Пирятин — місто районного підпорядкування, центр Пирятинського району, залізнична станція, вузол автомобільних шляхів. Розташований за 197 км на північний захід від Полтави. Населення — 16 148 чоловік.
Старовинний Пирятин виник на сході Київської Русі як місто-фортеця між річкою Удай та її притокою Перевод. Залишки укріплення збереглися до наших днів в урочищі Замок. Оточений з трьох боків річками та болотами, Пирятин відіграв важливу роль у захисті земель Київської Русі від нападу половців. Місто вперше згадується в Лаврентіївському літопису під 1155 роком. Літописець розповідає, що князь Гліб Юрійович, повертаючись після невдалого походу на Переяслав, захопив місто Пирятин.
Відомо кілька версій щодо походження назви міста. Найвірогіднішим є припущення вченого-філолога О. І. Соболевського, що ця назва походить від власного імені Пирят, скороченого імені київського боярина XI—XII ст. Пирогоста.
У XIII столітті Пирятин, що був уже значним населеним пунктом, зруйнували і спалили монголо-татарські орди.
Близько 1362 року місто захопили литовські феодали. Після укладення Люблінської унії 1569 року Пирятин опинився під владою панської Польщі. Відтоді для населення міста, як і для більшості українського народу, почався майже столітній період польсько-шляхетського поневолення. В 1578 році Пирятин захопив шляхтич М. Грибунович-Байбуза. В наступному десятиріччі землі Байбузи по ріках Сулі та Удаю перейшли до рук черкаського старости магната О. Вишневецького. В лютому 1592 року, за указом польського короля Сігізмунда III, Вишневецькому було надано привілей для запровадження в Пирятині магдебурзького права, яке передбачало встановлення міського самоврядування і деякі пільги в розвитку торгівлі та ремесла. Однак це право мало обмежений характер і користувалися ним переважно міські багатії.
Олександр Вишневецький перейменував Пирятин у Михайлове, на честь свого батька, але ця назва не прижилась. У першій половині XVII століття Пирятин перейшов до його сина Ієремії Вишневецького. Як населений пункт він позначений на карті Боплана. У «Книге Большому Чертежу», складеній у 1627 році, Пирятин згадується як місто. За даними, що збереглися в реєстрі володінь І. Вишневецького, у Пирятині в 1640 році було 1749 господарств.
Населення міста поповнювалось за рахунок утікачів з Волині, Поділля, Галичини. Розвиток міста супроводився поглибленням соціального розшарування, інтенсивною експлуатацією міської бідноти. В 1631 році у місті налічувалося 178 «нужденних халуп», сім’ї яких жили за рахунок тимчасових злиденних заробітків. Становище народних мас, що знемагали під тягарем кріпосників, погіршувалось внаслідок невпинних воєн.
Жителі міста не хотіли коритися польським панам. Восени 1632 року пирятинські козаки відмовилися йти в похід проти татар під командуванням Ієремії Вишневецького. Багато з них тікало в Запорізьку Січ.
Незважаючи на те, що шляхетська Польща забороняла українцям спілкуватися з росіянами, пирятинські купці торгували з Москвою. Відомо, що в листопаді 1636 року купці з Пирятина Бориско і Сидорко Іванови на чотирьох возах везли на продаж у Москву селітру.
Навесні 1648 року селянсько-козацьке військо, серед якого було немало і пирятинців, визволило місто від польсько-шляхетського поневолення. Пирятин став сотенним містечком Кропивенського, а пізніше Лубенського полку.
Поворотним етапом в житті пирятинців, як і всього українського народу, було возз’єднання України з Росією. З великою радістю зустріли жителі міста послів Російської держави, які в листопаді 1653 року їхали до гетьмана Богдана Хмельницького на переговори. «А из Прилук стольник Родион да дьяк Мартелян поехали к городу Пирятину ноября в 8 день… Пирятинцы провожали их до двора, и корм и подводы дали».
Пізніше пирятинці брали участь у повстанні проти зрадника І. Виговського. Як відомо, повстання було потоплене в крові. Виговський разом з татарами зруйнував і спалив Полтаву, пограбував Пирятин та інші міста. Та незабаром зусиллям жителів місто було відбудоване.
Як свідчать переписні книги 1666 року, Пирятин був містом, де жило майже 3400 чоловік. Більша частина його жителів займалась ремеслом і торгівлею.
Під час Північної війни Пирятин був ареною воєнних дій між російськими і шведськими військами. Населення міста активно боролося проти іноземних загарбників. Коли шведські військові частини, розташовані за три версти від Пирятина, в листопаді 1708 року послали в місто своїх фуражирів, то жителі захопили їх у полон. Поразкою закінчилась і спроба шведів покарати населення міста. Пирятинські козаки під керівництвом свого старшини Леонтія Свічки завдали загарбникам такого удару, що ті змушені були відступити з усіх навколишніх сіл. У листі до Петра І пирятинці повідомляли, що «когда шведы пришли к Пирятину, они с громадою мужественно против оных стояли и в город не пустили и многих шведов побили, а иных в полон взяли».
Одержавши цього листа, Петро І через свого полководця М. М. Голіцина обіцяв мужнім патріотам «милости и призрения», закликав їх «на прелести неприятельские не склоняться и против неприятеля мужественно стоять». За вірність під час воєнної кампанії 1708—1709 рр. Петро І пожалував Пирятину царську грамоту.
Наприкінці XVIII століття місто було ще забудоване переважно дерев’яними будівлями, вкритими солом’яними стріхами. Це призводило до частих пожеж. Одна з таких пожеж у 1765 році знищила велику частину міста, заподіявши значних матеріальних збитків.
У вересні 1781 року указом Катерини II Пирятин був проголошений повітовим містом спочатку Київського намісництва, потім Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії. Пирятин мав свій міський герб, на якому було зображено натягнутий золотий лук з стрілою на червоному фоні.
У 1810 році число жителів Пирятина становило 3700 чоловік. Населення займалось переважно дрібними ремеслами, промислами, землеробством та торгівлею. Склад міських ремісників поповнювався переважно за рахунок сільської бідноти, що повністю або частково порвала зв’язок з сільським господарством.
Чотири рази на рік у місті відбувались ярмарки, на які приїздили купці з Ніжина, Прилук, Лубен, Переяслава та інших міст.
У період Вітчизняної війни 1812 року в Пирятині були сформовані дві козачі сотні (близько 500 чоловік), які в складі Лубенського полку брали участь у розгромі французьких інтервентів.
З історією Пирятина пов’язані імена видатних людей нашої країни. Тут народились відомий український живописець-монументаліст Іван Максимович (1679— 1745 рр.), визначний російський учений Платон Якович Гамалія (1766—1817 рр.), російський мистецтвознавець, конференц-секретар Петербурзької Академії художеств В. І. Григорович (1786—1865 рр.)? який брав активну участь у викупі Т. Г. Шевченка з кріпацтва. В березні 1965 року пирятинці відзначали сторіччя з дня смерті Григоровича, у районній бібліотеці було відкрито виставку, присвячену його громадсько-творчій діяльності.
Поблизу Пирятина в хуторі Убіжище народився відомий український письменник Є. П. Гребінка (1812—1848 рр.). В юнацькі роки і пізніше він не раз бував у Пирятині. Перший цикл своїх російських прозових творів письменник назвав «Оповідання пирятинця». На сторінках цих творів він відобразив побут українського міста. Тут згадуються річки Удай, Перевод, популярна на той час пирятинська музика з барабанами і тарілками. У романі «Чайковський», написаному трохи пізніше, Гребінка змалював загальний вигляд Пирятина, зіставивши його з минулим. Письменник висміяв пошлі, дріб’язкові інтереси світських чиновників.
Кілька разів до Пирятина приїздив Т. Г. Шевченко. Вперше він сюди прибув у грудні 1843 року. Поет оглянув місто, завітав до матері В. І. Григоровича, яка жила на околиці поблизу річки Удай. Про своє перебування в цьому місті Шевченко писав Григоровичу: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке». Вдруге поет відвідав Пирятин у травні 1845 року.
Часто згадує Шевченко Пирятин у повісті «Близнецы», написаній на засланні. У ній він теплими словами розповідає про пирятинців-козаків, які йшли відстоювати честь батьківщини в боротьбі з Наполеоном під час Вітчизняної війни 1812 року.
Після повернення із заслання Кобзар ще завітав до Пирятина в червні 1859 року. Гостював він у жителя міста, автора літературних статей Петра Мокрицького. Тоді Шевченко написав ліричний вірш «Ой маю, маю я оченята», сповнений глибокого співчуття до простої людини. Проїжджаючи в серпні того ж року через Пирятинський повіт, поет був тяжко вражений жахливим життям кріпаків, яких бездушно експлуатували Кочубеї, Свічки, Раковичі та інші пани.
В день відзначення 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка в Пирятині відбувся багатолюдний мітинг. Тоді ж було відкрито меморіальну дошку про перебування поета в Пирятині.
Новий період в історії міста почався після скасування кріпацтва. Капіталістичні відносини дедалі більше проникали в його економіку. Розвивалась насамперед харчова промисловість, яка була представлена в 1862 році 28 водяними та вітряними млинами, олійницями та просорушками.
У 1878 році в Пирятині було два заводи по переробці сільськогосподарської сировини. Через десять років кількість підприємств подвоїлась. За рівнем розвитку промисловості Пирятин тоді займав восьме місце серед міст Полтавської губернії. В 1895 році тут було вже 19 дрібних фабрик та заводів, а в повіті налічувалося 43 підприємства.
Важливу роль у розвитку міста і повіту відіграла збудована й відкрита в 1894 році залізниця, що з’єднала Пирятин з залізничною мережею країни. Це у свою чергу сприяло розширенню торгівлі. В 1904 році в Пирятині було 5 ярмарків. Особливо великими були осінні ярмарки, які тривали по тижню. На майдані довгими рядами ставили палатки, викладали різні товари. З Ростова-на-Дону і Керчі привозили рибу, з Чорнух — глиняний посуд, пирятинські ремісники продавали чоботи, верхній одяг, металеві вироби. Довколишні села доставляли зерно, борошно, птицю, молочні і м’ясні продукти. На ярмарку можна було послухати співи кобзарів, побачити виступи артистів, покататися на каруселі, взяти участь у народних іграх.
Зростання виробництва супроводилося збільшенням населення, розвитком міського будівництва. Кількість жителів Пирятина збільшилась з 4620 чоловік в 1862 році до 7736 чоловік у 1900 році, а число будинків відповідно з 604 до 914. Причому вже було 6 двоповерхових цегляних, під залізним дахом будинків, 75 одноповерхових цегляних, решта — глинобитні та дерев’яні під солом’яною стріхою. Місто мало 57 забудованих кварталів, базарний і ярмарковий майдани.
Відбувалися значні зміни в соціальному складі міського населення. Розвиток капіталізму сприяв дальшій його диференціації, росту тієї категорії, яка остаточно поривала з землею і жила тільки на заробітки. За даними перепису 1900 року, соціальний склад населення міста був такий: 62 проц. міщан, 16 проц. козаків, 12 проц. селян і 10 проц. привілейованих. З 1412 зареєстрованих господарств міста 47 проц. було безземельних, а 29 проц. мали тільки садиби. Основну масу населення становили кустарі та ремісники (кравці, чоботарі, візники тощо). В 1905 році вони становили 32,5 проц. працюючого населення міста.
Швидкий розвиток капіталізму прискорював процес розорення дрібного кустарного виробництва. Обстежувані кустарних промислів Пирятинського повіту наприкінці XIX століття наводили багато фактів, коли кустарі змушені були йти на заробітки.
Становище робітників міста теж було тяжким. Робочий день тривав 12—13 годин. Низькою була заробітна плата, особливо чорноробів. За офіційними даними 1904—1905 рр. на промислових підприємствах Пирятина та, інших повітових містах Полтавської губернії середня поденна заробітна плата чорноробів-чоловіків становила 60 коп., жінок і підлітків — 30 коп., підлітків-дівчат — 22 коп., малолітніх хлопців — 20 коп., а малолітніх дівчат — лише 12 коп. Цей рівень заробітної плати був значно нижчим, ніж у Полтаві, Кременчуці та інших містах України. Основи фабричного законодавства про штрафи (1886 рік) та про робочий день (1897 рік), що їх В. І. Ленін називав «вимушеною поступкою, яку російські робітники відвоювали в поліцейського уряду», фактично не виконувались. Фабричні інспектори майже не заглядали на дрібні підприємства повітових міст, де особливо жорстоко експлуатували робітників.
Важка праця, відсутність належної медичної допомоги призводили до масових епідемій та великої смертності. У 1896 році в повіті та місті було 2619 випадків захворювання на тиф та 1928 на дизентерію, 10 426 чол. хворіло на малярію. В місті була всього одна земська лікарня на 25 ліжок.
Незважаючи на всі зусилля прогресивної інтелігенції, спрямовані на розвиток народної освіти, і деякі досягнення в цій справі основна маса населення Пирятина лишалась неписьменною. В 1896 році в Пирятині було одне міністерське двокласне училище та дві міські початкові школи, в яких працювало 8 вчителів і навчалось 245 учнів.
Ріст промисловості вимагав кваліфікованих робітничих кадрів. Тому в 1903 році у місті відкрили ремісничу навчальну майстерню по підготовці кваліфікованих ремісників.
За даними земського перепису 1910 року, в Пирятині на кожні 100 чоловік 51 був неписьменний, а з кожних 100 жінок — 69. Навіть, за даними офіційної статистики, 39 проц. дітей шкільного віку лишались поза школою. Зате в дореволюційному Пирятині було 5 шинків, 2 трактири, 90 крамниць по продажу вина й горілки.
Тяжке становище трудящих міста призводило до робітничих заворушень, які з кожним роком набирали все гострішого політичного характеру. Особливо широкого розмаху набула боротьба пирятинців у 1905—1907 рр. У місті організувалась соціал-демократична група, під керівництвом якої було проведено демонстрацію протесту проти кривавої розправи над робітниками Петербурга 9 січня 1905 року.
Пирятинські соціал-демократи поширювали нелегальні видання, проводили агітацію серед населення. З рук у руки передавалась передрукована з газети «Искра» стаття «До всіх запасних». На будинках міста розклеювалися листівки «Новые царские милости» і «Ко всем крестьянам». Протягом 1903—1906 рр. поліцією було виявлено близько 300 примірників нелегальних газет, листівок і брошур.
У серпні 1905 року, коли царський уряд, маневруючи в умовах революційного піднесення, видав закон про скликання Державної думи, більшовики Пирятина закликали трудящих бойкотувати вибори. У приміщенні біржі відбулися збори робітників, на яких було рішуче засуджено закон про Державну думу. Збори закликали населення посилити боротьбу за демократичну республіку.
Влітку 1905 року в місті почали створюватися перші профспілкові організації. Найбільшу активність у профспілках виявляли залізничники, які йшли в авангарді революційної боротьби. 7 грудня того ж року, після телеграфного повідомлення з Прилук про початок загального страйку і заклику приєднатися до нього, робітники станції припинили роботу і протягом 10 днів рішуче відстоювали свої права. 8 грудня залізничники провели демонстрацію, тоді ж розігнали тюремну варту і звільнили ув’язнених.
Слідом за робітниками на боротьбу виступало і селянство Пирятинського повіту. Селяни вимагали розподілити поміщицькі землі. В донесенні царю 27 листопада 1905 року міністерство внутрішніх справ повідомляло, що в Пирятинському повіті селяни за короткий час розгромили 7 економій. Полтавський губернатор, звертаючись до міністерства внутрішніх справ, просив терміново прислати полк козаків для придушення безпорядків по селах.
Революційні настрої проникали і в армію. В 1906 році, під час призову в армію, новобранці Пирятина на призивному пункті почали співати революційні пісні, за що багатьох з них було покарано. Агітаційну роботу серед призваних в армію проводив Михайло Кравченко, який нелегально повернувся з Вологодського заслання, але незабаром був знову заарештований. Після його арешту агітаційну роботу продовжували М. Т. Кравченко і М. Д. Стеценко. У своїх листах до земляка С. І. Кравченка, засланого в Томську губернію, вони повідомляли, що основна маса призваних у армію селян настроєна проти царя і самодержавного режиму. Ці новобранці говорили, що «набрали нас в армію і гонять приборкати голодуючих. Замість хліба, якого вони просять, примушують годувати їх кулями».
Листи М. Т. Кравченка і М. Д. Стеценка попали до рук начальника Томського губернського жандармського управління і були направлені ним у Полтаву. Над авторами листів був установлений поліцейський нагляд.
В період столипінської реакції більшовикам Пирятина довелося працювати в надзвичайно складних умовах. Профспілки були розгромлені, в місті посилився поліцейський терор. У цей час відкритих виступів проти царського уряду не було, але в підпіллі продовжувалась революційна робота.
У 1907 році Полтавська організація РСДРП посилала у Пирятин своїх представників для проведення революційної роботи. У місті весь час поширювалась революційна література. Відомо, що наприкінці 1907 року в Пирятин на ім’я Г. Кнобліха з Німеччини надійшла підшивка більшовицької газети «Пролетарий», частину якої пороздавав робітникам листоноша Юровський, згодом заарештований царською охранкою.
Перша світова імперіалістична війна викликала у трудящих Пирятина ще більше незадоволення царським режимом. Жителька міста М. Шерстюк привселюдно заявила: «Слід було б укоронувати царя кілком по голові за те, що він забрав наших чоловіків на війну». Такі розмови все частіше можна було почути серед населення. І не випадково пирятинському суду довелося розглядати чимало справ про «образу царської особи». На знак протесту проти війни в місті проводилися робітничі страйки.
В тяжкій обстановці воєнного лихоліття, коли здавалося, що грабіжницькій війні не буде кінця краю, в березні 1917 року пирятинці почули радісну новину: в Петрограді з престолу скинуто царя. В Пирятині зразу відбувся багатолюдний мітинг трудящих, на якому були присутні селяни навколишніх сіл. У своїх виступах оратори підкреслювали, що тепер настав час, коли робітники й селяни можуть добитися справжньої волі. 10 березня у місті була створена Рада робітничих депутатів. До неї ввійшли представники підприємств, залізничної станції, вчителі. Серед обраних були більшовики Г. Костянтинов і Д. Забава.
Поряд з Радою у Пирятині організувався громадський комітет. Його очолив голова земської управи поміщик Щербак — завзятий прихильник Тимчасового уряду. Комітет виступав за продовження війни, захищав поміщицькі права на землю.
Становище трудящих не поліпшувалося, не припинялася і обтяжлива для них імперіалістична війна. Вони почали переходити до рішучих дій. У травні застрайкували робітники млина Дунаєвського. Страйк тривав 5 днів, робітники вимагали підвищення зарплати на 30—50 проц. Власник млина змушений був задовольнити вимоги трудящих.
В умовах двовладдя і при тій обставині, що в Раді більшість місць належала угодовцям і меншовикам, значно ускладнилася робота пирятинських більшовиків. Але вони наполегливо згуртовували робітників на вирішальну боротьбу з контрреволюційними елементами. Велику допомогу їм подавали партійні організації промислових центрів країни, зокрема Москви, Петрограда, Києва, Харкова. З цією метою у жовтні 1917 року до Пирятина приїжджав з Харкова більшовик П. Т. Чорнорай.
Великі зміни в життя пирятинців внесла перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції. В Пирятині відбулася демонстрація. Трудящі міста гаряче підтримали рішення II Всеросійського з’їзду Рад і перші декрети Радянської влади. На мітингу виступали більшовики П. Чорнорай, О. Іванов, І. Пронь та інші. Представники Тимчасового уряду були заарештовані. Але для повного розгрому контрреволюції в цей період ще не вистачало сил. З цього скористалася Центральна рада і захопила місто.
Радянська влада в Пирятині була встановлена в січні 1918 року. Значну допомогу трудящим у їх боротьбі за владу Рад подали революційні загони, що прибули сюди на бронепоїзді з Прилук. З їх прибуттям у Пирятині створився перший революційний комітет, до складу якого увійшли П. Чорнорай, Г. Костянтинов, Д. Забава, О. Андрущенко та інші. Головою повітового ревкому став механік млинзаводу Г. Костянтинов. З цього часу почався період утвердження Радянської влади в повіті і підготовки до скликання з’їзду Рад.
Перший повітовий з’їзд Рад, на який зібралося понад 1200 делегатів, почав свою роботу 4 лютого 1918 року. На з’їзді розгорнулася боротьба більшовиків проти есерів, меншовиків, українських буржуазних націоналістів. Переважна більшість делегатів з’їзду пішла , за більшовиками. Представники контрреволюційних партій зазнали повної поразки.
Колишній заступник голови Пирятинського повітового виконкому К. А. Козін у своїх спогадах наводить такий випадок: на з’їзді виступив В. Ротмистров — представник українських буржуазних націоналістів. Це був місцевий багатій, що мав 50 га землі. За царської влади служив адвокатом. У своєму виступі він підтримував буржуазну Центральну раду, розводив теревені про самостійну Україну, про відрив її від Росії. Закликав не підтримувати Радянського уряду, виступати проти програми більшовиків. Але його не захотіли слухати. В залі зчинився галас, стукіт і свист. Потім до трибуни підійшов кремезний моряк, взяв цього панка за комір і під гучний сміх та оплески вивів його на подвір’я.
До повітового виконкому було обрано 23 чоловіки. Головою виконкому став кадровий робітник Шрамківського цукрового заводу, більшовик І. Фрейлін. На з’їзді були створені повітові комісаріати продовольства, освіти, торгівлі, фінансів та інші.
Після з’їзду виконком і комісаріати приступили до націоналізації підприємств і розподілу між селянами поміщицьких земель. Були націоналізовані млини Дунаєвських, цегельний завод Волховського. В місті створювались загони Червоної гвардії. Партійна організація Пирятина, керівником якої у цей час був Г. Н. Костянтинов, зосередила увагу на виховній роботі. Комуністи на підприємствах виступали з доповідями про міжнародне становище, організовували Серед населення збір теплого одягу для Червоної гвардії і продовольства для робітників промислових центрів країни.
Перший повітовий виконком проіснував лише 40 днів. У березні 1918 року німці й гайдамаки окупували Пирятин. Населення повіту чинило всілякий опір німецьким загарбникам. Успішно діяли організовані під командуванням К. Купрія, І. Голобородька, С. Кожевникова загони партизанів. Народні месники на початку травня зробили наліт на станцію Пирятин і зруйнували залізничну колію. Комуністи повіту, перейшовши на нелегальне становище, продовжували керувати народ-, ними масами, підтримували зв’язки з партійними організаціями сусідніх повітів.
Влітку 1918 року в Пирятинському, Роменському і Прилуцькому повітах Полтавської губернії та південних повітах Чернігівської губернії розгорнулася підготовка до збройного повстання, але його організатори були заарештовані. У жовтні 1918 року було розкрито підпільну більшовицьку групу Пирятина. До тюрми потрапило чимало комуністів, серед них П. Чорнорай, Г. Костянтинов, Д. Забава та інші. Проте партизанський загін К. Купрія на початку грудня вночі напав на тюремну варту і звільнив заарештованих.
Пирятин ще деякий час перебував під владою Директорії. Радянські війська і партизанські загони в ніч на 1 лютого 1919 року визволили місто від контрреволюційних банд. Відновив свою діяльність повітовий ревком. Для допомоги пирятинським комуністам у зміцненні Радянської влади в березні того ж року Полтавський губернський комітет КП(б)У прислав члена партії С. А. Бергавінова.
Налагоджувати нове радянське життя в Пирятині довелося дуже важко. В повіті діяли банди, які нападали на радянських активістів і заважали їм працювати. Чинили опір різні ворожі елементи. Раптом у місті, підбурена петлюрівськими агентами, підняла повстання одна караульна рота. Заколотники заарештували і розстріляли багато комуністів. Але голова ЧК С. А. Бергавінов зумів зорієнтуватися в обстановці, він з Прилук привів загін чекістів — і контрреволюційне заворушення було подавлене.
Ведучи боротьбу з антирадянськими зграями, партійна організація водночас скеровувала зусилля трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Залізничники розчищали колії, ремонтували на станції розбиті приміщення. Незабаром був установлений телефонний зв’язок з містами губернії і селами повіту, почала виходити повітова газета «Вісті». У квітні 1919 року відкрито міський червоноармійський клуб. В день його відкриття військовий гарнізон Пирятина послав В. І. Леніну телеграму, в якій висловив побажання «вождеві світового пролетаріату… від усієї душі дальшої плодотворної роботи на благо трудящих усього світу».
Активну діяльність розгорнув революційний комітет Пирятина влітку 1919 року, коли на повіт насувалася білогвардійська армія Денікіна. Ревком звернувся до робітників і селян повіту із закликом поповнити лави Червоної Армії. Цей заклик був схвалений партійною організацією Пирятина на екстрених зборах комуністів 17 червня 1919 року. Питання про добровільний вступ населення міста і повіту до лав Червоної Армії розглядалося в ці дні і 2-м повітовим з’їздом Рад. На заклик ревкому відгукнулися сотні трудящих. 24 червня Пирятинська партійна організація урочисто проводжала добровольців Пирятина на боротьбу з денікінцями.
Другий повітовий з’їзд Рад прийняв рішення про організацію продовольчої допомоги червоноармійцям Південного фронту та про взяття всіх лишків продовольства під суворий нагляд Радянської влади. На буржуазію міста було накладено грошовий податок в сумі 685 тис. крб., що мав піти на матеріальне забезпечення родин червоноармійців.
Незважаючи на те, що шляхетська Польща забороняла українцям спілкуватися з росіянами, пирятинські купці торгували з Москвою. Відомо, що в листопаді 1636 року купці з Пирятина Бориско і Сидорко Іванови на чотирьох возах везли на продаж у Москву селітру.
Навесні 1648 року селянсько-козацьке військо, серед якого було немало і пирятинців, визволило місто від польсько-шляхетського поневолення. Пирятин став сотенним містечком Кропивенського, а пізніше Лубенського полку.
Поворотним етапом в житті пирятинців, як і всього українського народу, було возз’єднання України з Росією. З великою радістю зустріли жителі міста послів Російської держави, які в листопаді 1653 року їхали до гетьмана Богдана Хмельницького на переговори. «А из Прилук стольник Родион да дьяк Мартелян поехали к городу Пирятину ноября в 8 день… Пирятинцы провожали их до двора, и корм и подводы дали».
Пізніше пирятинці брали участь у повстанні проти зрадника І. Виговського. Як відомо, повстання було потоплене в крові. Виговський разом з татарами зруйнував і спалив Полтаву, пограбував Пирятин та інші міста. Та незабаром зусиллям жителів місто було відбудоване.
Як свідчать переписні книги 1666 року, Пирятин був містом, де жило майже 3400 чоловік. Більша частина його жителів займалась ремеслом і торгівлею.
Під час Північної війни Пирятин був ареною воєнних дій між російськими і шведськими військами. Населення міста активно боролося проти іноземних загарбників. Коли шведські військові частини, розташовані за три версти від Пирятина, в листопаді 1708 року послали в місто своїх фуражирів, то жителі захопили їх у полон. Поразкою закінчилась і спроба шведів покарати населення міста. Пирятинські козаки під керівництвом свого старшини Леонтія Свічки завдали загарбникам такого удару, що ті змушені були відступити з усіх навколишніх сіл. У листі до Петра І пирятинці повідомляли, що «когда шведы пришли к Пирятину, они с громадою мужественно против оных стояли и в город не пустили и многих шведов побили, а иных в полон взяли».
Одержавши цього листа, Петро І через свого полководця М. М. Голіцина обіцяв мужнім патріотам «милости и призрения», закликав їх «на прелести неприятельские не склоняться и против неприятеля мужественно стоять». За вірність під час воєнної кампанії 1708—1709 рр. Петро І пожалував Пирятину царську грамоту.
Наприкінці XVIII століття місто було ще забудоване переважно дерев’яними будівлями, вкритими солом’яними стріхами. Це призводило до частих пожеж. Одна з таких пожеж у 1765 році знищила велику частину міста, заподіявши значних матеріальних збитків.
У вересні 1781 року указом Катерини II Пирятин був проголошений повітовим містом спочатку Київського намісництва, потім Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії. Пирятин мав свій міський герб, на якому було зображено натягнутий золотий лук з стрілою на червоному фоні.
У 1810 році число жителів Пирятина становило 3700 чоловік. Населення займалось переважно дрібними ремеслами, промислами, землеробством та торгівлею. Склад міських ремісників поповнювався переважно за рахунок сільської бідноти, що повністю або частково порвала зв’язок з сільським господарством.
Чотири рази на рік у місті відбувались ярмарки, на які приїздили купці з Ніжина, Прилук, Лубен, Переяслава та інших міст.
У період Вітчизняної війни 1812 року в Пирятині були сформовані дві козачі сотні (близько 500 чоловік), які в складі Лубенського полку брали участь у розгромі французьких інтервентів.
З історією Пирятина пов’язані імена видатних людей нашої країни. Тут народились відомий український живописець-монументаліст Іван Максимович (1679— 1745 рр.), визначний російський учений Платон Якович Гамалія (1766—1817 рр.), російський мистецтвознавець, конференц-секретар Петербурзької Академії художеств В. І. Григорович (1786—1865 рр.)? який брав активну участь у викупі Т. Г. Шевченка з кріпацтва. В березні 1965 року пирятинці відзначали сторіччя з дня смерті Григоровича, у районній бібліотеці було відкрито виставку, присвячену його громадсько-творчій діяльності.
Поблизу Пирятина в хуторі Убіжище народився відомий український письменник Є. П. Гребінка (1812—1848 рр.). В юнацькі роки і пізніше він не раз бував у Пирятині. Перший цикл своїх російських прозових творів письменник назвав «Оповідання пирятинця». На сторінках цих творів він відобразив побут українського міста. Тут згадуються річки Удай, Перевод, популярна на той час пирятинська музика з барабанами і тарілками. У романі «Чайковський», написаному трохи пізніше, Гребінка змалював загальний вигляд Пирятина, зіставивши його з минулим. Письменник висміяв пошлі, дріб’язкові інтереси світських чиновників.
Кілька разів до Пирятина приїздив Т. Г. Шевченко. Вперше він сюди прибув у грудні 1843 року. Поет оглянув місто, завітав до матері В. І. Григоровича, яка жила на околиці поблизу річки Удай. Про своє перебування в цьому місті Шевченко писав Григоровичу: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке». Вдруге поет відвідав Пирятин у травні 1845 року.
Часто згадує Шевченко Пирятин у повісті «Близнецы», написаній на засланні. У ній він теплими словами розповідає про пирятинців-козаків, які йшли відстоювати честь батьківщини в боротьбі з Наполеоном під час Вітчизняної війни 1812 року.
Після повернення із заслання Кобзар ще завітав до Пирятина в червні 1859 року. Гостював він у жителя міста, автора літературних статей Петра Мокрицького. Тоді Шевченко написав ліричний вірш «Ой маю, маю я оченята», сповнений глибокого співчуття до простої людини. Проїжджаючи в серпні того ж року через Пирятинський повіт, поет був тяжко вражений жахливим життям кріпаків, яких бездушно експлуатували Кочубеї, Свічки, Раковичі та інші пани.
В день відзначення 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка в Пирятині відбувся багатолюдний мітинг. Тоді ж було відкрито меморіальну дошку про перебування поета в Пирятині.
Новий період в історії міста почався після скасування кріпацтва. Капіталістичні відносини дедалі більше проникали в його економіку. Розвивалась насамперед харчова промисловість, яка була представлена в 1862 році 28 водяними та вітряними млинами, олійницями та просорушками.
У 1878 році в Пирятині було два заводи по переробці сільськогосподарської сировини. Через десять років кількість підприємств подвоїлась. За рівнем розвитку промисловості Пирятин тоді займав восьме місце серед міст Полтавської губернії. В 1895 році тут було вже 19 дрібних фабрик та заводів, а в повіті налічувалося 43 підприємства.
Важливу роль у розвитку міста і повіту відіграла збудована й відкрита в 1894 році залізниця, що з’єднала Пирятин з залізничною мережею країни. Це у свою чергу сприяло розширенню торгівлі. В 1904 році в Пирятині було 5 ярмарків. Особливо великими були осінні ярмарки, які тривали по тижню. На майдані довгими рядами ставили палатки, викладали різні товари. З Ростова-на-Дону і Керчі привозили рибу, з Чорнух — глиняний посуд, пирятинські ремісники продавали чоботи, верхній одяг, металеві вироби. Довколишні села доставляли зерно, борошно, птицю, молочні і м’ясні продукти. На ярмарку можна було послухати співи кобзарів, побачити виступи артистів, покататися на каруселі, взяти участь у народних іграх.
Зростання виробництва супроводилося збільшенням населення, розвитком міського будівництва. Кількість жителів Пирятина збільшилась з 4620 чоловік в 1862 році до 7736 чоловік у 1900 році, а число будинків відповідно з 604 до 914. Причому вже було 6 двоповерхових цегляних, під залізним дахом будинків, 75 одноповерхових цегляних, решта — глинобитні та дерев’яні під солом’яною стріхою. Місто мало 57 забудованих кварталів, базарний і ярмарковий майдани.
Відбувалися значні зміни в соціальному складі міського населення. Розвиток капіталізму сприяв дальшій його диференціації, росту тієї категорії, яка остаточно поривала з землею і жила тільки на заробітки. За даними перепису 1900 року, соціальний склад населення міста був такий: 62 проц. міщан, 16 проц. козаків, 12 проц. селян і 10 проц. привілейованих. З 1412 зареєстрованих господарств міста 47 проц. було безземельних, а 29 проц. мали тільки садиби. Основну масу населення становили кустарі та ремісники (кравці, чоботарі, візники тощо). В 1905 році вони становили 32,5 проц. працюючого населення міста.
Швидкий розвиток капіталізму прискорював процес розорення дрібного кустарного виробництва. Обстежувані кустарних промислів Пирятинського повіту наприкінці XIX століття наводили багато фактів, коли кустарі змушені були йти на заробітки.
Становище робітників міста теж було тяжким. Робочий день тривав 12—13 годин. Низькою була заробітна плата, особливо чорноробів. За офіційними даними 1904—1905 рр. на промислових підприємствах Пирятина та, інших повітових містах Полтавської губернії середня поденна заробітна плата чорноробів-чоловіків становила 60 коп., жінок і підлітків — 30 коп., підлітків-дівчат — 22 коп., малолітніх хлопців — 20 коп., а малолітніх дівчат — лише 12 коп. Цей рівень заробітної плати був значно нижчим, ніж у Полтаві, Кременчуці та інших містах України. Основи фабричного законодавства про штрафи (1886 рік) та про робочий день (1897 рік), що їх В. І. Ленін називав «вимушеною поступкою, яку російські робітники відвоювали в поліцейського уряду», фактично не виконувались. Фабричні інспектори майже не заглядали на дрібні підприємства повітових міст, де особливо жорстоко експлуатували робітників.
Важка праця, відсутність належної медичної допомоги призводили до масових епідемій та великої смертності. У 1896 році в повіті та місті було 2619 випадків захворювання на тиф та 1928 на дизентерію, 10 426 чол. хворіло на малярію. В місті була всього одна земська лікарня на 25 ліжок.
Незважаючи на всі зусилля прогресивної інтелігенції, спрямовані на розвиток народної освіти, і деякі досягнення в цій справі основна маса населення Пирятина лишалась неписьменною. В 1896 році в Пирятині було одне міністерське двокласне училище та дві міські початкові школи, в яких працювало 8 вчителів і навчалось 245 учнів.
Ріст промисловості вимагав кваліфікованих робітничих кадрів. Тому в 1903 році у місті відкрили ремісничу навчальну майстерню по підготовці кваліфікованих ремісників.
За даними земського перепису 1910 року, в Пирятині на кожні 100 чоловік 51 був неписьменний, а з кожних 100 жінок — 69. Навіть, за даними офіційної статистики, 39 проц. дітей шкільного віку лишались поза школою. Зате в дореволюційному Пирятині було 5 шинків, 2 трактири, 90 крамниць по продажу вина й горілки.
Тяжке становище трудящих міста призводило до робітничих заворушень, які з кожним роком набирали все гострішого політичного характеру. Особливо широкого розмаху набула боротьба пирятинців у 1905—1907 рр. У місті організувалась соціал-демократична група, під керівництвом якої було проведено демонстрацію протесту проти кривавої розправи над робітниками Петербурга 9 січня 1905 року.
Пирятинські соціал-демократи поширювали нелегальні видання, проводили агітацію серед населення. З рук у руки передавалась передрукована з газети «Искра» стаття «До всіх запасних». На будинках міста розклеювалися листівки «Новые царские милости» і «Ко всем крестьянам». Протягом 1903—1906 рр. поліцією було виявлено близько 300 примірників нелегальних газет, листівок і брошур.
У серпні 1905 року, коли царський уряд, маневруючи в умовах революційного піднесення, видав закон про скликання Державної думи, більшовики Пирятина закликали трудящих бойкотувати вибори. У приміщенні біржі відбулися збори робітників, на яких було рішуче засуджено закон про Державну думу. Збори закликали населення посилити боротьбу за демократичну республіку.
Влітку 1905 року в місті почали створюватися перші профспілкові організації. Найбільшу активність у профспілках виявляли залізничники, які йшли в авангарді революційної боротьби. 7 грудня того ж року, після телеграфного повідомлення з Прилук про початок загального страйку і заклику приєднатися до нього, робітники станції припинили роботу і протягом 10 днів рішуче відстоювали свої права. 8 грудня залізничники провели демонстрацію, тоді ж розігнали тюремну варту і звільнили ув’язнених.
Слідом за робітниками на боротьбу виступало і селянство Пирятинського повіту. Селяни вимагали розподілити поміщицькі землі. В донесенні царю 27 листопада 1905 року міністерство внутрішніх справ повідомляло, що в Пирятинському повіті селяни за короткий час розгромили 7 економій. Полтавський губернатор, звертаючись до міністерства внутрішніх справ, просив терміново прислати полк козаків для придушення безпорядків по селах.
Революційні настрої проникали і в армію. В 1906 році, під час призову в армію, новобранці Пирятина на призивному пункті почали співати революційні пісні, за що багатьох з них було покарано. Агітаційну роботу серед призваних в армію проводив Михайло Кравченко, який нелегально повернувся з Вологодського заслання, але незабаром був знову заарештований. Після його арешту агітаційну роботу продовжували М. Т. Кравченко і М. Д. Стеценко. У своїх листах до земляка С. І. Кравченка, засланого в Томську губернію, вони повідомляли, що основна маса призваних у армію селян настроєна проти царя і самодержавного режиму. Ці новобранці говорили, що «набрали нас в армію і гонять приборкати голодуючих. Замість хліба, якого вони просять, примушують годувати їх кулями».
Листи М. Т. Кравченка і М. Д. Стеценка попали до рук начальника Томського губернського жандармського управління і були направлені ним у Полтаву. Над авторами листів був установлений поліцейський нагляд.
В період столипінської реакції більшовикам Пирятина довелося працювати в надзвичайно складних умовах. Профспілки були розгромлені, в місті посилився поліцейський терор. У цей час відкритих виступів проти царського уряду не було, але в підпіллі продовжувалась революційна робота.
У 1907 році Полтавська організація РСДРП посилала у Пирятин своїх представників для проведення революційної роботи. У місті весь час поширювалась революційна література. Відомо, що наприкінці 1907 року в Пирятин на ім’я Г. Кнобліха з Німеччини надійшла підшивка більшовицької газети «Пролетарий», частину якої пороздавав робітникам листоноша Юровський, згодом заарештований царською охранкою.
Перша світова імперіалістична війна викликала у трудящих Пирятина ще більше незадоволення царським режимом. Жителька міста М. Шерстюк привселюдно заявила: «Слід було б укоронувати царя кілком по голові за те, що він забрав наших чоловіків на війну». Такі розмови все частіше можна було почути серед населення. І не випадково пирятинському суду довелося розглядати чимало справ про «образу царської особи». На знак протесту проти війни в місті проводилися робітничі страйки.
В тяжкій обстановці воєнного лихоліття, коли здавалося, що грабіжницькій війні не буде кінця краю, в березні 1917 року пирятинці почули радісну новину: в Петрограді з престолу скинуто царя. В Пирятині зразу відбувся багатолюдний мітинг трудящих, на якому були присутні селяни навколишніх сіл. У своїх виступах оратори підкреслювали, що тепер настав час, коли робітники й селяни можуть добитися справжньої волі. 10 березня у місті була створена Рада робітничих депутатів. До неї ввійшли представники підприємств, залізничної станції, вчителі. Серед обраних були більшовики Г. Костянтинов і Д. Забава.
Поряд з Радою у Пирятині організувався громадський комітет. Його очолив голова земської управи поміщик Щербак — завзятий прихильник Тимчасового уряду. Комітет виступав за продовження війни, захищав поміщицькі права на землю.
Становище трудящих не поліпшувалося, не припинялася і обтяжлива для них імперіалістична війна. Вони почали переходити до рішучих дій. У травні застрайкували робітники млина Дунаєвського. Страйк тривав 5 днів, робітники вимагали підвищення зарплати на 30—50 проц. Власник млина змушений був задовольнити вимоги трудящих.
В умовах двовладдя і при тій обставині, що в Раді більшість місць належала угодовцям і меншовикам, значно ускладнилася робота пирятинських більшовиків. Але вони наполегливо згуртовували робітників на вирішальну боротьбу з контрреволюційними елементами. Велику допомогу їм подавали партійні організації промислових центрів країни, зокрема Москви, Петрограда, Києва, Харкова. З цією метою у жовтні 1917 року до Пирятина приїжджав з Харкова більшовик П. Т. Чорнорай.
Великі зміни в життя пирятинців внесла перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції. В Пирятині відбулася демонстрація. Трудящі міста гаряче підтримали рішення II Всеросійського з’їзду Рад і перші декрети Радянської влади. На мітингу виступали більшовики П. Чорнорай, О. Іванов, І. Пронь та інші. Представники Тимчасового уряду були заарештовані. Але для повного розгрому контрреволюції в цей період ще не вистачало сил. З цього скористалася Центральна рада і захопила місто.
Радянська влада в Пирятині була встановлена в січні 1918 року. Значну допомогу трудящим у їх боротьбі за владу Рад подали революційні загони, що прибули сюди на бронепоїзді з Прилук. З їх прибуттям у Пирятині створився перший революційний комітет, до складу якого увійшли П. Чорнорай, Г. Костянтинов, Д. Забава, О. Андрущенко та інші. Головою повітового ревкому став механік млинзаводу Г. Костянтинов. З цього часу почався період утвердження Радянської влади в повіті і підготовки до скликання з’їзду Рад.
Перший повітовий з’їзд Рад, на який зібралося понад 1200 делегатів, почав свою роботу 4 лютого 1918 року. На з’їзді розгорнулася боротьба більшовиків проти есерів, меншовиків, українських буржуазних націоналістів. Переважна більшість делегатів з’їзду пішла , за більшовиками. Представники контрреволюційних партій зазнали повної поразки.
Колишній заступник голови Пирятинського повітового виконкому К. А. Козін у своїх спогадах наводить такий випадок: на з’їзді виступив В. Ротмистров — представник українських буржуазних націоналістів. Це був місцевий багатій, що мав 50 га землі. За царської влади служив адвокатом. У своєму виступі він підтримував буржуазну Центральну раду, розводив теревені про самостійну Україну, про відрив її від Росії. Закликав не підтримувати Радянського уряду, виступати проти програми більшовиків. Але його не захотіли слухати. В залі зчинився галас, стукіт і свист. Потім до трибуни підійшов кремезний моряк, взяв цього панка за комір і під гучний сміх та оплески вивів його на подвір’я.
До повітового виконкому було обрано 23 чоловіки. Головою виконкому став кадровий робітник Шрамківського цукрового заводу, більшовик І. Фрейлін. На з’їзді були створені повітові комісаріати продовольства, освіти, торгівлі, фінансів та інші.
Після з’їзду виконком і комісаріати приступили до націоналізації підприємств і розподілу між селянами поміщицьких земель. Були націоналізовані млини Дунаєвських, цегельний завод Волховського. В місті створювались загони Червоної гвардії. Партійна організація Пирятина, керівником якої у цей час був Г. Н. Костянтинов, зосередила увагу на виховній роботі. Комуністи на підприємствах виступали з доповідями про міжнародне становище, організовували Серед населення збір теплого одягу для Червоної гвардії і продовольства для робітників промислових центрів країни.
Перший повітовий виконком проіснував лише 40 днів. У березні 1918 року німці й гайдамаки окупували Пирятин. Населення повіту чинило всілякий опір німецьким загарбникам. Успішно діяли організовані під командуванням К. Купрія, І. Голобородька, С. Кожевникова загони партизанів. Народні месники на початку травня зробили наліт на станцію Пирятин і зруйнували залізничну колію. Комуністи повіту, перейшовши на нелегальне становище, продовжували керувати народ-, ними масами, підтримували зв’язки з партійними організаціями сусідніх повітів.
Влітку 1918 року в Пирятинському, Роменському і Прилуцькому повітах Полтавської губернії та південних повітах Чернігівської губернії розгорнулася підготовка до збройного повстання, але його організатори були заарештовані. У жовтні 1918 року було розкрито підпільну більшовицьку групу Пирятина. До тюрми потрапило чимало комуністів, серед них П. Чорнорай, Г. Костянтинов, Д. Забава та інші. Проте партизанський загін К. Купрія на початку грудня вночі напав на тюремну варту і звільнив заарештованих.
Пирятин ще деякий час перебував під владою Директорії. Радянські війська і партизанські загони в ніч на 1 лютого 1919 року визволили місто від контрреволюційних банд. Відновив свою діяльність повітовий ревком. Для допомоги пирятинським комуністам у зміцненні Радянської влади в березні того ж року Полтавський губернський комітет КП(б)У прислав члена партії С. А. Бергавінова.
Налагоджувати нове радянське життя в Пирятині довелося дуже важко. В повіті діяли банди, які нападали на радянських активістів і заважали їм працювати. Чинили опір різні ворожі елементи. Раптом у місті, підбурена петлюрівськими агентами, підняла повстання одна караульна рота. Заколотники заарештували і розстріляли багато комуністів. Але голова ЧК С. А. Бергавінов зумів зорієнтуватися в обстановці, він з Прилук привів загін чекістів — і контрреволюційне заворушення було подавлене.
Ведучи боротьбу з антирадянськими зграями, партійна організація водночас скеровувала зусилля трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Залізничники розчищали колії, ремонтували на станції розбиті приміщення. Незабаром був установлений телефонний зв’язок з містами губернії і селами повіту, почала виходити повітова газета «Вісті». У квітні 1919 року відкрито міський червоноармійський клуб. В день його відкриття військовий гарнізон Пирятина послав В. І. Леніну телеграму, в якій висловив побажання «вождеві світового пролетаріату… від усієї душі дальшої плодотворної роботи на благо трудящих усього світу».
Активну діяльність розгорнув революційний комітет Пирятина влітку 1919 року, коли на повіт насувалася білогвардійська армія Денікіна. Ревком звернувся до робітників і селян повіту із закликом поповнити лави Червоної Армії. Цей заклик був схвалений партійною організацією Пирятина на екстрених зборах комуністів 17 червня 1919 року. Питання про добровільний вступ населення міста і повіту до лав Червоної Армії розглядалося в ці дні і 2-м повітовим з’їздом Рад. На заклик ревкому відгукнулися сотні трудящих. 24 червня Пирятинська партійна організація урочисто проводжала добровольців Пирятина на боротьбу з денікінцями.
Другий повітовий з’їзд Рад прийняв рішення про організацію продовольчої допомоги червоноармійцям Південного фронту та про взяття всіх лишків продовольства під суворий нагляд Радянської влади. На буржуазію міста було накладено грошовий податок в сумі 685 тис. крб., що мав піти на матеріальне забезпечення родин червоноармійців.