛКСМ). Багато для розвитку Радомишля робить міська Рада депутатів трудящих, до складу якої обрано 50 депутатів, у т. ч. 29 робітників, 5 колгоспників, 24 комуністи, 6 комсомольців, 28 жінок. Головою районної Ради депутатів трудящих працює кандидат економічних наук, Герой Соціалістичної праці Л. Н. Тарасюк.

Жителі Радомишля свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав своє життя за владу Рад. У центрі міста встановлено пам’ятні плити Г. С. Власенку, Л. Ф. Близнюку, на будинку, де в 1921—1922 рр. жив герой громадянської війни Г. І. Котовський,— меморіальну дошку. 1947 року споруджено обеліск на честь радянських воїнів, які полягли у боях проти німецько-фашистських загарбників під час оборони й визволення міста. В міському парку 1964 року відкрито пам’ятник Героям Радянського Союзу підполковнику С. Ф. Сингаївському, старшим лейтенантам В. Т. Бурбі і В. О. Карпенку та молодшому сержанту П. М. Бондаренку. В 1962 році на місці Радомишльської стоянки пізньопалеолітичного періоду встановлено пам’ятний знак.

Трудящі Радомишля люблять своє місто. Натхненні рішеннями XXIV з’їзду КПРС, вони роблять усе, щоб стародавній, але завжди молодий Радомишль був ще кращим.

О. Ф. МЕЛЬНИК, П. П. МОСКВІН.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення Вернер »

Часопис "Рада" №24 від 12.10.1906, сторінка 3
Дописи.
Радомисль (каїв. губ.). На 26 минулого сент. у Радомислі мав відбутись з’їзд поміщиків і земельних власників, що мають землі не менше як 50 дес. Мета з’їзду — обсудити резолюцію зібрання земельних власннків-дворян київ, губ., яку постановлено було 29 ав. сього року у Київі, а також вибрати від повіту 2 членів і 4 кандидатів до губерсьюто комітету. На перше зібрання явилось 18 душ з 311 запрошених, а через те зібрання перенесено на 8 окт. На друге зібрання розіслано запросин 290 і на цей раз з‘їхалось душ 40, з яких було селян чоловіка 20, а решта поміщики. Де-хто сподівався, що будуть обговорювати резолюцію, або хоч де-які пункти в неї, але до цього ніхто не доторкався і не зачіпав, а через те зібрання відбулося дуже хутко, бо почалось і скінчилось виборами членів і їх заступників-кандидатів. Хтось зробив увагу, що може б вибрати і повітовий комітет, але ж другий голос завважив, що на це ще буде доволі часу. На цьому і закінчилося все. Вибрали за членів Гарбарева і Любінського, а заступниками до них: Гижицького, Сангурського, Бобровського і Зеленка. Голова зібрання перед виборами запропонував, щоб „русскіє" обрали себі одного члена і двох кандидатів окремо, а поляки окремо: так і зробили. Записки понаписували в кілька хвилин і увесь з'їзд міг би скінчитись за 1/2 години, але ж він затягся на 2 години, бо селяне з дуже великою обережністю приступили до записування членів і кандидатів. Радились більше як годину. Все хтілось їм обрати кого небудь з своїх.
Думка заснувати губерський комітет, а за ним і повітові видимо народилася у мертвий день, — ніхто не цікавиться „широкою" резолюцією дворян-аграріїв, навіть самі аграрії. Видимо, що мертва думка намітила і мертві діла, а намічено от що: вияснити, як ставляться земельні власники до подій внутрішнього життя, яке перебуває тепер Россія, як розв'язати аграрне питання на „справедливыхъ началахъ в соответствіи съ нуждами землевладельцевъ и земледельцевъ, безъ нарушенія неприкосновенности частной собственности", а також, як краще досягнути мети кращих виборів в будучу Державну Думу.
Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення Вернер »

Київ часопис "Рада" №147 від 01.07.1909, сторінка 2
Налякали.
З псаломщиком д. З-ським у г. Радомислі, як нам сповіщають, недавно оце трапилась така пригода. Пішов він оглядати свої поля. Там напали на його якісь невідомі, потрусили в кишенях і, нічого не знайшовши, сказали: „Йди! І ти тікай, так як і ми!“ Переляканий д. З-ський ледве приплентався додому.
Час плине
Аватар користувача
DVK_Dmitriy
Супермодератор
Повідомлень: 5312
З нами з: 25 березня 2016, 19:59
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 988 разів
Подякували: 3907 разів

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення DVK_Dmitriy »

Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор, Богомоловы, Шараевские, Бартковские.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.
Генеалогические исследования. Поиск в архивах Киева. Составление родословной.
Аватар користувача
kobcc
Повідомлень: 152
З нами з: 26 березня 2021, 20:55
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 154 рази

Re: РАДОМИШЛЬ, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення kobcc »

В каталозі метрик ЦДІАК знайшов справу 127-1012-4880. Вона не має дати для Радомишля.
Переглянув її на FamilySearch і виявив, що там чимало фрагментів метрик різних парафій різного часу.

Зокрема, є три фрагменти радомишльської метрики:
18-19 зв.: народження №№ 28-57
55-58а зв.: народження №№ 58-74; шлюби №№ 1-17; смерті №№ 1-87
172 - 172 зв.: смерті №№ 88-110

Метрика містить всі шлюби і смерті, а також всі народження, за винятком перших 27.
Можна зробити попередній висновок, що метрика 1796 року, оскільки
принаймні в чотирьох дітей з цієї метрики, що померли на першому році життя, є відповідні
записи про їх народження в метриці 1795 року.
села Мала Рача і Чудин, Житомирська область (Боженко, Бойко, Бойченко, Гальченко, Гонтаренко, Коваленко, Купрієнко, Мазуренко, Марченко, Ольховий, Опанасенко, Руденко)
м. Радомишль (Швець, Шевченко)
с. Пинязевичі (зараз Українка, Житомирська область) (Бойко, Бойченко, Друзь)
с. Гута Забілоцька, Житомирська область (Цалованські, Целованські, Цілуванські, Курис, Токаржевські, Токаревські, Сольські)
м. Шепетівка (Черняк)
Відповісти

Повернутись до “Літера Р”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей