Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЗБАРАЖ, місто, Тернопільська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2191
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1413 раз.
Подякували: 517 раз.
Стать: Жінка

ЗБАРАЖ, місто, Тернопільська обл, Україна

Повідомлення АннА » 23 березня 2017, 12:13

ЗБАРАЖ – місто Тернопільської області, райцентр. Розташов. на р. Гнізна (прит. Серету, бас. Дністра) за 22 км від Тернополя. Залізнична станція. Нас. 13,4 тис. осіб (2004).

Перша письмова згадка припадає на 1211, коли З. входив до Галицько-Волинського князівства. Від 14 ст. – під владою Польщі. 1474, 1598 місто відбивало напади татар. У роки національної революції 1648–1676 місто не раз ставало центром тогочасних подій (див. Збаразька облога 1649). Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) – під владою Австрії. 1810–15 – у межах кордонів Російської імперії, а потім – знову під владою Австрії (від 1867 – Австро-Угорщина). Від 1867 став повітовим центром. Від 1920 – під владою Польщі. Від 1939 – возз'єднано з ін. укр. землями в складі УРСР. Райцентр від 1940. В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 місто було окуповане гітлерівцями від 6 лип. 1941 до 6 берез. 1944, входило до складу Генеральної губернії. 1973 З. оголошено містом-заповідником.

Пам'ятки архітектури: замок (1626–31); костел і монастир бернардинців (1627), Свято-Успенська церква (1755).

У З. народилися живописець і графік С.Томашевський, перший командир УПА Д.Клячківський, кілька разів бував І.Франко.

Зображення

Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2191
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1413 раз.
Подякували: 517 раз.
Стать: Жінка

Re: ЗБАРАЖ, місто, Тернопільська область

Повідомлення АннА » 23 березня 2017, 12:16

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Збараж — місто районного підпорядкування, центр району, розкинулося на мальовничій Подільській височині за 22 км від Тернополя, на обох берегах річки Гнізни, притоки Серету. Залізнична станція на лінії Тернопіль — Шепетівка. Через місто проходить автошлях Тернопіль—Кременець. Населення — 8420 чоловік. Міській Раді підпорядковане село Старий Збараж.

Про давнє заселення території Збаража свідчать археологічні знахідки — городище та могильник часів Київської Русі, скарб срібних прикрас XI—XII століть. Перша письмова згадка про Збараж зустрічається в літописах під 1211 роком.

Він входив до Галицько-Волинського князівства. Після смерті 1205 року галицько-волинського князя Романа Мстиславовича за ці землі почалася міжусобна боротьба.

Скориставшись з цього, угорський король Андрій II і польський князь Лешко Білий 1214 року уклали договір про поділ Галицької землі та Волині. Збараж захопив Лешко. Але після вигнання 1219 року угорців з Галича Лешко Білий не зміг утримати в своїх руках волинські землі.
Речі з срібного скарбу часів Київської Русі, знайденого на території м. Збаража. 1972 р.

Речі з срібного скарбу часів Київської Русі, знайденого на території м. Збаража. 1972 р.

В середині XIII ст. Галицько-Волинське князівство змушене було визнати залежність від Золотої Орди.

У 80-х роках XIV ст. Збараж загарбала шляхетська Польща. В середині XV ст. місто й навколишні землі перейшли до Дениска Мокосійовича, який походив зроду давньоруських удільних князів. Він і його нащадки почали йменувати себе князями Збаразькими.

Збараж не раз зазнавав нападів зовнішніх ворогів і в XV—XVI ст. Особливо спустошливими були наскоки турків і татар. У 1474 році велика татарська орда підійшла до міста. Мужньо боролися захисники Збаразької фортеці. Але сили були нерівні, татари перемагали. Останні захисники, не бажаючи здаватись ворогові, згоріли в полум’ї, що охопило фортецю. Татари, захопивши напівзруйнований замок, знищили його, розібрали навіть кам’яні мури. На початку XVI ст. замок відбудували. Проте 1598 року татари вдруге зруйнували його.

Після Люблінської унії 1569 року й утворення Речі Посполитої Збараж увійшов до Кременецького повіту Волинського воєводства. В 1583 році в місті налічувалося 284 будинки, проживало 1420 чоловік. Більшість жителів займалася сільським господарством. Розвивалися ремесла — кушнірське, шевське, кравецьке, теслярське, а також торгівля. Населення міста зазнавало жорстокої експлуатації. З міщан на користь феодала стягувалися великі грошові платежі. Все населення мусило виконувати чимало різних повинностей. Руками трудового люду в 20-х роках XVII ст., на лівому березі річки Гнізни було зведено новий замок.

Споруджений у формі квадрата, він був міцною фортецею. Після смерті Ю. Збаразького, який не мав спадкоємців, місто Збараж й навколишні землі перейшли в 1636 році до Я. Вишневецького. Замок став проклятим, ненависним для трудового люду місцем, оплотом феодального гноблення.

Трудяще населення Збаража не мирилося зі своїм тяжким становищем. Воно брало участь у селянсько-козацьких повстаннях кінця XVI — першої половини XVII ст. Антифеодальний рух набрав особливо широкого розмаху під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Після перемоги селянсько-козацького війська під Жовтими Водами й Корсунем під знамена Богдана Хмельницького стало багато жителів Збаража. За наказом Я. Вишневецького в бойову готовність привели Збаразький замок, у ньому додатково встановили 50 гармат, завезли велику кількість боєприпасів, продовольства. Та народний гнів виявився сильнішим від кам’яних мурів і гармат. Після перемоги під Пилявцями, в кінці 1648 року Максим Кривоніс з військом підступив до Збаража. Реєстрові козаки, що стояли в замку, перебивши рейтарів, відкрили браму. Оволодівши замком, селянсько-козацькі загони захопили численні трофеї — порох, кулі, гармати. Повстанці оволоділи також монастирем бернардинів, збудованим у 1627—1630 рр., де переховувалася шляхта, й зруйнували його.

Невдовзі, коли військо Максима Кривоноса рушило до Львова, щоб з’єднатися з головними силами, Вишневецький повернувся до Збаража і взявся знову укріплювати замок. Було завезено гармати, порох, гарнізон укомплектовано рейтарами.

Після поразки влітку 1649 року під Старокостянтиновом і Меджибожем польсько-шляхетське військо відступило до Збаража. Я. Вишневецький наказав частині війська залишитися в замку, а решті будувати біля нього укріплений табір. 30 червня до Збаража підійшли козацька кіннота й загони татар. Напавши на ще не укріплений польський табір, вони завдали значних втрат ворогові — знищили близько двох тисяч німецьких піхотинців. Богдан Хмельницький приготувався до тривалої облоги, зважаючи на добре укріплення замку. Селянсько-козацькі полки зайняли всі навколишні села, залишивши таким чином польсько-шляхетське військо без провізії та фуражу, без зв’язку з королівською армією. Перший наступ на вали польського табору відбувся 3 липня, під час якого особливо відзначився полк під командуванням полковника Бурляя. Але через пасивність і ненадійність татарського війська козакам довелося відступити. Бій продовжувався і в наступні дні. Під Збаражем загинув корсунський полковник Морозенко (С. Морозовицький), був тяжко поранений Іван Богун.

Обложеному в Збаражі польському війську дошкуляли нестача продовольства, фуражу, хвороби. Поширювалися панічні чутки, посилилося дезертирство. 27 липня почався головний наступ селянсько-козацького війська. Польському війську і на цей раз вдалося відбити атаки. У наступні дні відбувалися лише невеликі сутички. Тим часом стало відомо, що до Збаража вирушило військо на чолі з польським королем Яном II Казимиром. Богдан Хмельницький, залишивши під Збаражем частину війська під командуванням військового полковника Чорняти, рушив йому назустріч. Було вжито усіх заходів, щоб обложені не помітили цього: козаки разом з повстанцями з навколишніх сіл продовжували штурм замку.

Через зраду кримського хана битва під Зборовом закінчилася підписанням невигідного для України Зборівського договору. Це врятувало обложених у Збаражі від капітуляції. Облога Збаража була знята 14 серпня, після сплати польським військом контрибуції на користь татарського війська в розмірі 40 тис. талярів3.

Після відходу селянсько-козацького війська Я. Вишневецький знову взявся за укріплення Збаразького замку. Але повстанські загони 1651 року по дорозі на Берестечко оволоділи замком, вивезли всю артилерію, боєприпаси, продовольство.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Збараж залишився під владою Речі Посполитої. В другій половині XVII ст. на місто не раз нападали татарські орди. 1655 року вони вчинили жорстоку розправу над жителями його околиць. У битві, що відбулася неподалік міста, російські війська та українські козацькі полки завдали татарам нищівної поразки. Напад татар повторився у грудні 1666 року. Вони вбивали стариків і дітей, багатьох жителів забрали в полон. У червні наступного року татарські загони знову з’явилися в районі Збаража, захопивши в полон понад 8 тис. чоловік. Та найбільшого розорення зазнав Збараж від татарсько-турецької навали в 1675 році. Оволодівши містом, ворог майже повністю зруйнував його, взявши великий ясир.

Польсько-шляхетське панування на українських землях супроводилося посиленням соціально-економічного гноблення, наступом католицизму і уніатства. В 1700 році власник Збаража Ю. Потоцький наказав прийняти унію жителям міста і сіл волості, а на тих, хто відмовлявся підкорятися уніатському духовенству, накладати штраф і жорстоко карати непокірних. На противагу єзуїтській школі, відкритій у монастирі бернардинів, Збаразьке братство створило слов’яно-руську школу, що існувала спочатку при церкві Спаса (споруджена 1600 року, збереглася дотепер), а коли її у 1700 році захопили уніати,— при Шевській церкві. В місці народився живописець і графік С. Томашевський (1759—1832).

Під час Північної війни (1700—1721 рр.) російське військо разом з українськими козацькими полками, йдучи 1707 року на допомогу польському королю Августу II, зупинялися у Збаражі. В ті роки побував тут російський цар Петро І, який, оглянувши Збаразьку фортецю, високо оцінив її архітектуру та оборонні можливості. Ще раз, у 1734 році, російські війська й українські козаки побували в Збаражі, коли прибули сюди на виручку польському королеві Августу III.

Боротьба народних мас проти польсько-шляхетського панування посилилася з другої чверті XVIII ст. під впливом гайдамацького руху. На початку 1734 року один з керівників гайдамацьких загонів полковник Верлан, створивши значний повстанський загін, вирушив на Поділля і досяг західноукраїнських земель. У його загоні були й вихідці зі Збаража. 13 липня Верлан в листі із Збаража писав: «Броди взяті без будь-якої битви. Збараж взято внаслідок осади і без людських жертв».

У 1772 році Австрія загарбала західноукраїнські землі, що входили до складу Речі Посполитої. Підпав під владу австрійської монархії й Збараж. Становище населення значно погіршало — воно зазнавало, крім експлуатації з боку польського панства, яке залишалося власником землі, ще й гніту пануючих класів Австрії. 1785 року в Збаражі проживало 5922 чоловіка, налічувалося 893 будинки. В користуванні жителів, які займалися сільським господарством, було 3704 морги земельних угідь, 145 моргів лісу. У володінні феодала було 135 моргів поля й городу, 114 — ставу, 145 — лісу. Церкві належав 81 морг поля й городу, 15 — ставу, 107 — лісів і пасовиськ.

Значна частина населення займалася ремеслами і торгівлею, що й визначало господарське життя міста. Жителі Збаража відробляли на користь феодала 12 днів панщини на рік, крім того, виконували будівельні роботи, лагодили дороги, мости тощо. Великим тягарем були численні податки і платежі — за користування землею і луками, з будинків, крамниць, худоби. Значні суми сплачувало населення і на користь церкви. Загальна сума платежів громади Збаража 1789 року, наприклад, становила 3672 золоті ринські. Не раз міщани скаржились уряду на непосильний визиск. Власник міста В. Потоцький змушений був піти на деякі поступки. У вересні 1803 року він погодився на звільнення від феодальних повинностей міщан, але лише католицької віри.

Протягом 1810—1815 рр. Збараж у складі частини Тернопільщини на підставі Шенбрунського трактату входив до Росії. Під час Вітчизняної війни 1812 року жителі Збаража й навколишніх сіл нападали на французькі роз’їзди, громили панські маєтки. За Віденським договором Збараж знову відійшов до Австрії.

Скасування кріпосного права відбулося в Галичині 1848 року. За своє «звільнення» селяни повинні були сплатити величезний викуп. Багато з них, не маючи змоги обробляти мізерні клаптики землі, поповнювали лави міських пролетарів.

У січні 1867 року Збараж став повітовим центром. На той час у місті налічувалося 1615 будинків, проживало 7048 чоловік. За ним було закріплено 3047 моргів землі. З другої половини XIX ст. економічний розвиток міста дещо прискорився. 1883 року було відкрито цукровий завод. Але 1896 року він згорів. У місті налічувалося 246 ремісників з 283 підмайстрами. Ремісники об’єднувалися у 7 цехів — м’ясників, шевців, кушнірів, пекарів, кравців, ткачів, ковалів. На початку XX ст. діяли 2 цегельні, млин, кам’яний кар’єр. В 1906 році прокладено залізницю від Тернополя до Збаража.

Основна маса населення жила в жахливих умовах. Бідніше селянство, розорившись, шукало заробітку в напівкустарних підприємствах міста, поміщицькому маєтку. Надлишок робочої сили давав можливість власникам підприємств і маєтку щораз скорочувати заробітну плату. Розорені селяни змушені були покидати рідні оселі й шукати щастя за океаном. Так, лише 1892 року із Збаража до Америки виїхало 10 родин.

Боротьба проти існуючого ладу з новою силою розгорілася наприкінці XIX ст. У той період на розгортанні руху позначився вплив радикальної партії, заснованої 1890 року з участю І. Я. Франка.

Під впливом радикалів почастішали виступи в час виборів до австрійського парламенту. Збараж входив до того виборчого округу, де одним з кандидатів до парламенту балотувався І. Я. Франко. Та реакційні кола з допомогою австрійських властей провалили його кандидатуру. Під час кривавих «баденівських» виборів у 1897 році радикальна газета «Громадський голос» писала: «У Збаражі в день виборів було заарештовано 12 виборців і кільканадцять осіб, разом 30. Ще більших розмірів арешти досягли 16 березня. Того дня людей — виборців і невиборців, як овець, заганяли до в’язниці».

Кілька разів побував у місті І. Я. Франко. Він виступав на вічах, вів бесіди з трудящими. Його вірш «Збаразька експедиція» присвячений героїзмові селянсько-козацьких загонів під час визвольної війни 1648—1654 років.

Боротьба трудящих проти соціального і національного гніту посилилася на початку XX ст. Через Збаразький повіт у 1901—1902 рр. проходив один з маршрутів транспортування ленінської «Искры» в Росію, участь у пересилці нелегальної літератури брали й жителі міста.

Особливо великого розмаху й гостроти досягла боротьба трудящого селянства в 1902 році. Селянський страйк почався у червні, продовжувався до серпня. В Збаразькому повіті страйкували селяни 30 сіл. До них приєдналися постійні робітники всіх поміщицьких маєтків. У багатьох селах організовано страйкові комітети, які керували ходом боротьби. Селяни вимагали збільшення оплати праці, права на користування поміщицькими лісами, луками. Нерідко до селянського руху прилучалася революційно настроєна інтелігенція. Так, учитель села Шилів, розміщеного неподалік Збаража, брав активну участь у проведенні народних зборів, які влаштовувалися в читальні, переконував селян, що добитися своїх прав можна лише об’єднавшись і за допомогою страйку. Австрійські власті вчинили масові арешти учасників страйкового руху в повіті. Ув’язнювали насамперед членів страйкових комітетів.

Великий вплив на піднесення революційного руху мала перша російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 рр. У Збаражі й повіті, як і по всій Східній Галичині, з лютого 1905 по березень 1906 року головною формою аграрного руху були народні віча. На своїх зборах селяни вимагали видання закону про примусову парцеляцію (роздрібнення) поміщицьких земель, скасування деяких привілеїв великих землевласників, зменшення податків; поряд з економічними висувалися також і політичні вимоги — надання загального виборчого права, демократичних свобод, зрівняння українців у правах з іншими національностями, що населяли Австро-Угорщину, тощо. Починаючи з весни 1906 року, в повіті розгорілася страйкова боротьба, до якої включилися селяни, а також сезонні робітники поміщицьких економій. Велика демонстрація трудящих Збаража відбулася в серпні 1907 року.

Вкрай занедбаною була охорона здоров’я в місті. Практикувало лише 4 приватні лікарі. Діяла аптека. З навчальних закладів працювала головна нормальна й жіноча тривіальна школи. Ще 1788 року було засновано гімназію, але в 1805 році її перевели до Бережан.

Незабаром після початку першої світової війни Збараж опинився в зоні бойових дій. Наприкінці липня 1914 року до нього вступили російські війська, які перебували тут протягом трьох років. У місті розміщувалися тилові частини, госпіталі. В липні 1917 року його захопили австро-німецькі війська.

Звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді окрилила трудящих Збаража на посилення боротьби проти австро-угорських властей, місцевих поміщиків і капіталістів. Особливого розмаху аграрний рух у Збаразькому повіті набув улітку 1918 року. В липні—серпні мали місце навіть збройні сутички селян з каральними загонами, що інколи переростали в справжні бої.

Рішуче виступили трудящі міста проти антинародної політики буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР, створеного в листопаді 1918 року. Сільська біднота вимагала проведення аграрної реформи в дусі ленінського Декрету про землю. В березні 1919 року в Збаражі сталося заворушення. Учасники його розігнали місцеву національну раду, арештували її керівників, мали намір організувати Раду робітничих і селянських депутатів. Проте через кілька днів виступ був придушений, а його керівники розстріляні.

В липні 1919 року Збараж загарбали війська буржуазно-поміщицької Польщі. Відповіддю на протести населення були каральні експедиції, посилення терору. Для придушення партизанського руху, що розгорнувся в повіті, в Збаражі в жовтні 1919 року розмістилися польські війська, які постійно влаштовували каральні експедиції.

Радісною подією стало визволення Збаража Червоною Армією наприкінці липня 1920 року. Бої за місто вела 3-а бригада 8-ї червонокозачої дивізії. Червоні кіннотники виявили масовий героїзм. Особливо відзначився 6-й полк. Командира його В. Г. Федоренка було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Вже 27 липня в місті виникли тимчасові органи Радянської влади — міський і повітовий революційні комітети. Першим своїм рішенням міський ревком оголосив недійсними на території Збаража всі закони ЗУНР та польського буржуазного уряду й приступив до розподілу поміщицької землі й майна; було видано наказ про введення восьмигодинного робочого дня, здійснено заходи щодо підготовки шкіл до нового навчального року, соціального забезпечення трудящих та ін. Всі промислові підприємства — ливарний і цегельний заводи, млини, миловарню, електростанцію, друкарню — було націоналізовано. 17 серпня 1920 року дала струм відремонтована електростанція, стали до ладу механічні майстерні. Щоб забезпечити їх сировиною, у підприємців конфіскували залізо. Для надання допомоги біднішому селянству організували центральний прокатний пункт сільськогосподарських знарядь.

Ревком ужив заходів щодо забезпечення трудящих продуктами харчування, відкрив безплатні лікарню на 20 ліжок і амбулаторію, організував спеціальну бригаду лікарів для боротьби з епідемічними захворюваннями. Почав працювати будинок для сиріт. 22 серпня відбулися повітові збори вчителів, де обговорювалися питання розвитку народної освіти. Було обрано повітовий шкільний комітет, який підготував і 5 вересня провів конференцію учителів. Усіх дітей шкільного віку облікували.

Делегати повітового з’їзду сільревкомів і сільських земельних відділів, зібравшись 29 серпня, підбили перші підсумки проведеної роботи за Радянської влади. В більшості сіл повіту вже розподілили нетрудові землі серед безземельних і малоземельних селян, зібрали врожай. У резолюції делегати з’їзду висловили робітничо-селянському урядові повне довір’я і подяку, заявили про готовність захищати Радянську владу і всебічно підтримувати Червону Армію. В надісланій В. І. Леніну вітальній телеграмі говорилося: «Збори представників сільських революційних комітетів повіту Збараж висилають привітальну телеграму, гаряче вітають вождя робітничо-селянської бідноти товариша Леніна, дякуючи за визволення з-під буржуазного і капіталістичного гніту. Зібрані представники уживають всі сили, щоб помогти усунути нужду і рабство з цілого світу».

Було надіслано також вітальну телеграму Галревкомові. Представник його на з’їзді І. Кулик писав у своєму звіті: «Настрій селянства Збаражчини дуже революційний. Свідомість надзвичайна, пошана до Галревкому — також… Повітовий ревком розвиває досить активну діяльність, одкрив дві столові (одну безплатну), великий шпиталь… В повіті добре організована міліція, в деяких селах вже оголошуються добровольці в Червону Армію».

В серпні 1920 року на зборах робітничої молоді Збаража створено комсомольський осередок. Велику роботу щодо ліквідації розрухи в промисловості ревком і партком, створений в середині серпня 1920 року, провадили через профспілку, яку організовано 20 серпня. Вона об’єднала понад 300 робітників і ремісників.

Червоноармійські частини, дислоковані в Східній Галичині, допомагали у створенні і зміцненні органів революційної влади, подавали всебічну допомогу селянам у збиранні врожаю. Так, 7 серпня в передмісті Збаража й у сусідньому селі Базаринцях червоноармійці влаштували суботник. За день роботи вони своїми кіньми перевезли з поля 141 віз снопів селянам, які не мали коней. Як писала 10 серпня газета «Більшовик» (орган політвідділу 14-ї армії), «суботник залишив у селян і червоноармійців якнайкращі спомини. Селяни переконалися, що Червона Армія — це дійсно армія робітників і селян, ідучих і ділом на поміч своїм браттям…».

21 вересня 1920 року місто окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Трудящі маси підпали під тяжкий гніт польських поміщиків і капіталістів. Значна частина земель Збаража перейшла у власність капіталіста Явеца та невеликої групи осадників. У Збаразькому повіті 235 родинам польських колоністів належало 1,5 тис. га землі. 1921 року в місті налічувалося 8,4 тис. жителів, більшість з них була зайнята в сільському господарстві. Серед цієї групи населення земля розподілялася нерівномірно: 55,2 проц. господарств належало менше ніж по 2 га землі, 31,2 проц. жителів мали по 2—5 га, 12,5 проц. по 5—20 га, 0,5 проц. населення володіло земельними наділами по 20—50 і більше гектарів.

Підприємства в Збаражі були невеликі, напівкустарного характеру. Тут діяли цегельний, ливарний, 2 лікеро-горілчані і пивоварний заводи, електростанція, друкарня, 2 парові і 2 водяні млини, миловарня, золотильна майстерня. Катастрофічно зростала кількість безробітних, лави яких поповнювалися насамперед за рахунок розореної селянської бідноти міста й навколишніх сіл. Так, лише за один рік — з березня 1936 по березень 1937 року — число безробітних збільшилося з 50 до 283 чоловік.

Тривалий час у Збаражі й повіті не було жодного медичного закладу. Практикували всього 3 приватні лікарі. Лише 1930 року в місті відкрили лікарню на 10 ліжок, але й там лікування було платним.

Провадячи колонізаторську політику, власті прагнули насильно ополячити українське населення. В міській гімназії та двох семирічних школах, де вчилися переважно діти з заможних родин, викладання велося польською мовою. Плата за навчання була надзвичайно високою, зокрема, в гімназії вона становила 320 злотих на рік. Дорого коштували підручники, зошити. В 1928/29 навчальному році школи міста охоплювали на 17 проц. дітей менше, ніж у 1922/23 році. На 1 січня 1930 року в Збаражі діяло п’ять невеликих бібліотек, у фондах яких налічувалося 4040 книжок.

Боротьбу трудящих проти соціального й національного поневолення очолювали-комуністи, які вміло використовували різні форми революційної боротьби: поширювали листівки, організовували мітинги, страйки тощо. Організаційне оформлення осередку КПЗУ в Збаражі у складі 29 чоловік відбулося в листопаді 1931 року.

У серпні 1925 року в Збаражі проходила V нелегальна конференція КСМЗУ. Сюди прибули представники революційної молоді з Станіслава, Тернополя, Самбора, Стрия та інших міст. Учасники її обговорювали питання про роль спілки в робітничому русі та зміцнення зв’язків з КПЗУ. Конференція КСМЗУ сприяла згуртуванню революційної молоді навколо Комуністичної партії Західної України та її організацій на місцях.

Під час світової економічної кризи 1929—1933 рр. становище трудящих ще більше погіршилося, що зумовило піднесення революційної боротьби. У 1930 році рух охопив більшість сіл Збаразького повіту. Для придушення заворушень у вересні в 20 селах були розміщені військові підрозділи. Карателі чинили жорстокі розправи над учасниками руху. Були випадки, коли селяни вмирали від побоїв. Протягом 26— 28 вересня поліція провела в цих селах понад 200 обшуків. 24 лютого 1932 року на демонстрацію до приміщення староства вийшли безробітні Збаража, які вимагали виплати грошової допомоги. Демонстрацію трудящих розігнала поліція, яка заарештувала її організаторів. У ті роки в місті часто поширювалися комуністичні листівки.

Посилилися переслідування, облави, арешти комуністів. У 1936 році поліція заарештувала активних членів КПЗУ та КСМЗУ, які діяли в місті й повіті, звинувативши їх в антиурядовій діяльності. У вересні 1937 року було проведено нові масові арешти. Трудящі Збаража не втрачали надій на краще життя, активно боролися за возз’єднання з Радянською Україною. Надії їх збулися у вікопомні вересневі дні 1939 року.

У неділю, 17 вересня, в місто вступили частини Червоної Армії. Мов рідних братів, зустріло населення радянських воїнів-визволителів. Того дня було створено тимчасовий комітет. Він провів велику підготовчу роботу до виборів депутатів Народних Зборів Західної України, що відбулися 22 жовтня 1939 року. Населення активно підтримувало заходи тимчасового комітету, який здійснив націоналізацію цегельного й ливарного заводів, 4 млинів. 622 га конфіскованих нетрудових земель одержали безземельні і малоземельні селяни. 25 вересня за новою програмою почали працювати середня і дві семирічні школи. Плата за навчання була скасована. Безробітні вчителі одержали роботу. За парти сіли всі учні шкільного віку — 1716 чоловік.
На околиці м. Збаража. 1972 р.

На околиці м. Збаража. 1972 р.

У січні 1940 року Збараж став центром району. Розпочали роботу районний комітет партії та райвиконком. У місті та районі широко розгорнулося соціалістичне будівництво. Розширилися цегельний та ливарний заводи, почав діяти районний харчокомбінат, пункт ремонту сільськогосподарського реманенту, а з 1940 року — МТС, що сприяло успішному проведенню сівби і жнив. У колишньому поміщицькому будинку відкрито лікарню, в місті вперше з’явився дитячий садок.

22 червня 1941 року німецько-фашистські орди без оголошення війни вторглися на територію СPCP. 6 липня вони окупували Збараж. Масовий терор і грабежі принесли трудящим фашисти. Вже другого дня окупації гітлерівці розстріляли 76 жителів міста. Вони вчинили жорстоку розправу над вчителями, які відмовлялися працювати в школі, організованій фашистами. Понад 2 тис. юнаків і дівчат району гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Звірства окупантів не зламали волі трудящих до свободи, прагнення до визволення. Невідомі сміливці потай розклеювали по місту листівки з закликом до боротьби проти ворога, переписані від руки зведення Радянського інформбюро.

Настав 1944 рік. На початку березня відгомін далеких боїв долинув і до Збаража, а 4 березня вже зав’язалися бої на підступах до міста. Вранці наступного дня червоноармійські частини, долаючи шалений опір ворога, вийшли до південної околиці його. Першим до Збаража ввірвався танк, екіпаж якого очолював парторг роти 1-го танкового батальйону 14-ї гвардійської танкової бригади 4-го гвардійського танкового Кантемирівського Червонопрапорного корпусу гвардії лейтенант П. Г. Пивоваров. У ході короткого, але запеклого бою танковий екіпаж знищив 15 автомашин із військовим спорядженням і живою силою противника. Танк лейтенанта Дзасохова з 12-ї гвардійської танкової бригади цього ж корпусу знищив 80 ворожих солдатів і офіцерів, зім’яв два кулеметні гнізда. Через кілька годин усе місто було визволено, крім залізничної станції, де засіло понад 300 есесівців. Навальним ударом 2-а рота під командуванням старшого лейтенанта Алеутова з 1-го батальйону 3-ї гвардійської мотострілецької бригади оволоділа залізничною станцією. Проте два бронепоїзди гітлерівців продовжували обстріл міста. Група самохідних гармат під командуванням старшого лейтенанта Г. В. Танцорова влучним вогнем розбила паровоз і бронеплатформу, змусивши ворога відступити. 6 березня 1944 року Збараж був повністю очищений від німецько-фашистських загарбників. У боях за місто смертю хоробрих полягло 375 радянських воїнів різних національностей — українців, росіян, білорусів, грузинів, узбеків. Вони поховані в братській могилі в парку ім. Богдана Хмельницького.

zbarag

За роки тимчасової окупації німецько-фашистські загарбники завдали місту величезної шкоди. Вони зруйнували 221 будинок, спалили всі пристанційні споруди, відібрали в населення велику кількість зерна, худоби, майна.

Трудящі визволеного Збаража самовіддано працювали, щоб наблизити перемогу над ненависним ворогом, відбудувати зруйноване господарство. Понад 790 жителів поповнило лави Червоної Армії, з них загинув на фронтах війни 61 чоловік. В першій половині 1944 року населення району здало до фонду оборони близько 13 тис. цнт зерна, 11 тис. цнт картоплі, 3,5 тис. цнт м’яса, 5,5 тис. цнт сіна. Червона Армія допомагала населенню. Для проведення весняної сівби військові частини виділили селянам 800 коней.

Незабаром після визволення відновили роботу всі районні організації. Велику увагу відбудові господарства, розгортанню широкої агітаційно-масової роботи приділяв районний комітет партії. До осені в місті вже діяли 19 первинних партійних організацій, які об’єднували 200 членів і кандидатів у члени партії.

Комуністи очолили відбудову економіки, житлового фонду, дбали за налагодження навчання в школах, розширення мережі лікувальних закладів, особистим прикладом показували зразки самовідданої праці. Вже в перший рік після визволення відкрилася лікарня на 45 ліжок. Школу відвідувало 838 учнів. Почали працювати районний будинок культури, кінотеатр, бібліотека.
Загальний вид м. Збаража. 1972 р.

Загальний вид м. Збаража. 1972 р.

Помітні зрушення сталися в сільському господарстві. Цьому сприяв перехід селян до колективного господарювання. В квітні 1946 року 24 селянські господарства об’єдналися в артіль «Перше травня». Її фундаторами були місцеві селяни-бідняки І. М. Хрін, В. П. Деніс, П. М. Ткачик та інші. Господарству виділили 260 га землі. Воно мало 2 конюшні й корівник. Худоби спочатку було мало — 23 коней та 5 корів. Колгоспники своєчасно провели весняну сівбу та жнива, зібрали по 9 цнт зерна з га. На трудодень одержали по 3,3 кг зерна й гроші. Вже наступного року врожайність зернових зросла до 17 цнт з гектар. 1947 року на околиці міста організовано ще один колгосп — «Перемога». В ньому об’єдналося 59 селянських господарств. Артілі виділили 299 га землі.

За час післявоєнних п’ятирічок місто перетворилося на один з промислових центрів області для переробки сільськогосподарської продукції. Одним з найбільших підприємств став цукровий завод, споруджений у 1963—1966 рр. На підприємстві встановлено обладнання, виготовлене на заводах Єревана та Рязані, Німецької Демократичної Республіки, Польської Народної Республіки, Чехословацької Соціалістичної Республіки. Тут переробляється 30 тис. цнт цукрових буряків на добу. 1971 року порівняно з 1970 продуктивність праці зросла на 6,3 проц. Колектив цукровиків виборов першість у всесоюзному змаганні 1972 року та одержав перехідний

Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС і грошову премію. Дирекція заводу, партійна організація й профспілковий комітет багато уваги приділяють поліпшенню культурно-побутових умов працівників. Навколо заводу виросло впорядковане робітниче селище. Тут є своя школа. 1973 року завершується спорудження ще двох 45-квартирних і 30 індивідуальних будинків, почне роботу заводський будинок культури. Робітники можуть провести свою відпустку на Чорноморському узбережжі, де завод має базу відпочинку.

На високомеханізоване підприємство перетворився завод господарського литва з ливарним і механічним цехами, цегельнею. В місті працює тарний комбінат, який виготовляє бочки. Далеко за межами республіки відома продукція Збаразького соко-виноробного заводу. Сучасним підприємством стало районне об’єднання «Сільгосптехніки», де ремонт сільськогосподарських машин і механізмів поставлено на індустріальну основу. Колектив залізничної станції Збараж протягом багатьох років веде перед у змаганні працівників Львівської залізниці. 1961 року йому присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці.
Будівництво цукрового заводу. Збараж, 1968 р.

Будівництво цукрового заводу. Збараж, 1968 р.

Значних успіхів працівники промисловості міста добилися за восьму п’ятирічку. План випуску валової продукції робітничі колективи виконали до 5 грудня 1970 року й дали додатково продукції на 3 млн. крб. Завершено реконструкцію соко-виноробного і пивоварного заводів. За п’ятиріччя промислове виробництво зросло на 14,6 проц. На підприємствах освоєно випуск 8 нових видів продукції: січкарень, деревостружкових плит, плодоягідних вин тощо. Широко розгорнулося в місті соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення Союзу РСР. Зобов’язання, взяті до знаменної дати трудівниками підприємств і колгоспу, успішно виконані. Колективи соко-виноробного заводу і районного побутового комбінату нагороджені ювілейною Почесною грамотою Центрального Комітету КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. На урочистих мітингах, присвячених врученню високих нагород, робітники неодноразово згадували слова з доповіді Л. І. Брежнєва на спільному урочистому засіданні ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР і Верховної Ради РРФСР 21 грудня 1972 року: «Найкращі плани не будуть виконані, якщо ті, хто працює біля верстатів або в полі, на тваринницькій фермі, в науково-дослідному інституті чи у сфері послуг, не вкладуть у справу частину свого серця, своєї душі». Саме такою самовідданою працею відзначили 50-річчя Союзу РСР робітники підприємств міста.

В усіх цих виробничих досягненнях важлива роль належить партійним, комсомольським і профспілковим організаціям, які виступають організаторами соціалістичного змагання, застрільниками всіх нових починань. На цукровому заводі з ініціативи партійної організації в 1970 році організовано фахове навчання робітників. Високих показників у роботі добиваються колективи інших підприємств. Комсомольці і молодь соко-виноробного заводу, розгорнувши змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, за рахунок економії сировини заощадили 1500 карбованців.

На підприємствах, транспорті, в будівельних організаціях 1972 року працювало 3285 робітників. Сумлінну працю багатьох працівників достойно відзначив Радянський уряд. Орденом Леніна нагороджено пресувальника соко-виноробного заводу 3. Є. Андрушкевича, начальника залізничної станції Збараж М. Н. Гулого.

Докорінні зміни сталися і в сільському господарстві. 1952 року колгоспи «Перше травня» і «Перемога» об’єдналися в одне господарство «Перше травня». Згодом до нього приєдналася Старозба-разька артіль ім. 30-річчя ВЛКСМ.
Збирання хліба в колгоспі «Перше травня», м. Збараж. 1971 р.

Збирання хліба в колгоспі «Перше травня», м. Збараж. 1971 р.

За колгоспом закріплено 2375 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2225 га орної.

Колгосп «Перше травня» — багатогалузеве господарство з добре розвинутими рільництвом і тваринництвом. Трудівники його добиваються дедалі нових успіхів. 1972 року вони зібрали цукрових буряків по 614 цнт, картоплі — 131,4 цнт з кожного га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 101 цнт м’яса і 477 цнт молока. Зростають щороку грошові прибутки господарства. 1972 року вони становили 1,25 млн. крб. Відповідно збільшується й грошова оплата праці — зі крб. 40 копійок у 1963 році до 4 крб. 29 коп. за людино-день у 1972 році. Очолює боротьбу колгоспників за дальший розвиток економіки первинна партійна організація, яка 1973 року об’єднувала 49 комуністів. Переважна більшість їх працює безпосередньо на виробництві — в рільничих і тракторній бригадах, на фермах. Міцна дружба зв’язує збаразьких колгоспників з членами трудового кооперативного землеробського господарства с. Блатець Слівенського округу Народної Республіки Болгарії. Вони діляться досвідом роботи, вже двічі обмінювалися делегаціями.

Радянський уряд і Комуністична партія високо оцінили працю колгоспників. З часу створення колгоспу 57 передовиків нагороджено орденами й медалями. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєно бригадира механізаторів Д. С. Янковича. Понад двадцять років очолює буряківничу ланку К. В. Мокра, вона добивається дедалі кращих показників. 1972 року ланка під її керівництвом виростила по 657 цнт цукрових буряків з га. За сумлінну багаторічну працю ланкову нагороджено орденом Леніна, їй присвоєно звання знатного буряківника УРСР. К. В. Мокра — депутат міської Ради депутатів трудящих, член правління колгоспу. Високої нагороди — ордена Леніна — удостоєно також колгоспників С. І. Сегіна, Т. І. Харчука та голову колгоспу Я. Я. Грещука, якого нагороджено також орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». Орден Жовтневої Революції вручено колгоспникові, нині пенсіонеру І. М. Шабату. 12 трудівників господарства нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, 7 — орденом «Знак Пошани».
Герой Соціалістичної Праці Д. С. Янкович, м. Збараж. 1972 р.

Герой Соціалістичної Праці Д. С. Янкович, м. Збараж. 1972 р.

Культурно й заможно живуть трудящі міста. Про їхній добробут свідчить широке індивідуальне житлове будівництво. Лише з 1960 по 1970 рік 286 сімей робітників і службовців справили новосілля у власних будинках. У східній частині міста виріс новий житловий район. Прокладено водогін і каналізацію, упорядковано кілька центральних вулиць, парк ім. Хмельницького, сквери. Значно збільшився обсяг будівництва в дев’ятій п’ятирічці. Виростуть новий навчальний корпус профтехучилища, приміщення лічильної станції, районного вузла зв’язку, кілька багатоквартирних житлових будинків. На реставрацію парку ім. Богдана Хмельницького з місцевого бюджету асигновано 15 тис. крб. Закладено сквер у центрі міста, переобладнано вуличне освітлення.

За роки Радянської влади докорінні зміни сталися в галузях охорони здоров’я трудящих, народної освіти, культури. На сторожі здоров’я трудящих Збаража 1972 року стояло 28 лікарів, 95 працівників з середньою спеціальною освітою. Медичні заклади міста — лікарня на 220 ліжок, яка нещодавно перейшла в новозбудоване приміщення, поліклініка — оснащені сучасною апаратурою. Близько 600 малюків виховуються в 5 дошкільних дитячих закладах.

Працюють 3 середні школи, в т. ч. школа-інтернат санаторного типу, дві початкові. В них вчиться близько 3 тис. учнів. Серед колишніх випускників шкіл —20 кандидатів наук, 187 учителів, 85 медичних працівників, 99 інженерів та багато інших фахівців народного государства, освіти й культури. Є в місті заочна середня школа, вечірня школа робітничої молоді, професійно-технічне училище, яке щороку випускає понад 400 трактористів, комбайнерів, шоферів, електротехніків. 1947 року відкрито музичну школу.

В школах Збаража трудиться 287 учителів. За успіхи, досягнуті в навчанні та вихованні підростаючого покоління, 25 педагогів нагороджені орденами й медалями Союзу РСР та значками «Відмінник народної освіти». Двом педагогам міста — І. М. Сороці та Р. Я. Репесі присвоєно почесне звання заслуженого вчителя УРСР.
Велогонки спортсменів біля м. Збаража. 1971 р.

Велогонки спортсменів біля м. Збаража. 1971 р.

В місті є будинок культури з залом на 400 місць. Популярні серед населення виступи танцювального ансамблю, оркестрів — естрадного й духових інструментів, самодіяльного драматичного театру, чоловічої академічної капели, яким напередодні свята 50-річчя Великого Жовтня присвоєно звання народних. Самодіяльні колективи брали активну участь у підготовці до святкування 50-річчя утворення Союзу РСР. Народний хор Збаразького будинку культури виступав перед трудящими Бреста, а хор Брестського будинку культури залізничників приїздив до Збаража. Оркестрові народних інструментів районного будинку культури на заключному огляді-конкурсі республіканського самодіяльного мистецтва, присвяченому 50-річчю утворення Союзу РСР, присвоєно звання самодіяльного народного. Працюють у місті кінотеатр «Космос», дві бібліотеки. Періодичні видання одержує кожна родина. До 1939 року в Збаражі було п’ять радіоприймачів. Тепер місто повністю радіофіковане.

У розквіті економіки міста, розвиткові культури, освіти велика заслуга первинних партійних організацій. 1971 року їх у місті налічувалося 35, кількість комуністів становила близько 600. Бойовими помічниками партійних організацій є 1830 комсомольців, об’єднаних у 33 первинних організаціях. Міська Рада депутатів трудящих дбає про всі сторони життя міста — розвиток його економіки, культури, впорядкування й озеленення, а найголовніше — про людину з її турботами й радощами. До складу Ради обрано 59 депутатів. При ній діє 8 постійних комісій. Під керівництвом виконкому міської Ради працюють товариський суд, народна дружина, 15 вуличних комітетів, жіноча рада, комісія сприяння фонду миру та інші громадські організації. Бюджет Ради на 1972 рік становив 383 тис. крб., з них на впорядкування міста виділено 138 тис., на соціально-культурні потреби — 180 тис. карбованців.

Росте, молодіє Збараж, красивішають його сквери, вулиці. День у день множать трудову славу його робітники й колгоспники. Впевнено крокують вони у світле й радісне майбутнє, вписуючи в радянський літопис міста нові сторінки славної історії народу-трудівника.

Т. І. БОДНАР, І. Я. МИКОЛАЇВ

Фото з мережі
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2191
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1413 раз.
Подякували: 517 раз.
Стать: Жінка

Re: ЗБАРАЖ, місто, Тернопільська область

Повідомлення АннА » 23 березня 2017, 12:28

Про місто - http://www.zbarazh-rada.gov.ua/pro-misto/

ЗБАРАЖ. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.

Збараж – місто районного підпорядкування, центр Збаразького району, розкинулось на Подільській височині за 17 км від обласного центру м. Тернополя, на обох берегах річки Гнізна. притоки Серету. Залізнична станція на лінії Тернопіль – Шепетівка. Через місто проходить автошлях Львів – Тернопіль – Збараж – Луцьк – Рівне – Брест.

Перший раз у писемних джерелах назва “Збараж” появляється у Галицько-Волинському літописі, що є частиною знаменитого Іпатіївського літопису – найдавнішого літописного зведення, створеною на Україні на початку XV століття. Це 1211 рік. Двічі місто Збараж згадується у Хлєбниковському і Погодінському списках “Повісті врємєнних літ”.

Ще одним історичним документом де згадується Збараж, є Поучання дітям Володимира Мономаха. В 1213-1214 роках серед інших Галицьких міст називається Збараж, який тоді належав Волині. Проте насправді місто набагато старше, що підтверджують археологічні дослідження.

Про давнє заселення території Збаража свідчать численні знахідки – поселення трипільської культури (V-ІІІ тис. р. до н.е.), черняхівської культури (ІІ-ІV ст. н.е.), городище та могильник часів Київської Русі, скарб срібних прикрас ХІ-ХІІ ст. – він складався більше як з десятка срібних речей, в основному жіночих прикрас: три срібних гривні, сім пацьорків, сім сережок-півкругів, з нанизаними кульками, дві підвіски, два орнаментовані браслети.

Щодо походження назви міста, то серед науковців єдиної думки немає. Одні стверджують, що слово “збараж” походить від слова “збір”. Тут руські князі збирали своїх воїнів, ідучи на рать. Тому автор “Повісті врємєнних літ” називає його Збираж. Інші думають, що назва “Збараж” походить від праслов’янського слова “‘бара” – болото, заболочена місцевість.

Багато героїчного і трагічного було у віковій історії Збаража.

На початку X ст. місто входило до складу Київської Русі.

У XI ст. на заході зароджується новий центр Української держави – Галицько-Волинське князівство, в складі якого Збараж відігравав помітну політичну роль, про що стверджують писемні джерела.

Починаючи з XIV ст. місто разом зі значною територією України знаходилось під владою Польщі та Литви. Проте в цей період воно не занепадає, а розбудовується і залишається визначним центром, з великою політичною вагою, у південній Волині.

До XV ст. належить перша письмова згадка про власників міста, рід яких панував тут протягом кількох століть. Це були предки українського княжого роду Несвіцьких з Волині, що походили від Туровопінських Рюриковичів. Родоначальником вважається Федір Несвіцький з Несвіча, що біля Луцька. Вони і їхні нащадки пізніше стали іменувати себе князями Збаразькими.

В період ХІП-ХУІ ст. Збараж зазнає постійних нападів з боку монголо-татарських орд Батия, Бурундая, Куремси, Айдора, Шишмана, котрі несли спустошення. Місто ніколи не було легкою здобиччю для ординців, хоч неодноразово потерпало від руйнацій та пожеж.

Збараж – символ народної звитяги, відоме в історії країни під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років. П’ять разів війська Богдана-Зиновія Хмельницького були у Збаражі.

У 1648 році селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса підступили до міста та з допомогою міщан захопили його без бою.

Справжнім великим випробовуванням для міста стали події 1649 року. Йшов другий рік Визвольної війни українців проти польської шляхти. Польські війська відступаючи перед загонами Богдана Хмельницького, приймають рішення зупинитися у Збаражі і тут організувати оборону. 30 червня до міста підходить полк Данила Нечая, а в перших числах липня основні сили козаків на чолі з гетьманом і численна кримська орда, з якою Хмельницький заключив союзний договір. Місто Збараж, замок, де зосереджувалися всі польські сили, опинилися в тісному кільці. Почалася семитижнева облога. В стані захисників почалися хвороби, голод, паніка. В зв’язку з тим, що на допомогу полякам вирушили загони короля Яна Казимира, Богдан Хмельницький не знімаючи облоги вирушає під Зборів, де відбувається генеральна битва. Але зрада кримського хана Іслам Гірея змушує гетьмана підписати Зборівську угоду, яка на той час не була вигідна для козаків. Але саме вона узаконювала утворення невеликої частинки незалежної України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Після цього була знята облога Збаража, за період якої відбулося 17 кінних битв, 27 штурмів, біля 80 вилазок. За час облоги під мурами замку полягли тисячі славних синів України, серед яких полковники Нестор Морозенко і Кіндрат Бурляй.

У 1734 році гайдамацькі загони Верлана захопили замок.

З 1772 року місто входить до Австро-Угорської держави і перебуває у її складі до початку XX ст. 13 вересня 1797 року Збараж отримав від австрійського цісаря Франца II герб міста із зображенням верхової постаті Святого Юрія, який вбиває дракона.

Під час наполеонівських воєн та участі Росії у війні Франції проти Австрії, територія Східної Галичини між Серетом і Збручем, включно із Збаражчиною, під назвою Тернопільський край, була передана Росії, під адміністрацією якої Збараж перебував із 1809 р. по 1815 рік. Деяке пожвавлення економіки міста, зокрема в галузі приміського сільського господарства, наступило у середині XIX століття, коли під впливом революційних подій 1848 р. цісар Фердінанд скасував у Галичині панщину.

Історія Збаража XX ст. – це ціла низка важливих історичних подій, які мов у дзеркалі, відбивають історію нашої держави: руїну першої світової війни, створення власної держави у 1918 році, нова польська окупація, зародження осередків “Просвіти”, друга світова війна, відчуття волі 1990-их років, труднощі перших років незалежності.

В роки Першої світової війни (1914-1918 рр.), польсько-української (1918-1920 рр.) господарський і культурний розвиток міста припинився.

Відповідно до умов Брестської мирної угоди територія Галичини, в т.ч. Збараж, знов зайняли австрійські війська, які перебували тут до кінця жовтня 1918 року, до розвалу Австро-Угорської монархії.

Першого листопада 1918 року у Львові постала Західно-Українська Народна республіка — ЗУНР. Того ж дня в Збаражі група активістів на чолі з о. С. Теслею, В. Фриделем, І. Жилою, проф. Музичкою, Л. Фарановським, М. Студницьким та іншими роззброїла австрійську поліцію і гарнізон, взяла міську і повітову владу у свої руки.

Для захисту Української держави від наступу польських військ з українських юнаків Збаража і навколишніх сіл був створений військовий курінь, який у складі Тернопільського полку ім. С. Петлюри брав участь у важких боях з поляками під Львовом (листопад 1918 р.), у Чортківській офензиві (1919 р.), а після відходу УГА за Збруч зазнав великих втрат у боях з більшовицькими, денікінськими і польськими військами.

Відомий громадський діяч Збаражчини Андрій Шмигельський був делегований у представництво уряду ЗУНР у Станіславові, брав участь в історичному Акті злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. в Києві.

З 1921 по 1939 рр. – у складі Польщі.

З вересня 1939 року до літа 1941 року Збаражчина знаходилися у складі Радянського Союзу.

22 червня 1941 р. Німеччина, порушивши договірні умови про дружбу і ненапад з Радянським Союзом, напала на свого союзника і 6 липня Збараж зайняли німці. Палав костел, нафтобаза, почалися екзекуції і розстріли мирного населення. Творці нового порядку забирали для потреб армії всі матеріальні ресурси. Упродовж 1941-1942 рр. було знищено 3000 мешканців міста єврейської національності.

На початку березня 1944 року війська Першого Українського фронту з району Шепетівки розпочали наступ на Тернопільському напрямі. 5-6 березня війська 4-го Кантемирівського танкового корпусу і 15-го стрілецького корпусу майже без втрат оволоділи Збаражем, а 8 березня почалися бої за місто Тернопіль.

Зразу ж після війни у Збаражі почався новий виток комуністичних перетворень. Встановлення радянських порядків відбувалося з властивою для нової влади рішучістю. Колективізація, будівництво нових промислових підприємств, шкіл і лікарень – ці зміни зумовили покращення добробуту населення міста.

Але позитивні явища економічного росту в 60-х—70-х роках змінилися кризою середини 80-х років. Радянська система себе вичерпала.

Зміни, які розпочалися в кінці 80-х – початку 90-х років, вселили надію в жителів міста. Здобуття незалежності України сприяло піднесенню духовного потенціалу збаражан, зумовило кардинальні зміни в свідомості населення, які привели до перемоги демократії в кінці 2004 року.

ЗАМОК.

Середньовічний Збараж складався з двох основних частин – феодального міста та князівського , дитинця. Головною і центральною пам’яткою старовини у Збаражі є замок, що здіймається над містом, і 7b4d03710343котрий має свою досить цікаву історію. Це не єдина споруда оборонного типу, яка існувала в нашому місті. До нього в урощичі “Бабина гора”, як свідчать численні археологічні дослідження, існувало давньоруське городище ІХ-ХІІІ ст., а на Княжій горі, що на протилежному березі ріки Гнізди, на схід від давнього міста, стояла старовина дерев’яна фортеця. На місці цієї фортеці у 1383 році князь сіверський Дмитро Корибут звів перший мурований з каменю оборонний замок. Ми маємо скупі відомості про історію цієї фортеці. Відомо, що власниками її були князі Несвіцькі, які почали себе іменувати князями Збаразькими.

У 1477 році велика татарська орда під проводом хана Айдора Чорним шляхом підійшла до Збаража і обложила фортецю. Князь Василь Збаразький організовує оборону, після тривалих жорстоких боїв замок перетворився на руїну. Проте через декілька років Старозбаразьку фортецю, яка займала територію 11,4 га, знову було відбудовано. Ще понад сто років фортеця не втрачає свого оборонного значення, витримавши чергові татарські напади у 1558, 1567, 1572, 1588, 1590, 1594 роках. Але 1598 рік став останнім роком існування твердині. Цього року татарська орда підійшла до Збаража, оточила фортецю. Князь Іван Збаразький бачачи безперспективність боротьби через нерівність сил, залишає замок. Татари до щенту його руйнують і з цього часу він більше не відбудовується.

Проте потреба в існуванні оборонного замку не відпадає. Доля розпорядилася так, що спланувати і здійснити будівництво судилося останнім представникам з роду князів Збаразьких – Христофору і Юрію. Брати Збаразькі були досить відомими людьми того часу. Іван Збаразький був дуже заможною людиною, його земельні володіння сягали на схід аж до Києва, своїм синам він намагався дати європейську освіту. Молоді князі Збаразькі доволі оперативно переносили на рідні землі все, що пізнали і засвоїли в університетах Європи. Брати Збаразькі, які були учнями знаменитого Галілео Галілея, зробили свій внесок у поширення ідей Відродження в Україні.

Одним з прикладів практичного втілення у життя знань та ідей, є зведення архітектурних споруд у Збаражі, визначне місце серед яких посідає новий замок. Христофор перебуваючи у Венеції, в 1612 році, замовляє проект замку відомому, видатному теоретику і практику італійської архітектури того часу Вінченцо Скамоцці. Доказом цього може слугувати той факт, що архітектор згадує про нього у своїй книзі “Ідея загальної архітектури”, там же він і вказує ім’я замовника – Христофора Збаразького.

Будівництво замку розпочалося значно пізніше. Чимало дослідників, серед них Олександр Чоловський вважають, що це сталося 1620 року, і до 1627 року роботи проводив Христофор. А з 1627 року естафету перейняв молодший брат Юрій. Замок будувався так, що відображав найновіші на той час досягнення фортифікаційного мистецтва. Після завершення будівництва замок складався з казематних валів, чотирьох бастіонів та рову, наповненого водою. На рогах оборонних валів стояли п’ятикутні вежі. По периметру замку розташовані каземати. Зв’язок замку з навколишнім світом здійснювався через браму, розміщену у двоповерховій вежі, до якої провадив звідний міст.

Двоповерховий палац побудований в стилі пізнього Ренесансу. Головний вхід до палацу акцентується балконом на кам’яних колонах. Фасади казематів витримані у ренесансних формах.

На подвір’ї, у північному куті є криниця глибиною 70 м, до якої з підземелля замку веде хід. Підземний хід з’єднував замок з монастирем отців Бернардинів. Криниця збережена в рівній землі. Дещо пізніше було добудовано два крила над частиною казематів, що прилягали до палацу і замок набув Т-подібної у плані форми.

Після смерті останнього з князів Збаразьких Юрія – замок перейшов до князя Януша Вишневецького, а після його смерті (1636 рік) до його сина Дмитра Вишневецького(помер у 1682 році).

Між 1631-1649 роками князі Вишневецькі надали укріпленням бастіонного характеру – добудовані каземати та бічні крила палацу.

Майже 50 років замок був однією з головних резиденцій князя, за той час піддавався численним облогам та штурмам.

З початком нового століття замок не втрачає свого оборонного значення. Не випадково саме тут, як свідчать історичні джерела, у 1707 році побували гетьман України Іван Мазепа та російський цар Петро І, що слідували на зустріч з польським королем Августом II в місто Жовкву.

Польські магнати Потоцькі (котрі стали власниками замку), бельгійський принц де-Лінге (що теж його успадкував пізніше) перетворюють фортецю у звичайне феодальне помістя.

1819 року в замку перебувають французько-польські війська. В 1837 році польський генерал Юзеф Бем відкриває в замку цукроварню, яка в 1896 році згоріла.

У XX ст. робляться перші спроби реставрувати Збаразький замок. У 1908 році уряд зобов’язує власника Збаража Емілія Явеца розпочати реставраційні роботи, котрі так і не розпочалися. Перша і друга світові війни внесли свої корективи в історичну долю фортеці.

Австрія, готуючись до війни з Росією, використовує каземати під склади зброї і амуніції. В 1914 році відступаючи, австрійська армія підірвала каземати, а нові завойовники, розквартировані тут російські війська розібрали дах і стелю на паливо. В 1933 році впала частина лівого бічного крила. У лютому 1935 році було виготовлено проектний кошторис на відбудову замку, але війна що почалася 1939 року, не дала змоги його реалізувати.

У післявоєнний час замок справляв жалюгідне враження – залишилися самі стіни. У 1958 році уряд УРСР приймає рішення про реставрацію замку. Відбудова почалася в 1965 році, за проектом київського архітектора Маріонели Говденко. Успішному веденню робіт сприяє те, що місто Збараж у 1976 році за Постановою Ради Міністрів УРСР віднесено до 39 міст України з найбільшою кількістю історичних пам’яток. Цей етап реставрації закінчився у 1985 році, центральну палацову частину було відбудовано і пристосовано під культурно-спортивний комплекс.

800x64512dsc_1021 Враховуючи історичну, архітектурну цінність пам’яток історії та культури міста Збаража та з метою збереження пам’ятних міст, пов’язаних з Визвольною війною українського народу 1648-1654 років, та у зв’язку з 400-та річчям від дня народження Богдана Хмельницького Постановою Кабінету Міністрів України від 10 лютого 1994 року №78 створено Державний історико-архітектурний заповідник. А в 2005 році на базі Державного заповідника створено Національний заповідник “Замки Тернопілля”, центром якого став відроджений Збаразький замок.

ВИДАТНІ ЛЮДИ

Історія Збаражчини – це частина історії України, її прикрашають постаті відомих діячів, які перебували тут у різні часи: Дмитро (Байда) Вишневецький – засновник Запорізької Січі – князь Вишневецький; у 1846 році у Вишневецькому палаці працював поет Тарас Шевченко подорожуючи по Україні в складі Археологічної комісії; двома роками пізніше жив та працював французький письменник Оноре де Бальзак; поет-революціонер Іван Франко створював осередки соціал-демократії; Київський і Галицький митрополит Петро Могила у 1636 році будуючи школу у Кременці відвідував у Вишневецькому замку двоюрідну сестру Раїну Могилянку, котра була дружиною князя Михайла Вишневецького; у 1844 році український історик, письменник та етнограф Микола Костомаров перебував у Вишнівці збираючи етнографічні матеріали, а також ініціював поїздку у Вишневецький замок Тараса Шевченка; у 1919 році Симон Петлюра – голова Директорії УНР, головний отаман війська УНР розмістив свій штаб на залізничній станції міста Збаража; митрополит Андрей Шептицький перебував у Збаражі під час відвідин монастиря Бернардинів; у 1920 році Юрко Тютюник – генерал-хорунжий армії УНР, командувач 4-ої Київської дивізії дислокувався у Збаражі на протязі трьох тижнів; у 1977 році побував письменник Олесь Гончар під час зустрічі із збаражанами; уродженець, письменник Борис Харчук; уродженець, Іван Горбачевський – світило медичної науки, вчений у галузі хімії, судової медицини, гігієни і епідеміології; уродженець, Олександр Смакула – фізик з світовим ім’ям; уродженець, фундатор і президент Українського Інституту Америки Володимир Джус; уродженка, скульптор та поетеса Оксана Лятуринська.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 56
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 1 раз.
Подякували: 12 раз.

Re: ЗБАРАЖ, місто, Тернопільська область

Повідомлення Ярина » 26 вересня 2017, 12:01

phpBB [video]


Повернутись до Літера З

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість