ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЗМІЇВ (1976–90 – Готвальд) – місто Харківської області, райцентр. Розташов. на правому березі р. Сіверський Донець (прит. Дону) при впадінні в нього р. Мож, за 42 км від Харкова. Залізнична станція. Нас. 16,5 тис. осіб (2004).
Перші письмові згадки про Зміїв припадають на 12 ст. у зв'язку з походом новгород-сіверського кн. Ігоря Святославича проти половців.
Під час монголо-татарської навали місто було зруйноване.
В документах 16 та поч. 17 ст. згадуються Зміївський сторожовий пост, "Зміїве городище" та "Зміїв курган".
Після розгрому задніпровськими козаками на чолі з Кіндратом Сулимою крим. татар (1640) на березі р. Мож було засновано фортецю, яка невдовзі мала 7 великих чавунних гармат.
1669–1765 Зміїв – сотенне м-ко Харківського полку.
Козаки Змієва брали участь в антикріпосницькому повстанні під проводом С.Разіна та в Булавінському повстанні 1707–1709.
1764–65 у р-ні Змієва діяли гайдамацькі загони.
Від 1797 – повітове місто, центр Зміївського пов. Слобідсько-Української губернії, від 1835 – Харківської губернії.
Від 1923 – райцентр Харківської округи (від 1932 – Харків. обл.).
Від 1928 – с-ще міськ. типу.
В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 окупований гітлерівцями від 22 жовт. 1941 до 17 серп. 1943.
Від 1948 – місто.
У Змієві народився двічі Герой Рад. Союзу З.Слюсаренко.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗМІЇВ, місто, харківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Зміїв — місто районного підпорядкування, центр Зміївського району, розташоване при впадінні річки Можу в Сіверський Донець, за 42 км від Харкова, зв’язане з ним електрифікованою залізницею Харків — Донбас та асфальтованим шосе. Населення — 14,9 тис. чоловік.

На території міста Змієва та поблизу нього збереглися рештки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI ст. н. е.).

Перші письмові згадки про Зміїв припадають на XII століття. За свідченням літописів, новгород-сіверський князь Ігор Святославович, ведучи боротьбу проти половців, використовував ряд городищ вздовж Дінця, серед яких було і Зміївське. Але під час татаро-монгольської навали воно було зруйноване. У другій половині XVI століття на цьому місці згадується Зміївський сторожовий пост. В царському указі 1571 року намічено шлях сторожових роз’їздів від Путивля до річки Можу і вниз до «Змієва кургану». «Змієве городище» та «Зміїв курган» згадуються і в «Книге Большому Чертежу» (1627 р.). В 1640 році Кіндрат Сулима з загоном задніпровських козаків наголову розгромив татар, що кочували по річках Можу та Мерлі, і взяв у полон хана Аксака. Тоді ж козаки поставили постійну варту, а згодом заснували і невелику фортецю. В царському указі від 23 березня 1656 року воєводі Якову Хитрово було наказано поставити тут постійну фортецю і керувати «черкасами».

На ті часи Зміїв був досить значною фортецею. У 1668 році тут було 7 великих чавунних гармат, 290 ядер та багато пороху. І все ж татарам вдавалося захоплювати місто. Так було в 1688, 1689 та 1692 рр., коли Зміїв зазнав великих руйнувань. Остання татарська навала на місто була в 1736 році.

Великих бідувань зазнавало населення і під час численних епідемій. У 1718—1719 рр. та 1738 роді, наприклад, багато жителів Змієва загинуло від чуми.

Жителі міста займалися хліборобством, ремеслами, торгівлею. Значну роль відігравали такі промисли, як бджільництво, рибальство, млинарство, гуральництво, селітроваріння.
За відомостями 1666 року багато жителів Змієва варили на Торських озерах сіль, причому, поряд з хазяями, тут були т. зв. «робітні люди», які за відповідну плату працювали на підприємців. У списках жителів міста за 1655 рік названі поіменно і старшини, і рядові «черкаси», які виконували ряд обов’язків щодо заможного козацтва, а за відомостями 1665 року населення Змієва поділялося на «пашенних черкас» та міщан; у документах 1680 року тут значаться, поряд з іншим населенням, козаки полкової та городової служби.

Про соціальну структуру населення Змієва того часу свідчать і дані перепису 1732 року. В ньому проживало 1474 чоловіки. З них козацької старшини і козаків — 225, підпомічників — 1001, шинкарів і «робітних людей» — 125, «підданих черкасів» — 1094.

Рядове козацтво, міські низи брали активну участь в антикріпосницьких виступах. У 1661 році воєвода Змієва скаржився уряду на непослушенство його «ратних людей» та українських поселенців.

У жовтні 1670 року зміївські козаки приєдналися до загонів донських і запорізьких козаків, яких очолював сподвижник Степана Разіна отаман Олексій Хромий. У Змієві ці загони об’єдналися з іншими, якими керував брат Степана Разіна — Фрол. Звідси розсилалися по містах і селах краю гінці, які розповсюджували від імені Степана Разіна «прелестные письма». Царський уряд жорстоко розправився з повсталими. Зміївському сотникові Панкрату Рябусі відрубали руки й ноги, а потім повісили його. Повісили також отамана Павла Сторожа й козака Івана Парасочина та багатьох інших. Однак антифеодальні виступи не припинялися. У 1707—1708 рр. зміївці взяли участь у повстанні під керівництвом Кіндрата Булавіна.

З посиленням кріпосного гніту класова боротьба все більше загострювалася. В 1764— 1775 рр. у районі Змієва діяли гайдамацькі загони. Особливо активізувалися вони в період селянської війни під проводом Омеляна Пугачова у 1773—1775 рр. У 1819 році трудящі Змієва взяли участь у повстанні, спрямованому проти аракчеєвських військових поселень.

Значні селянські заворушення були в Змієві і після реформи 1861 року. У Зміївському повіті «відрізки» становили 50 проц. загальної площі селянського землекористування. У володінні поміщиків залишалося 111 715 дес. землі, в користування ж селян передавалося 20 232 десятини.

Обурене селянство рішуче відмовлялося підписувати уставні грамоти, виконувати повинності, відбувати панщину. Для придушення цих виступів у повіт були направлені Харківська 6-а кавалерійська дивізія та Бєлгородський уланський полк. Заворушення тривали і в наступні роки.

Багато селян, пограбованих і розорених реформою, змушені були йти на заробітки у великі міста. В 1897 році у Змієві проживало всього 4650 чоловік, проти 1833 року населення зросло тільки на 242 чоловіки.

Через 40 років після реформи внаслідок розорення господарств та родинних поділів селянські наділи в Зміївському повіті, які становили 3—4 десятини, перетворилися на мізерні клаптики по 6 кв. сажнів на душу. Про тяжке становище селян свідчить і різке зменшення в їх господарствах кількості худоби. В 1863 році у Змієві налічувалося 250 коней і 430 голів великої рогатої худоби, а через 22 роки— у 1885 році — відповідно 210 і 360 голів.

Важким тягарем на плечі трудящого населення лягали різні податки і побори. У 1887 році, наприклад, на зміївську громаду припадало державних податків на суму 7558,4 крб., земельних повинностей — 1069,7 крб., страхових — 268,1 крб. До того ж стягалися ще волосні та сільські збори. За таких умов багато селян здавали свої наділи в оренду куркулям, а самі займалися поденною роботою.

У 1862 році в місті налічувалося 148 ремісників, серед них 15 кравців, 56 шевців, 3 столяри, 14 ковалів та інші. Через три роки було 159 ремісників, деякі з них мали найманих робітників і учнів. Тоді ж у місті було чотири невеликі підприємства — одна салотопня, дві чинбарні і одна олійниця.

До реформи у Змієві щороку збиралося три ярмарки. На початку 60-х рр. XIX століття їх уже було чотири. Постійно діяли 15 крамниць, три винні льохи і три заїжджі двори.

В 1892 році стала до ладу паперова фабрика, а в 1899 році в місті вже було 6 підприємств, що мали 161 робітника, 5 підприємств належало братам Монаковим: паперова фабрика на 140 робітників, ремонтні майстерні, де працювало 8 робітників, дві мукомельні і сукновальня.

На найбільшому підприємстві міста — паперовій фабриці — виготовлявся обгортковий папір. Устаткована вона була двома громіздкими паровими котлами та малопродуктивною папероробною машиною. Майже на всіх процесах застосовувалась ручна праця. Більшість робітників фабрики становили селяни-бідняки Змієва та навколишніх сіл. Середній місячний заробіток робітника не перевищував 15 крб. Робочий день тривав 12 годин.

Пробудженню революційної свідомості трудящих міста сприяли члени соціал-демократичних організацій, вислані сюди з великих робітничих центрів. Тільки в 1900 році у Зміївському повіті під наглядом поліції жило 13 чоловік. Серед них робітник П. Р. Ткаченко, якого вислали з Харкова за участь у підготовці страйку на паровозобудівному заводі, Ф. В. Литовченко, висланий з Маріуполя за участь у революційному русі. Піднаглядні провадили революційну роботу серед місцевого населення. В 1902 році у Змієві поширювалися соціал-демократичні прокламації та листівки.

Революційна діяльність у місті особливо посилилася в 1905 році. Великі страйки батраків відбувалися в повіті — в маєтках поміщиків Суковкиних, Лихачових, Захаржевських, Кенігів, Роттермундів, Вейссе та інших. Страйки відбулися і в Змієві. Майже тиждень страйкували учні ремісничого училища.

Восени 1905 року до Змієва прибули роти Єлецького, Пензенського, Воронезького і Тамбовського полків, почались арешти. Тюрму переповнили запідозрені в революційному русі. Особливо лютував повітовий справник капітан Жилов. Він шмагав нагаями навіть ні в чому не винних хлопців і дівчат, які затримувались на вулицях після дев’ятої години вечора.

У 1906 році у Змієві і в ряді сіл повіту поліцією були виявлені друковані прокламації харківських більшовиків 1 2. Більшовики провадили роботу серед трудящих міста і в роки столипінської реакції.

Напередодні першої світової війни 30 травня 1914 року у Змієві було підпалено приміщення повітової землевпорядної комісії і знищено всі її документи.

Наприкінці XIX століття в Змієві діяли паперова фабрика, деревообробний, бричковий, спиртовий та цегельний заводи, дві смолокурні, кілька млинів, крупорушок та олійниця. Робітники, що працювали на цих підприємствах, зазнавали всіх страхіть капіталістичної експлуатації. Не кращим було становище і тих жителів міста, що займалися сільським господарством.

Справжніми хазяями міста були багаті поміщики — Лісевицькі, Суковкини, Стремухови, Фролови, Запольські, Кеніги, Роттермунди, Вейссе, банкіри Захаржевські, купці й фабриканти Монакови. Майже всі предводителі дворянства повіту походили з роду Суковкиних. Напередодні революції цю посаду зайняв запеклий монархіст і самодур С. Суковкин. На чолі поліції стояли справники-німці: барон фон Рауш, а потім Гедройц.

З міського бюджету виділялись мізерні фонди на розвиток освіти, охорону здоров’я та благоустрій. Чимало тих коштів потрапляло в кишені «хазяїв міста». Так, наприклад, на початку XX століття при щорічному асигнуванні на «лікарську частину» 15 тис. крб. фактичні витрати на утримання єдиного лікувального закладу — лікарні — становили менше 9—10 тис. карбованців.

У 1839 році інспектор Харківської управи відзначив, що в Змієві лікарня розташована в найманому, непристосованому, низькому й вологому приміщенні, що аптека дуже тісна і необладнана. В 1866 році земство почало будувати лікарню, але відкрили її тільки через 29 років. На першому поверсі містилась амбулаторія, на другому — стаціонар на 17 ліжок. Обслуговували лікарню один лікар та два фельдшери. При такому стані медичного обслуговування масові інфекційні захворювання були звичайним явищем. У 1888 році в Змієві від дифтериту померло 115, а в 1890 році — 733 чоловіки. Особливо високою була смертність серед дітей.

Переважна більшість трудящого населення не мала змоги вчитися. Напередодні революції у всіх учбових закладах міста навчалося близько 800 дітей з усього повіту: понад 500 чоловік у середніх школах — чоловічій та жіночій гімназіях, міському й реальному училищах; 300 дітей відвідували початкові школи і ремісниче училище. В 1861 році було створено жіночу прогімназію з шестирічним строком навчання на 120 чоловік. У 1910 році її перетворили на восьмикласну гімназію для дітей обох статей. За навчання треба було платити 25 крб. щорічно. Не менше 10 крб. коштували підручники. Крім того, за квартиру — 5—8 крб. щомісяця і 15—20 крб. на рік — за форму. Це було не під силу робітникам і селянам. У 1870 році відкрито церковно-парафіальну школу з трирічним строком навчання. Та більшість учнів навчалася тут менше року. З 57 учнів у 1886/87 навчальному році школу закінчили тільки 10 чоловік, решта пішла працювати вже після першого та другого року навчання. В 1901 році при кладовищенській церкві було створено ще одну невелику церковно-парафіальну школу, де дітей навчали напівписьменні дяки.

У 1894 році в місті відкрито ремісниче училище. У 1905—1907 рр. зміївське земство збудувало дві школи. Одна з цих шкіл у 1916 році була перетворена на чоловічу гімназію, друга — на реальне училище. Діти селян, робітників та ремісників училися здебільшого в парафіальних школах та ремісничому училищі.

У Змієві діяла тільки одна земська бібліотека, яка мала близько 500 книг. Користування бібліотекою було платним.

У місті було багато шинків, трактирів, пивних. Під час ярмарків людей розважали балаганні блазні. Взимку влаштовувались кулачні поєдинки — одна вулиця виступала проти другої. Часто це призводило до тяжких каліцтв.

Неблагоустроєний, з поганим плануванням вулиць, з великими калюжами, без каналізації та електричного освітлення — таким був Зміїв до революції.

Про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції трудящі міста дізналися в березні 1917 року, а наприкінці березня Харківську Раду було повідомлено про створення у Змієві Ради робітничих і солдатських депутатів. В середині квітня відбувся багатолюдний мітинг, в якому взяли участь 4500 чол. — тут були не тільки жителі міста, а й навколишніх сіл. З великою увагою слухали вони виступи представників Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів. Учасники мітингу постановили організувати 16 квітня вибори Рад у всіх волостях повіту. Зразу ж після мітингу була обрана Зміївська волосна Рада селянських депутатів.

Ще до революції на паперовій фабриці міста діяла підпільна група, зв’язана з більшовиками Харкова. Очолював її слюсар П. К. Геращенко. Крім нього, до цієї групи входили робітники фабрики І. І. Педенко, Я. К. Геращенко, К. К. Юркін, С. П. Соколов. Згодом група стала основою більшовицького осередку. Більшовики вели роз’яснювальну роботу серед мас, щоб ізолювати від них дрібнобуржуазні партії, які закликали очікувати Установчих зборів для розв’язання всіх важливих питань, у т. ч. і земельного. Під тиском зростаючого селянського руху волосна Рада 11 травня 1917 року вирішила взяти у своє розпорядження орендну орну землю та покоси дев’яти землевласників волості, Височинівського монастиря і двох церков Змієва, щоб передати її в оренду малоземельним селянам по ціні 5—8 крб. за десятину орної землі і 15 крб. за десятину сінокосу. 9 червня 1917 р. у волосну Раду з’явилися 15 представників селян з вимогою покласти край передачі в оренду за спекулятивними цінами покосів землевласниками Бурмистровим, Майбородою і Хорошівським монастирем. Рада вирішила взяти і ці покоси у своє відання.

Під впливом більшовиків 14 вересня 1917 року повітовий з’їзд Рад селянських депутатів прийняв резолюцію, в якій засуджував підготовлену буржуазією контрреволюційну змову генерала Корнілова. З’їзд висловив протест проти підвищення цін на хліб. Він також прийняв резолюцію про усунення з посади повітового комісара Тимчасового уряду Францевича «у зв’язку з невідповідністю його діяльності інтересам революційної демократії».

Радянську владу в місті було встановлено в грудні 1917 року. 21 січня 1918 року на засіданні Харківського губернського з’їзду Рад селянських депутатів повідомлялося про діяльність зміївських більшовиків, які розігнали міську думу і земство. Крім Ради, з ініціативи більшовиків був створений військово-революційний комітет, до складу якого увійшли П. І. Аров, А. Г. Левченко, М. В. Сівер, Т. О. Новиков і І. Є. Майстро. Незабаром більшовики очолили Раду. Головою Ради робітничих і солдатських депутатів був обраний І. Є. Майстро.

Під керівництвом більшовиків робітники запроваджували контроль на підприємствах, селяни брали на облік і розподіляли поміщицькі землі.

Під час наступу німецько-австрійських військ великий бій на станції вели червоногвардійські загони під командуванням Ф. А. Сергеева (Артема), К. Є. Ворошилова, М. О. Руднева, М. Л. Рухимовича, які проривалися з Харкова на Донбас. До них»приєдналися і більшовики Змієва3. Червоногвардійці міста, під командуванням Співакова та Мірошниченка, допомагали революційним загонам з Харкова пробиватися через Зміїв у напрямі до Царицина.

Німецькі окупанти, що 9 квітня захопили місто, грабували народне господарство, розправлялися з більшовиками та радянськими патріотами. їм всіляко допомагали різні націоналістичні, самостійницькі елементи, поміщики, що повернулися до Змієва.

І все ж, незважаючи на звірства окупантів, до літа 1918 року більшовики створили добре законспірований підпільний партійний осередок. Він об’єднував 17 чоловік.

Під керівництвом осередку було створено підпільний ревком, до складу його увійшли А. Г. Левченко, П. І. Аров, В. Г. Козирєв, П. І. Буценко, Ф. Г. Шевченко, І. М. Нанівець, П. І. Маковецький, А. Величко.

Під керівництвом ревкому партизанські загони М. В. Сівера та О. П. Ковальова на початку грудня 1918 року брали участь у визволенні Змієва і повіту від гетьманських військ, а пізніше — на початку січня 1919 року — від петлюрівців.

Після визволення міста революційний комітет, що вийшов із підпілля, вживав енергійних заходів для налагодження господарського та культурного життя. Активно діяла партійна організація міста — на 1 лютого 1919 року — вона об’єднувала 24 комуністів. У березні всі осередки міста налічували 32 члени партії і 56 співчуваючих.

Партійний комітет встановив зв’язок з комуністами сіл повіту. На 1 квітня 1919 року тут було 28 комосередків. При повітпарткомі було створено бюро роз’їзних агітаторів. Багатьох комуністів міста відряджали в села для організації допомоги місцевим осередкам. В середині квітня в повіті діяло 36 комуністичних осередків. Партійна організація повіту налічувала на цей час 63 члени партії, 28 кандидатів і 600 співчуваючих.

Комуністи проводили виховну роботу серед населення. Газета «Комунар» 16 березня 1919 року повідомляла, що у Змієві «збори, мітинги, лекції проходять дуже успішно, з великим пожвавленням».

Велика увага приділялася земельному питанню. Земельний відділ ревкому брав на облік поміщицькі землі, розподіляв їх серед безземельних. В цей час у повіті були створені і соціалістичні господарства — 3 комуни, 2 артілі, в яких об’єднувалось 200 чоловік. Вони одержали в своє розпорядження 780 десятин землі. 16 радгоспів мали 2527 десятин землі. Але переважну більшість поміщицьких земель було розподілено між трудящими селянами. Комуни та артілі займали тільки 0,11 проц. земельних площ повіту, 0,34 проц. землі належали радгоспам.

Колективні господарства створювали ентузіасти — більшовики, учасники революційних боїв, які прагнули жити по-новому, в основному колишні наймити, селяни-бідняки, які розуміли, що в кооперативах вони зможуть поліпшити своє матеріальне становище. Та перші соціалістичні господарства, як і Радянську владу, доводилося всіляко захищати від ворогів. Куркулі та їхні агенти, що виступали проти всіх заходів Радянської влади, зводили наклепи на комуни й артілі, розправлялися з більшовиками і пробиралися до Рад. У доповіді повітового виконкому за квітень 1919 року повідомлялося, що «на місцях почали з’являтися темні особи під назвою лівих соціалістів-революціонерів, які повели інтенсивну злочинну агітацію, перекручуючи зміст виданих декретів і розпоряджень влади, завдяки чому куркульство і контрреволюційні елементи почали піднімати голови».

У боротьбі проти куркульства важливу роль відіграли комітети бідноти. У квітні 1919 року вони діяли вже в усіх волостях повіту. Комбіди сприяли проведенню мобілізації до Червоної Армії, вилучали в куркулів лишки хліба і допомагали бідноті посівним матеріалом, дбали про засів усіх земель.

Зміївський повітовий партійний комітет, до складу якого входили М. Осипов, П. І. Воробйов, Т. О. Новиков, І. С. Любченко, писав до Харківського губпарткому, що «селянські маси в більшості усвідомили свої завдання, з’ясували зміст і значення соціальної революції».

Вибори до сільських, волосних і повітових Рад, що відбулися в березні — травні 1919 року, підтвердили зростаючий вплив комуністів на селянство. До складу виконкомів селяни Зміївщини «майже без винятку обрали комуністів».

На другий повітовий з’їзд Рад, який відбувся 22—26 травня 1919 року, від 360 тис. населення було обрано 130 делегатів. Серед них — 44 комуністи та 76 співчуваючих. До повітового виконкому увійшли тільки комуністи.

Велику увагу приділяла партійна організація Змієва проведенню продрозверстки. Для вилучення хлібних лишків у куркулів було створено кілька загонів. Один з них сформовано з числа комуністів і активних робітників зміївської паперової фабрики. Командиром було призначено секретаря фабричного партосередку Й. Ф. Скрупського. Більшість бійців цього загону, в т. ч. Й. Ф. Скрупський, М. С. Колісник, П. М. Стольник, І. Гирман та інші, героїчно загинули в боротьбі з куркулями. Партійна організація Змієва втратила багатьох комуністів. У лісі, поблизу села Мосьпанового, куркулі повісили комуніста Ф. Г. Дамріна, за селом Коробочкиним вбили комуніста П. І. Спесивцева, в селі Ленівці куркульська банда Маслова вбила організатора сільської бідноти комуніста М. С. Меліхова, іменем якого в серпні 1920 року названо село.

І все ж, незважаючи на шалений опір куркульства, вже в травні 1919 року у Зміївському повіті було зібрано за продрозверсткою 13 705 пудів хліба. Крім того, 6901 пуд хліба було передано червоноармійським частинам.

З наближенням до Харкова денікінців комуністи Змієва мобілізували всі свої сили на організацію відсічі ворогові. В місті було сформовано загін з 50 чоловік. В інформації повітпарткому зазначалося, що «всі члени Комуністичної партії мобілізовані. Усі вміють володіти гвинтівкою». Багато комуністів у ці дні вступили до лав Червоної Армії, декого з них залишили для підпільної роботи в тилу ворога. 20 червня 1919 року денікінці захопили Зміїв. Вони повернули поміщикам маєтки, капіталістам — підприємства, проводили політику національного гноблення, без суду і слідства розстрілювали трудящих.

В умовах жорстокого білогвардійського терору були створені партизансько-повстанські групи і загони. Один з них діяв поблизу сіл Лимана, Андріївки, Балаклії. Для сприяння просуванню загону, як повідомляв його командир у своєму донесенні, до сіл, розташованих біля Сіверського Дінця, було послано 12 партійних працівників. Далі в цьому документі говориться, що в розпорядженні загону є ще «до 30 партійних працівників, які будуть направлені в тил ворога для агітації і виступів».

Повстанці і партизани в ніч з 2 на 3 жовтня 1919 року влаштували аварію поїзда з денікінцями на лінії Зміїв — Ізюм. Разом з частинами Червоної Армії вони брали участь у визволенні Змієва. 23 грудня 1919 року в місті організовано ревком, що складався з трьох чоловік: В. А. Лобанова, Вєткова, С. С. Крилова. У квітні 1920 року ревком передав свої повноваження повітовому виконавчому комітетові в складі Н. С. Цезарєва, І. С. Любченка, М. І. Проценка, Т. О. Новикова, Ф. П. Мосьпана.

Швидко зростали ряди партійних організацій. На 11 лютого 1920 року в повіті зареєстровано 5 волосних комосередків. На початок червня партійні осередки міста налічували 45 членів, 10 кандидатів, а по селах — 40 членів і 117 кандидатів. Наприкінці червня діяли 14 волосних комосередків (міські осередки на цей час увійшли до складу волосних), 2 сільські, один ескадронний та один при повітовому військкоматі. До їх складу входили 139 членів партії та 148 кандидатів.

Під керівництвом комуністів згуртувалася і робітничо-селянська молодь. 15 лютого відбулись організаційні збори комсомольського осередку міста. Спочатку до його складу входило 57 чоловік. Було обрано комітет, який розгорнув роботу по створенню комсомольських організацій у селах. Секретарем комітету працював тоді Ф. П. Бугрименко. Вже у вересні в повіті діяло 8 комсомольських організацій.

На заклик партійного комітету робітники міста приступили до відбудови підприємств. Крім паперової фабрики, налагодили роботу бричковий завод, 2 смолокурні, кілька парових і водяних млинів, 12 крупорушок і олійниць, покрівельно-жерстяна та слюсарна майстерні.

Значну роль у відбудові господарства відіграли суботники — перші форми прояву нового, комуністичного ставлення до праці. Тільки з 1 по 7 травня 1920 року на відбудові Зміївської паперової фабрики працювало 165 робітників і 283 червоно-армійці, на обладнанні військового лазарету — 20 чол., дитячого будинку — 139 чоловік.

Особливу увагу комуністи приділяли земельному питанню. Керуючись ленінськими вказівками, вони послідовно здійснювали закон Всеукрревкому про землю, суворо стежили за тим, щоб конфісковані поміщицькі землі і частина куркульських були розподілені між трудящими селянами, організовували всебічну допомогу сільській бідноті в освоєнні цих угідь.

Міцною опорою партійної організації в розв’язанні всіх важливих політичних і господарських завдань були комнезами, організація яких почалась у повіті в травні 1920 року.

Велику допомогу трудящим Змієва у зміцненні Радянської влади подавав Харківський губернський партійний комітет. За рішенням губпарткому сюди прибули група партійних працівників і загін робітників. Серед прибулих був і X. X. Скрипко, обраний згодом секретарем повітового парткому. На цій посаді X. X. Скрипко працював до березня 1923 року. У 1920 році на допомогу трудящим Змієва прибула група тверських робітників.

Всю свою діяльність партійні та радянські органи повіту спрямували на здійснення рішень VIII Всеросійської партійної конференції, на зміцнення союзу робітничого класу і селянства. Робітники підприємств та працівники установ міста брали активну участь у розподілі поміщицьких та надлишків куркульських земель серед селянства. Під час проведення «тижня селянина» у вересні 1920 року повітовий партком організував 6 ударних груп, куди входили робітники підприємств Змієва. Вони відремонтували близько 7000 дрібних сільськогосподарських знарядь, 5 млинів, поширили серед селян 600 примірників різних брошур, 15 тисяч листівок, 220 плакатів. Було подано матеріальну допомогу 250 сім’ям червоноармійців і бідняків, роздано 90 тис. аршинів мануфактури, багато пудів солі, колісного мастила, ковальського вугілля, понад 25 тис. коробок сірників.

Ці та інші заходи зміцнювали довір’я трудящого селянства до робітничого класу та його партії.

Під час тижня «Незаможнику, на куркульського коня — проти Врангеля!», який провадився в повіті з 15 жовтня по 1 листопада 1920 року, на фронт було споряджено 45 добровольців, відправлено 306 коней, багато продовольства. Успішно було проведено і тижні «Червоного добровольця», «Допомоги фронту», «Добий Врангеля!».

У важких умовах громадянської війни Радянська влада багато зробила для розвитку культурно-освітніх закладів Змієва. Уже на початку 1920 року почалось навчання в трьох трудових школах. Відкрилися школи для дорослих. Згодом було створено ремісниче училище, реорганізоване в грудні 1920 року в автомоторний технікум. У місті працювали 7 клубів, бібліотеки-читальні.

Значну культурно-освітню роботу серед населення проводили комсомольці міста. За їх участю організовано міський клуб і при ньому драматичний, музичний, лекційний та газетний гуртки.

Було відновлено і розширено сітку охорони здоров’я, в місті діяли лікарня на 155 місць, амбулаторія, 2 зубні кабінети, , будинок санітарної освіти, дезинфекційний загін, будинок дитини на 35 місць, будинок матері й дитини, аптека.

Всю роботу по налагодженню господарського і культурного життя доводилося провадити в умовах жорстокого опору куркульства. Банди Стародубцева, Двигуна, Гурова, Кузнецова, Циби вбивали партійних та радянських працівників, тероризували населення. Три напади на повіт вчинили банди Махна. Активну участь у боротьбі з бандитами брали І. І. Сизранцев, Піголь, Ф. П. Мосьпан, І. А. Радченко, П. І. Воробйов, Г. А. Троїцька, І. С. Любченко, І. Є. Майстро, А. Г. Левченко та інші партійні і радянські працівники міста.

Після переможного завершення громадянської війни трудящі Змієва продовжували роботу по відбудові народного господарства, по соціалістичному перетворенню країни.

Палко вітали трудівники повіту запровадження нової економічної політики, яка забезпечувала дальше зміцнення союзу робітничого класу і селянства в будівництві соціалізму. 24 червня 1921 року 3-й Зміївський повітовий з’їзд КНС прийняв рішення, в якому одностайно схвалив «політику Радянської влади про заміну продрозверстки продподатком, товарообмін і відбудову промисловості» і обіцяв «усі сили віддати на проведення цієї політики в життя».

Комнезами подавали допомогу голодуючим, боролися з куркулями, які гноїли хліб та витрачали його на самогон. На основі закону від 2 березня 1921 року КНС запроваджували нове землевпорядкування, допомагали Радам виявляти і відбирати у куркулів землю понад трудову норму, розподіляти її між безземельними та малоземельними селянами. Ha 1 січня 1923 року були наділені землею 1027 безземельних господарств, 1571 малоземельному прирізали землі від 1 до 3 десятин і 13 господарствам — від 3 до 5 десятин.

Велику роль відіграли КНС у кооперуванні сільського господарства. Перша сільськогосподарська артіль у Змієві «Вільний плугатар» була створена в 1922 році. Вона об’єднала 49 бідняцьких господарств. Артіль мала спочатку 26 десятин землі, 11 коней, 13 корів, 6 плугів і 13 борін.

У 1923 році у Змієві було створено сільськогосподарське товариство. Його членами були селяни, які вирощували овочі і фрукти, а також ремісники, що працювали в майстернях по виготовленню кілець для колодязів, черепиці і цегли. Товариство допомагало селянам налагодити зразкове парникове господарство, переробляти і реалізувати сільськогосподарську продукцію. Товариство було учасником Зміївської сільськогосподарської виставки, його члени за високі врожаї овочів одержали премії і нагороди.

В 1924 році з ініціативи КНС було організовано сільськогосподарську артіль ім. В. І. Леніна, яка об’єднала 68 чоловік.

Розвиткові кооперативних форм господарства сприяли і радгоспи району, створені в 1920—1923 рр. Радгоспи ім. ВУЦВКу та «Донець» на практиці переконували селян у перевазі великих соціалістичних господарств.

Протягом 1921—1926 рр. було повністю відбудовано промислові підприємства Змієва. Налагоджено роботу на паперовій фабриці. У 1924/25 господарському році фабрика випустила паперу 534,5 тонни, в наступному — 731,1 тонни, що значно перевищувало довоєнний рівень виробництва. Тоді ж побудували електростанцію. З допомогою Харківської губпрофради вдалося придбати три старі двигуни загальною потужністю 22 кінські сили. Але вони були настільки спрацьовані, що вдалося пустити тільки один двигун потужністю 6 кінських сил. У клубах, будинках, читальнях, установах засвітилося понад 60 ламп. Яке було свято! Із сіл приїжджали дивитися на це диво. У 1923 році спорудили лісопильний завод, на якому працювало спочатку тільки 17 робітників. Завод виготовляв бруски, дошки, а також шпали для залізничного транспорту.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Гумилевский Дмитрий Григорьевич (Филарет). Змиевской уезд в «Историко-статистическом описании Харьковской епархии».

Город Змиев На правой стороне р. Мжа и Донца, в 40 верстах от г. Харькова. В «Книге большого чертежа» читаем: «речка Гомольша пала в Донец ниже Змиева Кургана, а от Гомольши до Абашкина кладязя вёрст с 8, а кладязь Абашкин пал в Донец ниже Гомольши». Далее: «а ниже Мжа на Донце Змиево городище, Змиев курган тож, от Мжа версты с 2, а ниже Змиева городища речка Гомольша, а на Гомольше городище Каменное, (Заметим здесь, что Гомольчанское городище известно было и путешественнику Гюльденштедту, который проезжал берегом Донца в 1774 г.; он определительно указывает место его. Говоря о местности между сл. Меловой и Нижним Бишкином, он пишет: «камней здесь на высоком берегу Донца нет, но в 5 верстах, на устье Гомольши, вблизи старинной крепости или городища, на правом берегу Гомольши надобно искать простой песчанный камень <Reise durch Russland>». Это известие показывает и то, что название Каменного Гомольчанскому городищу дано было по каменному грунту, на котором оно стояло) от Змиева верст десять, лесом подле Донца. А ниже Гомольши, на Донце Абашкин перевоз, от Гомольши версты с 3, с Крымской стороны на Русскую сторону».
Это описание местности Змиева и его окрестностей самыми названиями мест, русскими и татарскими, показывает, что когда-то, во времена очень давние, места Змиевские были населены русскими, а потом те же места заняли татары. И это было до того времени, как пришли на те же места переселенцы из-за Днепра – черкасы.
В 1640 г. Кондратий Сулима, с отрядом отважных заднепровских своих товарищей храбро напал на татар, рыскавших по речкам Мже и Мерлу, разбил их наголову, взял многих в план, в том числе хана их Аксака, а остальных прогнал в Донские степи. Окончив славное дело, он завёл постоянную стражу на речке Мже и устроил крепостцу. Эта крепостца, как составляющая передовую стражу против татар, скоро превращена в одну из самых сильных крепостей слободских. В 1668 г. в Змиевском укреплении видим 7 больших чугунных пушек, 290 ядер и множество пороху (В купчей записи 1685 г. видим «Змиевских пушкарей: Захарка Перекреста, Фёдора Скочка с товарищи». В 1681 г. Змиевской воевода писал генералу Косагову: «и буде выслать пушкарей вспех до одного (в Чугуев), в Змиеве городе в казенном погребе зелейной и свинцовой казны оберегать будет не кому»). Герасимов доносил, что «города Змиева церковь Успения Пресвятой Богородицы обветшала», хотя иконостас довольно ещё сохранился, и что, по объявлению Успенскаго священика, утварь Успенской церкви покупают в Цареборисов за 100 рублей, почему просил разрешения на продажу утвари с тем, чтобы деньги употребить «для исправления иконостаса в Соборной Троицкой церкви». Таким образом, Успенский храм существовал только до 1741 г. Но в последствии, вместо Успенского построен был храм Введения Богоматери во храме, известный с 1750 г. В акте 1691 г. видим подпись: «гор. Змиева Соборной церкви Протопопа Ивана Игнатьева». Соборным храмом города Змиева был то храм Покрова Пресвятой Богородицы, то храм Живоначальной Тройцы.
По царской грамоте, которую пометим мы ниже, нет сомнения, что Покровский храм в Змиеве существовал прежде 1668 г. или до опустошения Змиева шайками Брюховецкого. Потому, если в деле 1717 г. священник Назарий Иванов, по акту 1677 г. поповский староста, называется строителем Змиевского Покровского храма, то это значит, что первый Покровский храм во время бунта Брюховецкаго был сожжён, или разрушен, и о. Назарий был строителем второго Покровского храма. По акту 1685 г. известны Покровские священники: духовных дел староста Самуил Павлов и Афанасий Яковлев. Последний был внук о. Назария и после Ивана Игнатьевича был Змиевским протоиереем. Вдова Протопопа Афанасия, в 1717 г., к своей просьбе о том, дабы ей дозволено было приискать к Покровской церкви вакантного священника и, для прокормления четверых детей своих, пользоваться четвертою частию церковного дохода и помола с мельницы, приложила любопытное завещание. Вот оно: «Я, Ирина Кондратовна, вдова попадья Назарьева, оставшись во удовстве по небожчику Назарию, не имеючи соби в дому господаря, теди внука моего Афанасия, которого при соби держала преже не малый час, доховавши его розуму и росту, а хотячи того, иж бы по смерти моей, що есть кольвек маетку моего зосталого по небожчику Назарию, не пошло марне, усмотревши у отца Михаила, Священика Троецкого, дочери его, прибравши до любви, до животного приятельства, в союз сочетавши, полицаю ему, Афанасию, внуку моему дом свой власний, в котором я мешкаю сама, в Змиеве над р. Можью, а к тому дому моему млин на Донце стоячий, абы по смерти моей в том дому поменном и з млином никто жадной перешкоды и утирку не важился чинити, приятелей моих близких и далеких сукцессиев себе до того дому и
млину не знаходили, ни тересовлити не повинни были. На що для лепшей веры и певности дала есми сие мое писание при Покровскому Священнику, отцу Самуилу, да Захарию Гордеенку, да Павлу Котельвенку, да Захарию Кондратенку, м. сент. 6 д. 1681 року. К сему поступному письму Змиевского уезду села Артюховки поп Архангельский Андрей Павлов Андрузский, вместо Змиевской попадьи Ирины Покровской Назарьевой, по её велению, руку приложил». Эта запись объясняет собою содержание царской грамоты от 11 января 1695 года. Покровский деревянный храм существовал до 1808 г. В делах Консистории сохранилась царская грамота от 11 января 1695 г. с царским жалованием Покровскому Змиевскому храму. Помещаем её здесь. «От Великих Гос. Ц. и В. К. Иоанна Алексеевича и Петра Алексеевича, всея В. и М. и Б. России Самодержцев, в Змиев Воеводе нашему Федору Ефимовичу Неронову. В прошлом 193 (1685) г. в нашей, Вел. Государей, грамате в Змиев к Воеводе Александру Тицу писано: гор. Змиева церкви Покрова Пресв. Богородицы с попа Самойлы, да с просвирницы Ирины, с оброчных их мельниц, оброчных денег, которые написаны за ними на оброк по окладу за прошлые годы, вперед имать не велено, и тот оброк из окладу выложить для того, что одна мельница в 176 (1668) г. разорена и созжена и ныне стоит пуста, а другою мельницею велено владеть им в место руги безоброчно и безпошлинно. – И ныне были челом нам, Вел. Гос., Змиевской поп Самойло, да просвирница Ирина с детьми: в прошлых де годах муж её Назарий построил на р. Мже мельницу, а другую на Сев. Донце. И с тех де мельниц велено им платить оброчныя деньги. А в прошлом 176 (1668) г., в измену Ивашки Брюховецкого, ту их мельницу, которая на р. Донце, изменники черкасы разорили и сожгли. И в прошлом 196 (1688) г. с тех их мельниц оброчныя деньги сложены и о том дана им наша, Вел. Государей, грамата, велено теми мельницами владеть им безоброчно, вместо руги. А в нынешнем 203 (1695) г. прислана наша, Вел. Гос., грамата из разряда в Змиев к Воеводе, велено на них с тех мельниц на прошлые годы и на нынешний 203 (1695) г. доправить оброчныя деньги, и нам, Вел. Госуд., пожаловать бы их, не велеть с тех мельниц по прежнему нашему Вел. Госуд., указу оброчных денег на них на прошедшие годы править и вперед имать, – для того, что одна мельница разорена, а другою мельницею велено владеть им вместо нашего Вел. Государей ружнаго жалованья. И мы, Вел. Гос., пожаловали гор. Змиева церкви Покрова Преосв. Богородицы попа Самойлу и просвирницу Ирину с детьми по прежнему нашему, Вел. Госуд., указу 196 (1688) г., с тех их вышеписанных мельниц, по граматам, каковы присланы из Разряда, тех оброчных денег на прошлые годы править и вперед имать не велели, для того, что одну мельницу в 176 г. изменники Черкасы разорили и сожгли, а другою мельницею велено им владеть вместо нашего, Вел. Гос., ружного жалованья безоброчно и безпошлинно, – да и для того, что Харьковскому полку казаков с таких мельниц оброчныя деньги сложены... Писана на Москве л. 7203 (1695)». По делу 1737 г. видно, что Донецкая мельница продана была протоиереем Афанасием. Грамотой от 4 февраля 1718 г. митрополит Иларион объявил, что после того, как Донецкая мельница продана в свою пользу протоиереем Афанасием, мельницей на р. Мже имеет право пользоваться один священик Исаия, внук о. Назария. Но та же грамота показывает, что Исаия обманул митрополита, не сказав о завещании бабки, где отец его Самуил подписью своею под завещанием утвердил своё отчуждение от обеих мельниц. Исаия, как видно по делам, провёл всю жизнь свою в тяжбах и ссорах, был под запрещением, не раз удаляем был
от прихода, и в поступках своих мало дорожил совестию. Уже по акту 1681 г. видим в Змиеве Троицкий храм и его священика. В 1726 г. священик и прхожане, испрашивая разрешения освятить новый Троицкий храм, писали: «в прошлом 721 г. оная Троицкая церковь от грома и молнии изволением Божиим сгорела». В 1769 г. Троицкий храм снова сгорел и получено было разрешение на построение нового деревянного храма. В 1805 г. преосвященный Христофор Сулима, по просьбе граждан, согласно с Высочайше конфирмованным планом города, благословил, вместо бывших тогда в сём городе деревянных церквей – Троицкой, Покровской и Петропавловской, соорудить каменным зданием одну Соборную церковь во имя Св. Живоначальные Тройцы, с двумя приделами: Покрова Пресвятыя Богородицы и Первоверховных Апостолов Петра и Павла. Освящение главного престола во имя Живоначальной Тройцы соершено было в 1814 г. протоиереем Харьковского Успенского собора Андреем Прокоповичем. Придельный храм, с правой стороны, во имя Покрова Пресвятыя Богородицы, освящен в 1822 г. Змиевского Духовного правления первоприсутствующим и благочинным Протоиереем Дмитрием Сильванским; а с левой, во имя Богоотца Иоакима и Анны, освящён в 1823 г. Посвящение придела сего, не согласное с начальным предположением о нём, разрешено по вниманию к просьбе особенного благотворителя нового храма Иоакима Петровича Горохова, который пожертвовал на его постройку до 6000 руб. серебром. Желание прихожан иметь храм в честь Первопрестольных Апостолов, которые издавна были призываемы ими в молитвах, исполнилось в последствии. В 1836 г. Высокопреосвященный Мелетий, согласно с прошением протоиерея

28
Захария Соколовского и уполномоченных от прихожан, благословил соорудить при Троицкой соборной церкви новую каменную колокольню, с помещением в ней теплой церкви во имя Св. Первоверховных Апостолов Петра и Павла. В 1844 г., по окончании постройки колокольни, устроенная в ней теплая церковь освящена архиепископом Иннокентием. В 1847 г. устроена вокруг церкви каменная ограда, и устроен новый иконостас в главном храме. Причём протоиерей Соколовский участвовал и в пожертвованиях, какие необходимы были на сей предмет. Известные настоятели Змиевского Соборного храма и управители духовных дел по Змиевскому ведомству: а) Назарий Иванов 1677 г. б) Иван Игнатьев 1685 – 1691 г. в) Протоиерей Афанасий Яковлев 1709 года. г) Протоиерей Стефан Леонтьевич Замосский 1710 г. д) Протоиерей Стефан Михайлович Ковалевский, по переписи 1732 г. владевший хутором на р. Студенке. В указе 1732 года Декабря 19 сказано: «городами, которые по близости к Змиевскому протопопу, Андреевкою, Бишкиным, Лиманом, сборами и всяким правлением ведать Змиевскому протопопу Стефану Ковалевскому, а тебе, Протопопу (Изюмскому) Прокопию Бужинскому, ни в чём не ведать». По ведомости 1750 г. в Змиевском ведомстве находились, кроме церквей г. Змиева, церкви: Мохнача, Лимана, Шелудковки, Гинеевки, Андреевки, Бурлея, Бишкина, Высочиновки, Константиновки, Боровой, Водяного, Гнилицы. В 1699 г., по общему определению начальств полков Харьковского и Изюмского, положено быть городам Змиеву и Печенегам в составе и ведении Изюмского полка, а городам Волчанску и Салтову с их
округами и Мартовой состоять в ведении Харьковского полка. Это определение подписали: а) Харьковского полку: обозный Степан Дьяков, судья Семен Афанасьев, есаул Яков Ковалевский, хорунжий Иван Макаренко, поручик Иван Барабаш, атаман Матвей Лобачевский, сотники: Харьковские – Василь Юрченко, Яков Ревковский, Ефим Савченко; Тишковский – Василь Якименко; Деркачевские – Степан Варвянский Андрей Клементьев; Пересечанский – Леонтий Косяненко; Люботинский – Михайло Ковалевский; Мерефянский – Герасим Довбиш; Валковские – Фёдор Неминущий и Максим Тупица; Угольчанский – Герасим Панченко. б) Изюмского полку: судья Иван Коропай, писарь Иван Высочин, хорунжий Роман Щербина, сотники: Изюмский – Игнат Буцук; Цареборисовский – Ларион Самборский; Гороховатский – Гаврила Трушевский; Купянский – Иван Диский; Двуречанский – Яков Сагун; Торский – Никифор Мазан; Савинский – Савелий Шульженко; Балыклейский – Михайло Пестич; Андреевский – Данила Данилевский; Лиманский – Григораш Пашковский; Змиевской – Василь Шендригуль; Печенежский – Фёдор Щербина. Это определение утверждено воеводой. в) Стефан Герасимович, протопоп, упоминаемый в делах 1739–1742 г. ж) Протоиерей Михаил Богуславский, известный по бумагам 1745–1759 г., как главный член Змиевского правления. з) Протопоп Фёдор Романовский. и) Протоиерей Иоанн Ковалевский. Он как и два предшественника его, был из дворян Украины. й) Иоасаф Погорлевский 1778–178 2 г. к) Петр Столяревский 1801 г. л) Иоанн Соколовский, из дворян.
астного для Украйны 1668 г. принимали непохвальное участие. По наущению гетмана Брюховецкого, они волновались тогда и наделали много недоброго в Слободской Украйне. Нельзя однако не заметить, что волнение между черкасами оказалось тогда в тех местах, где черкасы жили вместе с русскими. Например, в Цареборисове и Валках, но не в слободах и местечках, где жили одни черкасы под ведением своих старшин. Эта особенность заставляет признать за верное, что волнение черкасов возбуждено было тогда всего более несправедливостями и притеснениями со стороны русских поселенцев и русских местных властей. И не удивительно. Кем населён был тогда был Чугуев, рассылавший своих жильцов по черкасским местечкам? Сведенцами с разных мест, которых ссылали из России в наказание за преступление. По этому можно судить, что это были за люди! Чего оставалось ожидать от них! Обращаемся к Змиевским черкасам. «Герасиму Семеновичу (Чугуевскому Воеводе) Григорий Ромодановский. В нынешнем 176 (1668) Мар. 4 писал ты ко мне в Белгороде, что, укрепя обсаду, послал ты из Чугуева Чугуевца – Александра Марченко с Чугуевцы ратными людьми для поиску над изменники над Змиевскими Черкасы. И Мар. 11 д. ты ж ко мне писал, что Чугуевцы, Александр Марченко с ратными людьми, под Змиев ходил и с изменники Змиевскими Черкасы был бой и те Змиевские Черкасы, покиня город Змиев и пушки и вестовой колокол, разграбля Государеву казну залейную, побежали в стан к изменнику Ивашке Серку. Что ты для поиску над изменники посылал Чугуевцев, Александра Марченка с ратными людьми, и они над изменники поиск учинил: и то ты и Чугуевцы ратные люди учинили добро, Великому Государю службу свою и радение оказали, и о той вашей службе стану я писать к Великому
Государю. А которые пушки и вестовой колокол и всякую Государеву казну и хлебные запасы и всё, что есть, что осталось в Змиеве, велеть привезти в Чугуев. А сколько пушек и всякой Государевой казны с Змиева в Чугуев привезено будет, и тебе о том писать ко мне». Ему же он же от 4 апреля пишет, что сведений о перевозе пушек и прочей государевой казны с Змиева в Чугуев доселе ещё не получено от него, Чугуевского воеводы. Далее: «А ныне в Белгороде Преосвященному Феодосию, Митрополиту Белгородскому и Обоянскому, ведомо учинилось, что в Змиеве остались Божии Церкви, а в них церковная всякая утварь и колокола. И тебе бы, по указу Великого Государя, послать с Чугуева в Змиев человека добра, а с ним служилых людей, сколько человек пригоже, и в Змиеве велеть ему переписать пушки и вестовой колокол и всякую Государеву казну и хлебные запасы, и в церквах церковную всякую утварь и колокола и всё, что ни есть. А переписав, велеть то всё перевезти в Чугуев. И о том писать к нам». Чугуевский Воевода Белгородскому. «Прибежал Змиевский подьячий Иван Рудинский (Об этом Змиевском подьячем вот что сказано в отписке 1659 года: «велено Змиевскому подьячему Ивашке Рудинскому быть на вечном житье с женою и детьми в Маяцком, за его, Ивашково, воровство, что он, Ивашко, своим воровством вымыслом подписался под руку дьяка Степана Фёдорова».) из Монастыря Змиевского уезда и сказал: прибежал де в Монастырь Змиевский Черкашин Мар. 13, сказывал ему, Ивану, что изменник Ивашко Серко с полком стоит под Змиевым городом в лугу». Он же к нему же. «176 (1668) г. Мар. 8 посылал я Чугуевцев, Александра Марченка с товарищи, с Государевыми ратными людьми, в поход для поиска над

30
Змиевскими изменники, Черкасы, и Александр Марченко с товарищи привезли с Змиева 3 пушки железных, да пушечных ядер 290; а 4-х пушек железных Марченко с товарищи не превезли, была великая полая вода и за малолюдством, и те 4 пушки он, Марченко, закопал в землю. – Изменники Черкасы Змиевский город сожгли, и колоколов сто и Государева житница с хлебом сгорели. И как изменники Черкасы город Змиев сожгли: и после того разных городов военные люди, пришедшие с Харькова в Змиев, те 4 пушки железные, которые Александр Марченко с ратными людьми закопали в землю, выняли и привезли те пушки в Харьков». В переписке 1677 и 1678 гг. упоминаются Змиевские черкасы. В 1681 г. Изюмский полковник Константин Донец, по предписанию воеводы, находился в Змиеве со всем Изюмским полком, ожидая нападения крымцев. На этот раз Змиев, сколько известно, уцелел от татар. Генералу Косагову: «В нын. 189 (1681) г. Июня 15 писано от тебя, чтоб мне в Змиеве жить от прихода воинских людей со многим береженьем... и на новопостроенной черте по валу и по крепостям сторожи крепкие и заставы иметь, а мне бы пойти с своею сотнею тотчас у валу перекопского. Июня 14, по письму из Изюма Харьковского Полковника Григория Донца, велено мне идти к нему в полке за всеми козаками, и я пошёл с казаками в Изюм до твоего письма, а на новопостроенную черту по валу со стороны послал иных». В 1688 г. августа 17 «Татаре. Перешед вал против Валковского сторожевого городка, были под Соколов и под Мерефу и под Змиев, и многих людей поймали и порубили». Сотники, стоявшие на Перекопской черте, «чинили с Татарами бой» и взяли в плен татарина, который сказал, что татар было здесь 900 человек. Так писал полковник Григорий Донец.
В следующем году Змиев потерпел сильный урон в людях и имуществ от татар, – несколько человек уведено было в плане, скот был угнан. Чугуевский воевода, в донесении царям 1690 г., излагает сведения и татарах по рассказу Бишкинского пленника, который говорит: «в 197 (1689) г. Июля 22 числа, в приходе неприятельских людей Татар, которые приходили под Бишкин, под Лиман и Змиев, взят он, Артюшка, в плен... И от Бишкина Татары с полком и скотиною, что взяли под теми городами, в Крым пришли седьмым днём». Подобное было и в 1692 г. Татарский набег 1736 г. на Змиев и некоторые ближние поселения, когда между прочим сожжен был храм в Бурлее, был последним набегом на Змиев. «В прошлых годах, во время морового поветрия, бывшие гор. Змиева церкви живоначальные Тройцы Священики Иван да Андрей померли», так писали Троицкие прихожане в 1721 г. Эта моровая язва была в 1718 и 1719 г. и без сомнения положила в могилы многих жителей Змиева. По другому делу видно, что от моровой язвы 1719 г. умер и дьякон Успенской церкви Павел. В 1738 г. Змиев снова пострадал от чумы. Тогда умерли от неё Покровский священник Николай Афанасьев и Николаевский священник Афанасий Степанов. Нынешние прихожане Змиевских храмов, за исключением малого числа, суть: казенные крестьяне – прежние войсковые обыватели или свободные черкасы. Средство к жизни находят они в обрабатывании земли и в пчеловодстве, которые доставляют до 1000 руб. серебром в год дохода. Из старых времён удерживаются в Змиеве три годовые ярмарки: 29 июня, 1 сентября и 14 октября, или В прежнее время Змиевские леса были непроходимы. Здесь росли: дуб, клинок (клен), ясинок (ясень), илим (берест), вяк (вязь). Даже по ведомости 1784 г. показаны здесь «дубовые деревья, клейменные для корабельного строения». В той же ведомости видим, что в этих лесах водились медведи, волки, лисицы, белки и горностаи; из птиц: пугачи (филины), орлы, тетерваки (тетерева), рябчики, куропки (куропатки), грифы. Ныне редки и волки. Отселе понятно, что в старое время ловля зверей доставляла немало выгод жителям. По переписи 1732 г., в Змиеве при главном храме школа с 4 наставниками – дьячками и два братских шинка, что указывает на существование двух братств. По тои же переписи, в Змиеве: старши́ны и казаков 225, подпомощников 1 001, шинкарей и работников 125, подданных 109, а всех жителей 1 474 душ муж.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Зміївський район є одним з найбільш живописних районів Лівобережної України. Повноводний Сіверський Донець, річки Уди, Мож і чисельні озера, прибережні гірські кручі і широкі тераси, вікові дубові гаї і соснові бори, квітучі галявини і луки - це придає місцевості особливу, неповторну красу.

Але Зміївщина приваблює не тільки в естетичному відношенні. На її території розміщено багато цікавих, нерідко унікальних об’єктів. Тут виявлено сотні археологічних пам’яток, у тому числі 7- європейського значення. На території району відкриті поселення (селища), городища, кургани-могильники та інші пам’ятки матеріальної культури різних археологічних епох - від неоліту (VI - III ст. до н.е.) до епохи Київської Русі (XI- початок XIII століття), від XVI століття і до наших часів.

Річки Сіверський Донець, Мож, Боцюра були зручними природними оборонними перешкодами, тому й послужили основою для спорудження у кінці ХVІ ст. Зміївського сторожового поселення. У 30-х роках XVIІ ст. татари здійснили кілька набігів і зруйнували цю сторожу. А вже 1640 року загін запорожців на чолі з Кіндратом Сулимою вщент розбив під Змієвим татар, які прийшли в район річок Сіверський Донець та Мож у пошуках здобичі. Козаки взяли у полон багато татар, в тому числі їхнього хана Аксака.

На початку XVIІ ст. почалося масове заселення території сучасної Зміївщини. Особливо бурхливим воно було у 30 – 40-х роках, коли сюди з Правобережної України прибули учасники селянсько-козацького повстання під проводом Павла Бута-Павлюка та Дмитра Гуні.

В грудні 1655 року чугуївський воєвода Спєшнов в підсумках перепису українського населення Слобідського краю подає Бєлгородському воєводі Г. Ромодановському інформацію про кількість зміївських «черкас». В Змієві вже було 229 чоловіків, а всього разом із дорослими синами було переписано 368 чол. У цей перепис не було включено жінок та малолітніх дітей. В с. Мохнач було переписано 11 дорослих та 4 дитини.

В 1656 році Зміїв стає повітовим містом. В ньому вже налічувалось 587 чол., в с. Мохнач – 159 чол. Переселенці в той час «по слободах» вже збудували 358 хат, а 50 родин жили ще в куренях. Така кількість переселенців, які вже осідло жили в Змієві, говорить про те, що поселилися вони тут набагато раніше.

https://zmiev-rayrada.gov.ua/%C2%A0isto ... 0-04-2016/
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
oioioi
Повідомлень: 159
З нами з: 21 серпня 2022, 01:55
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 77 разів

Re: ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення oioioi »

Цікавий сюжет наводить у своїй праці "Еміграція на схід та залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького" Віктор Юркевич. Сталася подія у перші роки заснування Змієва українськими поселенцями. Буквально відразу після оселення у 1650-ті роки зміївці пішли на татар. Але оскільки московське царство на той момент перебувало у мирі з Кримським ханом, то (з точки зори московської адміністрації) цей прецедент спричинював ризики нової війни / татарських набігів. Тому московія видала догану зміївцям за цю "самодіяльність". На що зміївці відповіли московському воєводі наступне:

“Часом ми татар беремо, часом вони нас беруть, і ми за цим не тужим. На тому Україна й почалася.”

Як на мене, це дуже класний сюжет, який прекрасно характеризує і український менталітет (самостійність, ініціативність, вільнодумство, войовничість), і вікове співіснування українців поряд зі степовими народами, і вкотре підтверджує гіпотезу формування української нації на фронтирі / поґраниччі Європи та "Дикого поля".
Аватар користувача
oioioi
Повідомлень: 159
З нами з: 21 серпня 2022, 01:55
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 77 разів

Re: ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення oioioi »

У тій самій праці "Еміграція на схід та залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького" Віктор Юркевич зазначає постійні скарги московського воєводи (1650-ті роки) на те, що змієвська людність "не слухняна" та розбіглася по хуторах та пасіках.

Це насправді ключова лінія усієї роботи, присвяченій українській колонізації Слобожанщини, нинішніх Луганської та Донецької областей південно-східної Чернігівщини, східної Полтавщини та того що сьогодні називається півднем росіі.
Уходи, пасіки, селітряні промисли, гути, рибальство, мисливство, добичництво української людності на всій вищезазначеній території – про все це є згадки у московських джерелах починаючи з 16 століття. Але у контексті Слобожанщини ця тенденція продовжується після заснування більшості міст та слобід у другій половині 17 ст. Воєводи з московії постійно скаржаться, що людність розбіглася по хуторах та пасіках. Міста стоять порожні. А повертаються українці у містечка для зимування.
Онлайн
Аватар користувача
MiyRodovid
Повідомлень: 2059
З нами з: 05 березня 2023, 19:34
Стать: Жінка
Звідки: Харків
Дякував (ла): 599 разів
Подякували: 442 рази
Контактна інформація:

Re: ЗМІЇВ, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення MiyRodovid »

ЦДІАК

Українська назва Зміїв, сл. Російська назва Змиев, г.
Адмін поділ за документами Чугуївського ок. Харківського нам.
За адмін. поділом XIX ст. Зміївського пов. Харківської губ.
За адмін. поділом XXI ст. Зміївського р-ну Харківської обл.
Церкви св. Михаїла, св. Патра і Павла

Тип Фонд Опис Справа
метрична книга 1989 1 св. Петра і Павла - 572(1780); св. Михаїла - 575(1781)
Скорбач, Лобойко, Вакуленко, Свечкарь, Федоренко, Чепеленко, Филатов, Серой, Ломака (Козача Лопань, Цупівка, Татарка, Дементіївка, сл. Борисовка, хутор Красный, Наумовка).
Узких, Фёдоровы, Зыряновы, Долидёнок (Забоевка, Новосибирская обл. д. Пьянкова, Екатеринбургский уезд)
Дайлидёнок, Розвадовские, Роговские, Демьянчик (д.Хотиловцы, Дисненский уезд, Виленская губерния)
Відповісти

Повернутись до “Літера З”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей