Перша згадка про поселення є в повідомленні папського посла, нунція Бруно Стефано 1018 р., який, повертаючись з Києва, зробив запис, що на березі річки Стугна знаходиться місто Міна. Тут жили переважно греки, тільки одних грецьких будинків було більше 600. У місті був укріплений замок і церква. Ці споруди оточували вали і рови, які частково збереглися донині. Це описує Едвард Руліковський. Похилевич подає відомості, що на місці маєтку Руліковського знайдено велику кількість трупів і металічні хрести, які носили грецькі священнослужителі. Міна - від мінас (з перської – торжество, свято, гулянка).
Під час нападу печенігів та половців город був повністю винищений і з цього часу город називали Пусті Городища. Пізніше вони заселилися і в 1159 р. вже називали Гуляниками. Саме тут підписувались перемир’я між слов’янськими племенами і кочівниками, які закінчувалися бенкетами, гулянками.
Н.Яковенко висуває свою версію про Гуляники. На пустирі селилися люди і за ім’ям – давньослов’янське ім'я Гуляник (інакше Гуль, Гулько, Гулян) одержало свою назву. У 1240 р. Гуляники були зруйновані монголо-татарами. Після відродження цей населений пункт у 1483 р., після нападу Манглі-гір’я, був повністю спустошений і надовго перетворений в пустище. І половці від нього відмовились.
У першій половині ХV ст. Олександр (Олелько) Володимирович, князь Київський подарував Гуляники князю Михайлу Івановичу Сквирка Рожновському. Відомо також, що в часи Олександра, князя Литовського, Гуляники були вже власністю Пилипа Івашкевича, які надані йому королівською владою за заслуги.
У 1560 р. князь Костянтин Острозький, воєвода Київський, пустелю як королівську власність віддає якомусь Івану Мотовилівцю, після чого Гуляники дістали назву Мотовилівка. Невідома доля як цього нового володаря Мотовила, так і його нащадків.
Н.Яковенко пише, що Мотовило був слугою Київського воєводи К.Острозького. Він виявився чоловіком хазяйновитим і господарював так до ладу, що зумів придбати на небезпечне місце поселенців – селян, а невдовзі селище стало навіть називатись Мотовилівкою.
Документи засвідчують, що у 1595 році володарем Мотовилівки став київський земський суддя Ян Аксак, якому король Жигмунд III надав поселення в пожиттєву власність і доручив визначити відповідні місця на Правобережній Україні під будівництво фортець для охорони кордонів Речі Посполитої. Михайло Радзиминський, нащадок Івашкевича, позивався до Яна Акскака, домагаючись маєтку. До них також оголосив претензію Юрій Рожновський, який називав себе нащадком Сквирка-Половців Рожновських, давніх володарів Гуляник. Але скоро один за одним померли всі три володарі маєтку.
Чотирьохбастіонна фортеця з шестикутним містечком на другому боці загаченої річки Стугни - була побудована на початку XVII століття у Мотовилівці.
Назва села Червона Мотовилівка увібрала події початку ХVІІІ ст. У 1711 році, після невдалого походу проти турків, російський Цар Петро І змушений був підписати принизливий Прутський трактат, за яким Росія зобов’язувалась вивести свої війська з Правобережної України, в тому числі і з Фастівщини. Частина мотовилівських козаків переселились за річку Стугну (по ній проходив кордон між Росією і Польщею), заснувавши друге село, яке почало називатись Отаманським. У 1720 році за розпорядженням гетьмана Лівобережної України Скоропадського воно відійшло до Києво-Братського монастиря і стало називатись Чернечою Мотовилівкою. З 1786 року за указом Катерини ІІ ці землі вилучаються у монастиря і передаються до казни. Лівобережна Мотовилівка починає називатись Казьонна Мотовилівка, а правобережна – Велика або Польська Мотовилівка. Після поділу Польщі відійшла остаточно до Росії і почала називатись Панською або Великою.
Села мають давнє історичне минуле. Про це свідчать залишки городищ, валів, курганів, підземних ходів. На жаль, більшість історичних пам’яток було знищено: маєток Тарнавських, церква, фамільний склеп Руліковських та інше.
Відомі такі факти про Мотовилівку: вона була фортецею, яку збудував Ян Аксак, підвоєвода київський, суддя; та Марк Аксак, володар Мотовилівки – шляхтич, католик, у молоді роки був на Січі, учився воювати в козаків запорозьких, був кошовим. Вони ходили з гетьманом Сагайдачним на татар, Москву та Хотин. Мотовилівська фортеця була зруйнована 18 листопада 1665 року росіянами. Тут були полковники Д. Децик та С. Палій, гетьман Брюховецький. З 31 грудня 1825 р. до 2 січня 1825 року в Мотовилівці перебував повсталий Чернігівський полк на чолі з декабристом Муравйовим-Апостолом. Володарями Мотовилівки з 1887 року були відомі меценати Тарнавські. У 1887 році до них приїжджав відомий художник М. Врубель, який писав ікони для церкви. У Мотовилівці народився та працював Е. Руліковський – відомий вчений, краєзнавець Київщини, наш земляк, похований в родинному склепі Руліковських в Мотовилівці.
1665 рік приніс на українські землі, як нові надії, так і нові розчарування. Відсутність єдності дій, боротьба за владу між
гетьманами, політичні амбіції, орієнтація панівної еліти на різні зовнішні сили і постійне втручання цих сил - все це причини поразки козацьких виступів. Саме про це свідчать події, що розгорнулися на Фастівщині у 1665 році, і перш за все трагедія, що сталася у Мотовилівці.
Опис Мотовилівки 1725 р.: "У Мотовилівському місті та передмістях садиб було близько тисячі. Ставок під самою Мотовилі вкою спільний з Москвою, а млин Мотовилівці належить. Став нижній на Стугні (на Таманському) спільний з Москвою, а млин Москва тримає. Містечко Мотовилівка навколо валом великим обнесене та ровом окопане, також замок кілками обставлений. Будинків у тому замку мало, тільки комора, льохи та хліви. У тому ж замку корчма. Селяни
не робили панщини, тільки отсип давали, усі ґрунти були в руках підданих".
На мотовилівські слободи стікався з усіх сторін збіднілий люд. У першу чергу заселяли ним містечко. Територію цю згодом стали називати Платонівкою. До передмість належали Базар та Куряче - місцевість на низькому правому березі Стугни під містечком і замком. На Базарі була заснована єврейська колонія, яка пожвавила торгівлю в окрузі. Євреї орендували в панів корчми, ґуральню, млини.
У 1749 р., скупивши землі, став повним господарем Мотовилівки Юзеф Руліковський, підчаший белзький із Холмщини (королівський придворний).
У давні часи в Мотовилівці було дві церкви: в казенній частині села Покровська, а в поміщичій – Богородицька, яка була дуже давня і описана в документах Фастівського
деканату ще в 1746 році, що вона "деревянная с тремя куполами. Колокольня при ней пристойна, имевшая 5 колоколов, погост огорожен дубовыми палями".
Церква з цвинтарем розташовувалась тоді на виїзді з села (Платонівки) на Шкляриху. У 1837 році вона була
перенесена Руліковським за вал. Старий цвинтар закрили і поховання стали робити на новому, діючому сьогодні цвинтарі.
У 1800 р. було споруджено кам’яний латинський костел.
Земля навколо села належала поміщикам Берті Тарнавській, Старикову, Станкевичам та громаді Казьонної Мотовилівки.
На правому березі річки Стугни розташоване село, яких багато в Україні. Сьогодні воно носить назву Мотовилівська Слобідка, а переповідають, що на цьому місці ще в ІХ-Х століттях було містечко Міна. Має своє пояснення й назва села Мотовилівська Слобідка. У тлумачному словнику Володимира Даля читаємо: слобода від слова "свобода", а вже потім так стали називатися села вільних селян або приміські села чи навіть вулиці. На початку XVIII століття давні власники мотовилівських земель Аксаки, які були вигнані з них Семеном Палієм, знову повернулися на них і поставили на меті швидко заселити ці землі людьми зі своїх маєтків - з Галичини та Волині, а також з Польщі. Тож під Мотовилівкою з'явилося невелике поселення-слобідка, яке з часом переросло в село - Мотовилівська Слобода.
На початку ХVІІІ ст. по річці Стугні проходив кордон між Росією і Польщею. Часто люди тікали з Правобережної України під захист Російської держави. Тікали великими групами, іноді цілими селами. Осідали на вільних землях великими оселями – слободами. А так, як поряд було поселення Мотовилівка, то сусіднє почали називати Мотовилівська Слобідка.
Та чи було воно вільним? На жаль, ні, а переходило з рук у руки: в 1827 році воно було продане поміщиком Руликівським дворянину Феліціану Хаєцькому, а через 30 років село знову продається - тепер вже полковнику Богушу. У цей час у селі проживало 540 мешканців. Нелегкими були часи для селян Мотслобідки й після їхнього розкріпачення: за землю вимагали грабіжницький викуп, а за свій же громадський ліс селяни судилися з поміщиком Торпатовським аж 30 років: з 1873 до 1903 року, але суд той програли. Про безправ'я й злиденність селян свідчить й інший факт. На початку XX століття у Мотслобідці жило вже 826 осіб, так ось вони мали у власному володінні 644 десятини землі, в той час, як поміщиця Марія Моткова володіла одноосібно 550 десятинами.
У 1922 році було створено першу комуну "Бджілка", а в 1929 році - колгосп "Перемога". У 1958 році на загальних зборах колгоспів сіл Червона Мотовилівка, Велика Мотовилівка та Мотовилівська Слободідка було вирішено об'єднатися в одну артіль під назвою "Рассвет".
Щорічно 6 листопада Мотовилівська Слобідка відзначає День села. Цей день обрано як данину пам'яті про визволення села від німецькщ-фашистських загарбників у 1943 році.
Під час німецько-фашистської окупації Д.Й.Прилипко (до 1941 р. – голова колгоспу в с. Великій Мотовилівці) разом з іншими патріотами врятували багато поранених радянських
бійців, допомогли їм перейти лінію фронту, збирали зброю для партизанського загону. В січні 1942 року Прилипко загинув у катівні гестапо.
У 2003 році рішенням сільської ради затверджено символіку громади села Мотовилівська Слобідка: прапор та герб.
На початок 2008 року в Мотслобідці мешкало 630 жителів – 400 дворів. Село розташоване на 207 гектарах землі, а загальна площа Мотслобідської сільської ради становить 1937, 2 га землі.
У 2006 році мотслобідською територіальною громадою розпочато будівництво церкви, що носитиме ім’я Івана Богослова.
У селі функціонує фельдшерський пункт, відділення зв’язку та бібліотека.
Нині ведуться роботи щодо реконструкції приміщення молодіжного культурно-виховного навчального центру.
У 70-х роках минулого століття при спорудженні силосних траншей біля колгоспних ферм над Назаріським ставком були випадково виявлені декілька могил давнього, забутого вже цвинтаря. У могилах в хорошій цілості збереглися скелети, виявлена монета 1730 року та пляшка горілки.
Це варто відвідати
Недалеко від сіл Мотовилівка, Велика та Мала Снітинка є залізнична зупинка Сорочий Брід. Дехто каже, що це пам'ять про полковника Сороку, який із своїм військом колись діяв тут. Інша здогадка: влітку тутешня річка пересихає – сорока брід може перейти.
Пам’ятник загиблим воїнам знаходиться на станції Сорочий Брід. На меморіальній плиті надпис: «1941-1945. От коллектива Киевского отделения юго-западной железной дороги.
Подвига павших будем достойны». Далі прізвища 40 воїнів, які загинули в 1943 році в боях за визволення Києва.
Пам’ятник встановлено у 1985 році з нагоди 40-річчя Перемоги.
За словами старожилів, на станції стояв поїзд з пораненими та воїнами. Несподіваний наліт німецьких літаків забрав багато молодих життів. Солдати оборонялися до останнього патрона. Їх подвиг і увічнено вдячними нащадками.
Пам’ятник “Братська могила воїнів Радянської армії” знаходиться в селі Червона Мотовилівка поблизу церкви. Він встановлений у 1954 році на честь звільнення села від німецько-фашистських загарбників. Село звільнили у листопаді 1943 року.
Загальний вигляд пам’ятника: воїн з автоматом на лівому плечі та прапором в правій руці. Загальна висота пам’ятника: 4 метри 70 сантиметрів. Висота фігури воїна 2 метри 90 сантиметрів , висота постаменту 1 метр 80 сантиметрів. Пам’ятник виготовлений із гіпсу, а постамент із цегли.
Біля підніжжя пам’ятника – меморіальна дошка.
fastivrayvo.at.ua/Tekst/Turism/Fastivshina_1.doc