МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
1
25%
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
25%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
1
25%
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
25%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 4

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Миргород.jpg
МИРГОРОД — місто, райцентр Полтавської області. Розташов. на р. Хорол (притока р. Псел, бас. Дніпра). Залізнична станція. Населення 42,2 тис. осіб. (2001).
Як населений пункт згадується в 15—16 ст. 1575 польс. король Стефан Баторій визначив М. центром реєстрового козац. полку. Населення М. брало активну участь у козац. повстаннях кінця 16 — 1-ї пол. 17 ст. 1637 Миргородський полк підтримав повстання П.Бута, а 1638 взяв участь у повстанні Я.Острянина. Це стало причиною ліквідації Миргородського полку (існував 1625—38). У період національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676) М. знову став полковим містом, а козаки Миргородського полку брали участь у всіх її гол. битвах: у Корсунській битві 1648, Пилявецькій битві 1648, Збаразькій облозі 1649, Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Батозькій битві 1652. 1657—58 козаки Миргородського полку брали участь у повстанні М.Пушкаря і Я.Барабаша проти гетьмана І.Виговського. У часи Північної війни 1701—1721 в 1708—09 в М. знаходилася штаб-квартира генерал-фельдмаршала рос. армії Б.Шереметєва і генерал-майора кн. О.Волконського.
Після ліквідації полкового устрою 1782 М. увійшов до складу Київського намісництва, 1796 — до Малоросійської губернії. 1802 став повітовим містом Полтавської губернії. У 1870-х рр. студенти Київ. ун-ту заснували народницький гурток (брати І., П. і М. Зубковські, С.Писаренко, І.Скибинський та ін.; див. також Народництво). 1896 засновано художньо-пром. школу (згодом — Керамічний технікум), в якій працювали відомі укр. мит- ці — О.Сластіон, Ф.Красицький, В.Кричевський, учився І.Кавалерідзе. 1917 за пропозицією лікаря І.Зубковського відкрито Миргородський курорт. Протягом квітня—грудня 1918 перебував у складі Української Держави. У лютому 1919 в М. встановлено рад. владу. Від серпня по грудень 1919 М. — під контролем Збройних сил Півдня Росії. Відновлено рад. владу в грудні 1919. Від 1923 — райцентр Полтавської округи, 1932—37 — у складі Харківської області, від 1937 — у складі Полтав. обл. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 окупований гітлерівцями від 14 вересня 1941 по 18 вересня 1943, під час окупації в околицях міста діяв партизан. загін «Перемога» на чолі з Г.Іващенком.
Уродженцями М. є: живописець-портретист В.Боровиковський, історик Б.Греков, письменник Панас Мирний.
Істор. пам’ятки: Свято-Ус-пенська церква (1887, рекон-струйована 1998), дерев’яна церква Іоанна Богослова (1912).
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Миргород, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Миргород — місто районного підпорядкування, центр району, залізнична станція на лінії Київ—Харків. Розташований на річці Хоролі, за 105 км від Полтави. Населення — 26,1 тис. чоловік.

На північній околиці міста виявлено рештки двох ранніх слов’янських поселень Черняхівської культури (II—VI ст. н. е.).

Вже в XV—XVI століттях, коли більша частина України належала до складу Великого князівства Литовського і почалося відродження знищених татарами міст, Миргород існував як населений пункт. Засвідченням історика Д. М. Бантиш-Каменського, польський король Стефан Баторій 1575 року визначив Миргород полковим містом.

Миргород кінця XVI — початку XVII ст.— невелике місто, населене «тягловими» селянами-хліборобами і реєстровими козаками, що несли службу у польського короля.

В грамоті короля Сигізмунда III за 1620 рік вказується, що Миргород входив до складу Переяславського староства і належав шляхетному Янові Чернишевському. З 21 серпня 1621 року жалуваною грамотою того ж короля Миргород разом з навколишніми селами і хуторами передано адміністратору королівських земель Бартоломею Обалковському для того, щоб «названий шляхетний… міг правильно з вигодою всім цим управляти і забезпечити охорону селітри». Місто в його володінні було понад 10 років, потім відійшло до родовитого магната Конєцпольського.

Миргород згадується в такому історичному документі Російської держави 1627 року, як «Книга Большому чертежу».

Населення Миргорода брало активну участь у повстаннях в кінці XVI — на початку XVII ст. Так, у 1637 році Миргородський полк підтримав повстання нереєстрових запорізьких козаків під проводом Павлюка, який мав намір з’єднатися з донськими козаками і визнати владу Російської держави».

В 1638 році миргородці брали участь у селянсько-козацькому повстанні проти польської шляхти, яке очолив гетьман нереєстрового козацтва Яків Острянин (Остряниця). Після битви під Лубнами військо Острянина в ніч з 16 на 17 травня 1638 року почало відходити на північний схід, а потім повернуло на Миргород, сподіваючись поповнити тут свої запаси пороху і продуктів. У Миргороді були великі селітроварні і порохові комори.

Гетьман Потоцький вирішив переслідувати військо Острянина і послав слідом за ним свій загін, який зустрівся з загонами отаманів Мурки та Ріпки, що йшли з Дону до Острянина. Відбувся великий бій, який дав можливість Острянину ввійти у Миргород і запастись необхідним. 30 травня 1638 року біля Сліпороду, що під Лубнами, бій продовжувався. Та сили були нерівні, і козаки зазнали поразки. Після придушення повстання Миргородський полк за постановою сейму був скасований, а його полковника Терентія Яблонського силоміць пострижено в ченці.

Виступи українського народу проти польсько-шляхетського панування переросли у визвольну війну 1648—1654 рр. Влітку 1648 року Миргород визволено від польсько-шляхетських загарбників і він знову став полковим містом Миргородського полку, центром виробництва селітри для повсталого народу. Миргородський полк був одним із боєздатних і стійких полків у війську Богдана Хмельницького. Складався він з 14 сотень, нараховував 2630 чоловік. Полк брав участь у боях під Корсунем і Збаражем, у походах на Львів і Замостя, у Пилявецькій, Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни 1648—1654 рр. За реєстром козацьких полків 1650 року Миргородський полк нараховував 3158 козаків і був третім за величиною серед 16 полків України.
У липні 1650 року Миргород відвідав Богдан Хмельницький. Тут він вів переговори з російськими людьми про возз’єднання України з Росією.

Після Білоцерківського договору частина козаків з козацької старшини, будучи незадоволеною кабальними умовами, відкрито висловлювалася проти Б. Хмельницького. Незадоволених очолив полковник Матвій Гладкий, якого гетьман змушений був стратити, щоб припинити незадоволення. 18 травня 1652 року Гладкого поховано в Миргороді.

У січні 1654 року одразу після Переяславської Ради населення Миргорода в присутності представника російського уряду Михайла Воєйкова склало присягу на вірність союзові з російським народом. У 1658 році миргородці влилися в народне повстання на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем проти гетьмана Івана Виговського і миргородського полковника Григорія Лісницького, які зрадили союзові з Росією і намагалися повернути Україну під владу Польщі.

Зрадник гетьман з допомогою татарських військ жорстоко розправився з повсталим полком і, як свідчить літописець, «даде на разграбленное пленение Миргород, Обухов, Сорочинцы, Багачку». Татари спалили центральну частину міста, і до наших днів в народі цей район міста називають «Пожежою».

В листопаді 1658 року на Україну прибув московський боярин Ромодановський з 20-тисячним військом. Він закликав прихильників Росії повести рішучу війну проти зрадника Виговського. На цей заклик відгукнулась біднота Миргородського полку. Повсталі дейнеки (загони селян, озброєні кіллям) боєм взяли спочатку Говтву, а потім Миргород. Ромодановський залишився в місті, а дейнеки вирушили на Лубни.

В травні—червні 1666 року гетьман Правобережної України П. Дорошенко нападав на Миргород, щоб відірвати його від Росії. В одному з боїв під стінами Миргорода брало участь близько 3 тисяч татар, 300 серденят (найманих військ) і 50 німців.

Економічне становище міста того часу, кількість населення показують «Переписные книги 1666 года», складені при гетьмані Брюховецькому. Метою перепису було закріпачення міщан і селян. Тоді царськими воєводами в Миргороді було описано 199 міщанських дворів, три млини, 3 толчеї, 3 пивоварні, 3 солодовні. В місті були поширені різноманітні ремесла. Прізвища і прізвиська багатьох міщан свідчать про рід їхнього заняття — Яків Селетрин, Альфер Швець, Осип Ткач, Іван Пічник, Гаврило Різник, Афанасій Гончар, Альфер Слюсар та інші.

Коли царські воєводи наказали брати з міщан і селян в казну «чинш» (грошовий оброк) і «осип» (хлібний податок), вони зустріли рішучий опір з боку простого народу. В лютому 1668 року миргородці прогнали воєводу, збирачів грошей, заявивши при цьому, що «… денег, хлеба и медвенных доходов в казну государеву не дают и впредь давать не хочут».

Борючись з соціальним і національним гнітом, який все більше посилювався, селянство і козацтво повставало проти старшини, гетьманства і царських властей.

Селянське населення, тікаючи від кріпацтва, записувалось в козаки. Але в 1688 році Мазепа заборонив приймати в козаки «тяглих», а уряд виключав із списків компанійських та козацьких полків селян. Внаслідок того у травні 1690 року в Миргородському полку спалахнуло велике повстання, спрямоване проти кріпосницької політики уряду і старшини. Миргородці відмовилися підкорятися наказам старшини і не вийшли до походу проти кримських татар. Багато козаків розійшлося по домівках. Тільки в кінці 1691 року повстання придушено. Та через сімнадцять років у Миргородському полку знову спалахнуло повстання в зв’язку з виступом на Дону Кіндрата Булавіна (1707 р.).

Миргородський полк не раз проявляв героїзм у спільній боротьбі двох братніх народів проти іноземних загарбників.

В 1695 році миргородці в складі війська Петра І штурмували фортецю Азов, відзначилися при здобутті фортець Казикермен, Тамань, де… «полковник Миргородський Данило Апостол… паче прочих показал храбрость».

Під час Північної війни Миргородський полк брав участь у битві під Ерестфером, ходив «под город Юрьев Ливонський,-который был отнят у шведов, и казаки с победой вернулись домой».

В 1708—1709 рр. у Миргороді була штаб-квартира фельдмаршала російської армії Шереметьева, генерал-майора Волконського. Місцеве населення допомагало російським військам у їх боротьбі проти Карла XII і зрадника Мазепи. В травні 1709 року миргородці розгромили польський загін, що йшов на допомогу шведам.

У 1722 році козаки Миргородського полку взяли участь у поході Петра І на Дербент, де «над десятьма тисячами козацького війська був наказним гетьманом Данило Апостол». 11 вересня того ж року цар відвідав гетьмана, був у нього на обіді.

Популярність Данила Апостола та його військові здібності (полковником у Миргороді був з 1683 по 1727 р.) сприяли тому, що з відновленням гетьманства 1727 року його обрано гетьманом України. Полковником Миргородського полку став його син Павло. Майже 80 років, з 1659 по 1736, полковницький уряд в Миргороді тримала сім’я Апостолів (Павло, Данило, Павло).

Миргородці відзначилися і в російсько-турецькій 1735—1739 рр., і в Семирічній 1757—1762 рр. війнах. У битві під Гросс-Егерсдорфом Миргородський полк на чолі з полковником В. П. Капністом (батько російського письменника В. В. Капніста) хоробро бився з пруссаками. В одній із сотень цього полку був і великий грузинський поет Давид Гурамішвілі.

На початку XVIII століття Миргород був значним торговельним і культурним містом. За даними 1723 року Миргородський полк складався з 15 сотень, що мали 4840 реєстрових козаків. Його сотенні містечки: Багачка, Білоцерківка, Великі Сорочинці, Градизьк, Кременчук, Хорол, Шишаки, Яреськи та ін. Полк мав 82,5 тис. чол. населення. Зокрема, Миргород — понад 5 тис. чол. Це були, головним чином, козаки, ремісники, купці.

Миргород відомий був і своїми великими ярмарками, на які приїжджали люди далеких міст.

Миргородські купці торгували і з іншими країнами. Так, у червні 1724 року жителі Ізюмського (Яковлев) і Миргородського (Собатченко, Дитятко) полків відправили до Шльонська 1200 волів. «Уже 1725 року через київські застави у Бреславль були пропущені купецькі люди з Миргородського і Полтавського полків». Миргородські купці вели торгівлю з Данцігом, Лейпцігом, Берліном, Нюренбергом та іншими закордонними містами. Своїми виробами славилися миргородські чинбарі, гончарі, шевці, а також бублешники. З 359 ремісників, що жили в Миргороді 1783 року, 2 походили з поміщиків, 199 — з козаків і 158 — з селян. За межі Миргородщини линула слава і про миргородських кобзарів.

Після ліквідації Миргородського полку місто у 1782 році увійшло до складу Київського намісництва, а з 1796 — до Чернігівської губернії. З 1897 року належить до Малоросійської губернії. У 1802 році Миргород став повітовим містом Полтавської губернії. Через три роки після того місто мало 6334 жителі, серед них було 1340 казенних та власних селян, 437 міщан, 25 купців, 1350 козаків, 129 дворян, 121 ремісник. У місті широко розвивались ремесла — шевське, теслярське, бондарське, гончарне та ін. З 1799 по 1805 рік торговим людям для поїздок видано 587 паспортів.

Наприкінці XVIII і на початку XIX століть Миргородщина дала чимало славних імен в літературі, науці, суспільно-політичному житті, які відбивали передові погляди кращої частини інтелігенції, що прагнула служити народові, його волелюбним прагненням.

Ціле півстоліття прожив у Миргороді відомий грузинський поет Давид Гурамішвілі. З 1756 року, вийшовши у відставку, з Миргородом він майже не розлучався. Тут у нього часто бував український філософ і поет Г. С. Сковорода.

Значне місце в поезіях автора «Давитіани» займають українські мотиви.

У Миргороді поет і помер. 1949 року на могилі Давида Гурамішвілі встановлено пам’ятник. Вулицю, де жив поет, восьмирічну школу № 2 та міську бібліотеку названо його ім’ям.

Жив у Миргороді і талановитий іконописець козак Лука Боровик. Його син В. Л. Боровиковський (1757—1825) став визначним українським і російським живописцем, академіком. Художник створив близько 200 портретів своїх сучасників, був фундатором романтично-реалістичної школи українського живопису. Бував тут часто і В. В. Капніст (1758—1823), російський і український письменник (жив поблизу, вс. Великій Обухівці).

У 80-х роках в Миргороді жив і працював український історик, етнограф та агроном В. Я. Ломиковський (1778—1845). Він збирав документальні матеріали з історії України, видав у 1803 і 1805 рр. свої записи народних дум, переклав з французької мови «Історію малоросійських і запорізьких козаків» Шерера, склав словник «Про Малоросію…». У 1894 році історику О. Лазаревському вдалося купити в Москві невідомий рукопис, на якому стояла помітка «Миргород». Це, як виявилося, і були записи Ломиковського. М. В. Гоголь, що знав Ломиковського, відобразив його як прогресивного поміщика «землероба» Констанжогло у 2-й частині «Мертвих душ».

Під час Вітчизняної війни 1812 року на Миргородщині сформувався 6-й полк народного ополчення, його командиром був підполковник Клименко. 7 вересня 1812 року Миргородське повітове ополчення вирушило в діючу армію і взяло участь у переможних боях під Красним, Могильовом, Горками та іншими містами. У списках нагороджених орденами за героїчні подвиги зустрічаємо миргородців С. І. Муравйова-Апостола, В. О. Фролова-Багрєєва, І. Гонтаря та інших. Діяльну участь у формуванні козацьких полків брав видатний український письменник І. П. Котляревський, який свою військову службу розпочинав у Сіверському драгунському полку, що квартирував на Миргородщині.

З Миргородом тісно пов’язана діяльність декабристів. Три сини хомутецького дворянина І. М. Муравйова-Апостола — Матвій, Сергій та Іполит — брали активну участь у перших декабристських організаціях. Сергій Іванович був одним з керівників Південного таємного товариства.

У Миргороді жив декабрист Павло Шершавицький, у війську служив декабрист Ф. Ф. Вадковський, який пропонував створити підпільну друкарню для друкування революційних листівок, брошур та іншої нелегальної літератури, член Південного і Північного товариств.

У Миргороді не раз бував великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко, який жив у козака Коробки, гостював у декабриста П. Шершавицького. В жовтні 1845 року він написав у Миргороді вірші «Не завидуй багатому» і «Не женися на багатій», а також поему «Великий льох».

Наприкінці 1860 року до Миргорода на посаду вчителя повітової школи (відкрита в 1813 році) прибув український письменник А. П. Свидницький. Він розгорнув широку просвітительську діяльність: поширював серед населення твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Пушкіна, Некрасова, організував безплатне навчання селян у недільній школі. «Сюди,— як згадує учень Свидницького І. А. Зубковський,— приходили, незважаючи на суворі морози і хуртовину, верст за чотири від міста, навіть сивоволосі старики… і розносили добру славу про недільну школу і її вчителя Свидницького».

У Миргороді письменник написав і свої кращі твори «Великдень у подолян» та повість-хроніку «Люборацькі». Письменник був одним з фундаторів першої громадської бібліотеки у Миргороді. Для її поповнення він влаштовував літературні та вокально-музичні вечірки.

Ніякого «звільнення» селянам, окрім пограбування, не дала реформа 1861 року. В Миргороді в маєтку поміщиці Т. І. Васецької з 44 ревізьких душ селян і 62 дворових, які мали 138 десятин землі, звільнилося 37 ревізьких душ селян і 3 дворових, що одержали 101 десятину землі. 37 десятин було відрізано на користь поміщиці. За уставною грамотою селяни залишилися на здольній повинності. За землю щороку вони повинні були відробляти 1230 літніх і 818 зимніх робочих днів. По викупу селяни мали заплатити державі за землю щороку (протягом 49 років) по 228 карбованців і 88 копійок.

Миргород у післяреформений час — глухе, провінційне місто, що мало 9841 мешканця. Тут було 12 невеликих промислових підприємств — 10 олійниць і 2 цегельні; 36 крамниць. Працювало 257 ремісників. Переважна маса людей займалась хліборобством, близько 1 тис. чол. чумакувало або ходило на заробітки.

Ряд неврожайних років, епідемії віспи і дифтерії, падіж худоби, а також найбільше селянське лихо — безземелля — все це разом крайнє відбивалось на народжуваності і смертності населення. Особливо тяжкими були 1879—1881 рр., коли в усьому повіті був голод. Понад 3,5 тис. селянських родин (17,2 тис. чол.) просили уряд дати хлібну позику до врожаю 1881 року, але її вони не одержали.

Ще гостріше проходив процес соціальної диференціації села. У тому ж 1881 році було: з 14 637 козацьких дворів — 77 проц. земельних і 23 проц. безземельних.

З 9623 дворів тимчасово зобов’язаних селян — 62 проц. земельних і 38 проц. безземельних, а з 280 дворів казенних селян — 69 проц. земельних і 31 проц. безземельних. Отже, третина всіх господарств повіту була безземельною, шукала заробітків. Щорічно на промисли і заробітки йшло з повіту 4662 чол., що складало 10 проц. селянського населення повіту.

Безземелля і голод викликали селянські заворушення в усьому повіті. В 70-х роках у Миргороді і в повіті посилився революційний рух. «Пішли в народ» миргородці — студенти Київського університету брати Іван, Панас та Микола Зубковські, С. К. Писаренко, І. І. Скибинський, Григорій Ярошенко, Антон Глушко, сини великосорочинського поміщика Малинки Віктор і Георгій. У 1875 році вони заснували «Миргородський народницький гурток», який розповсюджував серед населення нелегальну літературу.

Відомим пропагандистом марксизму на Україні був І. Ф. Фесенко (1846—1882), родом з Миргородщини. Знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, він багато зробив для поширення економічного вчення Маркса, був високо оцінений Г. В. Плехановим.

Тут, на миргородській землі виріс талант народного кобзаря Самійла Яшного (1810—1905), який оспівував боротьбу за волю.

У Миргороді народились і вчились брати І. Я. Рудченко (Іван Білик, 1845— 1905) — український фольклорист, критик і письменник та П. Я. Рудченко (Панас Мирний; 1849—1920) — видатний український письменник революційно-демократичного напрямку, автор класичних творів, реалістичних оповідань, повістей, романів, п’єс, що відбивають столітню історію українського села. Зіставляючи дві епохи — кріпосницьку і капіталістичну, він викривав грабіжницьку реформу 1861 року, показував соціальне розшарування селянства, зростання куркульства і зубожіння бідноти, осуджував поліцейське насильство, царський суд, земство, відобразив протест і боротьбу трудящих проти соціального гноблення. У 1867—1871 рр. він працював у Миргороді.

Значно пізніше тут жив і працював талановитий український письменник В. І. Самійленко (В. Сивенький, 1864—1925), автор ліричних і сатиричних поезій, оповідань, в яких оспівував рідну природу, зображував соціальне і національне гноблення, осуджував пустомельство лжепатріотів, панів-лібералів.

Отже, чимало видатних діячів соціально-визвольного руху і революційної боротьби дала вже наприкінці XIX століття Миргородська земля.

В цей час у самому Миргороді проживало на 1 січня 1896 року 11 087 чол. Місто мало 1618 будинків: 19 цегляних, 207 дерев’яних і 1392 глиняні хати. В середині 90 рр. тут пройшла залізниця (Київ—Полтава), збудовано горілчаний і миловарний заводи та механічний млин. Розширювалась торгівля.

На дуже низькому рівні були в місті і повіті охорона здоров’я та освіта. Царський уряд не був зацікавлений в їхньому розвиткові; досить сказати, що в 1895 році з 10,1 тис. крб. витрат міського бюджету на міське управління видано 2,2 тис. крб., а на охорону здоров’я 485 крб., на освіту — 1,3 тис. крб., і це тоді, наприклад, коли на одного лікаря припадало близько 4 тис. громадян міста, коли письменних тут було лише 23,8 процента, а в повіті ще менше — 14,3 процента.

Миргородське дворянство навмисне гальмувало розвиток народної освіти. Про це свідчить і такий факт. В 1884 році голова земської управи граф М. Е. Орурке в звітній доповіді земству вихвалявся, що з асигнованих 1000 крб. на народну освіту в повіті управі вдалося зекономити 700 карбованців. Недивно, що і в самому Миргороді працювали лише повітове училище та церковно-парафіяльна школа. 1896 року з ініціативи народних майстрів засновано тут художньо-промислову школу ім. Гоголя. У тій школі вивчалися ліпка і формовка виробів з глини, гіпсу та інший декоративний живопис, бронзування і лакування, різьба по дереву, токарне мистецтво, позолота дерева, слюсарно-механічна справа, гальванопластика, ливарна справа, технологія окремих ремесел із стислим викладом основ механіки, фізики і хімії. Зрозуміла річ, що склад учнів у цих школах був надто обмежений.

Незадоволене своїм безправним політичним і тяжким економічним становищехм трудове населення включалося в боротьбу проти самодержавства і буржуазії, в революційний рух. Напередодні революції 1905 року в місті вже діяла група РСДРП, яка керувала революційною боротьбою трудящих і мала зв’язок з Катеринославським, Кременчуцьким та Полтавським комітетами РСДРП.

Миргородський повітовий справник закидав прокурора Полтави рапортами про поширення в повіті нелегальної літератури. Активну участь у поширенні цієї літератури брав і учень художньо-промислового училища ім. Гоголя М. В. Микиша. Весною 1903 року він збирав групами козаків і селян, читав їм брошури та листівки революційного змісту, за це був кинутий до в’язниці. М. В. Микиша був добре відомий на Миргородщині. Згодом він закінчив Київську музично-драматичну школу ім. Миколи Лисенка (по класу О. Мишуги), з великим успіхом виступав на сценах театру Миколи Садовського, а після Жовтневої революції — Київського і Харківського академічних оперних театрів та Великого театру СРСР. З 1944 року він — професор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського.

25 вересня 1905 року повітовий справник знову доповідав своєму начальству про розповсюдження в Миргороді листівок Кременчуцького комітету РСДРП «Царський мир», про підготовку в місті страйку.

У повідомленні прокурора Полтавського окружного суду міністрові юстиції писалось: «… 17 жовтня в Миргороді почалася забастовку прикажчиків і робітників торговельних та промислових підприємств, які на другий день зібралися в кількості 400 чоловік у місцевості Островок, щоб обговорити своє економічне становище». Дізнавшись про це, поліція розігнала сходку, а кількох її організаторів заарештувала. 21 жовтня біля будинку поліцейського управління зібрався натовп — понад 1000 чоловік—і почав вимагати звільнення затриманих учасників сходки. Налякана цими подіями поліція змушена була звільнити заарештованих.

1 листопада місцеві жителі Я. П. Сєргієнко, Микола Івко, Варшавський та Ф. Різницька знову організували на Островку масову сходку, на яку зібралося 250—300 чол. Микола Івко виступив з промовою, в якій говорив, що землю, віддану царем поміщикам, настав час повернути народові. Він закликав до повалення царату, влади поміщиків і фабрикантів. Та оратору не дали закінчити промову. Налетіли козаки і розігнали масовку, а її організаторів арештували.

Підтримуючи пролетаріат Росії, залізничники станцій Миргород та Ромодан у жовтні—грудні 1905 року взяли участь у загальному Всеросійському страйку залізничників.

Революційний настрій робітників Миргорода передавався селянам. 23 листопада біля приміщення Миргородського волосного управління зібралася сходка селян у кількості близько 6 тис. чоловік. Один з ораторів закликав боротись за волю і землю. Наступного дня він «перед ще більшим натовпом говорив про організацію селянських спілок і закликав селян не платити податків, не йти у солдати, не виконувати розпорядження уряду».

Після жорстокого придушення революції настали чорні роки реакції. У Миргороді надмірне старання виявляла поліція та чорносотенці на чолі з запеклим монархістом Кисельовим. Та не могли вони зламати революційного духу трудящих. Миргородський справник продовжував скаржитися полтавським урядовцям, що селяни не хочуть йти в солдати, а деякі мобілізовані нахваляються зі зброєю в руках виступити «проти начальства».

Проти чорносотенців мужньо виступив також відомий український художник О. Г. Сластіон, ілюстратор ПІевченкових «Гайдамаків», автор портретів українських кобзарів і багатьох картин (у т. ч. — «Миргород»), карикатурист у прогресивному сатиричному журналі «Шершень». О. Г. Сластіон працював у Миргороді викладачем художньо-промислової школи ім. Гоголя.

В кінці 1911 року учні художньо-промислової школи оголосили страйк. Вони відмовилися ходити на заняття і скаржилися до Петербургу на«… грубе поводження з ними директора і наглядача, а також на поганий догляд за хворими, на те, що їх годують гнилим м’ясом, що вчителі бувають в класах в нетверезому стані, грубо поводяться». А в травні 1912 року «гоголяни» (так називали учнів художньо-промислової школи) вийшли на вулиці міста з червоними прапорами і співали революційні пісні, виголошуючи: «Геть царя! Волю — народові!».

Восени 1913 року унтер-офіцер Прокопенко доносив в губернське жандармське управління, що в Миргороді створено таємне «Українське робітниче товариство», зібрання якого проводяться в будинку козака Бакала. З 19 членів цього товариства 2 — студенти, 15 — козаків, 2 — міщани. Члени гуртка читали заборонену літературу, обговорювали гострі політичні питання.

Серед трудящих міста росло незадоволення царською політикою, яка втягла країну в грабіжницьку війну. Основний воєнний тягар лягав на плечі трудового народу. На вулицях Миргорода блукали жебраки, діти залишали школу. Занепадало господарство. Наростало невдоволення, наближалася революція.

7 березня 1917 року миргородці в газеті «Полтавский весник» за 5 березня прочитали про зречення Миколи II від престолу. Трудове населення міста і повіту раділо. Летіли на брук портрети батюшки-царя, полум’яніли червоні знамена, лунали революційні пісні. Та на другий день на стінах будинків появилися оголошення громадського комітету, який утворився з міської і повітової земських управ і виконував волю буржуазного Тимчасового уряду. В них говорилося, що народне торжество є «несвоєчасним» і треба «утриматися від урочистих демонстрацій».

Та революційне піднесення наростало. До міста поверталися по-більшовицькому настроєні солдати-фронтовики: Пахом Власенко, Василь Волошенко, Петро Назаренко, Дмитро Щур, Іван Бабич, Андрій П’явка та інші, які вели агітацію за владу Рад. Після Квітневих тез Леніна під впливом більшовицької агітації у селах повіту створювалися селянські земельні комітети, які приступали до поділу поміщицьких земель.

Наприкінці квітня 1917 року в Миргороді створено Раду робітничих депутатів, якою керували на той час меншовики й есери. Коли в Миргороді, на знак солідарності з соціалістичною революцією, що перемогла у Петрограді, застрайкували робітники друкарні, на засіданні цієї Ради говорилось про збройне придушення страйку. Есерівсько-меншовицька рада вимагала також виведення з міста солдат 78 сотні ополченців, які також вітали жовтневі події, перемогу соціалістичної революції.

25 грудня 1917 року 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну Радянською республікою.

Саперний батальйон, що мав 2 тис. багнетів і стояв у Миргороді, перейшов на бік Радянської влади.

10 січня 1918 року загін Червоної гвардії під командуванням більшовика І. В. Войнова визволив Миргород від військ Центральної Ради. Надвечір того ж дня на мітингу було проголошено Радянську владу на Миргородщині.

24 січня 1918 року в Миргороді створено військово-революційний комітет на чолі з більшовиками Д. І. Чайкою та Г. П. Радченком. Військревком приступив до проведення виборів Рад, створення загонів Червоного козацтва, вів роз’яснюючу роботу серед трудящих про завдання Радянської влади, викривав контрреволюційну політику земства, яке саботувало розпорядження Радянського уряду.

22 березня 1918 року Миргород окупували німецько-австрійські війська. З утворенням гетьманщини влада в Миргороді перейшла до старостату. До Миргорода та в села повіту поверталися поміщики. На селян накладалися великі контрибуції і податки. Сформований з контрреволюційних елементів каральний загін «повітової варти» (поліції) на чолі з царським штабс-капітаном Кирпотою люто розправлявся з радянськими активістами та їх родинами.

Боротьбу трудящих проти окупантів і гетьманців очолив підпільний ревком, керований більшовиком Г. П. Радченком, і створений за допомогою Полтавського губернського повстанського комітету. В лісах діяли невеликі партизанські загони.

Влітку 1918 року залізничники Миргорода й Ромодана взяли участь у Всеукраїнському страйку залізничників, зривали окупантам план вивозу награбованого майна. Партизани вчинили кілька диверсій на залізничній лінії Миргород—Гоголеве— Яреськи.

Підпільний ревком, що перебував у с. Бакумівці, прийняв рішення про об’єднання партизанських загонів в єдиний миргородський загін на чолі з Андрієм П’явкою. Партизани завдавали відчутних ударів по загонах «державної варти» і окупантів.

Відчуваючи наближення часу розплати, гетьманці й окупанти по-звірячому розправлялися з борцями за владу Рад. Особливою люттю відзначався Кирпота. Катувати шомполами, вирізати на грудях п’ятикутну зірку, скрутити проволокою дитині губи — все міг зробити цей катюга. Миргородці ніколи не забудуть, як гетьманці закатували на станції Миргород 17 більшовиків і співчуваючих. Серед замучених був учень художньо-промислової школи Дмитро Самойлович, молодий поет, який перед смертю писав:

Друзі, стійте за бідний народ!

Як і я все йому ви віддайте.

Не жахайтесь кривавих пригод,

До кінця за народ відстраждайте!

4 грудня 1918 року партизанські загони і повстанці визволили Миргород від окупантів та їхніх прислужників гетьманців.

На місцях відновлювалася діяльність органів Радянської влади. Та українські буржуазні націоналісти продовжували чинити опір. За наказами уряду Директорії вони вербували населення до петлюрівського війська. В січні 1919 року в Миргороді відбувся мітинг мобілізованих до армії, на якому вони рішуче відмовилися боротися проти Радянської влади.

Боротьбу з контрреволюцією і саботажем у місті й повіті очолили комуністи. Створена полтавським більшовиком Анатолієм Литвином повітова надзвичайна комісія (ЧК) провела ряд рішучих заходів. Були розстріляні запеклі вороги Радянської влади. Заслужену кару поніс і колишній начальник карного загону гетьманців Кирпота, якому не вдалося втекти від розплати.

4 лютого 1919 року в приміщенні художньо-промислової школи ім. Гоголя відбувся перший з’їзд Рад Миргородського повіту, в якому взяло участь близько 200 делегатів від волостей повіту. Комуністів і їм співчуваючих на з’їзді було понад 150 чоловік, а це свідчило про те, що більшовики завоювали авторитет і довір’я широких мас в місті і на селі.

До складу повітвиконкому було обрано здебільшого комуністів і співчуваючих: Г. П. Радченка, О. І. Нехворосного, М. А. Копотя, В. Н. Волощенка, І. Н. Бабича, П. Т. Власенка, А. Литвина, М. Г. Легейду та інших. Головою повітвиконкому був Г. П. Радченко.

Тоді ж було організаційно оформлено повітову більшовицьку організацію, яка нараховувала 42 комуністи і 25 співчуваючих. В самому Миргороді в березні 1919 року було 17 комуністів.

З партизанських загонів, що діяли в повіті сформувався полк Червоного козацтва, командиром якого був Андрій П’явка. 18 лютого 1919 року відбулися урочисті проводи 1-го Радянського Миргородського полку на фронт, який воював у складі дивізії, очолюваної Миколою Щорсом.

У місті й повіті Ради розгортали свою діяльність. 20 лютого 1919 року в Миргороді почала виходити газета «Вісник Миргородської повітової Ради робітничих, селянських та вояцьких депутатів», замість «Миргородской жизни», яка виходила перед тим — з 20 грудня 1918 року. Редактором газети був Н. Калюжний (пізніше редагував у Харкові журнал «Червоний шлях»).

Наприкінці березня 1919 року в Миргороді урочисто відкрито Червоний клуб ім. Я. М. Свердлова, що «мав здійснювати, як писала повітова газета, виховання пролетарських мас». При клубі обладнано бібліотеку і читальний зал.

Класова боротьба набирала нових гострих форм. Куркульство продовжувало чинити збройний опір радянським активістам і продармійцям. Вночі з 2 на 3 квітня 1919 року приховані петлюрівці на чолі з царським офіцером Дубчаком, який називав себе «отаманом Лівобережної України», підняли заколот проти органів Радянської влади. На 12 годину 4 квітня червонокозача сотня під командою члена повітвиконкому П. І. Чумака примусила їх скласти зброю. Про це телеграфовано було до Києва тов. М. Подвойському.

Той заколот дорого коштував Миргородській партійній організації. Бандити закатували її кращих працівників: Анатолія Литвина — голову повітової ЧК, Петра Литвина, Заславського, Мовшовича, Деручинського, Орловського, Марголіна — співробітників ЧК. Разом з ними петлюрівці розстріляли московських робітників-комуністів Іванова і Євдокимова, що були відряджені до Миргорода для проведення продрозкладки.

Для розслідування заколоту до Миргорода приїжджав К. Є. Ворошилов, тодішній нарком внутрішніх справ України.

У квітні того ж року в Миргороді відбулася перша повітова партійна конференція, яка обговорила невідкладні завдання по заготівлі хліба і боротьбі з бандитизмом. Тоді ж секретарем повітового комітету партії обрано П. Ф. Нечеса, моряка Чорноморського флоту.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Миргород, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
В червні 1919 року в Миргороді відбулось відкриття пролетарського університету, в якому читались лекції з історії соціалізму, політичної економії, кооперації та ін. До роботи в ньому були залучені лікар І. А. Зубковський, художник О. Г. Сластіон та інші.

Отже, переборюючи труднощі воєнного часу, трудящі міста і повіту розв’язували важливі питання господарського і культурного будівництва. Та влітку білогвардійські війська Денікіна зірвали мирне будівництво. 17 серпня 1919 року дені-кінці захопили Миргород. Білогвардійці нещадно розправлялися з радянськими активістами і сім’ями комуністів. Від їхніх рук загинули десятки людей, серед них учителька О. І. Мельникова, комсомолець Кива, якого повісили на телеграфному стовпі, та інші.

Для організації підпільної боротьби проти денікінців у Миргородському повіті ЦК КП(б)У виділив групу комуністів на чолі з Г. П. Радченком. Комуністи організували в місті підпілля, а в районі Бакумівських лісів формували партизанські загони, збирали зброю. На початку грудня 1919 року під натиском Червоної Армії денікінці відступали на південь, а 14 грудня Миргородський партизанський загін ввійшов у місто.

Того ж дня в місті відбулося засідання повітового військово-революційного комітету під головуванням Григорія Радченка. Було створено відділи повіт-ревкому: продовольчий, народної освіти, соціального забезпечення, військовий і народного господарства.

Комуністи організували заготівлю хліба для голодуючих губерній. До 3 лютого 1920 року з повіту відправлено 18,6 тис. пудів зерна, 6,3 тис. пудів фуражу, 5,6 тис. пудів борошна, 427 пудів різної крупи.

4 квітня 1920 року в Миргороді відбувся черговий з’їзд Рад. На ньому було обрано повітовий виконавчий комітет у складі 20 комуністів і 4 безпартійних. На IV Всеукраїнський з’їзд Рад від повіту обрано Г. П. Радченка, О. І. Нехворосного, Драполюка та інших.

В день Всеросійського суботника, оголошеного IX з’їздом партії, 1 травня 1920 року, коли пліч-о-пліч з робітниками в Кремлі працював і В. І. Ленін, трудящі Миргорода за 8 годин виконали робіт на 3 млн. карбованців.

З комуністів, комсомольців, з селян-незаможників створювалися частини особливого призначення (ЧОПи), які боролись з бандитизмом. Грозою бандитів був загін М. П. Шастуна, а також загін під командуванням воєнного комісара В. Н. Волощенка і секретаря парткому П. Ф. Нечеса, які розгромили банду Хрестового.
Було захоплено 4 станкові кулемети, сотні гвинтівок, 40 підвід награбованого майна, на полі бою залишилося понад 50 убитих бандитів.

Активна роль в боротьбі з бандитизмом належала комсомольській організації, створеній 2 травня 1920 року на чолі з секретарем О. Г. Пироговим. Перша дівчина, що вступила до комсомолу, була вчителька Л. Д. Щур (Л. Д. Бабич).

20—21 квітня 1921 року відбулася перша Миргородська повітова комсомольська конференція, в якій взяли участь 300 делегатів з вирішальним голосом і 12 — з дорадчим від 18 комсомольських осередків. З доповіддю про завдання комсомолу в соціалістичному будівництві виступив голова повітвиконкому О. І. Нехворосний. На тій конференції обрано повітовий комітет комсомолу в складі 7 чоловік.

Після закінчення громадянської війни комуністи, комсомольці, позапартійні активісти стали організаторами відбудови народного господарства і культурного будівництва.

У місті почали роботу деякі підприємства: цегельні і обозно-будівельний заводи, торфовиробництво, швейні майстерні, млини і маслобойня. Електросітка міста та навколишніх сіл розгорнулась діаметром 25 верст (ще у 1915 році місто освітлювало лише 20 гасових ламп).

Збільшувалось і житлове будівництво. Якщо в 1920 році в Миргороді було 1806 будинків (з 2592 квартирами), то у 1926 — 2388 (з 3380 квартирами).

Селянство повіту першим на Полтавщині виконало державні плани заготівлі хліба. У зв’язку з цим у жовтні 1921 року до Миргорода прибув всеукраїнський староста Г. І. Петровський, щоб передати подяку ВУЦВКу і вручити Червоний прапор з написом: «Селянству і пролетаріату Миргородського повіту за блискуче виконання продподатку 1921 року».

А через рік, у листопаді 1922 року в Миргороді відбувся перший повітовий з’їзд колгоспників, в якому взяли участь представники 20 колективних господарств. На цьому з’їзді підведено підсумки першого року мирного будівництва. Якщо в 1917 році загальної посівної площі було 159,4 тис. десятин землі, то в наслідок розрухи, громадянської війни вона скоротилась до 136 тис. десятин в 1920 році.

Внаслідок напруженої праці селян, перших колективних господарств, у 1921 році посівної площі було вже 155 тис. десятин.

Водночас, робітники і селяни ні на хвилину не забували про небезпеку голоду. Під час «Тижня голодної дитини» влітку 1921 року в Миргороді створено чайно-хлібні і санітарно-спостережні пункти, які подавали першу допомогу дітям, що прибували з голодуючих губерній Росії. Після цього діти відряджались до с. Олефирівки Савинцівської волості.

У Миргороді і в усьому повіті проводили збирання продуктів харчування для населення Поволжя, Донбасу. Так, наприклад, 8 лютого 1921 року зі станції Миргород було відправлено великий ешелон з хлібом, мукою, м’ясом та іншими продуктами на Донбас.

Великий потяг трудящих до освіти, культури, знань викликала революція, перемога влади Рад. Починали роботу лікарні, аптеки, школи. Вже у 1922/23 навчальному році в місті працювали художньо-керамічний технікум, заснований на базі старої художньо-промислової школи, 8 трудових шкіл, дитячий будинок і 3 школи ліквідації неписьменності. З’явилось чимало і культурно-освітніх закладів, серед них: три клуби, дві хати-читальні, дві бібліотеки, народний будинок і краєзнавчий музей.

Наприкінці 1929 року досить інтенсивно проходило кооперування бідняцьких і середняцьких господарств. У 1930 році в Миргороді створено товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ) «Червоний лан» і сільськогосподарську артіль «Воля», наступного року — ТСОЗи «Авангард», «Згода» і «Надія».

Місцеві куркулі чинили всілякий опір колективізації сільського господарства. Бандити вбивали активістів села, ламали машини, знищували живе тягло. У 1930 році жертвою куркульської ненависті до колгоспного ладу став голова колгоспу с. Гаркушинців М. М. Поляков, родом з Миргорода.

Початок нових соціалістичних перетворень і в економіці, і в психології, і в побуті людей побачив відомий український радянський поет Павло Тичина, відвідавши 1933 року Миргород і його колгоспи «Соціалістичні лани» та «Країна Рад».

Миргородські комсомольці-трактористи Олеся Кулик, Андрій Джунь і Василь Яшний стали героями його знаменитих віршів — першої і другої «Пісні трактористки». Побачивши в місті нові машини, молода миргородчанка Олеся Кулик полюбила їх і вирішила стати трактористкою. Переборюючи забобони, дівчина тікає «на курси трактористів, у Попівку, у село», а після навчання разом з товаришами піднімає колгоспну цілину.

Дим-димок від машин,

Мов дівочі літа …

Не той тепер Миргород,

Хорол — річка не та.

З року в рік розвивалась і зміцнювалась економіка соціалістичного сільського господарства. В середині 30-х рр. в околицях міста було 6 колгоспів: «Авангард», ім. Будьонного, «Країна Рад», ім. Сталіна, ім. XVII партз’їзду і «Жовтень». їх обслуговувала створена 1932 року Миргородська машинно-тракторна станція.

В роки перших п’ятирічок у Миргороді реконструйовано і збудовано чимало промислових підприємств, серед них: цегельний, шкіряний, коноплепереробний і маслоробний заводи, один з найбільших на Полтавщині мукомельно-круп’яний комбінат, промкомбінат та інші. У 1938 році стали до ладу міська електростанція і завод мінеральних вод.

Великою і заслуженою гордістю тут став курорт, що виріс на місці «дивовижної калюжі», так блискуче описаної безсмертним Гоголем.

Цікава його історія. У 1912 році, щоб забезпечити міське населення питною водою, на території нинішнього першого санаторію пробили свердловину. Відкривши її, миргородські правителі виявили, що «вода вонючая и к употреблению во внутрь не пригодна», а тому вирішили свердловину закрити і витрати списати на збиток по міському бюджету. Та завдяки невтомній діяльності місцевого лікаря І. А. Зубковського вдалося встановити високі лікувальні властивості цієї води, яка не поступається своїми якостями перед водами Єсентуки.

Миргородець І. А. Зубковський народився у 1848 році. Після закінчення Київського університету Іван Андрійович працював земським лікарем у Миргороді, в селах на Полтавщині, віддаючи свої знання народові. За свої прогресивні погляди зазнавав утисків від «начальства». У 900-х рр. залишив службу військового лікаря в чині генерала і поселився в Миргороді. За його пропозицією і почалось будівництво курорту, який відкрився 28 квітня 1917 року. І. А. Зубковський був його першим лікарем і господарником, за постановою Полтавського губвиконкому йому присвоєно почесне звання Героя Праці, встановлено персональну пенсію. Помер він у 1933 році, проживши 85 років.

У 1929 році на курорті пробили другу свердловину, а в 1933 — збудували першокласний корпус на правому березі Хоролу. Вже в ті роки цілющий «Мирад» (так називають цю мінеральну воду) став відомим далеко за межами республіки. На курорті лікувались хворі з шлунково-кишечними захворюваннями. Сюди вже в 30-х рр. приїжджали не лише з різних областей України, але й з інших республік країни. В роки перших п’ятирічок у Миргороді діяли лікарня, поліклініка, амбулаторія, кілька медичних пунктів і аптек.

Ще до 1937 року тут повністю ліквідовано неписьменність. Працювали 3 середні і 4 восьмирічні школи, керамічний технікум ім. М. В. Гоголя.

Трудящим міста було де відпочити і провести своє дозвілля: 2 будинки культури, Палац піонерів, громадська і дитяча бібліотеки, парк відпочинку, стадіон, краєзнавчий музей, що був одним з кращих на Україні. Музей засновано у 1920 році за ініціативою відомого українського художника О. Г. Сластіона. Фонди музею налічували тисячі експонатів, серед них картини В. Л. Боровиковського, колекції малюнків О. Г. Сластіона, речі та книжкові фонди з Хомутецького маєтку декабристів Муравйових-Апостолів, з обухівського маєтку російського письменника В. В. Капніста, з маєтків Трощинського, Багрєєва, Лук’яновича та інше.

3 ініціативи О. Г. Сластіона, великого знавця не лише живопису, але й народного епосу, зокрема українських історичних дум, народних пісень, а також братів Склярів, які майстрували бандури, в 30-х рр. у Миргороді було створено селянську капелу бандуристів ім. Шевченка, слава про яку линула по всій Україні. Після Великої Вітчизняної війни вона ввійшла до складу республіканського народного хору Григорія Верьовки.

Заможним і культурним життям жили миргородці. В 1939 році тут уже було 18,9 тис. чол. населення. Почалась Велика Вітчизняна війна.

4 липня фашистські стервятники скинули на Миргород перші бомби. Через місто на схід евакуювалися транспорта, машини, устаткування, майно. Лікувальні корпуси курорту приймали з фронту перших поранених бійців і командирів. 5 липня 1941 року в зв’язку з мобілізацією чоловіків на фронт жінки робітників 3-го державного комбінату «Головмука» закликали всіх жінок району замінити на підприємствах і в колгоспах чоловіків, які пішли до армії. Цей патріотичний почин жінок Миргорода знайшов відгук по всій Полтавщині. Навколо міста споруджувалися протитанкові рови. Райком КП України створював партизанський загін, що складався з комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів.

Та фронт наближався. 14 вересня гітлерівці захопили місто. Почалися грабування і насильства, арешти і розстріли. Із зрадників та карних елементів гітлерівці створили міську управу і поліцію. 15 листопада фашисти у протитанкових ровах за містом розстріляли 370 радянських громадян, у тому числі колишнього редактора повітової газети Г. А. Рогозівського (один з перших журналістів, нагороджений орденом Червоного Прапора). Два роки фашистської окупації були для миргородців роками страшної неволі. За цей час гітлерівці розстріляли 564 і вигнали до Німеччини на каторжні роботи 736 чоловік.

З перших днів окупації тут діяв підпільний райком партії і партизанський загін «Перемога». Командиром загону був перший секретар райкому КП України Г. О. Іващенко, комісаром — голова райвиконкому П. С. Вовк, членами штабу — І. С. Зорін, секретар райкому партії, А. А. Ковтун — голова міської Ради, П. О. Андреев — начальник райвідділу НКВС, М. С. Лагода — завідуючий відділом пропаганди та агітації райкому КП України.

Загін мав 4 підрозділи, з них перші два миргородські, третій — Великосорочинський і четвертий — Великообухівський, які об’єднували спочатку 120 чоловік. Крім того, в селах були створені невеликі підпільні групи, які мали зв’язок із штабом загону. Табір містився за 7 км від села Сакалівки в густому сосновому лісі. Партизани мали радіоприймач, друкарський верстат і папір для листівок. Озброєні були гвинтівками і патронами, на кожного припадало по 5—6 ручних гранат. Загін мав 4 ручних кулемети, до 20 протитанкових мін, 3—4 ящики вибухівки. В період з 20 вересня до першої половини жовтня 1941 року в загоні перебував секретар Полтавського підпільного обкому КП України С. Ф. Кондратенко.

Разом з частинами 54-го кінного корпусу Миргородський загін прикривав відступ радянських військ в напрямку на Охтирку. Через пересильні пункти і пости з оточення було виведено радянських воїнів і багато військової техніки. Партизани провели ряд операцій та диверсійних актів на ворожих комунікаціях, дорогах і мостах. Так, у жовтні 1941 року висаджено у повітря міст у Великих Сорочинцях, а це на довгий час паралізувало рух гітлерівських частин. Загін узяв у полон десятки гітлерівських солдатів і офіцерів, захопив кілька автомашин, багато обмундирування, продуктів харчування. В сутичці з ворогом в районі с. Попівки загін захопив військовий прапор однієї з частин противника. Крім того, у Великих Сорочинцях та в Попівці висаджено в повітря ворожі склади боєприпасів.

Внаслідок диверсій на млинах у Миргороді та в селах партизани зривали заготівлю гітлерівцями хліба й інших продуктів для окупаційних військ. Миргородський загін добре налагодив випуск і розповсюдження листівок. Перша листівка із закликом до трудящих: «Чинити опір німецьким загарбникам!» вийшла через 4 дні після захоплення ворогом міста — 18 вересня 1941 року. Всього випущено 15 листівок загальним тиражем до 8 тис. примірників.

Діяльність Миргородського партизанського загону була тісно пов’язана з загоном ім. Будьонного під командуванням І. Й. Копьонкіна, який прибув сюди в другій половині жовтня 1941 року з Харківщини. Для концентрації партизанських сил в грудні 1941 року проведено збори комуністів цих загонів, які вирішили об’єднатися, а потім пробиватися до лінії фронту на з’єднання з регулярними частинами Радянської Армії. Пробиваючись на схід, партизани знищували на шляху гітлерівські комендатури і зрадників. Та прорватися через лінію фронту вдалося лише загонові Копьонкіна, групі підривників Скобелева і більшій частині бійців Миргородського та Гадяцького загонів.

Менша частина бійців Миргородського і Гадяцького районів повернулася на базу Гадяцького загону. Внаслідок безперервних облав німецьких каральних експедицій партизанам доводилося міняти свої бази. В середині січня 1942 року Миргородський загін, у якому лишилось 24 бійці, повернувся на стару базу, в ліс поблизу с. Сакалівки. Але він не мав запасів продовольства, не вистачало боєприпасів, одягу і взуття. Штаб загону вирішив до настання весни перебувати у підпіллі на явочних квартирах в Миргороді і в селах району. Та вийти з лісів вдалося небагатьом. В кривавих боях з фашистами і поліцією загинули Г. О. Іващенко, І. С. Зорін, А. А. Ковтун, П. О. Андреев, І. І. Плішивцев, М. С. Лагода, медсестра Шура та інші. Окремих партизанів зрадники видали, і вони були розстріляні.

Смертю героя загинув партизан В. І. Обідний, сміливий розвідник, командир підрозділу Миргородського партизанського загону. Він не раз виконував відповідальні завдання штабу. В січні 1942 року Василь Іванович виїхав на заготівлю продуктів у с. Остапівку. З ним було ще два партизани, один у формі поліцая, другий з пов’язкою перекладача. Сам Обідний був у формі німецького унтер-офіцера. Староста дав наказ негайно виконати розпорядження «німецького унтер-офіцера»: забити двох свиней і видати три лантухи борошна. Продукти вже вантажилися на підводу. Та в цей момент Обідного впізнав один із зрадників. Партизана схопили і відправили до гестапо. На допиті тримався мужньо і стійко. На запитання «хто такий?» відповідав: «Василь Іванович Чапаев» і далі відмовився відповідати. Його били шомполами, голого на морозі обливали водою, але так нічого й не добилися. Коли вели на розстріл, Василь Іванович крикнув: «Нас не переможете! Смерть проклятим фашистам і зрадникам народу!».

Незважаючи на те, що загін припинив свою діяльність, фашисти боялися народних месників. Щоб якось гарантувати безпеку фашистських військ, у Миргороді час від часу брали заложників. Так, 22 лютого 1943 року ордтскомендант «оголосив про взяття 300 заложників із числа жителів міста, які своїм життям повинні були відповідати за безпеку військових частин і порядок в місті».

Розстріл партизанів та інших патріотів, полювання за заложниками, вивезення на каторжні роботи до Німеччини не зломили духу, не вбили віри в перемогу над ворогом. Чиїсь невидимі руки поширювали по місту радянські листівки. Партизани, військовополонені, що тікали з таборів смерті, знаходили притулок і підтримку у сім’ях радянських людей.

В ніч з 17 на 18 вересня в місто в’їхала німецька каральна експедиція. В повітря злетіли заводи, місто запалало вогнем. Відступаючи, фашисти зруйнували електростанцію, силікатний завод, держмлин, маслозавод, залізничну станцію, три міські школи, музей, будинок райвиконкому, міську бібліотеку, пошту, готель, поліклініку, спалили 128 житлових будинків. Вартість знищеного, розграбованого і пошкодженого майна у Миргороді в період німецько-фашистської окупації складала 831,4 млн. крб. (в старих масштабах цін)2. Величезних збитків завдав ворог промисловості і сільському господарству всього району.

18 вересня 1943 року місто Миргород визволили частини радянських військ, яким було присвоєно звання Миргородських.

На різних фронтах Великої Вітчизняної війни героїчно бились сотні громадян Миргорода. Від Волги до Білорусії з запеклими боями пройшов командир протитанкової гармати С. П. Власенко. 6 танків, 9 автомашин, 2 тягачі, 5 гармат, 355 убитих офіцерів і солдатів мав на своєму особистому рахунку хоробрий артилерист. 1 липня 1944 року комуніст Власенко в селі Лапичах Мінської області провів свій останній бій. Будучи тяжко пораненим, він не залишив свою гармату і знищив ще 2 танки і 80 гітлерівців. Після відбитої восьмої атаки ворога смертельно пораненого Власенка винесли з поля бою. Указом Президії Верховної Ради від 22 серпня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Визволяючи рідну Україну, не один подвиг здійснив і старший лейтенант Володимир Заремба, рота якого одною з перших форсувала Дніпро і Прип’ять. Форсуючи річку Одер, героїчними подвигами уславив себе і капітан Олексій Галуган. Обом їм присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

9 травня 1965 року, відзначаючи 20-річчя з дня Перемоги над фашистською Німеччиною, жителі міста запалили вічний вогонь біля пам’ятника Вічної Слави воїнам-миргородцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. На гранітному обеліску викарбувано імена загиблих Героїв Радянського Союзу С. П. Власенка, П. А. Посвіта, І. А. Онопрієнка та близько 500 солдатів, сержантів і офіцерів.

У місті живуть тепер учасники Великої Вітчизняної війни, Герої Радянського Союзу А. Є. Харитонов і А. Д. Торопов. На одному з підприємств міста трудиться повний кавалер орденів солдатської Слави — розвідник Г. Д. Кононенко.

Після визволення міста від окупантів почалось його відродження. З жовтня 1943 року вийшов перший номер газети «Червона трибуна» під загальним лозунгом: «Треба, щоб усі наші люди і всі установи в тилу працювали злагоджено й чітко, як гарний годинниковий механізм». Вже на початку жовтня працювали два магазини, хлібопекарні, пошта і радіовузол, перукарня, майстерня по ремонту годинників. Відновлювали роботу зруйновані окупантами млин, маслобійний і шкіряний заводи, райпромкомбінат.

Відбудовуючи зруйноване господарство, жителі міста на честь 26-ї річниці Жовтня зібрали до фонду оборони 3 млн. крб. На ці кошти збудовано танкову колону «Трудящі Миргородщини», яку передано Миргородській дивізії. З воїнами цієї дивізії миргородці не поривали зв’язків.

1 березня 1946 року в Миргороді відбулася нарада стахановців і керівників підприємств міста, на якій було обговорено проект четвертого п’ятирічного плану. Внаслідок самовідданої праці трудящих завдання п’ятирічки були виконані. Перед у соціалістичному змаганні вів колектив шоферів Миргородської автобази, який перевиконував плани перевозок вантажів, мав велику економію бензину, і був нагороджений перехідним Червоним прапором обкому КП України. Відбудовуючи своє господарство, трудящі міста надавали допомогу й іншим підприємствам країни. Влітку 1944 року вони взяли шефство над шахтою № 3 Первомайського тресту, щоб допомогти їй вийти на перше місце у тресті.

На початку 1952 року стали до ладу міська електростанція, приміщення нового залізничного вокзалу та інші підприємства.

Всі вони добре освоювали свої потужності, перевиконували виробничі плани. У 1965 році випуск валової продукції промисловості міста порівняно з 1913 роком зріс у 40 раз. На 1 січня 1966 року в Миргороді було 22 підприємства, які виробляли продукції на 26,6 млн. крб. за рік. 25 березня 1966 року колективи багатьох підприємств рапортували про дострокове виконання зобов’язань на честь XXIII з’їзду КПРС.

На 1 січня 1967 року в промисловому виробництві було зайнято 4 тис. робітників, техніків, інженерів. Найбільш значні підприємства міста — нафтопромислове управління «Радченкове», де працює 540 чол., контора розвідувального буріння — 300 чол., арматурний завод — 350 чол., ткацька фабрика ім. Крупської — 250 чол., крупзавод — 300 чол., завод мінеральних вод — 300 чол. та ін. В будівельних організаціях працює понад 1200 чоловік.

Велика увага приділялась капітальному і житловому будівництву. За семирічку збудовано потужний хлібокомбінат, 124-метровий залізобетонний міст через річку Хорол, кукурудзокалібрувальний і овочевоконсервний заводи, райпобуткомбінат, універмаг, вузол зв’язку, кінотеатр, а також лікувальний і 4 спальних корпуси в санаторії. Заасфальтовано центральну вулицю ім. Гоголя. Всього здано в експлуатацію 371,2 тис. кв. м. різних об’єктів, у т. ч. 27 тис. кв. м. житлової площі.

У 1967 році збудовано готель, літній театр, курзал «Миргород». Розгортається будівництво водогону, каналізаційної лінії і газової сітки міста, довжина якої становить 26 км. Близько 2 тис. квартир уже газифіковано.

Ще в 1958 р. в місті розгорнувся рух за комуністичну працю. Його ініціатором стала комсомольська бригада маслозаводу, керована Галиною Яблонською. В червні 1960 року відбувся 1-й з’їзд ударників комуністичної праці. На ньому були присутні 55 молодіжних бригад району, що об’єднували 1900 робітників та колгоспників.

Соціалістичним змаганням охоплені всі колективи підприємств, а деякі з них, як, наприклад, колективи автопарку, маслоробного і шовківничного заводів, є передовиками в області. На підприємствах багато ударників Комуністичної праці, новаторів і раціоналізаторів виробництва. Серед них добре відомі в місті інженер-геофізик Г. П. Білий, механік І. П. Ксьонз, працівники грензаводу І. П. Булавін, М. Т. Линник, М. Я. Кваша й О. С. Назаренко, будівельники М. І. Котенко, А. Г. Панченко і А. В. Климовець, шофери О. П. Гаркавенко, М. І. Марченко, О. М. Басенко та інші.

Такою ж повагою в колективі заводу мінеральних вод користується і Г. П. Мельник, який протягом 20 років роботи на заводі оволодів 4-ма спеціальностями: слюсаря-наладчика 6 розряду, слюсаря-монтажника 6 розряду, електрозварника і машиніста-компресорщика. На його автоматичній лінії планувалось за семирічку налити 84,9 тис. пляшок води, а налито 86,4 тис. пляшок, отже семирічний план виконано на 101,9 проц. Протягом 1965—1966 рр. він подав 12 раціоналізаторських пропозицій, застосування яких дало виробництву економії на 5 тис. карбованців.

Славних успіхів у соціалістичному змаганні за семирічку добились і трудівники сільського господарства. Багато з них нагороджено орденами і медалями. Серед нагороджених орденом Леніна — голова правління Миргородського спеціалізованого господарства, яке тут називалось «фабрикою м’яса», М. І. Кукольницький.

Держава невпинно піклується про охорону здоров’я трудящих, про розвиток медицини. Після війни повністю відновив свою діяльність Миргородський курорт. За роки семирічки — з 1959 по 1965 рік — тут стали до ладу ще дві (4-а и 5-а) свердловини мінеральної води, збудовано нові корпуси, серед яких один належить колгоспникам району. Через річку Хорол перекинуто залізобетонний міст, що з’єднує перший і другий санаторії.

Миргородська мінеральна вода є хорошим лікувальним засобом при гастритах з пониженою кислотністю, при захворюваннях печінки і жовчного міхура, функціональних і запалювальних хворобах, захворюваннях кишечника. Вода вживається для зовнішнього і внутрішнього лікування. Важливим засобом є торфогрязелікування, яке широко застосовується на курорті. Торфова грязь впливає на організм хворого своєю температурою, фізико-хімічними особливостями. Вона викликає розширення судин шкіри, посилює обмін речовин, підвищує Температуру тіла, посилює потовиділення, послаблює відчуття болю.

В санаторії успішно проводиться лікування таких захворювань перефірійної нервової системи, як радикуліт, плексити, неврити.

У 1965 році курорт обслужив 11 тис. чол., а наступного року — 13 тис. хворих. Тут працюють кваліфіковані спеціалісти, серед них 30 лікарів і близько 70 працівників середнього медичного персоналу.

Курорт має прекрасне майбутнє. Буде збудовано додатково два спальні корпуси на 500 ліжок, водолікарню на 40 ванн, нові їдальні, а також розширено клуб на 1 тис. місць, бібліотеку з читальним залом.

За роки Радянської влади великого розвитку набули в місті охорона здоров’я, освіта і культура.

Якщо в 1913 році на 14,8 тис. чол. населення тут були одна лікарня, медпункт і аптека, що мали 3 лікарі і 6 фельдшерів, то наприкінці 1966 року на 26 тис. населення в Миргороді працювали лікарня на 200 ліжок, 4 амбулаторії, 2 поліклініки і 6 аптек, яких обслуговувало 200 спеціалістів-медиків.

Якщо в 1913 році в місті письменних було лише 38 проц., то в 1966/67 навчальному році тут неписьменних немає. У 4-х середніх і 3-х восьмирічних школах навчається близько 5 тис. учнів.

У школах робітничої молоді — 835, в училищі механізації сільського господарства і керамічному технікумі — понад 1000 чол. В місті працює понад 300 вчителів. Сотні робітників і службовців міста навчаються заочно в середніх і вищих учбових закладах країни. Кожний п’ятий мешканець міста вчиться.

Далеко за межами республіки лине слава про Миргородський керамічний технікум, який 1 листопада 1966 року відзначав своє 70-ліття. У технікумі є відділи: технології силікатів, фарфоро-фаянсового виробництва, художньої кераміки і теплотехніки. Лише за післявоєнні роки відбулось 25 випусків. Тут працювали відомі українські митці: протягом 1900—1928 рр. О. Г. Сластіон (1855—1933), Ф. С. Красицький (1873—1944), Ф. П. Балавенський (1864—1943), В. Г. Кричевський (1871— 1952). В різні роки тут вчились і працювали художники М. С. Погрібняк (нар. 1885 р.), Л. П. Калениченко (нар. 1898 р.), скульптори М. О. Гаврилко та І. П. Кавалерідзе (нар. 1885 р.) й інші.

Майстерність вихованців технікуму відома далеко за межами нашої країни. У Зах. Європі, США, в Латинській Америці зберігаються самобутні українські майоліки, виготовлені руками старих і молодих миргородських майстрів. Мовою форм, барв, ліній змальовують вони ті ідеї, речі, явища, які їх хвилюють.

Понад 120 років тому, перебуваючи влітку 1845 року в Миргороді, Т. Г. Шевченко, крім біблії, нічого не знайшов. «Нечего читать,— писав він до А. Родзянка.— Если бы не библия, то можно было бы с ума сойти»1. Тепер поетові не довелося би тут нудьгувати. У бібліотеках міста — 200 тис. томів книг. Велику культурно-освітню роботу проводить бібліотека ім. Д. Гурамішвілі, яка обслуговує понад 5 тис. читачів. Тут часто бувають читацькі конференції, тематичні вечори, зустрічі з поетами і письменниками, передовиками виробництва.

Великою повагою миргородців користується районний Будинок культури. Його двом самодіяльним колективам — театрові у 1959 році і академічній хоровій капелі у 1965 році — присвоєно почесне звання народних. За рівнем своєї творчої майстерності вони наближаються до рівня справжнього професійного мистецтва. У репертуарі народного театру — і українська класика, і твори радянських драматургів.

В Будинкові культури щодня — щось нове, цікаве. Концерти естрадного оркестру «Ритм», або усний журнал «Цих днів не змовкне слава», вечори молоді «Золоті розсипи», «Космічні далі», «Співає Миргородщина», або кінолекторій «З поглядом у завтра», чи заняття університету культури «Етика наших днів»,— все це вабить сюди і молодих, і літніх людей.

При Будинкові культури є танцювальний колектив, оркестр духових інструментів, який на обласному огляді в 1965 році зайняв перше місце, гурток художнього читання, агіткультбригада, дитячий танцювальний колектив. Близько 300 чол. охоплено роботою гуртків художньої самодіяльності.

У широкоекранному кінотеатрі тут щодня демонструються фільми.

Не впізнати сьогодні нового, світлого, крокуючого у майбутнє Миргорода. Високо до неба здійнялася щогла телевізійного ретранслятора, проект якого на громадських засадах розробили місцеві інженери Н. Є. Носов і Л. К. Апухтін. Передачі приймаються з телецентрів Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви. На голубих екранах миргородці побачили велике життя країни. ,

У побут миргородців входять нові радянські обряди і звичаї — посвячення юнаків і дівчат у робітників та колгоспників, свято вулиці, звіздини, весілля, вручення паспортів. Кожної неділі біля Палацу шлюбу і народних обрядів грає музика, збираються святково одягнені трудівники міста.

Цінують тут і красиві старі обряди та звичаї. Новорічними зимовими вечорами на вулицях міста лунають колядки і щедрівки. Влітку, коли лягають перші покоси на ланах, колгоспники відзначають свято першого снопа, молодь вшановує Івана Купала. І всюди — пісня. Славна, хвилююча, що за серце бере, народна пісня.

Славиться миргородська земля і своїми вченими, письменниками, митцями.

У Миргороді жив і працював земським лікарем хірург-новатор, у майбутньому доктор медицини і автор понад «85 наукових праць А. Т. Богаєвський (1848—1933). Тут народились і вчились у дитячі роки в майбутньому відомий радянський педіатр, автор монографії «Семіотика і діагностика дитячих хвороб», заслужений діяч науки УРСР професор О. 3. Лазарев (1870—1951), видатний вчений-історик, директор Інституту історії АН СРСР академік Б. Д. Греков (1882—1953).

З народу вийшли і талановиті організатори Радянської влади на Миргородщині О. І. Нехворосний (прибл. 1897—1937), пізніше ректор Харківського державного університету; кол. земський лікар Г. П. Радченко (прибл. 1890—1938); кол. матрос Чорноморського флоту, учасник штурму Зимового палацу П. Ф. Нечес (нар. 1891 р.), який у 20-х рр. очолював у Миргороді партійну організацію, та інші.

У Миргороді навчались відомі українські радянські письменники М. В. Семенко (1892—1937), родом з сусіднього села Кибинець; М. М. Романівська (нар. 1891 р.), родом з сусіднього села Срок; Я. І. Шутько (нар. 1916 р.), свої перші вірші друкував у районній газеті «Червона трибуна» (1936 р.).

На Миргородській землі розцвіли таланти народної поетеси X. Д. Литвиненко (нар. 1883 р.) і народного різьбяра Я. О. Усика (1872—1961). Донька селянина-бідняка X. Д. Литвиненко не вміла ні читати, ні писати і лише після Жовтня стала освіченою жінкою. Одною з перших жінок вступила вона до миргородського колгоспу, згодом стала членом Спілки письменників України. У 1960 році вийшла у світ друга книга її творів — «Степові квіти». Член Спілки художників України Я. О. Усик створив чимало барельєфів із зображенням М. В. Гоголя (напр., «Гоголь слухає лірника» та ін.), деякі з них експонуються на виставках у Полтаві, Києві, Москві.

Добре відомі імена українських різьбярів — заслуженого майстра народної творчості УРСР В. С. Кваші, автора барельєфа «Кобзар Михайло Кравченко», портретів М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка та ін., такого ж самобутнього митця І. І. Пазинича, художника В. І. Хитька, майстра художньої вишивки Г. П. Феофанової та інших.

За післявоєнні роки виросло нове покоління миргородців, яке своєю самовідданою працею, вірним служінням народові примножує славу Миргородщини. Імена полярного льотчика Героя Радянського Союзу О. Ф. Бабенка, українського радянського письменника Анатолія Димарова стали відомими за межами рідного краю. З 1946 по 1964 рік тут жив і працював головний геолог Миргородської контори буріння лауреат ленінської премії Л. С. Палець (1906—1964).

З пошаною говорять тут і про Героїв Соціалістичної Праці — члена ЦК КП України М. В. Шевченка і ланкову М. Д. Красюк, про заслужених лікарів УРСР С. Ф. Торяника і А. І. Шамрая, про вчителів Г. С. Зубенко, Л. В. Шаповал та багатьох інших.

Так, славне це місто Миргород на Полтавщині! Славне воно своєю давньою і багатою історією, своїми людьми і їхньою працею, своїми дерзаннями і чудовим майбутнім…

А. М. АББАСОВ, О. Я. ГЕРАСИМЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
ВалентинаС
Повідомлень: 63
З нами з: 27 липня 2017, 11:09
Стать: Жінка
Дякував (ла): 270 разів
Подякували: 51 раз

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення ВалентинаС »

Соборно-Успенская (Свято-Успенская) церковь г. Миргорода.
Строилась как полковая церковь Миргородского полка.
Фото начала 19 века

В этой церкви в 1897 году крестился мой дед Мельченко Григорий Саввович, сын козака д. Почапецъ (Почапцы), ныне входящей в границы Миргорода.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Хотовицкие, Багинские, Мельченко (Миргородщина), Стащенко, Завистовские, Краевские, Боровские
Аватар користувача
olha_koshelieva
Повідомлень: 2
З нами з: 11 січня 2021, 02:23
Стать: Жінка
Дякував (ла): 1 раз
Подякували: 2 рази

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення olha_koshelieva »

ВалентинаС писав:Соборно-Успенская (Свято-Успенская) церковь г. Миргорода.
Строилась как полковая церковь Миргородского полка.
Фото начала 19 века

В этой церкви в 1897 году крестился мой дед Мельченко Григорий Саввович, сын козака д. Почапецъ (Почапцы), ныне входящей в границы Миргорода.
Здравствуйте!

Благодарю за фото. У вашего деда случайно не было родного брата Василия?

Мой прапрадед Василий Мельченко родился в деревне Почапцы в 1891 году. Умер он в 1953, но где находится его могила - мне неизвестно. Это последний известный мне предок по этой линии.
* Кошелев * Бодаква * Федь * Мельченко * Бородин * Герасимчук * Найда * Пащенко * Кулинич * Носачев *
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
ПОЧАПЦІ — село, центр сільської Ради. Розташовані на лівому березі річки Хоролу, за 5 км від районного центру та залізничної станції Миргород. Населення — 1648 чол. Сільраді підпорядковані населені пункти Білики, Кивине, Лещенки, Марченки, Милашенкове.

Колгосп ім. XVIII партз’їзду (центральна садиба — у Біликах) має 4633 га землі, млин, майстерню по ремонту сільськогосподарських машин. Виробничий напрям — рільництво, тваринництво.

У 1954 році засновано грензавод, що виготовляє промислову грену, веде роботу по підвищенню життєздатності тутового шовкопряда й задоволення потреб у племінній грені грензаводів УРСР. За підприємством закріплено 475 га землі. Завод підтримує економічні зв’язки з країнами народної демократії та Японією.

У Почапцях є восьмирічна школа, бібліотека, клуб.

У селі 6 червня 1885 року народився М. В. Микиша — український радянський співак і педагог, професор Київської державної ордена Леніна консерваторії ім. П. І. Чайковського.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
ВалентинаС
Повідомлень: 63
З нами з: 27 липня 2017, 11:09
Стать: Жінка
Дякував (ла): 270 разів
Подякували: 51 раз

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення ВалентинаС »

Село Почапцы территориально присоединено к Миргороду 11 апреля 1977 года Указом Верховного Совета УССР
Мои предки: Хотовицкие, Багинские, Мельченко (Миргородщина), Стащенко, Завистовские, Краевские, Боровские
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Миргородська ЗОШ № 1 імені Панаса Мирного

Історія Миргородської школи № 1

1901 року до Миргорода приїхала педагог Наталія Андріївна Грановська. Того самого року вона власним коштом відкрила у місті приватну жіночу прогімназію. Спершу на вулиці Ведмедівці, в будинку №72, у хаті Остапа Паська, Грановська найняла хатину, де навчала своїх перших двох учениць. Через два роки вона зайняла для прогімназії будинок у пана Максимовича на Базарній площі в центрі міста. Прогімназія тоді була чотирикласною. В 1907 році, коли кількість учениць зросла, довелося перейти до іншого будинку – на Гоголівській вулиці (це той будинок, у якому до 1964 року розміщалися пошта й телеграф).

У перші роки діяльності прогімназії Наталія Андріївна викладала всі предмети сама, а згодом – лише історію й географію, та ще іноді й арифметику. Не маючи власної сім‘ї, освітянка весь свій час віддавала виплеканому нею закладові.

1910 року прогімназія Н.Грановської уже набула статусу гімназії і мала 7 класів. Два роки по тому в цьому закладі навчалися 230 учениць і працював уже досить великий педагогічний колектив. Тут служив законовчитель священик Д.А.Мільгевський, викладачі К.І.Горянов, [И.И] Ляшок (ініціали в прямих дужках подано російською мовою – Авт), С.Я. Чалий, И.П. Чайка, [А.А.] Косарєв, викладачки [Е.Д.]Романова, [А.Н.]Феодорова, Р.В.Василевська, М.В.Козакова, [Е.М.]Жегалова, [Е.Ф]Яковенко, [А.Л.]Левитська, [А.Н.]Пуглаєнко, Г.К.Ган, [О.И.]Свирська, [М.А.]Траум, класні наглядачки [А.Т]Глущенко, [А.И.]Степанченко, [А.В.]Кирилова, [А.М] Миницька, [М.И.]Набатова.

Навчання було платним, дотації також виділяло повітове земство. Згідно з державною політикою того часу, викладання в навчальних закладах Миргорода велося російською мовою. Більше того, все українське вважалося грубим, непристойним і підлягало осуду. Так 1913 року на педагогічній раді жіночої гімназії розглядалиповедінку учениць VІ класу Марії і Марфи Трубицьких та Іди Вепринської, які «в летнее время текущего года были в местном театре на пьесе «Вампир», которая написана на малороссийском наречии и в которой были неприличные жесты и выражения». А Ользі Соколович, учениці V класу, знизили поведінку за «гулянье по городу в малороссийском костюме».

Гімназія Наталії Грановської діяла до 1917 року, коли її було приєднано до чоловічої гімназії.

http://slavia.do.am/index/istorija_star ... oli_1/0-95
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
Т.В.
Повідомлень: 750
З нами з: 13 лютого 2021, 17:40
Стать: Жінка
Дякував (ла): 596 разів
Подякували: 928 разів

Re: МИРГОРОД, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення Т.В. »

Про події в 1926 році навкруги Миргородського художньо-керамічного технікуму можна почитати тут та тут
Дуже цікаві документи.
Відповісти

Повернутись до “Літера М”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Google Adsense [Bot] і 19 гостей