Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЗДОЛБУНІВ, місто, Рівненська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2193
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1418 раз.
Подякували: 519 раз.
Стать: Жінка

ЗДОЛБУНІВ, місто, Рівненська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 жовтня 2017, 12:54

ЗДОЛБУНІВ – місто Рівненської області, райцентр. Розташов. за 12 км від м. Рівне. Залізнична ст. Нас. 24,6 тис. осіб (2004).
Під назвою Долбунів уперше згадується 1497.
Сучасна назва відома від 1629.
Після Люблінської унії 1569 – у складі Польщі.
Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) у складі Правобережної України відійшов до Російської імперії.
Входив до Волинського намісництва, від 1797 – Волинської губернії.
1873 через Здолбунів пройшла залізнична колія Київ–Брест-Литовськ (нині м. Брест, Білорусь).
Збудований тут 1884 цементний з-д виріс в один із найбільших в Україні цементно-шиферних комбінатів.
Від 1903 – заштатне місто.
Робітники місц. підпр-в брали активну участь у революції 1905–1907, українській революції 1917–1921.
Залізничники Здолбунова були одними з ініціаторів Всеукраїнського залізничного страйку 1918.
Від 1920 – у складі Польщі, від 1939 – возз'єднано з ін. укр. землями у складі УРСР.
Райцентр 1940–62 та від 1966.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 було окуповане гітлерівцями від 1 лип. 1941 по 2 лют. 1944; у р-ні діяли підпільні групи, партизани.
В період гітлерівської окупації знищено бл. 6 тис. осіб.
Пам'ятники: Героєві Рад. Союзу М.Приходьку (1970), братські могили жертв фашизму, рад. воїнів (1944).

Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2193
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1418 раз.
Подякували: 519 раз.
Стать: Жінка

Re: ЗДОЛБУНІВ, місто, Рівненська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 жовтня 2017, 12:58

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Здолбунів, Здолбунівський район, Ровенська область
Здолбунів — місто районного підпорядкування (з 1939 року), центр району. Розташований за 12 км від Ровно, залізнична станція. Населення — 21,7 тис. чоловік.

На території Здолбунова виявлено поселення доби ранньої бронзи, а на околиці— ранньослов’янський могильник зарубинецької культури.

Здолбунів (Долбунів) вперше згадується 1497 року в акті, за яким великий князь литовський Олександр дарував князеві К. Острозькому разом з іншими населеними пунктами й село Долбунів. Назва Здолбунів відома з 1629 року.

Місцеві феодали часто ворогували між собою. Міжусобна боротьба завдавала великих збитків населенню. 1565 року здовбицький урядник вчинив напад на села феодала О. Ласького. Селян було побито, пограбовано їхню худобу. Щоб помститися за це, слуги О. Ласького потравили посіви, захопили Здолбунівський маєток. Цього ж року селяни Здовбицької волості, до якої входив Здолбунів, зазнали ще одного збройного нападу — ровенського й богдашівського урядників.

Після Люблінської унії 1569 року Здолбунів потрапив під владу шляхетської Польщі. Село входило до Луцького повіту. В 1570 році в ньому налічувалося 9 димів. Населення займалось землеробством. У 1618 і 1619 роках воно дуже потерпіло від нападів татарських орд.

У роки визвольної війни 1648—1654 рр. в районі Здолбунова відбулися селянські виступи проти місцевих феодалів.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Здолбунів відійшов до Волинського намісництва, а згодом до Волинської губернії. 1798 року в селі налічувався 51 двір, проживало 276 чоловік, у т. ч. 167 кріпаків. У 1821 році князь С. Любо-мирський, власник Здолбунова, продав його купцям Кружиніним. Вони розширили господарство маєтку, збудували млин.

За реформою 1861 року для селян було виділено 489 десятин землі, в середньому по 11 десятин орної землі на двір. Земля обійшлася їм вдвічі дорожче, ніж коштувала.

Скасування кріпацтва прискорило розвиток капіталістичних відносин у 3долбунові. У червні 1873 року закінчено будівництво залізниці Київ—Брест, яка пролягла через Здолбунів. Згодом місто сполучили з Радзивиловом і Сарнами, побудували станцію і паровозне депо. В ці роки було визначено високі якості здолбунівської крейди і можливість її використання як основної сировини для виробництва цементу. На це звернули увагу брати Єлінеки, чехи за національністю. 1884 року вони побудували невеличкий цементний завод. Устаткування цього підприємства складалося з п’яти жорен кінської тяги, такої ж кількості печей опалювання (ковпаків) та складу для сушіння коржиків з глини і крейди. Всі процеси виконувалися вручну. За добу тут виробляли 20—25 бочок цементу. Робочий день становив спочатку 9, а згодом — 10—11 годин. За тяжку фізичну працю чоловікам платили в день 20— 30 копійок, жінкам і підліткам — 10 копійок.

Для залучення додаткових капіталів власники заводу створили в 1889 році компанію «Єлінек і К°», яка забезпечила розширення заводу, обладнала його більш досконалими механізмами. Випуск цементу досяг 90 тонн на добу. Зросла й кількість робітників. Наприкінці 90-х років XX ст. на Здолбунівському цементному заводі працювало 200 чоловік. У 1899 році було засновано ливарно-механічний завод.

Почала розвиватися торгівля. В Здолбунові працювали крамниці, трактири, відбувалися ярмарки. За даними перепису 1897 року, в Здолбунові проживало 4692 чоловіка.

Здолбунівський цементний завод у 1910 році придбало акціонерне товариство «Волинь». Підприємство реконструювали. Чисельність робітників на заводі зросла до 300 чоловік.

Крім цементного заводу та залізничної станції, в ці роки в Здолбунові працювали приватні паркетна фабрика, ливарно-механічний завод та 2 млини. Але це були підприємства напівкустарного типу з незначним числом робітників.

У 1903 році Здолбунів віднесено до категорії заштатних міст. На центральній вулиці, що йшла від вокзалу, проклали тротуар, встановили газове освітлення. За даними на 1912 рік, на цементному заводі працювала лікарня. В 1908—1911 рр. у місті налічувалося до 10 тис. жителів.

Початок XX ст. був для Здолбунова періодом розгортання організованої боротьби трудящих проти експлуататорів. В авангарді революційного руху йшли робітники цементного заводу й залізничники. Уже в перших своїх виступах наприкінці XIX — початку XX ст. вони вимагали скасування штрафів, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці.

Боротьбою трудящих міста керувала група РСДРП, створена 1900 року. До неї увійшло 14 чоловік. Члени групи підтримували тісний зв’язок з робітниками усіх підприємств, друкували на гектографі революційні листівки й розповсюджували їх серед місцевого населення. Здолбунівські соціал-демократи підтримували тісні стосунки з комітетами РСДРП Варшави, Києва, Харкова, з Московським, Поліським, Житомирським комітетами РСДРП3, розповсюджували марксистську літературу. Особливою популярністю серед робітників, а також мешканців навколишніх сіл користувалась ленінська «Искра», яка надходила в Здолбунів залізницею з-за кордону. У травні 1902 року Здолбунівська соціал-демократична група організувала страйк робітників цементного заводу і залізничних майстерень. Страйкарі вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, політичних свобод, підвищення заробітної плати, закликали до боротьби з самодержавством. Страйк тривав 9 днів. Підприємці змушені були задовольнити деякі вимоги. Страйком відповіли робітники міста на кривавий злочин царя — розстріл 9 січня 1905 року мирної демонстрації у Петербурзі.

Активну участь взяли трудящі у Жовтневому всеросійському політичному страйку. На заклик більшовиків 13 жовтня 1905 року першими припинили роботу залізничники. З червоним прапором і піснею «Вы жертвою пали…» вони попрямували до центру міста. Тут до них приєдналися робітники цементного заводу. Слідом за залізничниками й цементниками застрайкували трудящі млинів та ливарно-механічного заводу. Рух поїздів на лініях Здолбунів — Дубровиця, Здолбунів — Радзивилів було припинено. Для керівництва страйком, у якому взяло участь близько 2 тис. робітників, був обраний комітет у складі 5 чоловік. Революційно настроєні робітники вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних прав. Страйк тривав майже два тижні. Підприємцям вдалося придушити його лише тоді, коли прибули три роти солдатів. Війська жорстоко розправилися з страйкуючими. Понад 100 робітників було заарештовано і кинуто до в’язниці. Проте в грудні 1905 року на залізничній станції знову відбувся страйк, який тривав 9 днів. Поступово царському уряду вдалося оволодіти становищем. Наприкінці 1906 року Здолбунівську соціал-демократичну групу було розгромлено, більшість її членів заарештовано і відправлено на заслання. Власті розправились і з робітниками, які брали участь у революційних подіях.

В період нового революційного піднесення трудящі Здолбунова піднімаються на боротьбу з експлуататорами. У квітні 1910 року група жителів міста вчинила напад на поліцейських. В цьому ж році виступ селян на здолбунівському ярмарку перейшов у збройну сутичку з поліцією. У липні 1913 року відбувся організований страйк слюсарів цементного заводу. Вони вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Ці вимоги підтримали дводенним страйком всі робітники цементного заводу.

Як і в минулі роки, боротьбою трудящих керувала група РСДРП, яка в 1911 році відновила свою діяльність. Могутньою зброєю більшовиків для зміцнення своїх організацій і завоювання впливу серед робітників у ті роки була газета «Правда».

1877 року в Здолбунові відкрили однокласне залізничне училище. Навчання в ньому здійснювалось за рахунок управління Південно-Західної залізниці. В 1886 році училище реорганізували у двокласне. 1884 року в громадському будинку відкрили двокласну школу. На утримання школи, в якій навчалося 25 хлопчиків і дві дівчинки, громада виділяла 137 крб. на рік. У 1905 році почала працювати церковнопарафіяльна школа, а в 1907 році відкрився громадський клуб.

В роки першої світової війни на території Волинської губернії проходив Південно-Західний фронт. Війна принесла населенню розорення, безробіття. Частину устаткування цементного заводу вивезли в глиб Росії. Позбулася праці значна кількість робітників.

Хоч у прифронтовій смузі запровадили воєнний режим, виступи робітників не припинялись. Значного розмаху вони набули наприкінці 1916 — на початку 1917 років. У другій половині січня 1917 року застрайкували залізничники. їх виступ проходив під лозунгами «Геть царя і його уряд!», «Геть імперіалістичну війну!».

Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції у Петрограді дійшла до Здолбунова 3 березня. Робітники міста припинили роботу, влаштовували мітинги, збори. Важливе значення в політичному вихованні робітників мали зв’язки здолбунівських більшовиків з київськими більшовиками. В той час з Києва у Здолбунів надходило 150 примірників газети «Голос социал-демократа», третина яких розповсюджувалась у навколишніх селах. У квітні 1917 року в Здолбунові утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів.

З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції боротьба здолбунівських робітників за владу Рад набула нових форм. Більшовики міста організували загін повстанців з робітників і селян навколишніх сіл, на чолі якого став Д. Кримський — робітник паровозного депо. Загін розгорнув боротьбу проти Центральної ради. 15 січня 1918 року частини Туркестанського корпусу разом з загоном повстанців розгромили на станції прибулі туди війська Центральної ради, захопили багато зброї і боєприпасів. За кілька днів до Здолбунова вдерлися петлюрівці. А 25 січня Здолбунівський повстанський загін разом з Ровенським червоногвардійським загоном вигнав їх звідси. У Здолбунові було створено ревком.

Однак у лютому 1918 року місто окупували австро-німецькі війська. Комуністи пішли в підпілля. Вони розгорнули боротьбу з окупантами й буржуазно-націоналістичними бандами, готували маси до збройного виступу. Здолбунівці були одними з ініціаторів Всеукраїнського страйку залізничників, який розпочався 15 липня 1918 року і тривав більше місяця. Під керівництвом більшовиків Ровенської та Здолбунівської підпільних організацій було створено страйковий комітет, який захопив телеграф і встановив зв’язок з іншими залізничними вузлами, закликаючи їх до страйку. Страйк сприяв згуртуванню робітників навколо більшовиків у боротьбі з німецькими окупантами і внутрішньою контрреволюцією. Після краху німецької окупації місто у грудні 1918 року захопили петлюрівці.

Пограбування населення, примусова мобілізація чоловіків до петлюрівського війська викликали обурення трудящих, вони сотнями йшли в повстанські загони, які зосереджувалися в селах Орестові, П’ятигорах, Здовбиці. Для координації дій партизанських загонів, які діяли в районі Ровно, Здолбунова, Дубна, в місті наприкінці квітня 1919 року було проведено нелегальний з’їзд ревкомів. Основні зусилля повстанців у 1919 році спрямовувалися проти петлюрівських банд. 27 травня близько 6 тис. повстанців разом з Таращанською і Новгород-Сіверською бригадами визволили місто. На залізничній станції було захоплено 70 гармат і 5 бронепоїздів ворога.

Організація робітників на боротьбу з ворогом, відновлення Радянської влади сприяли піднесенню авторитету більшовиків серед трудящих. Влітку 1919 року в Здолбунові вже діяли 2 партійна осередки — міський і залізничний. У серпні утворилася міська комсомольська організація. Відновив свою роботу ревком.

Проте Радянська влада проіснувала в місті недовго. Під тиском переважаючих військ буржуазно-поміщицької Польщі Червона Армія в серпні 1919 року залишила Здолбунів. Трудящі міста не мирились з новим поневоленням. Вони чинили опір окупаційним властям, саботували їх заходи.

4 липня 1920 року Перша Кінна армія під командуванням С. М. Будьонного і К. Є. Ворошилова визволила Здолбунів. Лави визволителів поповнили 50 мешканців міста. Першого дня після визволення було створено Здолбунівський районний залізничний ревком, політична й адміністративна влада якого поширювалася на залізниці від Здолбунова до Шепетівки, Ровно, Ківерців, Луцька, Радзивилова та Кременця. З 16 липня почав діяти міський ревком. При ньому стали утворюватись партійні осередки. Для організації профспілок на залізничній станції 31 серпня було утворено оргбюро. Ревком розгорнув активну діяльність, спрямовану на відбудову підприємств і залізничного транспорту. 31 липня відбувся перший комуністичний суботник, в якому взяло участь 150 чоловік. За 2 години вони навантажили у вагони 16 тис. пудів вугілля.

Проте натхненна, творча праця трудящих Здолбунова була нетривалою. У вересні 1920 року Здолбунів окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі.

В період панування буржуазно-поміщицької Польщі (1920—1939 рр.) Здолбунів залишався типовим провінціальним містечком. Він входив до складу Острозького повіту, а в 1924 році став повітовим центром Волинського воєводства. В 20-і роки Здолбунів, як і всі західноукраїнські міста, переживав економічний занепад. Зовсім не працювали цементний завод та інші підприємства. Політика великодержавного шовінізму ще більше погіршила становище трудящих. Як повідомляла в 1921 році газета «Наша правда» (орган Комуністичної партії Східної Галичини), за наказом властей було проведено масове звільнення робітників української національності. Зокрема, в Ровно і Здолбунові позбулися роботи близько 80 проц. українців-залізничників, при цьому не враховувалось навіть те, що більшість з них усе життя працювала на залізниці. Для одержання роботи жителям некатолицького віросповідання пропонувалося прийняти католицизм. Тимчасові робітники не зараховувались у штат, їх позбавляли відпусток та інших видів соціального забезпечення, якими користувались штатні робітники. Через безробіття жителі, особливо українці, залишали місто.

Тяжке соціальне й економічне становище трудящих стало причиною страйків. У травні 1922 року страйкували робітники залізничної станції, у 1924 році — будівельники міста. У травні 1926 року вибухнув страйк серед робітників залізничних майстерень та будівельників. У 1927—1928 рр. страйковим рухом були охоплені всі підприємства Здолбунівського повіту. Виступи робітників набрали такої сили, що властям довелося йти не лише на економічні, але й на деякі політичні поступки. Зокрема, в Здолбунові у 1925 році дозволили відкрити книгарню «Відбудова», яка мала в продажу твори прогресивних письменників.

Серед політичних вимог робітники на своїх масових зборах висували на перший план вимогу про возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Керівником і організатором масового руху трудящих була Комуністична партія Західної України, осередки якої виникли в Здолбунові в 20-х роках.

У наступні роки боротьба трудящих проти політичного й економічного гноблення набула ще більшого розмаху. В жовтні 1932 року начальник відділу безпеки Волинської губернії звернувся до міністра внутрішніх справ у Варшаві з проханням збільшити чисельність поліції на Волині, в тому числі у Здолбунові. Щоб відвернути загрозу революції, уряд зміцнював вплив релігії на трудящі маси. У місті було дві церкви, дві синагоги, костьол. 1939 року місцеві власті затіяли будівництво ще одного костьолу.

Дорого коштувало лікування. Так, за пораду в домі лікаря вдень треба було заплатити 5, вночі — 8 злотих, за лікарську пораду в домі хворого — 8—12 злотих, за хірургічну пов’язку — 5, операційне втручання при пологах — 50 злотих; за лікарський нагляд під час нормальних пологів протягом трьох годин — 20 злотих. У той же час тижневий заробіток робітника становив від 10 до 20 злотих.

Поряд з соціальним і економічним трудящі Здолбунова зазнавали національного гноблення. Буржуазно-поміщицький уряд проводив політику полонізації українців. В школах міста навчання здійснювалося переважно польською мовою. В 1928—1929 рр. працювали гімназія, дві семикласні, три чотирикласні, дві початкові та реміснича школи. Плата за навчання була великою, зокрема в гімназії — 30 злотих на місяць. У 1931 році поза школою лишалося 630 дітей.

Мрії західноукраїнського населення про возз’єднання з Радянською Україною здійснились у 1939 році. 17 вересня жителі міста Здолбунова радісно зустрічали бійців і командирів 45-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.

Зразу ж після визволення було створено повітове тимчасове управління, до складу якого ввійшли представники робітників, трудового селянства, прогресивної інтелігенції та представники Червоної Армії. Головою управління став робітник М. В. Калашников, секретарем — вчитель О. І. Леонов. Тимчасове управління здійснило націоналізацію промисловості, торгівлі. На підприємствах були створені робітничі комітети, встановлено 8-годинний робочий день, збільшено зарплату. 10 жовтня вийшов з друку перший номер повітової газети «Нове життя». У грудні 1939 року створено Здолбунівський райком партії і райвиконком, а в лютому 1940 року — міську Раду. Здолбунів став районним центром. Водночас на підприємствах і в організаціях утворилися комсомольські організації. 27 травня 1940 року в центрі міста встановлено бронзовий пам’ятник В. І. Леніну.

У грудні 1940 року відбулися вибори до міської Ради депутатів трудящих. До її складу ввійшло 35 чоловік, у т. ч. 12 жінок.

Почало налагоджуватися господарство, було ліквідовано безробіття. У вересні 1939 року на роботу в депо Здолбунівського залізничного вузла прийняли близько 100 чоловік, відкрилися курси підготовки жінок для роботи помічниками машиністів, кондукторами, стрілочниками. На початку 1940 року на цементному заводі, який став до ладу за місяць після визволення, налічувалося понад 400 робітників. Підприємство було реконструйоване і переведене на тризмінну роботу.

Великих зусиль трудящих потребувала реконструкція залізниці. Залізничні колії, прокладені в 1912—1914 рр., були зношені на 45—50 проц., в аварійному стані лишалася значна кількість мостів, деякі з них не ремонтувалися з часів імперіалістичної війни. Залізниця використовувалась головним чином для пасажирських перевезень, вантажні перевозки мали другорядне значення. Довжина станційних колій не перевищувала 300—700 метрів, тому тут не могли курсувати великовагові поїзди. Паровозний парк складався з локомотивів випуску 1906—1910 рр., завезених з Німеччини. Станція не мала надійного зв’язку. За короткий час трудящі міста разом з червоноармійцями та кваліфікованими спеціалістами, присланими на Ровенщину з різних залізниць СРСР, відремонтували мости, зруйновані колії, налагодили нормальний рух поїздів, почали перебудову вузької колії на широку. Було створено Здолбунівський відділок залізниці.

У місті розгорнулось масове соціалістичне змагання за дострокове виконання планів. Колектив цементного заводу виконав план четвертого кварталу 1940 року на 130 проц., за рік було вироблено 85 тис. тонн цементу. Патріотичний рух на підприємстві очолювали 212 стахановців і 151 ударник праці. Робітники добились не тільки перевиконання планів, а й зниження собівартості цементу на 12 проц. проти планової. Марки цементу підвищились до 600 проти 400 в 1938 році. Здолбунівський ливарно-механічний завод за 7 місяців 1940 року виробив 47,7 тонни литва проти 28,7 тонни за такий же період у 1938 році.

Все населення користувалося безплатним медичним обслуговуванням, в районному центрі працювало 19 державних і кооперативних магазинів.

Були відкриті ніколи, викладання в яких провадилося рідною мовою. Працювали гуртки ліквідації неписьменності.

На підприємствах міста виникли професійні спілки. За часів панської Польщі діяли окремі організації кочегарів, стрілочників, машиністів, мостовиків тощо, які створювались за національним принципом: окремо поляки, окремо українці і т. д. Профспілки тоді об’єднували 5—9 проц. робітників. Створені єдині профспілкові організації об’єднали робітників усіх національностей.

Мирну творчу працю трудящих Здолбунова у 1941 році перервав напад німецько-фашистських військ на СРСР. Багато жителів були мобілізовані або пішли добровольцями в Червону Армію. Для подання допомоги військовим частинам у боротьбі з німецькими десантниками і для оборони вокзалу та інших важливих об’єктів від повітряних нальотів з числа працівників міліції і робітників міста створили збройний загін у складі 75 чоловік.

30 червня по шляху з боку села Здовбиці з’явилась перша група німецьких розвідників-мотоциклістів. Захисники міста зустріли їх рушнично-кулеметним вогнем. Гітлерівці підтягли війська і почали артилерійський обстріл міста. 1 липня в Здолбунів увірвались фашистські танки. Місто було окуповане.

З першого дня окупації фашисти по-звірячому розправлялися з населенням за найменшу непокору. Так, жителя міста В. Фіщука розстріляли лише за те, що він відмовився віддати німцю велосипед. Іншого жителя повісили на базарній площі. В людей стріляли без попередження.

Проте трудящі міста не покорилися, не стали на коліна перед гітлерівцями. Вони відмовлялися працювати на ворога, допомагали переховуватись тим, кого переслідували фашисти, вели боротьбу з ворогами, перебуваючи в партизанських загонах і підпільних групах.

Активно діяла в Здолбунові підпільна група, створена наприкінці 1942 року. Її очолив Д. М. Красноголовець, працівник станції Здолбунів, присланий сюди в 1939 році з Києва. Підпільникам допомагали жителі міста Д. С. Скородинський, М. В. Шмерега, І. М. Шаргун, І. Гроуда, В. Палічка та ін.. Група підтримувала зв’язок з розвідниками загону Д. М. Медведева М. Т. Приходьком та М. Я. Гни-дюком. Виконуючи завдання щодо організації диверсій на Здолбунівському залізничному вузлі, підпільники міста сипали пісок у букси, виводили з ладу паровози. В результаті пропускна спроможність залізничної лінії Здолбунів—Шепетівка в період окупації зменшилась більш як наполовину. Підпільники вели також розвідувальну роботу. Цінні дані про рух і вантажі поїздів вони регулярно надсилали в загін Д. М. Медведева.

Уродженець Здолбунова М. Т. Приходько до війни працював на залізниці робітником. Після нападу німецько-фашистських військ на Країну Рад він займався евакуацією цінних вантажів у глиб країни, потім евакуювався у Пензу. В серпні 1942 року його направили через лінію фронту в партизанський загін Д. М. Медведева. Як розвідник загону М. Т. Приходько підтримував зв’язок з підпільниками Ровно й Здолбунова, організовував там явочні квартири, разом з легендарним розвідником М. І. Кузнецовим виконував важливі доручення командування. 22 лютого 1943 року, пробираючись до Ровно, він поблизу села Осади Креховецької (нині село Нова Українка) потрапив у засаду і загинув у нерівному бою з фашистами. Указом Президії Верховної Ради GPCP від 26 грудня 1943 року М. Т. Приходьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В 1962 році, вшановуючи пам’ять безстрашного месника, в Здолбунові встановили пам’ятник М. Т. Приходьку, а в селі Новій Українці, на місці загибелі героя,— обеліск. Його ім’ям названо одну з вулиць у місті Здолбунові і школу № 1, де колись учився герой. В школі відкрито музей М. Т. Приходька.

У Здолбунові активно діяли також члени Ровенської підпільної групи, очолюваної П. М. Мирющенком. Жителі міста І. Г. Сапронюк, В. Г. Гуменюк,В. А. Геспер та інші вели збройну боротьбу з окупантами в складі партизанського з’єднання А. 3. Одухи. Чимало мужніх патріотів загинуло в боротьбі з гітлерівськими загарбниками. Своїми діями безстрашні партизани й підпільники наблизили час визволення радянського народу від німецької окупації.


Зображення
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера З

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей