На початку визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. велике повстання спалахнуло і в Радомислі. В ньому брали участь також селяни навколишніх сіл. Селяни разом з козаками захоплювали поміщицькі землі, знищували документи на володіння, вбивали ненависних шляхтичів і великих орендарів. У 1702—1704 роках вони брали активну участь у повстанні під керівництвом С. Палія, а пізніше в гайдамацькому русі. У травні 1750 року в районі містечка діяв гайдамацький загін Подоляки. Під час Коліївщини тут громив панські маєтки загін одного з сподвижників М. Залізняка — І. Бондаренка.
У 1793 році Радомисль у складі Правобережної України був возз’єднаний з Росією, а в 1794 році увійшов до складу Ізяславського намісництва. З 1746 по 1795 рік він був власністю уніатських митрополитів, а з ліквідацією митрополії в 1795 році перейшов у відання казни. З 5 липня цього ж року Радомисль став повітовим містом Волинського намісництва. Було утворено магістрат. В 1797 році Радомисльський повіт передано до складу Київської губернії. На той час у місті налічувалося 1829 чоловіків, стільки ж, напевно, й жінок.
Жителі міста брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. Тут за наказом фельдмаршала М. І. Кутузова генерал-майор К. К. Сіверс, котрий командував Новоросійським драгунським полком та двома ескадронами, з 1803 року розквартированими в місті, формував козачі полки. З повіту, в т. ч. й Радомисля, було відправлено в армію 283 чоловіки.
У Радомислі знайшов відгук і рух декабристів. Тут стояв Алексопільський піхотний полк, командиром якого був декабрист полковник І. С. Повало-Швейковський. У період підготовки повстання Чернігівського полку до міста приїздив М. П. Бестужев-Рюмін.
З середини XIX ст. почали виникати невеличкі підприємства. Розвивалося ремісництво. 1848 року у місті налічувалося 72 ремісники, які виготовляли різні вироби з дерева, займалися різьбленням по дереву та інкрустаційними роботами. Серед ремісників були також слюсарі, ковалі, гребінщики, колісники, шорники, шапкарі, шевці, кравці, пекарі та інші.
В першій половині XIX ст. зросла й торгівля, особливо шкірами та хутром. Розвиток промислового виробництва й торгівлі зумовлював дальше зростання міста. 1849 року Тут налічувалося 563 будинки (з них тільки 5 кам’яних), в яких мешкало 5120 чоловік.
Незважаючи на те, що в Радомислі проживало багато населення, медичне обслуговування його було незадовільним. Коли в 1831 році спалахнула епідемія холери, вона скосила багато людей. Лікарня відкрита тут лише в 40-х роках XIX ст. В 1845 році її відвідало 350 хворих.
З освітніх закладів наприкінці XVIII ст. існувала семінарія, 1835 року відкрито повітове дворянське училище, діяло парафіяльне училище, в яких 1848 року 5 учителів навчали 84 учнів.
Велике значення для дальшого розвитку міста мало Києво-Брестське шосе, будівництво якого закінчено в 60-х роках XIX ст. Тоді ж від Радомисля до Кочерівської поштової станції прокладено брукований шлях, завдяки чому поліпшилися зв’язки з Житомиром і Києвом, прискорився розвиток промисловості. 1875 року засновано пивоварний завод, тут діяли також 5 чинбарень, два млини. В 1886 році засновано склозавод, де працювало 40 робітників, у т. ч. 20 дітей. 1890 року відкрито кустарну фабрику шинельного сукна, в 1900 — слюсарно-ремонтні майстерні, в 1904 — чавуноливарний завод, на якому працювало 50 робітників. Вони ремонтували нескладні сільськогосподарські машини та виготовляли кінні приводи для молотарок, січкарень, олійниць. Суконна фабрика, збудована 1903 року, виробляла попони на замовлення військового міністерства та грубошерстне сукно для масового продажу. На той час це було значне підприємство, де налічувалося 120 робітників.
Під впливом революційних подій, що розгорнулися в країні в 1905—1907 рр., у Радомислі відбувалися страйки робітників та політичні демонстрації. Організаторами їх виступали робітники місцевої друкарні, заснованої в 1903 році. На нелегальних зборах вони знайомили трудящих з творами К. Маркса й В. І. Леніна, розповідали про революційні виступи в країні. В першій половині лютого 1905 року стався загальний страйк робітників шкіряних заводів та суконної фабрики. У ньому взяло участь 400 робітників. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати. Страйк тривав два тижні й закінчився перемогою робітників, яким адміністрація підвищила заробітну плату на 20— 25 проц. 14 червня в Радомислі знову застрайкували робітники всіх підприємств. Тільки силою зброї властям вдалося придушити і цей виступ. На початку жовтня поліція заарештувала кількох організаторів страйку. На підтримку їх 18 жовтня в місті відбулася багатолюдна демонстрація. Поліція та козаки розігнали робітників, 20 грудня 1905 року сталося заворушення новобранців. 1908 року зіастрайку-вали трудівники механічних майстерень, які вимагали скорочення робочого дня до 10 годин, безплатного лікування. Подібні виступи мали місце й на інших підприємствах. Страйковою боротьбою керувала місцева організація РСДРП, що активно діяла у 1908—1909 роках.
Напередодні першої світової війни в Радомислі налічувалося 19 підприємств. На заводах і фабриках, у ремісничих майстернях працювало понад 1500 робітників. Становище їх залишалося тяжким, доводилося працювати по 12—14 годин, а одержувати за день по 40—50 коп.
З розвитком промисловості розширювалося місто, зросла кількість населення. 1913 року налічувалося 15 005 чоловік, які мешкали в 1034 будинках (з них тільки 53 — кам’яні). Вулиці освітлювалися 230 гасовими ліхтарями. У 1908 році побудовано водогін довжиною 5,5 км та споруджено електростанцію на 120 кіловат.
Незадовільним було медичне обслуговування трудящих. На 1913 рік у місті діяло дві лікарні на 48 місць, у яких працювало шість лікарів, три стоматологи, чотири акушери. В середньому на одного лікаря припадав 2501 чоловік. Налічувалося також 3 аптеки, 7 аптечних магазинів. З освітніх закладів діяли чоловіча гімназія та чотири школи нижчого ступеня, в яких 15 учителів навчало 445 учнів. Існувала ще фабрично-заводська реміснича школа.
Під час першої світової війни у Радомислі й усьому повіті відбувалися масові антивоєнні й антипоміщицькі виступи. У липні 1914 року робітники й селяни, що призивалися в армію, почали громити купецькі крамниці та будинки міської знаті. За п’ять днів у місті й навколишніх селах розгромлено й спалено 25 поміщицьких маєтків і куркульських господарств. Для придушення заворушень були викликані війська.
Трудящі міста з задоволенням зустріли звістку про повалення самодержавства. На початку травня тут створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Спочатку в Раді переважали угодовські елементи, але в червні до неї увійшли передові робітники Ф. А. Камінський, М. Ф. Салфетников, крупчатник Г. С. Власенко та ін. Вони викривали політику буржуазного Тимчасового уряду, української буржуазно-націоналістичної Центральної ради, а також меншовиків, есерів та бундівців. 1 серпня 1917 року створено міську більшовицьку організацію. До складу партійного комітету, обраного на зборах ініціативної групи, увійшли В. І. Ядолов, І. І. Кравченко, М. Г. Карпенко та інші. Вони тримали тісний зв’язок з більшовицькими організаціями Малина, Брусилова, Київським комітетом РСДРП(б), проводили широку політичну роботу серед населення. У вересні створено загін Червоної гвардії й скликано повітовий селянський з’їзд. Від більшовиків міста на ньому був І. І. Кравченко. З’їзд висловився на підтримку позиції більшовиків з усіх питань внутрішньої й зовнішньої політики. В умовах розвитку революції швидко зростала й Радомисльська більшовицька організація. На кінець листопада в ній налічувалося 120 чоловік.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді, звістка про яке була з великою радістю зустрінута трудящими Радомисля, боротьба за владу Рад розгорнулася з новою силою. Більшовицька фракція Ради у місті рішуче виступала проти свавілля угодовських партій та представників буржуазно-націоналістичної Центральної ради, які в грудні прибули з Києва з петлюрівським піхотним полком для придушення наростаючого революційного руху. Більшовики розуміли, що співвідношення сил у місті склалося не на їхню користь. Вони вирішили посилити масово-політичну й організаційну роботу серед трудящих, спрямувати їх на боротьбу з класовими ворогами, а загін Червоної гвардії привести
в бойову готовність. У піхотний полк були послані більшовицькі агітатори. Побоюючись, щоб солдати не перейшли на бік більшовиків, командування вивело полк з міста.
Більшовики ще більше посилили агітаційну й організаторську роботу серед трудящих. 18 січня 1918 року місцевий комітет РСДРП(б) вирішив поставити питання про владу на обговорення Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Наприкінці січня представник від більшовиків зачитав декларацію про встановлення у місті Радянської влади, яку ухвалили більшістю голосів. Обрано більшовицький склад виконавчого комітету, а головою — В. І. Ядолова, начальником гарнізону призначено С. О. Потажевича. У той же день виконавчий комітет звернувся до населення міста й навколишніх сіл з відозвою про перехід влади до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Однак наприкінці лютого 1918 року місто окупували кайзерівські війська, які одразу встановили жорстокий окупаційний режим. Багато підприємств не працювало. На 1 липня в Радомислі налічувалося 500 безробітних. Під керівництвом більшовиків у повіті розгорнувся партизанський рух. Організаторами його стали І. І. Кравченко, Я. М. Ушеренко та інші. Партизанським загоном командував Г. О. Власенко. Для розгортання боротьби з окупантами велике значення мали рішення І з’їзду КП(б)У, який відбувся 5—12 липня 1918 року. Делегатами його від Радомисльської більшовицької організації були Г. Рубальський, Я. М. Ушеренко та Л. Н. Бетін.
Наприкінці листопада німецькі загарбники були вигнані з Радомисля. Але владу захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії. У цей період створено підпільний ревком. Тоді ж виник і повітовий комітет КП(б)У. Партизанським загоном командував К. В. Гелевей. У лютому 1919 року в районі Радомисля діяло близько 600 партизанів. На початку березня радянські війська у взаємодії з повстанцями визволили місто від петлюрівців і на всій території повіту відновили Радянську владу.
Одразу ж після визволення створено повітовий та міський ревкоми. В партійній організації на той час налічувалося 30 комуністів. Під керівництвом ревкомів проведено націоналізацію підприємств. У травні в місті засновано комсомольську організацію. Будувати нове життя трудящим заважали контрреволюційні куркульські банди. Вони не раз нападали на місто, а 25 травня 1919 року навіть захопили його. Бандити розстріляли, повісили та замучили близько 100 мирних громадян. Тоді ж з Києва були направлені регулярні загони Червоної Армії, які разом з місцевими загонами добровольців знищили бандитів.
У серпні 1919 року Радомисль знову захопили петлюрівці. 17 вересня частини Південної групи радянських військ визволили Радомисль від ворога. В складі 58-ї стрілецької дивізії І. Ф. Федька безстрашно воювали з ворогами й червоно-армійці-угорці інтернаціонального полку на чолі з комуністом-угорцем Лайошем Гавро. Політвідділ дивізії з участю члена реввійськради 12-ї армії В. П. Затонського, який у той час перебував у Радомислі, відновив роботу повітового ревкому та його відділів. Почалася відбудова господарства. В листопаді стали до ладу механічний і чавуноливарний заводи, суконна фабрика, дві цегельні, смолокурня, клеєварний та миловарний заводи, гільзова фабрика, електростанція, 4 кузні та водогін.
Значна увага приділялася охороні здоров’я трудящих. 22 жовтня 1919 року створено санітарне бюро, а 25 листопада — надзвичайну комісію для боротьби з епідеміями. Було відкрито дві лікарні, дві зубні амбулаторії, два пологові будинки, а в передмісті — фельдшерсько-акушерський пункт та амбулаторію. У місті працювало п’ять шкіл, у т. ч. дві вищі початкові, одна першого ступеня, дві — другого ступеня. Замість чоловічої гімназії створено міську соціально-економічну професійну школу на 105 учнів.
Мирне життя, однак, незабаром було перерване нападом на Країну Рад буржуазно-поміщицької Польщі. В квітні 1920 року інтервенти захопили місто й почали нещадно грабувати та вбивати населення. 15 червня радянські війська вигнали інтервентів з міста. Через два дні відновив діяльність повітовий ревком, пізніше— всі партійні, радянські та громадські організації. В тяжких умовах розрухи й великих нестатків вони зуміли мобілізувати трудящих на відбудову народного господарства. В квітні 1922 року відбувся четвертий повітовий з’їзд Рад, на якому розглядалися питання зміцнення Радянської влади та відбудови народного господарства в місті й повіті. 180 делегатів, у т. ч. 83 комуністи, одноголосно схвалили політику Комуністичної партії, спрямовану на політичну, економічну й воєнну єдність народів усіх братніх республік.
За короткий строк піднято з руїн шкіряний завод. У лютому 1921 року шкіряники протягом тижня дві години працювали надурочно, а зароблені за цей час гроші відраховували у фонд допомоги шахтарям Донбасу. Видавав продукцію миловарний завод, чавуноливарний та механічний об’єдналися в одне підприємство — механічний завод, який у 1925 році випускав нескладні машини й знаряддя праці для сільського господарства. На кінець відбудовного періоду діяли пивоварний завод, електростанція, суконна фабрика, меблева майстерня, водогін. Проведено кооперування ремісників. 1923 року відкрито кредитне товариство «Кустар», створено кооператив військових інвалідів, сільськогосподарське товариство «Колос» та інші.
Партійні й радянські органи проявляли турботу про поліпшення економічних та культурних умов життя робітників, червоноармійців та їх сімей. У грудні 1920 року проводився тиждень сім’ї червоноармійця, під час якого збиралися кошти, заготовлялося паливо, ремонтувалися житлові приміщення для сімей військовослужбовців. У нетрудових елементів вилучено понад 14 тис. кв. метрів житлової площі, яку передано робітникам.
Багато уваги приділялося налагодженню охорони здоров’я. На базі двох лікарень 1923 року створено міську лікарню, в якій працювало 6 лікарів, 2 стоматологи, 2 акушери і 5 медсестер. Удосконалювалась і система народної освіти. В лютому 1920 року створено першу й другу семирічні трудові школи. Першій 1924 року присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. На подвір’ї школи встановлено погруддя Кобзаря. Проводилася робота щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. На 1925 рік у школах та пунктах лікнепу навчалися грамоти 2500 чоловік. 1921 року на базі соціально-економічної профспілкової школи почав працювати сільськогосподарський технікум, де здобували середню спеціальну освіту 120 учнів. Через два роки технікум переведено з міста в село Ставки Радомисльського повіту.
Збільшилася кількість культосвітніх закладів. При суконній фабриці 1923 року відкрито робітничий клуб ім. К. Маркса, 1924 року — клуб меблевої майстерні, на механічному, шкіряному та пивоварному заводах з 1920 року працювали червоні кутки й бібліотеки. 1924 року збудовано будинок культури та районну бібліотеку.
3 серпня 1920 року виходила повітова газета «Эхо коммуниста», яку в 1924 році перейменовано на «Незаможник». При ній створено значний робселькорівський актив. У 1924 році Радомисльське бюро робселькорів об’єднувало 50 чоловік. Вони були великою підмогою партійній організації, яка в 1924 році налічувала в своїх рядах 37 комуністів. 1925 року в місті встановлено пам’ятник К. Марксу.
Згідно з новим адміністративним поділом у листопаді 1923 року Радомисль став центром однойменного району. Були створені відповідні партійні, радянські та громадські організації. Великим горем для жителів міста була звістка про смерть В. І. Леніна. На п’ять хвилин припинили роботу усі підприємства, відбувся траурний мітинг. 13 передовиків-робітників за Ленінським призовом вступили до лав Комуністичної партії. Трудящі Радомисля ухвалили ім’ям Ілліча назвати семирічну школу № 2 та дитячий будинок, а в місті встановити пам’ятник.
Зусиллями трудящих з допомогою держави реконструювалися старі підприємства, ставали до ладу нові, збільшувався випуск продукції, зростала кількість робітників. Якщо в 1926 році на суконній фабриці працювало 76 робітників, то в 1940 — 287. Механічний завод, на якому працював 41 робітник, спочатку виготовляв нескладні сільськогосподарські машини та до них запасні частини, в 1940 році — точильні верстати, маятникові та круглі пили, втулки до возів. Значно підвищив свою продуктивність пивоварний завод. На базі невеличкої меблевої майстерні в 1927 році засновано меблеву фабрику, а 1930 року — маслозавод. В середині 30-х років на підприємствах широкого розмаху набрав стахановський рух. На 1941 рік у місті налічувалося 148 стахановців, які систематично перевиконували свої виробничі норми.
Після відбудовного періоду на околицях міста, що розширилося за рахунок прилеглих навколишніх сіл Папірні, Микгорода, Рудні, селяни почали об’єднуватися в товариства спільного обробітку землі, сільгоспартілі. В 1926 році в передмісті Папірні виник ТСОЗ «Колос», на базі якого 1930 року створено колгосп ім. Леніна. У ньому об’єднувалося 181 селянське господарство. В 1930 році засновано колгосп «Незаможник», який через рік перейменовано в артіль ім. П. Ф. Близнюка (колишній голова районного КНС, убитий куркулями). За господарством, яке займалося вирощуванням зернових культур та городини, закріпили 670 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 530 га орної землі. У цей же час у передмісті Глухові створено третій колгосп «Новий шлях», за яким закріпили 537 га землі, в т. ч. 507 га орної. Колгоспники вирощували зернові культури, льон.
З кожним роком міцніли артільні господарства, підвищувалася врожайність усіх культур. Значну допомогу їм подавала Радомисльська МТС, створена 1932 року. Серед хліборобів ширився рух передовиків, змагання за право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. 1940 року це право завоювали А. 3. Кокра — голова колгоспу ім. Леніна, де вирощено на кожному гектарі по 13 цнт зернових та по 300 цнт картоплі, бригадир Д. С. Ніцкевич, колгоспниця В. А. Сірош, ланкова О. В. Шевченко (з артілі ім. Близнюка). Остання удостоєна срібної медалі Виставному. В 1940 році льонарі артілі «Новий шлях» одержали з гектара по 5 цнт льононасіння та по 8 цнт льоноволокна.
За 1926—1941 рр. значний крок уперед зроблено в галузі охорони здоров’я трудящих. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Радомислі діяли районна лікарня на 100 ліжок, поліклініка, електроводолікарня, дитяча консультація, санстанція, у яких працювало 160 медпрацівників, у т. ч. 22 лікарі, зубний технік, 45 чоловік середнього медперсоналу. 1936 року в місті відкрито школу медсестер, яка до війни випустила 180 чоловік.
Зростала кількість шкіл, учнів, учителів. 1927 року в місті було 4 семирічні і дві початкові школи, в яких навчалося 1296 учнів і працювало 46 учителів.
1934 року дві семирічні школи перетворено на середні. В 1941 році в Радомислі налічувалося сім шкіл, у т. ч. чотири середні, дві семирічні та початкова школи, де 100 учителів навчало близько 2 тис. учнів. Створено кілька спеціальних навчальних закладів. Зокрема, 1933 року відкрито філіал Житомирського шляхово-будівельного технікуму, а також однорічну школу бухгалтерів сільськогосподарського профілю. Для культурного відпочинку й розвитку дітей 1935 року споруджено будинок піонерів. Дошкільнята виховувалися в двох дитячих садках.
Центром культурно-масової роботи був районний будинок культури, де працювали гуртки художньої самодіяльності. На суконній та меблевій фабриках діяли робітничі клуби. В 1927 році відкрито кінотеатр. З 1932 року почала виходити районна газета «Боротьба за соціалізм».
Трудящі міста відчували себе справжніми господарями країни. Це ще раз продемонстрували вони під час підготовки й проведення виборів до Верховних Рад GPCP, УРСР і місцевих Рад депутатів трудящих на основі нової Радянської Конституції. 1938 року виборці одностайно віддали свої голоси за блок комуністів і безпартійних, обираючи до найвищого органу влади Радянської України свого кандидата — учительку школи №2 О. М. Мельничук. Вона 1939 року була делегатом XVIII з’їзду ВКП(б). 24 грудня 1939 року радомисльці обрали міську Раду депутатів трудящих, до якої увійшло 35 депутатів. За своїм складом вона була справді народною: 14 робітників, 6 колгоспників, у т. ч. 8 комуністів, 5 комсомольців, 14 жінок.
Усім господарським, культурним і політичним життям міста керувала партійна організація, в якій 1940 року налічувалося 156 комуністів. Активними їх помічниками були комсомольці (316 чоловік). Вони завжди йшли в авангарді соцзмагання, займалися комуністичним вихованням молоді.
Розбійницький напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя трудящих Радомисля. У перші ж дні війни сотні їх пішло в Червону Армію. Для боротьби з диверсантами створений винищувальний загін. Під керівництвом райкому партії та райвиконкому провадились евакуація майна МТС та колгоспів у східні райони країни. Близько 500 жителів працювало на спорудженні посадочного майданчика для радянських літаків поблизу с. Борщова.
7 липня на підступах до Радомисля розгорілися запеклі бої. Радянські воїни мужньо стримували натиск гітлерівців, але сили були нерівні. 9 липня ворог окупував місто. Уже в перші дні карателі розстріляли вчителя-активіста І. А. Капуцького і його дружину, чотирнадцятилітнього юнака Л. Б. Пивовара за патріотичні записи, знайдені у нього в зошиті, та десятьох учнів, яких звинуватили у зв’язках з партизанами. Проте трудящі не скорилися фашистським загарбникам. Коли в липні по місту рухалася колона окупантів, старий комуніст О. Т. Гончаренко кинув у неї дві гранати. Гітлерівці схопили народного месника й розстріляли.
Наприкінці грудня 1941 року почала діяти підпільна патріотична група, якою керував командир Червоної Армії В. Ю. Гальона. У ній налічувалося 20 чоловік, переважно жителів міста. Незабаром створено ще одну підпільну групу, в яку увійшли жителі Радомисля і села Кримок. Її очолила К. П. Сичевська. Підпільники виготовляли й розповсюджували серед населення антифашистські листівки, добували для партизанського загону І. О. Хитриченка розвіддані.
В лютому 1942 року почала діяти підпільна друкарня, створена колишнім секретарем районної газети М. А. Ткаченком та підпільником О. В. Лагутевком. У ній було надруковано 25 антифашистських листівок та повідомлень Радінформбюро загальним тиражем понад 18 тис. примірників. У лютому 1943 року тут передруковано газету «За Радянську Україну», перший номер якої присвячувався розгрому німецько-фашистських загарбників під Сталінградом. У травні поліція натрапила на слід підпільників і захопила друкарню. А. К. Яромка і Л. С. Біляченка було заарештовано й страчено. Решта підпільників пішла в Радомисльський партизанський загін, очолюваний П. В. Жудрою. Підпільник М. А. Ткаченко, якого гітлерівці відправили в концтабір, по дорозі втік і згодом вступив у Червону Армію.
У червні 1943 року почав діяти Радомисльський підпільний райком ЛКСМУ. Його очолювала В. А. Новицька, яка до війни працювала старшою піонервожатою. Підпільники мали радіоприймач і вночі приймали зведення Радінформбюро, передруковували їх на друкарській машинці й розповсюджували серед населення міста й району, закликали в листівках молодь не їхати на каторжні роботи до Німеччини. За завданням Радомисльського партизанського загону комсомольці спалили склад з зерном та борошном, зібрали й передали партизанам 50 гранат.
Війська 1-го Українського фронту 10 листопада 1943 року визволили Радо-мисль від окупантів, але 7 грудня вони знову захопили місто. В жорстоких оборонних боях Червона Армія зупинила просування ворога. 26 грудня в ході здійснення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Радомисль остаточно був визволений від загарбників. У боях за місто відзначилася 93-я окрема танкова бригада під командуванням полковника І. Г. Якубовського.
Відступаючи, фашисти завдали місту великої шкоди. Вони спалили машинобудівний і зруйнували пивоварний заводи, суконну та меблеву фабрики, центральну частину міста, пам’ятник К. Марксу і Т. Г. Шевченку, перетворили на згарища готель, аптеку, універмаг, гуртожиток школи бухгалтерів, палац піонерів, приміщення двох шкіл, 87 будинків, MTG, усі приміщення колгоспу ім. Леніна, 221 хату. Внаслідок фашистського терору кількість населення міста зменшилася з 11 700 чоловік у 1939 році до 7331 чоловіка в 1945 році.
Після визволення міста від окупантів відновили діяльність партійні й радянські організації. Вони мобілізували трудящих на відбудову господарства. 1944 року здано в експлуатацію близько 4 тис. кв. метрів житлової площі. Водночас подавалася допомога колгоспу ім. Близнюка у проведенні польових робіт, ремонті та будівництві тваринницьких ферм. Були виділені приміщення для воєнних госпіталів. 1944 року в фонд Червоної Армії трудящі міста внесли близько 47 тис. пудів хліба, 17 780 пудів картоплі, понад 117 тис. літрів молока, 29 тис. штук яєць і зібрали на будівництво танкової колони 1 млн. карбованців.
З великою радістю зустріли жителі Радомисля звістку про перемогу Червоної Армії над фашистською Німеччиною. Певний вклад внесли й вони самі. На фронтах та в партизанських загонах проти гітлерівців билося близько 2 тис. радомисльців. За виявлений героїзм у боротьбі з ворогом 1806 чоловік нагороджено орденами й медалями. Чотирьох орденів Червоного Прапора, ордена Олександра Невського, Вітчизняної війни другого ступеня, двох орденів Червоної Зірки удостоєно Г. Т. Комарова, двох орденів Червоного Прапора, двох Червоної Зірки—Г. С. Скляра, ордена Червоного Прапора, Вітчизняної війни — М. В. Крепченка та І. К. Лук’янова, а гвардії старшому лейтенанту В. Т. Бурбі посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Під час форсування річки Вісли він перший зі своїм підрозділом переправився на її лівий берег і до останнього подиху утримував захоплений плацдарм, що забезпечило успіх операції.
Після переможного закінчення війни трудящі Радомисля ще з більшим піднесенням узялися за відбудову й дальший розвиток господарства. Зусиллями колгоспників і трудящих підприємств протягом четвертої п’ятирічки відновили своє господарство всі приміські колгоспи. 1950 року вони об’єдналися в артіль ім. Леніна, за якою закріплено 4545 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3012 га орної землі. У січні 1944 року вже працювало лісозаготівельне господарство.
З допомогою держави, яка виділяла кошти, будівельні матеріали, устаткування, одне за одним піднімалися з руїн підприємства. На машинобудівному заводі в першому кварталі 1944 року стали до ладу електростанція, вагранки, виконувалися замовлення колгоспів, виготовлялися запасні частини для сільськогосподарських машин. До кінця року працювало 40 робітників. За короткий строк відбудовано основні цехи меблевої фабрики. В 1946 році на підприємстві налічувалося 80 робітників. Того ж року почали видавати продукцію пивоварний та маслоробний заводи, які на кінець 1950 досягли довоєнного рівня. Стали до ладу районні харчовий та промисловий комбінати. Останній займався пошиттям і ремонтом одягу й взуття, виробництвом черепиці.
Повністю відновили роботу заклади охорони здоров’я. З 1944 року працювала лікарня на 50 ліжок. Її обслуговувало 23 лікарі та 67 працівників середнього медперсоналу. Діяли також поліклініка, електроводолікарня, санепідемстанція, аптека. Цього ж року розпочалося навчання в семи школах — двох середніх, двох семирічних і трьох початкових. У них налічувалося 1879 учнів. 1946 року відкрито вечірню школу робітничої молоді, будинок піонерів. З дошкільних закладів 1950 року було два дитячі садки на 160 місць. Після визволення міста від німецько-фашистських загарбників міська Рада багато уваги приділяла організації культосвітніх закладів. У відремонтованому довоєнному кінотеатрі 1945 року відкрито будинок культури, де демонструвалися кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності. Тут же до 1950 року розміщалася й міська бібліотека. У 1945 році почала виходити районна газета «Соціалістична перемога».
Великою подією в житті міста було відкриття 1946 року пам’ятника В. І. Леніну. Ще напередодні Великої Вітчизняної війни його було привезено з Києва й розпочато будівництво постаменту. Коли фашистські загарбники окупували місто, робітник електростанції, учасник громадянської війни Г. Ф. Струтинський, ризикуючи життям, переховував скульптуру вождя й після визволення міста від гітлерівців передав її міськраді. 1946 року місто перейменовано на Радомишль.
Під безпосереднім керівництвом місцевих партійних і радянських органів трудящі Радомишля досягли значних успіхів у наступні роки. Великим багатогалузевим господарством став колгосп ім. Леніна. Об’єднання колгоспів, що відбулося 1950 року, дало можливість продуктивніше використовувати техніку, підвищити культуру землеробства, асигнувати більше коштів на спорудження нових об’єктів.
Так, протягом 1951—1972 рр. в господарстві збудовано 15 тваринницьких приміщень, кормозавод, хмелесушарку, три млини. 1965 року став до ладу консервний завод. Коли в 1958 році Радомишльську МТС було реорганізовано в PTC, колгосп придбав 8 тракторів, 3 комбайни, багато іншої сільськогосподарської техніки. Створено тракторну бригаду, для якої 1969 року обладнано стан, гаражі для автомашин. У 1972 році в ній налічувалося вже 22 трактори, 19 різних комбайнів та 32 автомашини.
Партійна організація колгоспу мобілізувала хліборобів на боротьбу за підвищення врожайності зернових і технічних культур, збільшення виробництва продуктів тваринництва. 1958 року тваринницька ферма, очолювана В. Д. Ніцкевичем, виробила на 100 га сільськогосподарських угідь по 391 цнт молока, за що її завідуючий був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а доярка С. І. Кузьмич — орденом Леніна. За трудові досягнення на честь 50-річчя Радянської влади 12 колгоспників нагороджено орденами й медалями, в т. ч. доярку Є. П. Папірну — орденом Леніна.
Ще з більшим ентузіазмом трудилися колгоспники в 1970 році. їх самовіддана праця відзначена 71 Ленінською ювілейною медаллю. Бригадир комплексної бригади М. С. Бурба, завідуючий фермою О. В. Папірний та голова колгоспу І. І. Самоплавський удостоєні орденів Трудового Червоного Прапора. Господарство успішно справилося з виконанням восьмого п’ятирічного плану.
Прагнучи зустріти 50-річчя утворення СРСР гідними трудовими звершеннями, колгоспники в тяжких природних умовах добилися непоганих урожаїв зернових і технічних культур, надоїли на корову по 3070 кг молока і виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 108 цнт м’яса. Ланковий механізованої ланки В. П. Марченко виростив з кожного гектара по 204 цнт картоплі, за що 1972 року удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Висока рентабельність господарства забезпечує колгоспникам добрі заробітки. Так, середньомісячна плата механізатора становить 180 крб., тваринників 124 карбованці.
Корінні зміни сталися в розвитку промисловості. Машинобудівний завод у 1952 році змінив свій виробничий профіль і почав випускати продукцію для лісозаготівельної промисловості: трьох- і п’ятитонні підвісні блоки, вагонетки, лебідки для тракторів С-80 і настільно-свердлувальні верстати. 1961 року підприємство перейменовано в завод ім. Жовтневої революції. Збудовано нове приміщення ливарного та формувального цехів, установлено нові потужні преси, ножиці, пили. Поновився парк токарних верстатів, створено інструментальний цех. Це дало можливість колективу підприємства у 1963 році добитися приросту виробленої продукції у порівнянні з 1958 роком більш ніж у два рази. 1964 року завод освоїв випуск самолісонавантажувачів ЛМ-7, що полегшують працю лісозаготівників, підвищують продуктивність праці у 18 разів. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня машинобудівники почали випуск лісозаготівельних автопоїздів ЛМ-1 і трелювальних машин на базі трактора Т-127. 1972 року завод приступив до серійного виробництва високопродуктивних лісовозних автопоїздів ЛК-9 та автотрісковозів, які вже добре відомі не лише в Радянському Союзі, а й у багатьох зарубіжних соціалістичних країнах.
На підприємстві широкого розмаху набули нові форми соціалістичного змагання. У 1964 році бригаді ковальського цеху на чолі з бригадиром П. Л. Перловським присвоєно звання колективу комуністичної праці. За високі досягнення на честь 50-річного ювілею Радянської влади слюсаря С. В. Кудрявцева нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. 71 машинобудівник 1970 року удостоєний Ленінської ювілейної медалі. Повністю реконструйовано меблеву фабрику, на якій усі виробничі процеси механізовані. Введено в дію новий цех ширвжитку, який працює на відходах виробництва. Радомишльське державне лісозаготівельне господарство в 1970 році реорганізоване в лісомисливське господарство. За 1951—1970 рр. у межах району воно посадило 5200 га лісу, а також залісило 3200 га ярів та колгоспних земель. За досягнуті успіхи в праці директору господарства А. І. Філіповичу в 1966 році присвоєно звання заслуженого лісівника УРСР, а 1971 року його нагороджено орденом Жовтневої Революції. 59 лісівників на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна відзначено Ленінськими ювілейними медалями.
У 1962 році на базі хімцеху райпромкомбінату засновано завод капронових виробів, який з відходів полімерних матеріалів виготовляє 80 найменувань продукції (втулки до автомобілів, катушки для електропромисловості, підвісні пульти управління, побутові вироби тощо).
За 1951—1972 рр. в місті стали до ладу нові підприємства: крохмальний, комбікормовий, консервний, два цегельні заводи, хлібозавод, маслозавод, харчокомбінат, комбінат побутового обслуговування населення, автопідприємство, автобусна станція. 1961 року Радомишльська PTC була реорганізована в районне об’єднання «Сільгосптехніки». За самовіддану працю її екскаваторника І. О. Протасеня нагороджено орденом Леніна.
Виконуючи накреслення дев’ятої п’ятирічки, трудящі промислових підприємств міста успішно справилися з планами двох років. Завдання реалізації продукції 1972 року виконано на 103 проц., підвищено продуктивність праці на 22 проц. На кінець дев’ятої п’ятирічки обсяг промислового виробництва зросте на 72 проц. На розвиток промисловості міста з союзного бюджету виділено 1126 тис. карбованців.
Рік у рік поліпшується благоустрій міста. Більшість з 84 вулиць і Червона площа забруковані та покриті асфальтом. Через річку Тетерів 1962 року споруджено новий міст. Збільшується протяжність лінії водогону. У 1972 році довжина його становила 19 км, що дало змогу більш як у 500 будинках забезпечити централізоване водопостачання. У дев’ятій п’ятирічці на ці потреби буде вкладено ще 250 тис. крб. та стільки ж на побудову каналізації.
Як ніколи, велика турбота приділяється охороні здоров’я трудящих. У місті є лікарня на 150 ліжок, обладнана найновішим устаткуванням поліклініка, електро-водолікарня, санепідемстанція, аптека. У лікувальних закладах працює 35 лікарів та понад 100 працівників середнього медперсоналу. З почуттям великої поваги жителі міста ставляться до хірурга Т. Й. Будинкової, якій присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР. 1969 року відкрито будинок відпочинку над річкою Тетерів та комплекс будинків для людей похилого віку.
Багато зроблено й у галузі освіти. В семи школах, у т. ч. чотирьох середніх, школі-інтернаті, восьмирічній і початковій, навчається понад 3 тис. дітей і працює 270 учителів та вихователів. Серед них Л. К. Таргоні, нагороджена орденом Леніна, О. Ф. Шевченко, Н. М. Руденко відзначені орденом Трудового Червоного Прапора. С. О. Олексієнко присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Працює вечірня школа робітничої молоді, а з 1962 року — заочна. 1971 року відкрито професійно-технічне училище. 250 фахівців щороку випускає школа бухгалтерів. У місті діє 6 дитсадків, де виховується 900 дітей.
Змістовнішою стала робота культурно-освітніх закладів. У відбудованому в 1953 році будинку культури на 460 місць систематично виступають артисти з Києва, Житомира, Мінська та багатьох інших міст України й братніх республік нашої багатонаціональної країни. Тут також працюють гуртки художньої самодіяльності: співочий, танцювальний, драматичний, оркестр духових і струнних інструментів, курси крою і шиття. Діють вісім робітничих та один колгоспний клуби: на машинобудівному, капроновому, пивоварному, крохмальному заводах, меблевій фабриці, автопідприємстві, в райоб’єднанні «Сільгосптехніки», лісомисливському господарстві та колгоспі ім. Леніна. Духовий оркестр та чоловічий хор меблевої фабрики
на республіканському огляді колективів художньої самодіяльності, присвяченому 50-річчю утворення СРСР, зайняли призові місця. Велику популярність здобули також хор та духовий оркестр лісомисливського господарства. Протягом десяти років працює тут любительська кіностудія, яку очолює робітник О. С. Сахневич. На республіканському огляді фільмів аматорських кіностудій, який проводився на честь 50-річчя утворення СРСР у Житомирі, його кінострічка «Лісова пісня» удостоєна Срібної медалі й Грамоти Міністерства культури УРСР. До 150-річчя з дня народження Кобзаря в місті відкрито широкоекранний кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка, а поблизу — пам’ятник великому українському поету-демократу.
З 1961 року в Радомишлі працює музична школа, де 21 учитель навчає 213 учнів гри на баяні, скрипці, фортепіано та духових інструментах. У 1968 році засновано спортивну школу, споруджується палац спорту, є стадіон, волейбольний майданчик. 1959 року з ініціативи вчителів-краєзнавців відкрито народний краєзнавчий музей, експонати якого розповідають про давню історію міста, героїчну участь його жителів у боротьбі за Радянську владу в роки громадянської та Вітчизняної воєн, про трудові звитяги в будівництві комунізму. Музейну експозицію місцевої флори й фауни створено також при лісомисливському господарстві. Виходить районна газета «Зоря Полісся».
Авангардну роль у господарському, культурному й політичному житті міста відіграють комуністи, яких в 1972 році налічувалося 893 чоловіка. Вони об’єднані в 49 первинних організаціях і є ініціаторами добрих починань і справ на підприємствах, у колгоспі, навчальних закладах і установах. Резервом і помічниками їх виступають комсомольці (1952 члени ВЛКСМ). Багато для розвитку Радомишля робить міська Рада депутатів трудящих, до складу якої обрано 50 депутатів, у т. ч. 29 робітників, 5 колгоспників, 24 комуністи, 6 комсомольців, 28 жінок. Головою районної Ради депутатів трудящих працює кандидат економічних наук, Герой Соціалістичної праці Л. Н. Тарасюк.
Жителі Радомишля свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав своє життя за владу Рад. У центрі міста встановлено пам’ятні плити Г. С. Власенку, Л. Ф. Близнюку, на будинку, де в 1921—1922 рр. жив герой громадянської війни Г. І. Котовський,— меморіальну дошку. 1947 року споруджено обеліск на честь радянських воїнів, які полягли у боях проти німецько-фашистських загарбників під час оборони й визволення міста. В міському парку 1964 року відкрито пам’ятник Героям Радянського Союзу підполковнику С. Ф. Сингаївському, старшим лейтенантам В. Т. Бурбі і В. О. Карпенку та молодшому сержанту П. М. Бондаренку. В 1962 році на місці Радомишльської стоянки пізньопалеолітичного періоду встановлено пам’ятний знак.
Трудящі Радомишля люблять своє місто. Натхненні рішеннями XXIV з’їзду КПРС, вони роблять усе, щоб стародавній, але завжди молодий Радомишль був ще кращим.
О. Ф. МЕЛЬНИК, П. П. МОСКВІН.