КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення АннА »

Кременчук.jpg
КРЕМЕНЧУК — місто обласного підпорядкування Полтавської області, райцентр. Річковий порт і місце відомої істор. переправи («броду») на Дніпрі. Більша частина міста розташов. на лівому березі Дніпра, менша (колиш. Крюків) — на правому. Залізничний вузол. Нас. 230 тис. осіб (2006).
Символічною датою заснування К. вважається 1571, хоча існує історіографічна традиція зараховувати виникнення тутешнього поселення до часів вел. кн. литов. Вітовта. Безперервне існування міста починається з 1636 (до цього часу поселення відоме як «уход»; див. Уходництво). 1590 К. проектувався урядом Речі Посполитої під Січ (базу запорожців). 1625 правобережна частина сучасного міста (Крюків) стала місцем Куруківської битви (див. Куруківська угода 1625). 1637—38 К. перебував у центрі подій козац. війни під проводом спочатку П.Бута, а потім — Я.Острянина та Д.Гуні. Від 1648 — сотенний центр Чигиринського полку. Від 1661 до, імовірно, 1666 — центр Кременчуцького полку. 1663 зруйнований рос.-козац. загонами І.Брюховецького. Від 1674 — сотенний центр Миргородського полку, прикордонний пункт Гетьманщини. Від поч. 1720-х тут існувала рос. застава (форпост), з 1754 — митниця. Від 1764 місто стало підпорядкованим Новоросійській губернії (козац. сотня стала ротою Дніпровського пікінерського полку; див. Пікінерські полки), 1765—84 було її адм. центром (з 1776 — також і повітовим), 1784—89 — центром Катеринославського намісництва. 1784 постраждало від чуми. 1787 його відвідала імп. Катерина ІІ на шляху до Криму. Під час російсько-турецької війни 1787—1791 в К. існувала верф. 1789—96 — заштатне місто Градизького пов. Повітовий центр Чернігівської губернії (з 1796), Малоросійської губернії (з 1798) та Полтавської губернії (1802—1920). У 19 ст. місто розвивається переважно як торг. та транзитний центр, тут існують потужні єврейс. та рос. (переважно із старообрядців) громади. 1872 в К. збудували міст через Дніпро. Місто стало вузловою залізничною станцією.
За часів Української Народної Республіки існував проект нового адм. поділу України, за яким К. мав стати центром однієї з проектованих областей-«земель» («Самара»). 1920—22 — центр губернії, 1923—30 — округи, після ліквідації останньої — місто спец. підпорядкування спочатку Харківської області, потім Полтав. обл., з 1939 — райцентр Полтав. обл.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 був окупований військами вермахту з 9 верес. 1941 до 29 верес. 1943. У цей час тут розташовувалися кілька концтаборів.
У період другої хвилі індустріалізації в УРСР (1950—60-х рр.) К. перетворився на потужний пром. центр (нафтопереробка, машинобудування, сталеваріння, с.-г. переробка тощо). 1959 введено в експлуатацію Кременчуцьку ГЕС. Наприкінці 1980-х — на поч. 1990-х рр. у місті спостерігалося піднесення екологічного руху.
На поч. 21 ст. набуло розвитку відродження торг.-транзитних традицій К.
Пам’ятки: будинок для спостереження за рухом на Дніпрі (1809), «будинок техніки» (поч. 20 ст., нині приміщення відділення банку «Аваль»), Палац культури ім. І.Котлова (1925—27), музей А.С.Макаренка, ландшафтний заповідник «Білецьківські плавні».
http://history.org.ua/?termin=Kremenchuk
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Кременчук, місто, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення АннА »

КРЮКІВ (Круків) – 1) істор. місто, що було розташов. на правому березі Дніпра проти м. Кременчук. Нині його тер. – у складі Крюківського району м. Кременчук; 2) скорочена назва залізничної станції Пд. залізниці – Крюків-на-Дніпрі на тер. м. Кременчук.

Назва "Круків" походить від тюркського "Курук-ова" – "фортеця на річці Курук". Імовірно, за золотоординських часів (див. Золота Орда) тут існувало укріплене поселення, залишки якого 1625 використали козаки під час Куруківської битви (див. Куруківська угода 1625). У 2-й пол. 17 ст. Круків згадується як місце татар. стоянки (1661) та планованої козац. ради (1696). Поселення Кременчуцької сотні Миргородського полку тут виникло перед 1709, але остаточно усталилося лише з 1740. 1752 Круків уперше згадується як містечко. За часів Нової Сербії Круків став шанцем Пандурського полку. Від 1764 увійшов до складу Новоросійської губернії, зазнав напливу росіян-старообрядців (див. Старообрядництво), які, вірогідно, й надали назві міста сучасного звучання. 1776–83 – повітовий центр Єлизаветградської провінції Новорос. губ., з 1784 – містечко Катериносл. повіту. Як складський пункт на межі традиційного "річкового" та "сухопутного" відтинків шляху до Криму наприкінці 18 ст. вважався "чумацькою столицею". Від 1796 йдеться про підпорядкування К. Кременчуку. Справу цю було вирішено 1817, але залишки відрубності К. існували й надалі. Від 1869 К. відомий залізничними майстернями (нині Крюківський вагонобудівний з-д). 1923–28 – центр Крюківського р-ну Кременчуцької округи, з 1925 – с-ще міськ. типу. Після розформування Крюківського р-ну К. приєднаний до Кременчука, тривалий час, однак, існував як поселення Крюків м. Кременчук. За часів окупації УРСР військами вермахту в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 тут діяла окрема Крюківська міська управа.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення АннА »

Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення Вернер »

Кременчук часопис "Дніпрова хвиля" №49 від 27.04.1943, сторінка 2
13 квітня ц. р. о 12 год. дня із стайні міської лікарні вкрадена кобила, 12 років, сірої масти, сліпа на праве око.
Хто щось знає про неї, прохаємо сповістити на адресу міської лікарні.
Час плине
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

У 1783-1789 рр. в Кременчуці знаходилося Катеринославське намісницьке правління. Його документи за 1781-1796 рр. знаходяться у ЦДІАКу. Це фонд 209, в нього входять 2 описи.
В документах фонду йдеться про Кременчук та прилеглі повіти, які зараз відносяться переважно до Полтавської області.

Опис 2 цого фонду викладається тут. Було б добре перевести його в текст. Якщо є зацікавлені, долучайтеся.
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Катеринославське намісницьке правління 1781-1796. ЦДІАК фонд 209 оп. 2 спр. 246

Зображення
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Кременчук – столиця Новоросійської губернії. 26 березня (6 квітня) 1765 року адміністративним центром стало місто Кременчук.
Склад губернії 1775 року:
Губернське місто Кременчук,
Єлисаветградська провінція,
Катерининська провінція,
Бахмутська провінція.
Кременчук від 30 липня 1920 року центр Кременчуцької губернії.

Роман Пацовский, група ФБ Невідома історія Кременчука та окраїн
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
КРЕМЕНЧУК, КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ РАЙОН, ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬ
Кременчук — місто обласного підпорядкування, залізничний вузол і порт. Більша частина міста розташована на лівому березі Дніпра, менша (Крюків) — на правому. Віддаль до Полтави — 119 км. Населення разом з селищами Велика Кохнівка і Комсомольське, які підпорядковані Кременчуцькій міській Раді, 151 тис. чоловік.
Поблизу міста виявлені корисні копалини — великі поклади залізних руд Кременчуцької аномалії, граніт, глина, річкові кварцові піски.

Кременчук заснований десь у XVI столітті для оборони Лівобережного Придніпров’я. Відомий український історик і етнограф М. А. Маркевич, зокрема, вважав, що Кременчук виник у 1571 році.

На території сучасного Кременчука виявлено поселення періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.). На березі Дніпра в 70-х рр. XIX століття знайдено скарб римських монет, які відносяться приблизно до II—III століть н. е.3.

Про Кременчук і події, які відбувалися поблизу міста, згадується в багатьох документах. В 1559 році воєвода Данило Адашев з 8000 воїнами недалеко від Кременчука на човнах, збудованих у цих місцях, спустився у гирло Дніпра, щоб відбити навалу кримських татар.

В 1590 році польський король Сігізмунд III видав універсал про спорудження Кременчуцької фортеці для придушення антифеодальних рухів і захисту від нападів кримських татар, які часто грабували українські землі.

В 1625 році біля озера Курукового (поблизу Кременчука) реєстрові козаки разом із запорожцями, на чолі з гетьманом Марком Жмайлом, завдали поразки польсько-шляхетському війську гетьмана С. Конєцпольського. Поляки змушені були укласти мирний договір під назвою Куруківської угоди. Згідно з цією угодою, кількість реєстрових козаків збільшувалась до 6 тис. чоловік. В документах про ці події вперше згадується Крюків, що тепер є правобережною частиною Кременчука.

Проти польського панування в 1638 році почалось народне повстання на чолі з Яковом Острянином і Карпом Скиданом. В жорстоких боях повстанці визволили багато міст Лівобережжя, в т. ч. і Кременчук. Однак сили були нерівні, і в 1641 році загони Ієремії Вишневецького захопили Кременчук. Але па цей раз уже недовго довелося терпіти польський гніт.

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з Кременчука було вигнано польських магнатів, і він став сотенним містом Чигиринського полку. Після смерті Хмельницького козацька старшина Кременчуцької сотні зрадила і перейшла на сторону Польщі. Але козацька біднота і ремісники залишились вірними Росії. В 1662 році вони героїчно витримали осаду військ зрадників. Пізніше їм на допомогу прибули війська московського воєвода Г. Г. Ромодановського.

Непокірних кременчужан намагався втихомирити Іван Брюховецький. Ставши гетьманом Лівобережжя в 1663 році, він тоді ж «ходив під Кременчук і спалив його, але фортеці з козаками, які виступали проти нього, не міг узяти і відійшов до Гадяча». Після Андрусівської угоди 1667 року Кременчук включили до Миргородського полку.

В середині XVIII століття в Кременчук із Запорізької Січі приїжджав український художник П. В. Петрашів (1738—1772 рр.). Він тут розписав іконостас Успенської церкви і на замовлення генерала Ісакова створив ряд картин.

Після визволення Південної України від турецького поневолення Кременчук у 1765 році був оголошений губернським містом Новоросійської губернії.

В 1784 році з Новоросійської і Азовської губерній було створене Катеринославське намісництво. Ця подія урочисто відзначалася в Кременчуці. До намісництва Кременчук ввійшов як повітове місто, хоч губернські установи в ньому залишалися до середини 1789 року.

В 1784 році у місті була епідемія чуми, яка заподіяла багато лиха. Для боротьби з чумою до Кременчука прибув доктор медицини Д. С. Сущинський. Він провів ряд сміливих дослідів, які зробили відомим його ім’я не тільки в Росії, але й за кордоном. Його наукова праця — «Краткое описание микроскопических исследований о существе яда язвенного, которые производились в Кременчуге» була видана в Петербурзі у 1792 році. Невтомний лікар врятував життя тисячам кременчужан.

У 80-х рр. XVIII століття в Кременчуці жив і працював грузинський поет Бесікі (Віссаріон Габашвілі).У вересні 1787 року до нього з Миргорода приїжджав Давид Гурамішвілі, який через земляків передав у Грузію свою книгу «Давитіані».

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. місто служило базою російських військ. Тут будувалися кораблі для Чорноморської флотилії — фрегати, канонерки тощо. Тоді ж у Кременчуці було засновано збройовий завод з ливарним, ковальським, слюсарним та іншими цехами. Серед робітників було багато російських майстрів, що приїхали сюди з міста Тули.

Саме в ці роки у Кременчуці побували великі російські полководці О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Суворов командував Кременчуцькою дивізією. Тяжко поранений у знаменитому Кінбурзькому бою, він всю зиму і весну 1788 року лікувався в кременчуцькому госпіталі.

У зв’язку з ліквідацією Катеринославського намісництва в 1796 році Кременчук був приєднаний до Малоросійської губернії. А з 1802 року, з часу поділу Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську, він став повітовим містом Полтавської губернії.

Адміністративно-територіальні зміни відбувалися і в самому місті. Ще раніше, в 1796 році, до Кременчука було приєднано Крюківський посад. Об’єднання цих поселень і їх вигідне розташування на водних торгових дорогах мало позитивний вплив на розвиток економіки. Кременчук став найбільшим промисловим і торговим містом Полтавської губернії. В 1809 році тут було споруджено суконну фабрику, в 1812 році — шкіряний завод, панчішну фабрику та деякі інші підприємства. В 1839 році почав діяти механічний завод, на якому працювало близько 300 чол. Через 5 років на цьому заводі було встановлено парову машину. Підприємство в основному виготовляло сільськогосподарські знаряддя праці — плуги, молотарки тощо.

Правобережна частина міста (Крюків) перетворилася на центр соляної торгівлі. Сюди з півдня приїжджало дуже багато чумацьких возів з сіллю і рибою. Для цього товару були споруджені спеціальні склади. Крім щоденної торгівлі в місті по п’ятницях і неділях відбувалися величезні ярмарки, де продавалися сукна, шовкові тканини, виноградні вина, золоті і срібні вироби, тютюн та інші товари.

З розвитком промисловості і торгівлі швидко зростало населення міста, змінювалося його обличчя. Якщо в 1798 році тут проживало 9427 чол., то в 1835 році — 18880 чоловік.

У 1804 році у Кременчуці з 963 будинків було лише 2 кам’яні. Вулиці були невпорядковані. Іншу картину Кременчука змалював автор «Записок о Полтавской губернии» М. І. Арандаренко через 42 роки. Він писав, що «Кременчук є кращим містом губернії. Вулиці тут рівні, прямі, досить широкі, деякі з них вимощені бруківкою, багато будинків кам’яних, гарних архітектурою».

З історією Кременчука пов’язана діяльність багатьох видатних людей нашої країни. В 1800 році житель Раводановський розпочав спорудження винайденого ним підводного човна. Цілими днями він трудився на березі Дніпра, але в нього не вистачило коштів, щоб довести задуману справу до кінця. Раводановський звернувся до царського уряду за допомогою. Однак уряд не вважав за потрібне підтримати винахідника. До нас не дійшов проект цього підводного човна. Але ті документи, які збереглися, свідчать, що це був талановитий і сміливий задум. Раводановський, власне, став другим у Росії винахідником підводного човна після кріпака Юхима Никонова.

За проектом видатного архітектора Джакомо Кваренгі в 1809 році в Кременчуці споруджується Соборний храм в класичному стилі і оригінальний за архітектурою будинок для спостереження за рухом суден на Дніпрі.

З травня 1819 по березень 1820 року в Кременчуці служив начальником штабу 3-го піхотного корпусу поет-партизан Денис Давидов.

У 20-х рр. XIX століття в Кременчуці перебували декабристи С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, М. Ф. Орлов, П. І. Пестель, М. І. Муравйов-Апостол. Зберігся лист М. П. Бестужева-Рюміна з Кременчука від 19 лютого 1821 року до П. Я. Чаадаева, в якому гостро викривається й засуджується жорстокий режим муштри в царській армії.

Двічі відвідав Кременчук великий російський поет О. С. Пушкін. Вперше він проїжджав через місто в 1820 році, коли царський уряд висилав його на південь, до Катеринослава. Вдруге поет відвідав місто в 1824 році, повертаючись із заслання в село Михайловське.

Подорожуючи Дніпром в 1843 році на Запоріжжя, в Кременчуці зупинявся і Тарас Шевченко. Під час другої подорожі на Україну Кобзар ще раз відвідав місто. Тут він записав народну легенду про кременчуцького чумака, який вперше проклав прямий Ромоданівський шлях від Ромодана до Кременчука. Про цю легенду і про Ромоданівський шлях Шевченко розповідає у творі «Наймичка». А в повісті «Капитанша» він згадує про велику повінь 1845 року, коли «до половины разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим». В одному з подорожних альбомів поета збереглася записана народна пісня «Пливе щука з Кременчука».

Після реформи 1861 року в Кременчуці помітно прискорився розвиток капіталізму. Виникали нові фабрики і заводи, перебудовувалися старі підприємства. Велику роль у розвитку економіки міста відігравала наявність залізничого мосту через Дніпро, збудованого в 1873 році. Характерно, що коли раніше споруджувались переважно невеликі підприємства, де працювала незначна кількість робітників, то після реформи капіталісти почали закладати все більші промислові об’єкти з складнішим механічним обладнанням. Наприкінці XIX століття в Кременчуці були збудовані механічні і лісопильні заводи, деревообробний комбінат, Крюківські вагоноремонтні майстерні, міська електростанція.

Умови життя робітників Кременчука дедалі погіршувались. У вагоноремонтних майстернях, наприклад, робочий день становив 12—14 годин на добу, а заробітки були мізерні — від 8 до 10 крб. на місяць. Особливо експлуатували дітей, які за одну і ту ж роботу одержували плату в два-три рази меншу, ніж дорослі робітники. В майстернях не дотримували ніякої техніки безпеки, через що часто траплялися нещасні випадки. Покалічених, як правило, звільняли з роботи, чим прирікали їх на голодування. Багато робітників не мали своїх квартир, жили в старих товарних вагонах і бараках, збитих з дощок, обмазаних глиною, з земляною підлогою. Спали на нарах, покотом.

Тяжкі умови життя були причиною виступів робітників Кременчука проти капіталістів. Серед населення поширюються листівки, прокламації. В 1885 році урядовими органами були виявлені примірники газети «Рабочий», яка видавалась групою Благоєва в Петербурзі.

В Кременчуці народився і жив український філолог, архітектор і етнограф О. О. Котляревський (1837—1881 рр.), працювали член-кореспондент Російської Академії наук П. Г. Житецький (1836—1911 рр.), український композитор, автор «Української симфонії» М. М. Калачевський (1851—1910 рр.). Сюди на гастролі приїздили видатні діячі українського театрального мистецтва П. К. Саксаганський та І. К. Карпенко-Карий.

В 1896—1897 рр. у місті виникають робітничі гуртки. Учасники гуртків в основному займалися самоосвітою, читали революційну літературу, вивчали «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. При гуртках була створена робітнича каса. Зібрані гроші йшли на допомогу трудящим під час страйку.

Наприкінці 1897 року в Кременчуці утворилася соціал-демократична група, яка керувала робітничими гуртками. Організатором її був учитель М. Орлов, який до приїзду сюди вчився в Києві і брав участь у роботі Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».

У липні 1898 року 14 днів страйкували робітники взуттєвої фабрики Фальц-баума і Волохнянського, домагаючись підвищення заробітної плати. Поліція арештувала організаторів і найбільш активних учасників страйку, 7 з них було заслано. В серпні і вересні взуттєвики застрайкували знову. Цим разом страйк тривав 6 тижнів. Керували боротьбою члени революційного гуртка. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня до 12 годин з перервою на обід. Але боротьба закінчилася безуспішно. Лише в деяких майстернях було трохи скорочено робочий день. Поліція заарештувала і кинула до в’язниці 44 чоловіки.

В газеті «Искра» № 11 за листопад 1901 року повідомлялося: «В Кременчуці створено комітет партії, який видав відозву до всіх місцевих робітників». З самого початку свого існування кременчуцька організація стояла на платформі ленінської «Искры».

Значна кількість номерів «Искры» у квітні 1901 року надійшла з-за кордону, і їх розподілили серед соціал-демократичнйх організацій Києва, Кременчука, Харкова та інших міст. У Кременчуці, за даними полтавської жандармерії, під час санітарного огляду одного подвір’я на Петровській вулиці було знайдено шкатулку, в якій серед підпільної літератури виявлено № 24 і 25 «Искры». Газети «Искра» і «Южный рабочий» надходили на конспіративну квартиру столяра Фіалка, а від нього поширювалися серед робітників.

Комітет РСДРП мав підпільну друкарню, в якій друкувалися прокламації і листівки не тільки для Кременчука, а й для інших міст.

Страйкова боротьба в Кременчуці дедалі посилювалась. Великий страйк відбувся в лютому 1903 року на тютюновій фабриці Зарицького. Перед цим на фабриці згоріло обладнання сушильного цеху і частина людей лишилась без роботи. Коли ж через 2 тижні цех відремонтували, то хазяїн не захотів прийняти на роботу окремих робітників, мотивуючи тим, що вони раніше брали участь у страйках. Тоді вся фабрика стала на захист потерпілих. Зарицький і його управляючий Фельдман намагалися умовити страйкарів приступити до роботи, але ті домагалися поновити права своїх товаришів. Незабаром на фабрику прибула поліція і вчинила арешти й допити. У відповідь на поліцейські репресії робітники провели міську маніфестацію.

Наприкінці 1903 року на зборах партійної організації Кременчука обговорювались матеріали II з’їзду РСДРП. Вони були повністю схвалені місцевими соціал-демократами.

За завданням міського партійного комітету в грудні 1904 року І. Ф. Котлов, який очолював соціал-демократичний гурток Крюківських вагоноремонтних майстерень, організував збір коштів для підтримки бакинських страйкарів.

Яскравою сторінкою історії Кременчука є участь робітників у революції 1905— 1907 рр. На всіх підприємствах міста прокотилася хвиля страйків, на островах Дніпра відбувалися робітничі мітинги, на центральних вулицях — робітничі демонстрації. 7—8 лютого 1905 року страйки охопили 1400 робітників Кременчука.

В 1905 році в Народній аудиторії по вулиці Пушкіна виступав Г. І. Петровський. У своїй промові він закликав кременчужан підніматися із зброєю в руках проти царизму.

У відповідь на царський маніфест відбувся багатолюдний мітинг трудящих Кременчука, скликаний більшовиками. Жандарми й козаки вдерлися в приміщення і почали стріляти. Було вбито і поранено кілька чоловік.

Боротьба набирала гострішого характеру. 12 грудня 1905 року робітники міста оголосили загальний страйк. На підприємствах були створені страйкові комітети. Робітники захопили станцію, депо, телеграф. 18 грудня 1905 року в Кременчуці виникла Рада робітничих депутатів, яка почала видавати газету «Вісті Ради робітничих депутатів міста Кременчука і посада Крюкова».

У зв’язку з піднесенням революційного руху 21 грудня 1905 року в місті і повіті було оголошено воєнний стан. За наказом кременчуцького тимчасового генерал-губернатора Штеріча заборонявся випуск газет і журналів революційного напрямку, проведено арешти членів РСДРП, революційно настроєних робітників. Багатьох із них було вислано до Сибіру.

Але, незважаючи на жорстокі царські репресії, кременчуцькі більшовики продовжували революційну боротьбу. Керівники партійної організації Г. М. Новохатський та Т. Ф. Котлов разом з П. Свистуном, П. Водяницьким та іншими товаришами по підпільній роботі поступово налагоджували зв’язки з більшовицькими організаціями Києва, Харкова, Миколаєва, Одеси, Петербурга. Звідти їм подавали поради, вказівки, присилали політичну літературу. Щонеділі члени організації збиралися в лісі або на острові Шоломаї на Дніпрі і там читали підпільну літературу, обговорювали питання практичної революційної роботи.

У травні 1907 року в Кременчуці відбувся страйк робітників залізничних майстерень і друкарів міста. В майстернях організовувались бойові дружини. На робітничих зборах з доповідями виступали делегати V з’їзду РСДРП.

Першого травня 1908 року більшовики організували маївку робітників і поширили 800 прокламацій. На чолі більшовиків Кременчука в цей час стояв Ф. С. Логвинов, який проводив велику роботу серед робітників міста, згуртовуючи їх навколо більшовицької партії.

В період революційного піднесення в країні у Кременчуці посилилась класова боротьба. У квітні 1912 року тут застрайкували робітники кам’яних кар’єрів і добилися задоволення своїх вимог. Перемогою закінчилися і страйки на лісопильних заводах міста. Про ці революційні виступи кременчуцького пролетаріату писала більшовицька «Правда».

Перебуваючи за кордоном, В. І. Ленін постійно налагоджував зв’язки з партійними організаціями України, зокрема з більшовиками Кременчука. Як видно з адресної книги ЦК РСДРП, в 1912—1914 рр. Ленін мав 3 кременчуцькі адреси для листів і явок. Такі ж адреси в нього були для зв’язку з більшовицькими організаціями Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Полтави.

Кременчуцька організація РСДРП в період революційного піднесення кількісно зросла за рахунок місцевих робітників і більшовиків, які були адміністративно вислані сюди з Петербурга, Москви, Києва, Харкова та інших міст країни. В цей час у Кременчук з Катеринослава прибув І. С. Гаєвський, який перед цим відбував заслання в Астраханській губернії. Він став керівником кременчуцьких більшовиків.

Велику допомогу кременчуцьким більшовикам подавав Г. І. Петровський, який за завданням ЦК і особисто В. І. Леніна систематично об’їжджав південні міста країни. У Кременчуці він побував кілька разів. 9 серпня 1913 року в приміському лісі були скликані збори робітників, на яких Г. І. Петровський зробив доповідь про становище робітничого класу в Росії і діяльність думської фракції більшовиків. У цьому ж місяці I. G. Гаєвський нелегально приїздив до нього в Катеринослав, де доповідав про роботу Кременчуцької соціал-демократичної організації.

17 вересня 1913 року Кременчуцький комітет одержав з Петербурга від Г. І. Петровського листа, в якому він писав, щоб I. С. Гаєвський взяв участь у нараді ЦК РСДРП, яка збиралася в Пороніно. Але через поліцейські перешкоди Гаєвський не міг виїхати за кордон. У зв’язку з цим комітет доручив Г. І. Петровському представляти Кременчуцьку організацію на нараді. Після повернення з-за кордону він детально інформував Кременчуцький комітет про роботу наради і прийняті нею рішення.

Значний вплив на розвиток революційного руху в місті мала газета «Правда». З ініціативи більшовиків у вагоноремонтних майстернях, як і в усій країні, проводився збір коштів у фонд «Правды». Тільки в 1912 році робітники зібрали понад 50 крб. Вносили гроші також робітники механічного заводу, тютюнових фабрик та інших підприємств міста. В окремі місяці у Кременчуці поширювалось понад 400 примірників газети. І. С. Гаєвський, І. Ф. Котлов та інші більшовики мали тісний зв’язок з редакцією «Правды» і були її постійними кореспондентами.

23 серпня 1913 року в газеті «Северная правда» було надруковано статтю Г. І. Петровського «Замітки депутата». В ній розповідалося про тяжке становище робітників Кременчука, які працювали по 14—15 годин на добу. Автор статті зазначав: «Страшно дивитись на дівчат, які працюють на тютюнових фабриках. От уже справжні жертви капіталу: мізерний заробіток, бідність, неуцтво».

Середній заробіток робітника в Кременчуці був набагато нижчий, ніж по інших містах царської Росії. Якщо в 1910 році, наприклад, у Росії він становив 242 крб. на рік, на Україні — 218 крб. 41 коп., то в Полтавській губернії, в т. ч. і Кременчуці, лише 160 крб. 86 коп. А на тютюнових фабриках, лісопильних і цегельних заводах платили ще менше.

Трудящі Кременчука змушені були жити в найубогіших кварталах міста, у маленьких халупах. На вулицях тут завжди була непролазна грязюка, а влітку здіймалися цілі хмари пилюки. Особливо страхітливий вигляд мали околиці — Занасип, Щемилівка, Піщана гора. Зате графи Бобринські, фабриканти й заводчики Рабинович, Гурарій, Гебгольд, купці, попи, різні чиновники жили в центрі в добре обладнаних красивих будинках. Вони користувалися водопроводом, каналізацією, електрикою. Головні вулиці центра були забруковані, чисті, добре освітлені. Тут розміщалися магазини, курсував трамвай, проведений в кінці XIX століття.

Напередодні першої світової війни в Кременчуці було 95 підприємств, де працювало понад 6 тис. чол., що становило майже половину робітників Полтавської губернії.

У школах, училищах і гімназіях міста тоді навчалося 1502 учні. Освіту здобували переважно діти багатіїв. Не випадково 70 проц. населення було неписьменним. Замість навчальних закладів будували церкви, відкривали шинки, де з трудящих здирали останні копійки. У місті діяли собор, 21 церква і синагога. Показово, що в 1913 році на утримання попів міська дума асигнувала 15 проц. бюджету, а на підготовку учителів — 0,2 процента.

Не краще стояла справа і з медичним обслуговуванням. На 73639 чол. населення було лише 2 лікарні, де працювало 11 лікарів.

Імперіалістична війна завдала трудящим Кременчука ще тяжчих бідувань. На підприємствах збільшувався і без того довгий робочий день, знижувалась зарплата, весь час дорожчали продукти. Проти війни більшовики повели агітацію, роз’яснювали трудящим, в чиїх інтересах вона ведеться. Більшовицьке слово проникало і в армію, пробуджувало в солдатів ненависть до капіталістів і поміщиків. У жовтні 1916 року кілька тисяч солдатів, що стояли в Кременчуці, відмовилися їхати на фронт. Ця звістка незабаром стала відома всьому місту. І коли комендант гарнізону збирався покарати «призвідників бунту», солдати рішуче виступили проти цього.

Вони розгромили канцелярію коменданта, гарнізонну гауптвахту, розігнали охорону міської тюрми і звільнили в’язнів. Для придушення заворушення з Полтави викликали поліцейські і військові частини, але й ті відмовились стріляти в солдатів. Тим часом заворушення набирало грізнішого характеру. Повсталі захопили станцію і заборонили відправляти на фронт мобілізованих. Крім того, вони послали до Єлисаветграда своїх представників для проведення там агітаційної роботи серед військових частин. Та незабаром у Кременчук прибули козаки на чолі з генерал-майором Гамзагурі і жорстоко розправилися з повсталими. Найсуворіше покарали організаторів солдатського виступу. За вироком воєннопольового суду унтер-офіцера М. Г. Зелінського було розстріляно, а рядових І. Є. Цися, І. В. Чорного, Ф. М. Куніна, С. М. Мещаніна, М. В. Подколодного, П. А. Анісімова, К. В. Фролова, В. О. Тарасенка та Н. К. Беручева вислали на довічні каторжні роботи.

Звістка про Лютневу революцію і повалення царського самодержавства викликала серед трудящих Кременчука величезне піднесення. 28 лютого 1917 року на квартирі більшовика Г. Ф. Лапчинського по Дніпровському провулку № 6 зібралися представники підпільних організацій РСДРП, де було вирішено провести загальноміську демонстрацію трудящих. На заклик більшовиків 3 березня тисячі робітників фабрик і заводів вийшли на вулиці міста, щоб продемонструвати свою підтримку революції. З прапорами і співом «Марсельєзи» вони пройшли по центральній вулиці до Соборної площі (тепер площа Перемоги) і провели мітинг. Потім демонстранти розігнали гарнізонну гауптвахту, випустили звідти заарештованих солдатів і вирушили до міської тюрми. Тюремна варта розбіглася, в’язні вийшли на волю. Серед них були більшовики П. Савейко, Т. Карнаухов, М. Могилевський, І. Кохно та інші. Вночі робітники і солдати гарнізону захопили поліцейські дільниці, жандармське управління, заарештували помічника начальника управління ротмістра Угрюмова та кількох жандармів.

Мітинги і збори відбувалися на всіх підприємствах міста. Робітники залізничних майстерень висунули вимогу негайно припинити грабіжницьку війну і укласти мир. Постанова закінчувалася словами: «Хай живе революція!». З палкими промовами на зборах виступали комуністи Г. М. Новохатський, С. І. Кучеров, А. К. Потапов (Годін) та інші.

На початку березня відбулися вибори Ради робітничих депутатів. Серед обраних були більшовики Я. Н. Ревенко, С. І. Кучеров, О. А. Бутирін, О. К. Саранчук. А. К. Потапов та інші. Очолив Раду комуніст Г. Ф. Лапчинський.

Через кілька днів у Кременчуці була обрана Рада солдатських депутатів, яка незабаром об’єдналася з Радою робітничих депутатів в єдиний орган із спільним виконавчим комітетом.

Експлуататорські класи Кременчука спробували протиставити свої сили робітникам. Вони створили тимчасовий громадський комітет, але він не мав підтримки ні від населення, ні від військового гарнізону. Всі важливі питання вирішувались не міською думою і громадським комітетом, а Радою робітничих ij солдатських депутатів.

Протягом березня більшовики проводили велику агітаційно-масову роботу. На всіх підприємствах вони організували вибори заводських і фабричних профспілкових комітетів. У цей час було створено більше 10 профспілок — залізничників, металістів, тютюнників, харчовиків, мукомелів, швейників тощо.

Важливою подією в житті трудящих Кременчука було запровадження Радою робітничих і солдатських депутатів у березні-квітні 8-годинного робочого дня. Цей захід одностайно підтримали робітники фабрик і заводів.

Після липневих подій 1917 року в місті посилився революційний рух. На зборах і мітингах робітники вимагали корінного поліпшення свого економічного становища. Через Раду вони примушували підприємців іти на значні поступки.

Більшовики Кременчука пильно стежили за розгортанням революційних подій у великих робітничих центрах країни і вчилися на їх прикладі. З особливою увагою вони прислухалися до голосу петроградського пролетаріату. «Ухвали Петроградської Ради,— пізніше згадував комуніст Г. Ф. Латинський,— становили основу тих резолюцій, що ми проводили в Кременчуцькій Раді».

Влітку 1917 року більшовики Кременчука почали видавати газету «Дело революции», яка відіграла значну роль у мобілізації революційних сил. На її сторінках викривалися контрреволюційні дії Тимчасового уряду, висвітлювалися політичні події, що відбувалися в країні.

За прикладом революційного Петрограда 17 жовтня 1917 року в Кременчуці було створено Червону гвардію. Її керівниками Рада призначила більшовиків О. А. Бутиріна та Я. Н. Ревенка. Гвардії не вистачало зброї, і більшовикам довелося докласти чимало зусиль, щоб її роздобути. Кременчуцька Рада звернулася з проханням до Московської Ради надіслати їм зброю. Водночас з цією метою у Полтаву було послано молодого комуніста І. М. Кохна. Там з допомогою більшовицької організації саперного батальйону йому вдалося дістати 20 ящиків гвинтівок і 50 ящиків патронів.
Гострі суперечки розгорнулися в Кременчуцькій Раді, коли вибирали делегатів на II Всеросійський з’їзд Рад. Після обговорення наказу делегатами була схвалена резолюція запропонована більшовиками. Серед обраних посланців на з’їзд були більшовики Потапов, Луковський, Кудрицький та інші.

Коли з Петрограда до Кременчука дійшла звістка про Жовтневе збройне повстання і повалення Тимчасового уряду, біля приміщення Ради зібралися представники від трудящих та солдатів гарнізону. Перед ними виступив голова міського комітету РСДРП(б) П. Д. Смирнов. Він розповів про Жовтневі події в Петрограді. Присутні гаряче вітали Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним.

Схвильовані надзвичайними подіями, учасники зборів розійшлися по фабриках і заводах, де на багатолюдних мітингах розповіли трудящим про встановлення Радянської влади та її перші декрети.

Питання про ставлення до Радянського уряду обговорювалось на розширеному засіданні Ради робітничих і солдатських депутатів. З глибоким інтересом присутні вислухали виступи делегатів II Всеросійського з’їзду Рад, які повернулися з Петрограда. Кременчуцька Рада вітала проголошення влади трудящих, підтримала ленінські декрети II з’їзду Рад і вирішила проводити їх в життя. Це, по суті, означало, що Кременчуцька Рада стала офіційною владою в місті.

Невдовзі у місті відбулися екстрені збори представників ротних комітетів гарнізону. Заслухавши доповідь делегата II Всеросійського з’їзду Рад, учасники зборів заявили, що місцевий революційний гарнізон повністю себе віддає в розпорядження Радянського уряду. В прийнятій резолюції відзначалося: «Нехай уся Росія знає, що ми всі як один грудьми станемо на захист Радянської влади, всі як один підтримаємо наш уряд, уряд миру для всіх народів, уряд землі і волі…

Хай живе робітнича, солдатська і селянська влада!».

Міська буржуазія, меншовики і есери не хотіли миритися із встановленням Радянської влади і повели рішучу атаку проти Кременчуцької Ради, звинувачували більшовиків в авантюризмі. Проте вони вже не робили погоди в політичному житті міста. Перевибори виконавчого комітету Ради показали, що основна маса населення йде за більшовиками. В новообраному виконкомі Ради із 15 місць більшовики одержали 9.

Кременчуцька Рада розгорнула активну діяльність. На всіх підприємствах було установлено робітничий контроль. На пошту, телеграф, залізничну і телефонну станції, банк Рада направила своїх представників. Вживалися заходи для зміцнення загонів Червоної гвардії.

Для боротьби з контрреволюцією і організації всебічної допомоги Радянській владі у місті створюється військово-революційний комітет, до складу його входили П. Д. Смирнов, Г. Ф. Лапчинський, Ф. Я. Орделян, С. І. Кучеров та інші більшовики.

За вказівкою Центральної ради загони із куреня «богданівців» у другій половині листопада прибули в Кременчук. Шахрайськими махінаціями їм удалося завербувати до себе деяку частину молоді з технічного, залізничного, реального і комерційного училищ. Але задуми ворогів революції спрямовані на те, щоб розігнати Червону гвардію і захопити у свої руки владу, були зірвані.

Коли розпочав свою роботу Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, трудящі Кременчука послали туди свою делегацію. Серед делегатів були комуністи Г. Ф. Лапчинський, В. С. Люксембург, А. А. Александров та інші. їм випала велика честь бути учасниками народного форуму, який проголосив Радянську владу на Україні.

До складу першого Радянського уряду України — Народного Секретаріату, який був створений після з’їзду, ввійшли і делегати від Кременчука. В.С. Люксембург став народним секретарем юстиції, а Г. Ф. Лапчинський — керуючим справами Народного Секретаріату.

Наприкінці грудня 1917 року над містом нависла нова загроза. Центральна рада направила до Кременчука 9 Українську дивізію. Підбурювані націоналістичним контрреволюційним командуванням, солдати громили місцеві Ради і розправлялися з населенням.

Щоб затримати просування ворожої дивізії, Кременчуцький штаб Червоної гвардії послав назустріч їй на станцію Знам’янка загін під командуванням більшовика Якова Ревенка. Але вистояти проти великих сил червоногвардійці не могли і з боями відступили до Кременчука, а потім залишили місто і закріпилися біля станції Потоки. Захопивши Кременчук, петлюрівці вчинили тут кривавий терор.

А тим часом до станції Потоки з Харкова і Полтави підійшли частини радянських військ. Підтримані бронепоїздом, вони разом з Кременчуцьким загоном червоногвардійців перейшли в рішучий наступ. 9 січня 1918 року більшість солдатів 9 Української дивізії кинула зброю і розбіглася по селах. Рештки контрреволюційно настроєних офіцерів і солдатів були притиснуті до Дніпра і розгромлені.

Замучених націоналістами людей і загиблих в бою червоногвардійців з почестями поховали в братській могилі на Поштовому сквері. Ця могила, де потім були поховані й інші жертви громадянської війни, стала священним місцем для трудящих Кременчука. В 1938 році тут споруджено обеліск з написом: «Борцям за владу Рад».

Однак ворог не міг примиритися з втратою Кременчука і спробував захопити його. З цією метою до міста прибула петлюрівська військова частина, т. зв. «полк свободи». У місті петлюрівці вчинили заколот. 26 січня 1918 року місцевий загін Червоної гвардії і революційні війська, що надійшли з Полтави, розгромили заколотників.

Та становище в місті ще лишалося тривожним. Через станцію Кременчук Центральна рада направляла ешелони донських козаків на з’єднання з генералом Каледіним. За дорученням Радянського уряду України Кременчуцький ревком провадив роззброєння контрреволюційних частин, встановлював революційний порядок у місті.

Незабаром виникла нова загроза: з заходу насувалися кайзерівські війська. Сформований для боротьби з окупантами Перший Кременчуцький соціалістичний загін разом з іншими частинами Червоної Армії після запеклих боїв з ворогом залишив місто. 25 березня 1918 року в Кременчук вступили німці.

Керівний склад міської парторганізації, ревком, значна частина радянського активу встигли евакуюватися у Воронеж. Залишені в місті комуністи перейшли в глибоке підпілля, продовжуючи виховну роботу серед трудящих.

Для ширшого розгортання підпільної роботи з Воронежа в Кременчук нелегально повернувся комуніст Ф. С. Логвинов. Під його керівництвом підпільний комітет встановив зв’язок з Москвою, Воронежем, звідки почала надходити пропагандистська література українською, російською і німецькою мовами. В тісному контакті з комуністами у місті діяла Комуністична спілка молоді, яка налічувала 60 членів.

У червні до Кременчука прибув Ю. М. Коцюбинський. Він провів підпільну нараду активу губернської парторганізації. На ній було вирішено, що в Кременчуці перебуватиме підпільний більшовицький центр Полтавської губернії. Були обрані делегати на І з’їзд КП(б)У, які представляли 6 повітових організацій.

Після І з’їзду КП(б)У, наприкінці серпня 1918 року, в Кременчуці відбулася підпільна Полтавська губернська партійна конференція, на якій обрали перший склад підпільного губкому партії. Головою його став Ф. С. Логвинов, секретарем — Ж. Рябинська-Михайлова (від Лохвицької партійної організації). Тоді ж був створений підпільний губком комсомолу. Його очолив молодий більшовик Захар Таран, що прибув з Полтави.

Підпільний губком партії розгорнув серед населення агітаційну роботу, закликав посилити боротьбу проти німецьких окупантів і гетьманців.

На відзначення першої річниці Жовтневої революції комуністи Кременчука провели вибори Ради робітничих депутатів. На першому засіданні Ради, що відбулося в 2-й половині листопада, взяло участь понад 200 депутатів та активістів. Присутні дружно заспівали «Інтернаціонал», а потім обговорили питання про відновлення в місті Радянської влади. Про це засідання стало відомо окупаційним органам, але коли озброєні гетьманці оточили приміщення, де проходило засідання Ради, там уже нікого не було.

Після відступу з Полтавщини німецьких військ владу в Кременчуці 30 листопада 1918 року захопила Директорія. Вона посилила терор проти революційних робітників. У місті було заарештовано 50 комуністів.

Але дні Директорії були вже злічені. 1 лютого 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії і особливої групи військ з допомогою партизанів і повсталих робітників визволили Кременчук від буржуазно-націоналістичного гніту. Зразу ж обрали міську Раду. Вона зажадала від власників багатьох підприємств відновити роботу. Для робітників було відкрито народний університет, загальноосвітні курси, школу лікнепу.

Водночас відновив свою діяльність ревком. Він розгорнув рішучу боротьбу проти контрреволюційних елементів. Велику роль у розгромі ворожих недобитків відіграла надзвичайна комісія.

В цей час оформилась міська комсомольська організація. В місті і селах повіту вона налагоджувала культосвітню роботу, згуртовувала молодь на боротьбу з ворожими елементами, які чинили опір Радянській владі. На прохання комсомольців міська Рада виділила ділянку землі для організації сільськогосподарської комуни. Але наступ ворогів примусив кременчужан знову взятися за зброю.

Проти Радянської влади виступив колишній петлюрівський отаман Григор’єв. Його бандитські зграї захопили ряд українських міст і підійшли до Кременчука. Бійці червоного загону героїчно відбивалися від ворожої навали. Після запеклих боїв червоний загін залишив місто. Григор’євці у Кременчуці вчинили погром, вирізали сотні жителів.

Для ліквідації григор’євщини до Полтави прибув нарком внутрішніх справ України К. Є. Ворошилов, який керував бойовими операціями. Звідси об’єднані сили Червоної Армії та курсантів Полтави, до яких приєднався кременчуцький революційний загін,вирушили в наступ і 19 травня відкинули банди Григорьева аж за Дніпро. Через кілька днів на Правобережжі вони були наголову розбиті Червоною Армією.

Трудящі Кременчука жадали миру, прагнули налагодити господарство, відновити нормальне життя. Але контрреволюція не давала спокою. На горизонті появилися денікінці. 6 червня 1919 року в Кременчуці було оголошено мобілізацію. На заклик міського комітету партії в ряди бійців-добровольців влилося 64 комуністи, 8 членів Ради. 60 жінок-комуністів записалися на курси медсестер, щоб після короткотермінового навчання йти на фронт.

Чорні сили білогвардійців з кожним днем наближалися до Кременчука Незважаючи на героїчний опір радянських військ, 10 серпня денікінці захопили місто.

Для керівництва нелегальною роботою в місті був створений підпільний партійний комітет. Разом з комуністами працювало близько 100 комсомольців. Комуністи у своїй підпільній друкарні на квартирі робітника Ламанця випускали листівки і газету «Дело революции» тиражем від 1000 до 2000 примірників, вели агітацію серед робітників та селян повіту. Під впливом більшовицької агітації, яка провадилась і серед денікінських військ, солдати 8-го запасного батальйону в грудні 1919 року відмовились виступати проти Червоної Армії.

За завданням партійного комітету комсомольці-підпільники, серед яких були» Марфа і Поліна Дяченко, Ганна Іванова, Наталія Філіпова та інші, підтримувала зв’язок з партизанами, поширювали листівки серед населення. Шістьох комсомолок — Валю Готліб, Емму Брандман, Соню Гальпер, Емму Гордон, Полю Каплун і Женю Лознер — денікінцям вдалося вистежити і заарештувати. Після катувань у застінках контррозвідки 18 листопада на залізничному мосту їх зарубали і тіла кинули в Дніпро. Пам’яті героїнь-комсомолок присвятив свою поему «Шість» український поет Павло Усенко.

Озвірілі денікінські бандити розправлялися і з іншими активістами. За день до свого відступу з Кременчука вони вивели з тюрми на міст 27 політичних в’язнів. Там їх били, а потім порубали шаблями і поскидали під міст.

20 грудня 1919 року частини Червоної Армії і місцеві партизанські загони вибили з міста денікінські війська і погнали їх на південь України. Робітники Кременчука підібрали під мостом порубаних денікінцями людей і з почестями поховали в центрі міста у Поштовому сквері.

В перші дні після визволення Кременчука від білогвардійців владу взяв у свої руки ревком. Він організував допомогу Червоній Армії, здійснював заходи по відновленню підприємств, проводив боротьбу проти спекуляції, брав на облік запаси продовольства та майно буржуазії, яка втекла з міста.

Після довгої перерви, 9 лютого 1920 року, в театрі «Аудиторія» відбулося перше після вигнання денікінців засідання Ради робітничих та червоноармійських депутатів Кременчука. Обговорювались питання про відбудову народного господарства міста та організацію допомоги Червоній Армії в боротьбі проти ворогів революції.

Становище в місті було тяжке. Більшість фабрик і заводів не працювала, не вистачало сировини, палива. Міська електростанція була напівзруйнована, з великими перебоями працював залізничний і водний транспорт. Коли денікінці відступали з Кременчука, то висадили в повітря міст через Дніпро,— тепер ускладнювався зв’язок із Крюковом. Труднощі посилювалися ще й тим, що власники підприємств саботували відновлення роботи фабрик і заводів.

Налагоджувати зруйноване господарство перешкоджали також куркульські банди, які лютували в Кременчуцькому повіті. Від їх рук у селі Горбах у червні 1920 року загинув комуніст О. А. Бутирін, який виїздив туди організувати комітет незаможних селян. Комуністи й комсомольці щоденно вивчали військову справу і виїжджали в села повіту на боротьбу з бандитизмом.

Кременчужани не злякалися труднощів. За прикладом комуністів і комсомольців вони брали участь у масових суботниках і недільниках по відбудові народного господарства, прагнули швидше відбудувати своє місто.

Під час боротьби з білополяками багато кременчужан влилося в лави Першої Кінної армії С. М. Будьонного. На фронт пішли 25 проц. членів партії. У Кременчуці перебував штаб Південно-Західного фронту, який тримав прямий телеграфний зв’язок з В. І. Леніним. Всі передачі в Москву здійснювали кременчуцькі телеграфісти І. Г. Верба, П. В. Андреев, Г. О. Павловський та І. Ф. Тарабан. За зразкову роботу апаратури зв’язку І.Г. Верба був нагороджений орденом Червоного Прапора. У приміщенні, де перебував штаб фронту, на честь 50-річчя Радянської влади кременчужани відкрили історико-краєзнавчий музей.

Протягом 1920 року в місті перебували і виступали на мітингах і зборах трудящих С. М. Будьонний, К. Є. Ворошилов, М. І. Калінін, А. В. Луначарський, Г. І. Петровський, Й. В. Сталін. Їх полум’яні виступи надихали трудящих на боротьбу проти контрреволюції, на побудову нового життя.

Остання мобілізація кременчужан на фронт громадянської війни була проведена у вересні 1920 року. На боротьбу з Врангелем комсомольці міста відправили 100 добровольців. На врангелівський фронт пішли також 75 профспілкових та 25 відповідальних партійних працівників.

Тільки після ліквідації врангелівської армії трудящі Кременчука повністю могли віддатися мирній праці. За декретом ВУЦВК з 15 серпня 1920 року створилась Кременчуцька губернія в складі 6 повітів і 139 волостей.

Це посилило керівництво по відбудові народного господарства. Згодом була заснована губернська економічна рада. Очолював її голова губвиконкому, колишній робітник Крюківських вагоноремонтних майстерень, член партії з 1907 року О. К. Сербиченко.

Свою діяльність губвиконком розпочав з націоналізації підприємств. Крюківські вагоноремонтні майстерні і міська електростанція були оголошені власністю Радянської держави зразу ж після революції. Інші підприємства міста були націоналізовані в кінці 1920 року. За короткий час кременчужани відбудували залізничний вузол. 15 вересня 1921 року вперше після громадянської війни в місті засвітилися електричні вогні.

Робітники міста проводили також велику роботу в селах по виконанню продподатку, організовували допомогу голодуючому населенню Поволжя. За успішне виконання продподатку 18 грудня 1921 року на VI Всеукраїнському з’їзді Рад Г. І. Петровський вручив Кременчуцькій губернії Червоний прапор.

Для поліпшення товарообміну між містом і селом губернська економічна рада давала замовлення кустарній промисловості на виготовлення продукції для сільського господарства — возів, коліс, діжок тощо. На 2-му механічному заводі було налагоджено виробництво молотарок, соломорізок та інших машин.

Багато зусиль доклала міська Рада для налагодження народної освіти. Кращі приміщення міста були передані в розпорядження навчальних закладів. За 1920— 1923 рр. в Кременчуці було створено 11 трудових, 1 музична і 3 професійні школи, 6 дитячих будинків, 5 шкіл фабрично-заводського навчання, загальноосвітні курси. Особлива увага зосереджувалась на ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Всі неписьменні жителі були взяті на облік, для них відкрили 15 шкіл лікнепу. Щоб забезпечити усі школи кваліфікованими кадрами, міський відділ народної освіти відкрив трирічні педагогічні курси, де навчалося 175 чоловік.

У зв’язку із змінами в адміністративно-територіальному поділі України в кінці 1922 року Кременчуцьку губернію було ліквідовано. З 1923 по 1930 рік існувала Кременчуцька округа. Пізніше, з 1932 року, Кременчук став районним центром Харківської, а з 1937 року — Полтавської областей.

Перехід від воєнного комунізму до нової економічної політики позитивно позначився на відбудові народного господарства. На 1 січня 1923 року в Кременчуці уже діяло 25 підприємств. Зростала їх потужність. Якщо в 1913 році Крюківські вагоноремонтні майстерні випустили з ремонту 5057 товарних вагонів, то вже в 1925 році тут було відремонтовано 7304 вагони.

Відроджувалась і розвивалась легка та харчова промисловість. Уже в другому кварталі 1923 року почали працювати миловарний завод, перша зразкова друкарня, 4 державні млини, тютюнова та 2 махоркові фабрики. Відбудувалися також комунальні та культурно-освітні заклади, поліпшувалось матеріальне становище трудящих. У місті розпочалося спорудження житлових будинків, прокладалися нові лінії водопроводу і каналізації. У відбудованому великому магазині «Пасаж» з’явилися різні промислові товари.

Відкрилися робітничі клуби — металістів, деревообробників, махорочників та працівників торгівлі. Клуби незабаром стали справжніми центрами культурно-виховної роботи міста.

Радість від перших успіхів у відбудові країни була затьмарена величезним горем яке спіткало радянський народ,— смертю В. І. Леніна. На траурних мітингах і зборах, присвячених пам’яті вождя, трудящі Кременчука заявили про своє тверде рішення йти по ленінському шляху. За ленінським призовом у партію вступило 527 робітників. 150 юнаків і дівчат подали заяви до комсомолу. На численні прохання робітничих колективів міська Рада назвала головну вулицю Кременчука іменем Леніна.

В траурні дні робітники льодопункту з криги спорудили пам’ятник В. І. Леніну. На постаменті був напис: «Спи спокійно, дорогий Ілліч, твої заповіти ми виконаємо». Цей пам’ятник був тимчасовий. Трудящі Кременчука вирішили спорудити великий монумент з граніту і бронзи, щоб увічнити пам’ять безсмертного творця Радянської держави. Новий пам’ятник Іллічу за проектом скульптора В. В. Козлова було встановлено в 1926 році. З цього приводу відбувся мітинг, на якому кременчужани заявили, що віддадуть усі сили на побудову соціалізму в нашій країні.

В роки передвоєнних п’ятирічок у Кременчуці розгорнулося будівництво нових і реконструкція існуючих підприємств. У 1929 році на березі Дніпра було споруджено з залізобетону і скла потужну суконну фабрику ім. В. Я. Чубаря, будувалися великі фабрики — беконна, макаронна, швейна, взуттєва, трикотажна.

Колишні Крюківські вагоноремонтні майстерні перетворились на великий вагонобудівний завод. Протягом 1932—1934 рр. тут з’явилися нові цехи, обладнані сучасним устаткуванням. У жовтні 1932 року вагонобудівники випустили перший у Радянському Союзі напіввагон-гондолу вантажопідйомністю в 60 тонн.

Чималих перетворень зазнав механічний завод, який з 1930 року був переведений з місцевого в республіканське підпорядкування. З його нових цехів, що виросли за ці роки, замість цвяхів, соломорізок, кінних молотарок, почали виходити дорожньо-будівельні машини та інша складна техніка.

У Крюкові відновились роботи по видобуванню гранітів. Було створено нові Малокохнівський і Піщанський кар’єри, які давали граніт і щебінь будовам країни.

Далеко за межі міста линула слава про передових людей — ударників соціалістичного змагання. Одним із перших відзначився молодий електрозварник вагонобудівного заводу комсомолець Петро Ракитін — син більшовика-підпільника. Він розробив і успішно використав на підприємстві електрод власної конструкції. Для поширення передового методу зварювання ЦК ЛКСМУ командирував Ракитіна в Одесу на судноремонтний завод, де він установив світовий рекорд продуктивності зварювальних робіт.

Кращого електрозварника вагонобудівного заводу В. М. Сороку трудящі обрали членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Токар цього ж заводу 0. А. Будній в 1935 році досяг високої продуктивності праці і завоював звания першого півскатника Радянського Союзу. В 1937 році трудящі Кременчука одностайно обрали його депутатом Верховної Ради СРСР.

На залізничному вузлі в рух машиністів-кривоносівців першими включились Валентин Дробаха і Павло Заведій. Вони стали ініціаторами швидкісного водіння великовагових поїздів. У 1938 році кременчужани обрали П. X. Заведія депутатом Верховної Ради Української РСР.

За роки довоєнних п’ятирічок Кременчук став розвинутим індустріальним містом.

Разом з промисловістю зростало і населення міста. Якщо в 1926 році в Кременчуці налічувалось 58 832 жителі, то за даними перепису 1939 року тут було вже 89 723 чоловіка.

Здійснювались великі роботи по благоустрою і озелененню Кременчука. Для захисту від поводі, від якої протягом усієї історії міста терпіло населення, була збудована постійна водозахисна дамба завдовжки 19,5 км. На Сінній площі, на місці колишнього болота, що було справжнім розплідником малярійних комарів і де не раз тонули діти, закладено новий парк.

Зростала сітка лікувально-профілактичних закладів, поліпшувалось медичне обслуговування населення. В кінці 1939 року в Кременчуці було 6 лікарень на 602 ліжка, 16 поліклінік і амбулаторій, нічний санаторій для дорослих, водолікарня, дитячий санаторій. В лікувальних закладах працювало 176 лікарів різних спеціальностей, 430 фельдшерів і медичних сестер.

У 1939 році в місті було 22 загальноосвітні школи, в яких навчалося 14 215 учнів і працювало 558 учителів. Крім того, було 7 шкіл для дорослих і робітничий факультет. Центром позашкільної роботи серед піонерів і школярів став Палац піонерів, відкритий в одному з найкращих приміщень міста.

Спеціальну освіту молодь Кременчука здобувала в 3 школах фабрично-заводського учнівства, у 8 технікумах — машинобудівному, залізничному, будівельному, сільськогосподарському, двох медичних, педагогічному і культосвітньому, в яких навчалося близько 3 тис. чол. Працював педагогічний інститут, в 1939 році в ньому навчалося 586 студентів.

Культурні запити населення міста задовольняли 15 робітничих клубів, 39 масових бібліотек, кінотеатр та 7 кіноустановок, драматичний театр.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КРЕМЕНЧУК, місто, Україна

Повідомлення АннА »

АннА писав:З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
ЗАКІНЧЕННЯ
Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, у Кременчуці відбувся загальноміський мітинг. У прийнятій резолюції говорилося, що трудящі міста готові грудьми стати на захист рідної Батьківщини. Мітинги проходили на всіх підприємствах і в установах. Промисловість міста перебудовувалася на воєнний лад, почала виготовляти продукцію для потреб фронту.

Під керівництвом міського комітету партії було створено 4 винищувальні батальйони. Основним ядром їх становили комуністи і комсомольці. На спорудженні оборонної лінії Кременчука щоденно працювало близько 9 тис. чоловік.

Бійці батальйонів і ополчення охороняли важливі об’єкти, проводили операції по ліквідації ворожих парашутистів, диверсантів і лазутчиків. У районі села Заруддя Кременчуцького району перший батальйон розгромив і знешкодив групу німецьких парашутистів.

При виконанні бойового завдання особливо відзначилися командир батальйону Г. С. Сіряченко, командири взводів — Н. П. Пеуткін, I. С. Мужайло, політрук І. М. Соколовський, фельдшер Олександра Гаркавенко, яка замінила пораненого бійця біля кулемета і відбила атаку фашистів.

Як тільки стало відомо, що фашисти прорвалися до Дніпра і хотіли з ходу форсувати ріку, кременчуцькі ополченці зайняли оборону на околиці правої частини міста. 7—8 серпня в районі Гострої могили відбулися запеклі бої з німецькими окупантами. Разом з військовими частинами місцевого гарнізону народні ополченці героїчно відбили ворожу навалу і самі перейшли в контратаку, відкинувши фашистів до станції Павлиш. Газета «Правда» писала: «Об 11 годині вечора ополченці зустрілися з фашистськими частинами. Не давши опам’ятатися знахабнілому ворогу, народні ополченці кинулись у бій. Приголомшені, очевидно, несподіваною зустріччю, фашисти втекли». В цих битвах відзначився полк ополченців вагонобудівного заводу.

9 серпня гітлерівці відновили наступ. Мужні патріоти відбивали одну атаку за другою, виявляючи чудеса героїзму. Потрапивши в оточення, політрук роти Павло Ярина штиком і прикладом відбивався до останнього подиху, але живим у полон не здався. Командир батальйону І. Ф. Торубара з гранатою пробрався до німецького кулемета і знищив його обслугу. В цьому бою ворожа куля обірвала життя відважного командира. Боєць В. Ф. Шпехт, член партії з 1920 року, з групою товаришів відбив у фашистів два кулемети, міномет і знищив багато окупантів. До останнього снаряду вела вогонь гармата, яку обслуговувала група бійців на чолі з командиром І. Ю. Буличовим.

Особливо запеклі бої точилися на підступах до моста через Дніпро. Під командуванням молодшого лейтенанта А. Г. Гольдфарба 22 бійці кілька разів відбивали фашистів.

Але під натиском фашистських дивізій хоробрі захисники Кременчука відступили на лівий берег Дніпра. Бійці народного ополчення увійшли до складу 297-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.

Більше місяця йшли запеклі бої під Кременчуком. У ці дні партійна організація міста вживала заходів, щоб вивезти на Схід людей і матеріальні цінності. Хоч евакуація проходила під безперервним артилерійським обстрілом та бомбардуванням з повітря, залізничники з честю виконали свій патріотичний обов’язок. Для евакуації заводів міський комітет ЛКСМУ організував 35 вантажних комсомольсько-молодіжних бригад.

У ніч на 31 серпня фашистам вдалося форсувати Дніпро в районі села Келеберди. Радянським військам, які захищали Кременчук, загрожувало оточення, за наказом командування 8 вересня вони залишили місто. За хоробрість і героїзм, виявлені при обороні Кременчука, нагороджено орденами 112 і медалями 609 чоловік.

9 вересня 1941 року озвірілі фашистські банди вдерлися в місто. Лихо і смерть принесли вони населенню. В Кременчуці було створено 3 табори для військовополонених. Від катування й голоду в них щодня вмирали десятки радянських людей.

Про нелюдське ставлення до військовополонених розповідає очевидець Т. К. Жванія. «В лютому 1942 року лікар табору німець Орлянд викликав до себе військовополоненого лікаря Булачника. Під час допиту він вивернув йому руки, зламав стегно, виколов очі і наказав розстріляти». В одному з таборів було розстріляно радянського патріота Л. А. Силіна, який створив госпіталь для військовополонених у селі Вереміївці (Чорнобаївський район) і врятував життя багатьом радянським людям.

У місті з кожним днем зростав патріотичний рух народних месників. У день 24-ї річниці Жовтня невідомі патріоти підняли червоний прапор над пам’ятником борцям за владу Рад і відновили на ньому напис, який знищили фашисти.

У грудні 1941 року в фашистському таборі військовополонений лікар Т. К. Жванія створив підпільну групу. Його помічниками були лікар О. Я. Климов, медсестри 0. С. Скоморох та М. А. Кутовська. Згодом Жванія втік з табору і продовжував підпільну роботу в місті. Він встановив зв’язок з головним лікарем міської лікарні В. К. Костянтиновичем, лікарем Л. Н. Шарашенідзе. За їх допомогою вдалося визволити багато військовополонених, більша частина яких влилася до партизанських загонів.

На початку 1942 року в місті активно працювала антифашистська група, керована М. І Ромашкіним та І. О. Лісненком. Вона об’єднувала понад 30 патріотів. У районі пристані і залізниці патріоти збирали зброю, приймали зведення Радінформбюро, поширювали листівки. Для встановлення зв’язку з народними месниками Києва туди посилався член підпільної групи Михайло Опанасенко. Підпільники виготовляли документи, з допомогою яких вдалося вирвати з фашистського полону багатьох червоноармійців.

У ніч на 22 грудня 1942 року учасники антифашистського підпілля зібрались на квартирі Ганни Бойправ по вулиці Бутиріна 19, де обговорювали чергові завдання. В цей час фашисти і поліцаї оточили будинок і всіх заарештували. У застінках гестапо осліп Микола Ромашкін. Його товариші ледве трималися на ногах. Але страшні тортури не зламали волі патріотів. Перед розстрілом Ромашкін вигукнув: «Ви нас уб’єте, але ми не станемо на коліна! Переможе наша армія, наш народ!».

У Крюкові діяла група під керівництвом робітника вагонобудівного заводу комуніста Г. Ф. Петька. До її складу входили Василь Кораблін, його дочка комсомолка Люда, Дарія Нестаулова, Костянтин Шпарчинський, Павло Гордієнко та інші. Підпільники мали зброю, боєприпаси. Вони виводили з ладу німецькі гармати, перерізали телефонні дроти, випускали бензин з цистерн, засипали пісок в букси вагонів. Зрадники навели фашистів на слід групи. На початку 1943 року після жорстокого катування патріотів розстріляли.

Серед розстріляних була і молода комсомолка Люда Корабліна. Її довго катували, при ній розстріляли батька, матір і маленьку сестричку, але Люда не сказала, кому носила патрони. І коли німець націлився в її гаряче серце, нескорена дівчина сказала: «Народ не вбити, він буде вільний!».

Коли кременчужани відзначали 20-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною, міську школу № 6, де вчилася Люда Корабліна, було названо її ім’ям.

Як не лютували фашисти, але добитися для себе спокою в тилу не могли. На місце загиблих ставали інші патріоти. В Крюкові утворилася нова підпільна група «Дніпровець». Її діяльністю керував комуніст I. X. Харченко. Патріоти встановили зв’язок з підпільниками Олександрії, Херсона та інших міст. З приходом радянських військ члени групи влилися в 960-й стрілецький полк.

Підпільних груп у Кременчуці було багато. Всі вони становили бойову силу, яка завдавала ударів фашистським окупантам. Група комуніста В. М. Остапенка 6 червня 1943 року на перегоні Кременчук—Криси висадила в повітря військовий ешелон з фашистами. Активними помічниками Остапенка були М. О. Лисенко, 3. О. Іцкевич-Поплюйченко, Г. К. Воля, Б. І. Постоев, П. І. Коганзон-Козубенко та інші.

Групою «Патріот Батьківщини» керували І. І. Бузько і С. Ф. Хейло. Частина цієї групи влітку 1943 року вийшла з міста, знищила ворожі пости в селі Івках і забрала цінні розвідувальні дані про розташування фашистських частин та передала їх розвідникам Червоної Армії. В складі 33-го гвардійського полку підпільники вели бої за визволення Кременчука.

В тилу фашистів енергійно діяли комсомольці. Влітку 1942 року в місті і навколишніх селах було створено кілька комсомольсько-молодіжних груп, які об’єднував підпільний комсомольський комітет на чолі з О. А. Кривицьким. До складу комітету входили: Г. В. Шавва, В. І. Орел, О. П. Пацюк, М. Й. Валь, М. В. Зозуля та інші. Комсомольці мали кілька радіоприймачів, слухали передачі з Великої землі і розповідали населенню про все почуте. Вони врятували сотні юнаків і дівчат від німецької каторги. У вересні 1943 року групи перейшли до активних диверсійних дій і утворили партизанський загін, комісаром якого було обрано комуніста І. М. Подорвана. З наближенням Червоної Армії загін захопив Воронінську поромну переправу через Дніпро, спалив міст на Київському шосе і потопив катер з окупантами.

Фашисти відчували, що під ними горить земля. 27 вересня 1943 року на ближчі підступи до Кременчука вийшла 5-а гвардійська армія. Почалися запеклі бої, які тривали три дні. І хоч 8-й німецькій армії Гітлер наказав будь-що утримати плацдарм на лівому березі Дніпра, але встояти проти штурму радянських патріотів вона не змогла. 29 вересня столиця нашої батьківщини Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат на честь визволення Кременчука.

На відзначення здобутої перемоги дивізіям і полкам, які визволяли місто, присвоєно найменування «Кременчуцьких». А Полтавську стрілецьку дивізію нагороджено ще орденом Червоного Прапора. Назви цих військових частин золотими буквами написані на новому будинку міської Ради депутатів трудящих. На заводах і фабриках, у навчальних і культурно-освітніх закладах встановлені меморіальні дошки з іменами тих, хто віддав життя за перемогу над фашистами. На честь героїв названі вулиці, школи, бібліотеки. В одному з парків міста споруджено пам’ятник загиблим патріотам у битві за визволення Кременчука.

На всіх фронтах боротьби з фашистами хоробро билися кременчужани. Комсомолець Костянтин Ємеляненко в боях за станцію Павлиш 25 листопада 1943 року повторив подвиг Олександра Матросова. Він закрив своїм тілом амбразуру дзота, щоб дати можливість своїм товаришам продовжувати наступ. Танковий підрозділ капітана О. Й. Халаменюка у братній Польщі в бою з ворожими військами знищив 5 фашистських танків. Машина командира зайнялася полум’ям, врятуватись було неможливо. Тоді він ще протаранив німецький танк і загинув смертю хоробрих.

За участь у боях під час Великої Вітчизняної війни тисячі кременчужан нагороджені орденами і медалями СРСР. 8 відважних патріотів удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це — полковники Е. Д. Готліб і М. С. Новохатько, майор 0. А. Блувштейн, капітан О. Й. Халаменюк, лейтенанти І. І. Ткаченко і М. М. Молочников, старший сержант П. С. Приходько.

На місці квітучого, зеленого Кременчука фашисти залишили руїни і згарища. Військовий кореспондент газети «Правда» Борис Полевой писав тоді: «Відступаючи, німецькі мерзотники все ж встигли підпалити місто. Зараз, коли пишуться ці рядки, на місто, на Дніпро спустилась густа темінь.

Підпалений німцями Кременчук горить, як палаючий факел. Його заграву видно за десятки кілометрів».

За час окупації фашисти замучили і розстріляли в Кременчуці 97 тисяч військовополонених і жителів міста, 10 тисяч кременчужан вигнали на німецьку каторгу. Вони пограбували і зруйнували всі промислові підприємства, культурно-освітні заклади, комунальне господарство, історичні пам’ятні місця. Окупанти знищили залізничний вузол, пристань на Дніпрі, електростанцію, зруйнували 97 проц. міського житлового фонду (1150 державних і 2898 приватних будинків). Загальна сума збитків, заподіяних місту, становила понад мільярд карбованців.

Фашисти ще обстрілювали місто, а в ньому вже відроджувалось життя. Почала працювати міська Рада депутатів трудящих. На 20-й день після визволення електростанція дала перший струм, махоркова фабрика — першу махорку для бійців. Відбудували своє зруйноване господарство залізничники, відкрилися школи, лікарні, дитячі садки і ясла.

До річниці визволення міста від фашистів було закінчено відбудову першої черги залізничного вузла. Колектив вагонобудівного заводу рапортував про закінчення першої черги вагоноскладального цеху. Почав діяти завод дорожних машин. Шкіряний завод за рік випустив продукції удвоє більше, ніж заплановано. Шпалопросочувальний завод досяг довоєнного рівня випуску продукції. Працювала суконна фабрика. Портовики підняли з дна Дніпра 77 затоплених суден і 33 з них відремонтували.

Методом народної будови за 9 місяців було споруджено залізничний вокзал. Для його будівництва трудящі вибрали з руїн понад мільйон цеглин.

Значну допомогу у відродженні Кременчука трудящим міста подавали братні народи всього Радянського Союзу. З Тули надійшли токарні верстати, з Ленінграда і Риги — тисячі тонн металевих конструкцій. На відбудову промислових підприємств приїхали фахівці з Москви, Молдавії, Туркменії, Башкирії та інших союзних республік.

Трудівники міста енергійно включилися у всенародне змагання за виконання післявоєнної п’ятирічки за чотири роки. Передові робітники і цілі колективи працювали з випередженням графіка.

Завод дорожніх машин виконав п’ятирічний план за 3 роки і 11 місяців. Випуск продукції збільшився порівняно з довоєнним часом на 23 проц., продуктивність праці — на 47 проц.1 2. Електрозварниця заводу В. І. Редько із своїм п’ятирічним завданням справилась за 2 роки і 3 місяці.

Поряд з виготовленням промислової продукції розгорталася реконструкція підприємств. Один за одним зводились нові корпуси цехів на вагонобудівному і шкіряному заводах, взуттєвій і тютюновій фабриках, м’ясокомбінаті. Виріс новий мостовий завод, який постачав конструкції для будівництва мостів на Дніпрі, Волзі, Даугаві та інших річках нашої країни.

В 1949 році кременчужани здали в експлуатацію двоярусний сталевий міст через Дніпро. Це чудова архітектурна прикраса, гордість жителів міста.

План четвертої п’ятирічки всі підприємства Кременчука виконали достроково. Уже в 1950 році рівень промислової продукції перевищив довоєнний на 8 процентів.

Новими сторінками поповнився літопис міста в період грандіозного спорудження Кременчуцької ГЕС. Розпочалося будівництво в травні 1954 року на відзначення всенародного свята — 300-річчя возз’єднання України з Росією.

На Подніпров’ї стояли погожі весняні дні, пишно зеленіли дерева, цвіли сади. Саме в цю пору до села Таборища — за 12 км вище Кременчука — приїхали перші будівники. Вздовж Дніпра встановили палатки, з’явилися склади з будівельними матеріалами і знаряддям, загуркотіли машини. Перед будівельниками стояло завдання: перемістити 80 млн. кубометрів грунту, укласти понад 1,2 мли. куб. метрів бетону і залізобетону, змонтувати 20 тис. тонн металоконструкцій.

На будівництво ГЕС Кременчук послав кращі бригади фахівців, міський комітет партії направив туди досвідчених комуністів-пропагандистів, які проводили виховну роботу, організовували соціалістичне змагання. Робота йшла з великим напруженням. Інженери й техніки сміливо вирішували складні технічні проблеми. Вперше в Радянському Союзу тут було здійснено спорудження гідровузла без машинного залу. Це прискорило пуск ГЕС і зекономило державі 7 млн. карбованців.

Незабутньою датою стало для будівників 4 жовтня 1959 року. Понад 200 самоскидів з гуркотом скидали у воду каміння. І Славутич того ж дня був перекритий. Вода почала наповнювати Кременчуцьке море. У грудні того ж року ГЕС дала перший струм, а наступного року — працювали всі 12 агрегатів. Колектив справився з почесним завданням на два роки раніше строку.

Коли ще в розпалі ішло будівництво Кременчуцької ГЕС, трудящі міста водночас розгорнули битву за втілення в життя нових завдань, поставлених перед ними семирічним планом розвитку народного господарства СРСР. У всенародний рух за індустріалізацію міста включилося понад 50 тис. кременчужан.

У свій час Кременчуцький мостовий завод було реконструйовано на комбайновий. Він дав сільському господарству понад 14 тис. комбайнів. У 1958 році його почали перебудовувати на автомобільний завод. Але незабаром виникли труднощі у виготовленні штампів, відставав пресовий цех. За пропозицією комуніста А. І. Поздняка робітники добровільно після зміни працювали в цеху ще 2—3 години. На честь дружби і солідарності кременчуцькі підприємства надіслали сюди на виручку своїх кращих слюсарів, токарів та інших фахівців. На допомогу кременчужанам приїхали спеціалісти з Мінського, Горьківського і Ярославського автозаводів.

Спільними зусиллями труднощі були переборені. І вже на першотравневій демонстрації 1959 року попереду колони автозаводців їхав великовантажний автомобіль. Через 4 роки із заводського конвейєра зійшли десятки тисяч машин.

Автомашини кременчуцької марки працюють не лише в Радянському Союзі, а й у 30 країнах світу — Афганістані, Фінляндії, Угорщині, Кубі, Алжірі та інших.

Докорінно змінився вагонобудівний завод. На цьому підприємстві запроваджено систему безперервного оперативного планування, а також бездефектного виготовлення продукції. З потокових ліній складальних цехів сходять великовагові вагони на роликових підшипниках, суцільнометалеві 62- і 90-тонні вагони для перевезення цементу і вугілля, платформи під цистерни, очеретозбиральні машини і електромостові крани. За останні роки колектив заводу освоїв і розпочав масове виробництво вагонів вантажопідйомністю на 100 тонн.

Макети кременчуцьких вагонів експонувалися на багатьох виставках Радянського Союзу і за кордоном — у Нью-Йорку, Марселі, Загребі. На міжнародній виставці в Брюсселі (1958 рік) удостоєна Золотої медалі модель 93-тонного піввагона. Кременчуцький завод став великим індустріальним підприємством, де широко запроваджена механізація і автоматизація виробничих процесів.

В 1961 році поблизу Кременчука розгорнулося будівництво одного з найбільших у Європі нафтопереробного заводу. Експлуатація його першої черги, яка стала до ладу влітку 1966 року, дала країні бензин, гас та інші нафтопродукти. Водночас із будівництвом нафтоперегонного заводу почалося освоєння Кременчуцької магнітної аномалії, що відкриває перед містом ще більші перспективи економічного і культурного розвитку.

З великими труднощами зводились корпуси сажового заводу. Будівельний майданчик цього підприємства був розміщений за містом, на голому степу. Сюди незручно було добиратися людям, возити будівельні матеріали. Особливо діставалося монтажникам. Саме взимку 1964 року їм довелося на висоті 20 метрів встановлювати залізобетонні колони і з’єднувати їх балками. Холодні вітри пробирали їх до кісток. Але вони працювали терпляче і наполегливо. Начальник управління «Енергобуду» Л. С. Ковтун міцно згуртував колектив будівельників, уміло використовував техніку. На 6 місяців раніше строку із заводського подвір’я машиніст тепловоза М. І. Шишко вивіз перші сотні тонн кременчуцької сажі.

За семирічку в Кременчуці були споруджені ще нові заводи залізобетонних шпал і вапняно-кремнеземистих виробів, домобудівний комбінат, колісний завод і ряд інших підприємств.

У грудні 1965 року прийняв промислове навантаження перший блок Кременчуцької теплоелектроцентралі.

Швидкими темпами розвивається легка промисловість Кременчука. Взуттєва фабрика на рік стала давати 2,5 млн. пар взуття, трикотажна фабрика — 9 млн. одиниць виробів. До виготовлення нових видів меблів перейшов деревообробний комбінат. Тільки за роки семирічки на заводах і фабриках міста освоєно понад 600 видів нової продукції.

Загалом у Кременчуці за семирічку збудовано 14 нових промислових підприємств і реконструйовано 10. Всі вони оснащені сучасним найновішим технічним обладнанням. Промислова продукція міста експортується в 45 країн світу.

За успішне виконання виробничих завдань семирічки 461 кременчужанина у 1966 році нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.

Індустріалізація Кременчука, яка неослабними темпами розгортається і в новій п’ятирічці, вносить великі зміни в зовнішній вигляд міста, сприяє зростанню населення, піднесенню його добробуту і культурного рівня. Якщо в промисловості і на будовах у 1939 році працювало 14 тис. чоловік, у 1958 році — 42 тис., то в 1966 році — 82 тисячі. За семирічку в місті побудовано 384,4 тис. кв. метрів житлової площі, що збільшило вдвоє весь міський житловий фонд. За цей же час споруджено 1322 індивідуальні будинки. Навколо великих підприємств з’явилися цілі житлові масиви. Високі будинки виросли на центральних вулицях міста. Ще не так давно вулиця ім. Героя Радянського Союзу О. Й. Халаменюка була незабрукована, з одноповерховими будинками. Тепер тут серед розлогих дерев височать 5-поверхові будинки, чудовий готель «Дніпровські зорі» на 240 місць. Уся вулиця заасфальтована, по ній курсують тролейбуси.

Поліпшується робота міського транспорту. Новий автобусно-таксомоторний парк має 154 автобуси і 60 легкових таксі. За день машини парку перевозять 80 тис. пасажирів. З міста йдуть автобуси до сіл району, до Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Кривого Рогу та інших міст республіки.

Значно розширилась торговельна сітка, яка на 1 січня 1967 року мала 445 магазинів і ларків, 175 підприємств громадського харчування. Популярним став новий будинок торгівлі, де є універмаг, гастроном, ресторан, кафе.

Помітно зросла в місті мережа лікувально-профілактичних та дитячих закладів. Зараз тут є 6 лікарень на 1205 ліжок, 4 диспансери, санітарно-епідемічна станція, поліклініки, амбулаторії та інші лікувальні заклади, де працюють 326 лікарів і близько тисячі фахівців середнього медичного персоналу.

Високий авторитет завоювали заслужені лікарі УРСР М. П. Поспелов, М. В. Димара, В.Т. Федько, Р. М. Каганова, В. С. Маневський, кандидат медичних наук М. А. Диканський. Більше 50 років життя присвятив лікуванню людей доктор медичних наук О. Т. Богаєвський (1848—1930 рр.). З 1888 року до смерті він працював у Кременчуці, виховав цілу плеяду хірургів. Серед них відомі медики — професори О. М. Ольшанський та А. А. Чайка. Перу Богаєвського належить 85 наукових праць, вчений брав участь у міжнародних хірургічних з’їздах.

Значні кошти в Кременчуці йдуть на народну освіту. В сітку навчальних закладів міста входять 24 масові школи, 6 шкіл робітничої молоді, музична школа, 6 технічних училищ, медичне училище, машинобудівний, залізничний, гірничорудний і авто механічний технікуми, загальнотехнічний факультет Полтавського інженерно-будівельного інституту, консультативний пункт Українського заочного політехнічного інституту, училище цивільно-повітряного флоту. Всіма видами навчання охоплено близько 30 тис. чол., не рахуючи заочників. У міських школах працює понад 1000 вчителів. Серед них — заслужені вчителі республіки І. П. Манженко, Н. Д. Бочко, М. М. Кулішов, С. М. Бойченко.

Вчителі міста творчо використовують спадщину видатного радянського педагога А. С. Макаренка, який вчився і працював у Кременчуці. Після закінчення Кременчуцького міського училища і педагогічних курсів при ньому він з 1905 по 1911 рік учителював у Кременчуцькому двокласному залізничному училищі. Шануючи пам’ять свого земляка, в 1953 році в будинку, де жив видатний педагог, створено меморіальний музей А. С. Макаренка. Його іменем названо одну з вулиць міста.

З культурно-освітніх закладів у Кременчуці тепер діють 13 палаців культури і клубів, 5 кінотеатрів, 8 стадіонів, Будинок піонерів, Будинок техніки, 64 бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 1 млн. книг.

На підприємствах і в культурно-навчальних закладах працюють 175 колективів художньої самодіяльності, в яких бере участь понад 3,5 тис. ентузіастів. За творчі успіхи драматичному колективу клубу вагонобудівного заводу присвоєно звання народного самодіяльного драматичного театру.

На початку 1966 року у квартирах трудящих було 20 тис. радіоприймачів, 18 тис. радіоточок, 15 тис. телевізорів. Кременчужани передплачують 200 тис. газет і журналів. У місті видаються: міська газета «Кременчуцька зоря», районна газета «Перемога», 5 багатотиражних заводських газет та понад 800 стінних газет.

У фонд радянської культури свою творчу лепту вносять визначні діячі літератури і мистецтва, які народилися або жили й працювали в Кременчуці. Тут народилися письменники Давид Вишневський і Емануїл Казакевич, композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР А. І. Віленський, скульптор Я. С. Ражба, музикознавець, заслужений діяч мистецтв УРСР М. М. Геліс, писав свої ранні твори А. В. Головко, розпочинав театральну діяльність заслужений артист УРСР М. Г. Шостак.

У Кременчуці в свій час вчився О. А. Леонов — льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу. Тепер у місті живуть 8 Героїв Радянського Союзу — О. Д. Барвинський, М. П. Гугнін, Й. Д. Корольов, С. С. Конюхов, С. С. Фаткін, М. Д. Циплухін, В. Н. Чижов, С. П. Шпаковський і 3 Герої Соціалістичної Праці — Н. С. Шаповал, С. Н. Заїченко, М. П. Чередій.

На кременчуцьких підприємствах працюють депутат Верховної Ради СРСР, електрообмотниця автомобільного заводу Людмила Пшенична і депутат Верховної Ради УРСР, слюсар вагонобудівного заводу Віра Ващенко.

Чудові перспективи відкриваються перед Кременчуком у новій п’ятирічці. Місто збагатиться корпусами промислових підприємств, розшириться потужність нині діючих фабрик та заводів. За роки п’ятирічки завершиться будівництво нафтопереробного заводу, Дніпровського гірничозбагачувального комбінату, ТЕЦ, заводу литва і штамповок. Подвоїться випуск автомобілів, у 5 разів більше даватиме продукції сажовий завод. Промислові підприємства міста освоять десятки видів нових виробів.

Багато буде зроблено для поліпшення житлово-побутових умов кременчужан, для піднесення їх культурного рівня. Планується здати в експлуатацію 673 тис. кв. метрів житлової площі. Центром житлово-цивільного будівництва стала нагірна частина міста, звідки відкривається широка панорама всього Кременчука і його околиць. Зведення в цьому районі 9- і 12-поверхових будинків змінить весь архітектурно-художній силует міста.

Передбачається будівництво нових шкіл, лікарень, 3 кінотеатрів, Палацу культури, політехнічного інституту, музичної школи, санаторію. Тролейбусна лінія зв’яже лівобережну частину міста з правобережною. Закінчуються реконструкція міської електростанції і газифікація міста.

Кременчужани з ентузіазмом трудяться, щоб втілити в життя ці накреслення. На підприємствах буяє творча ініціатива, народжуються цінні починання. Взуттевики стали ініціаторами походу за економію сировини, автозаводці кинули клич: «До 50-річчя Радянської влади — жодного відстаючого виробничника».

Творчу енергію кременчужан у боротьбі за побудову комунізму скеровує міська партійна організація, яка нараховує 10949 комуністів, об’єднаних в 178 первинних партійних організаціях1. Разом з комуністами на трудовому фронті працюють 19 200 комсомольців, 95 тис. членів професійних спілок.

Кременчужани палко люблять своє місто і докладають усіх зусиль, щоб зробити його ще кращим, могутнішим.

Кременчук зростає на очах. Він — окраса всього Придніпров’я.
Г. С. БАРВІНОК, Д. Т. БІЛИЧЕНКО, Л. І. ЄВСЕЛЕВСЬКИЙ, П. Г. ПАУСТОВСЬКИЙ, П. М. ПУСТОВІТ, П. Ю. ЗАЙЧЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера К”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 19 гостей