Дубовичі, село, Кролевецький район, Сумська область, Україна

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Дубовичі, село, Кролевецький район, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Дубовичі — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Ретику (притока Реті), за 18 км від районного центру, за 18 км від залізничної станції Терещенська і за 1 км від автошляху Москва—Київ. Дворів — 787. Населення — 2356 чоловік.

Дубовичі засновані в XVI ст. Першими поселенцями тут були козаки і селяни. Після визвольної війни 1648—1654 рр. Дубовичі у складі Лівобережної України возз’єдналися з Росією. Жителі займалися переважно землеробством. Козацька старшина поступово почала захоплювати великі ділянки кращої землі, а бідноті лишилися чагарники. Село входило до Кролевецької сотні Ніжинського полку.

Наприкінці XVII ст. Дубовичі прибрав до своїх рук генеральний військовий суддя В. Л. Кочубей. Після смерті Кочубея, страченого зрадником Мазепою в 1708 році, маєток став власністю його дружини. Вона нещадно експлуатувала селян, чинила над ними самосуд і закатовувала до смерті, а їх землі приєднувала до своїх володінь. Козацька старшина силою перетворювала козаків на кріпаків. У 1781 році тут налічувалося 77 козацьких дворів і 108 дворів кріпаків. Дубовичі у 1782 році увійшли до Тулиголовської волості Глухівського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії.

Протягом першої половини XIX ст. земельні володіння Кочубеїв зросли, збільшилася кількість підлеглих їм кріпаків. Напередодні скасування кріпосного права ці поміщики мали у Дубовичах 4 тис. десятин землі і 917 кріпаків. Селяни відбували панщину до 4—5 днів на тиждень. У 1839 році в селі збудували цукровий і горілчаний заводи. У 1842 році почалося будівництво паперової фабрики, на яке зігнали сотні кріпаків. Незабаром підприємство стало до ладу. Тут працювало 200 кріпаків. їх становище було надзвичайно тяжким. Робочий день починався на світанку і закінчувався пізнього вечора. Непокірних заковували в кайдани і кидали до підземелля панського будинку або віддавали в солдати. 1857 року у селі проживало 3267 чоловік.
У 1852 році в Дубовичах відкрили парафіяльну школу. В ній навчалися 19 учнів. Більшість дітей бідноти не була охоплена школою.

Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян на поліпшення їх економічного становища. Поміщики лишилися великими землевласниками, а селянське землекористування зменшилося. У квітні в Дубовичах та навколишніх селах сталося заворушення селян, які відмовилися підписати уставну грамоту. Цей виступ власті придушили військовою силою. За уставною грамотою селяни Дубовичів одержали по 2,8 десятини малородючої землі. До того ж їх наділи уклинювалися в поміщицьку землю, що утруднювало доступ до них і негативно впливало на обробіток землі. Вони були позбавлені права користуватися лісами й пасовиськами.

У післяреформений період відбувався дальший процес класового розшарування селян. Переважна більшість селян Дубовичів не мала необхідної кількості землі і змушена була орендувати її у поміщиків та куркулів, при чому за кожну десятину доводилося віддавати власнику половину врожаю і відробляти в його господарстві З дні на рік. За оренду пасовиська селянська громада платила поміщику 100 крб. За 20 років після реформи внаслідок розорення селянських господарств земельні наділи переважної більшості селян Дубовичів зменшилися з 2,8 десятини до 2,3 десятини. Значна кількість селян втратила свої наділи. Частина селян і козаків здавала в оренду за безцінь свої землі заможним односельцям й вирушала на заробітки в міста. Важким тягарем лягали на селян викупні платежі. З кожним роком зростала їх недоїмка, а тим часом поміщики Кочубеї мали тут до 2,5 тис. десятин землі. На початку XX ст. кількість жителів у селі перевищила 3,5 тис. чоловік.

Тяжке економічне становище й політичне безправ’я викликали гостре незадоволення трудящих. Улітку 1905 року поблизу Дубовичів відбулися сходки селян. Побоюючись революційного виступу, поміщик для охорони маєтку викликав військовий загін. У вересні 1905 року селяни, озброєні вилами, косами і кілками, напали на військовий загін і наблизилися до поміщицької садиби, але карателі від крили вогонь. Стихійний виступ селян було придушено. 5 активних учасників виступу заарештували і засудили на три роки ув’язнення. Столипінська реформа привела до посилення класового розшарування селянства. Заможні селяни переселилися на хутори і перетворилися на куркулів. Вони дедалі більше утискували сільську бідноту.

Населення Дубовичів не мало медичної допомоги. Лише 1898 року у селі відкрили медамбулаторію. Із закладів освіти тут діяли церковнопарафіяльна і з 1879 року — початкова земська школи, але чимало дітей бідноти через злидні не відвідувало їх.

Перша світова війна привела до загострення класових суперечностей. Близько 150 жителів Дубовичів мобілізували на фронт. Селянські господарства занепадали.

Після повалення царизму трудящі Дубовичів переконалися, що Тимчасовий уряд захищає інтереси буржуазії і поміщиків. Влітку й восени 1917 року біднота села відмовилася виконувати накази властей і стала захоплювати поміщицькі землі.

Трудящі Дубовичів з радістю зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Однак владу в селі захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Населення не корилося їм. Селяни перешкодили місцевому лісопромисловцю вивезти лісоматеріал та вигнали його службовців.

Наприкінці листопада у Дубовичах було створено підпільний ревком на чолі з П. Т. Ганжою. З ініціативи ревкому організували повстанський загін. У січні 1918 року в селі було встановлено Радянську владу. Почала діяти Рада селянських депутатів, яку очолив П. Л. Сердюк. При ній створили земельну комісію, яка на основі ленінського Декрету про землю почала розподіл поміщицької землі між безземельними й малоземельними селянами.

Наприкінці березня 1918 року Дубовичі загарбали німецькі окупанти, які разом з українськими буржуазними націоналістами чинили терор проти населення. Вони заарештовували радянських активістів, зв’язували дротом руки й відводили до с. Полошок, де кидали у каолінові шахти. Було закатовано голову Ради П. Л. Сердюка, колишнього голову ревкому П. Т. Ганжу та ін. Жителі села піднялися на боротьбу проти ворогів. Вони мужньо билися в лавах партизанських загонів, які діяли в цьому районі. Після краху австро-німецької окупації Дубовичі на початку грудня захопили петлюрівці. Вони запровадили жорстокий режим.

Наприкінці грудня 1918 року Дубовичі визволив Новгород-Сіверський полк 1-ї Української радянської дивізії. У січні 1919 року було обрано сільську Раду, яку очолив Д. С. Бойчун. Сільрада організувала загін, який влився до Новгород-Сіверського полку. Під керівництвом сільради здійснювалося наділення безземельних і малоземельних селян землею, розгорнулася боротьба з бандитизмом. Опорою Радянської влади став комбід, створений у липні 1919 року. Він об’єднав 82 селян-бідняків. Під час наступу військ Денікіна тут сформували Дубовицький полк, до складу якого увійшли партизани навколишніх сіл. Командиром полку було призначено А. Є. Степаненка. На мітингу, що відбувся перед відправкою на фронт, бійці заявили про свою готовність захищати Радянську Україну від білогвардійців.

27 вересня 1919 року денікінці захопили Дубовичі. Вони відновили буржуазні порядки. Жителі організували партизанський загін, який розгорнув боротьбу проти ворога. У жовтні Глухівський партизанський загін на чолі з М. І. Пригарою разом з Дубовицьким партизанським загоном вчинили сміливий напад на денікінський загін у с. Тулиголовому. Не витримавши рішучого удару, білогвардійці в паніці втекли. У цьому бою загинув командир загону М. І. Пригара, якого поховали в Дубовичах.

У грудні 1919 року село було визволене від денікінців. Відновила роботу сільська Рада. Бідноті довелося вести запеклу боротьбу проти куркульських банд, які намагалися перешкодити соціалістичному будівництву. У Дубовичах від рук бандитів загинули більшовик М. Г. Ожог й командир Дубовицького полку А. Є. Степаненко. Незабаром рештки банд були знешкоджені.

Після закінчення громадянської війни трудящі приступили до відбудови господарства. Органи Радянської влади завершили наділення землею безземельних і малоземельних селян. Стали до ладу 4 млини, олійниця. У 1924 році створили сільськогосподарське кредитне товариство, яке розподіляло між селянами державні кредити, посівний матеріал і сільськогосподарські машини. Цього року молодь об’єдналася в комсомольську організацію. Велику роботу провадив комнезам. Трудящі села подали допомогу голодуючим Поволжя. Вони зібрали для них 860 пудів зерна і 1670 пудів картоплі. У 1923 році Дубовичі увійшли до Тулиголовського району Новгород-Сіверського округу, з 1930 року — до Глухівського району, з 1932 року — того ж району Чернігівської області, а з 1939 року — Сумської області.

Багато уваги приділялося розвитку охорони здоров’я, освіти й культури. У 1921 році в Дубовичах відкрили лікарню, де допомогу хворим подавали 3 медичні працівники. Діяла аптека. Відразу після встановлення Радянської влади тут працювала початкова школа. На її базі в 1923 році створили семирічну. У 1925 році в ній налічувалося 350 учнів і 14 учителів. Розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослих. Активно діяла школа лікнепу. Центром культурно-масової роботи став сельбуд, який відкрили в 1920 році. При ньому працювали гуртки художньої самодіяльності.

У наступні роки в Дубовичах успішно здійснювалося соціалістичне будівництво. Трудящих очолила партійна організація, створена в 1928 році. В ній було 6 членів і 6 кандидатів у члени партії. Секретарем партійної організації став Ф. Я. Харченко. Комнезам, що об’єднував 195 членів, розподіляв між селянами посівний матеріал і грошові позики. Активно працювало споживче товариство, яке налічувало 540 чоловік. Виконуючи рішення XV з’їзду ВКП(б), партійна організація і сільрада розгорнули боротьбу за здійснення колективізації. Помічником комуністів була комсомольська організація, кількість членів якої зросла до 32 чоловік. У 1929 році селяни Дубовичів створили колгосп «12-річчя Жовтня», головою якого обрали С. Я. Гагіна. Весною 1930 року організували ще 4 колгоспи. До колгоспу «12-річчя Жовтня» надійшов перший трактор. Наступного року всі колгоспи об’єдналися в один — ім. 14-річчя Жовтня. У 1933 році колективізацію було завершено.

Рік у рік міцніла економіка колгоспу. З 1937 року він дістав назву ім. Карла Маркса. За господарством закріпили 4870 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2800 га орної землі. Самовіддано працювали колгоспники. В 1937 році найкращих наслідків досягла доярка колгоспу Є. В. Шуба, яка від кожної із закріплених за нею корів надоїла по 1400 кг молока. Ланка І. П. Терещенка зібрала по 17 цнт вівса з гектара. За трудові успіхи знатні доярки Є. В. Шуба і Л. О. Сущенко, свинарки С. П. Бобровицька і П. І. Підсосонна та телятниця С. П. Подорога у 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Агронома колгоспу Л. Т. Оробія було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Велику допомогу колгоспу ім. Карла Маркса подавала Ярославецька МТС. Тракторна бригада, яка працювала на його ланах, систематично перевиконувала свої завдання, за що бригадир І. І. Скоробагатий і кращі трактористи Ф. І. Сердюк та Є. Є. Яценко також стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Напередодні війни колгосп перетворився на велике багатогалузеве господарство. У 1940 році було зібрано по 10,5 цнт зернових, 195 цнт картоплі і 250 цнт цукрових буряків з гектара. Надій молока від кожної корови збільшився в середньому до 1705 кг. Зросла оплата трудодня.

Трудящі Дубовичів брали активну участь у суспільно-політичному житті. З великим піднесенням пройшли тут вибори до Верховної Ради СРСР у 1937 році і Верховної Ради УРСР у 1938 році, а також до місцевих Рад у 1939 році. Керівну роль у селі відігравала партійна організація, яка в 1940 році налічувала 12 членів і 5 кандидатів у члени партії. Всі виробничі бригади і ланки колгоспу очолювали комуністи. Передовим загоном молоді була комсомольська організація, яка об’єднувала 47 юнаків і дівчат.

Розвивалися охорона здоров’я, освіта й культура. Медичну допомогу населенню подавала лікарня на 10 ліжок. В ній працювали лікар і 4 чоловіка середнього медперсоналу. До 1935 року неписьменність серед дорослих було ліквідовано. У 1936 році відкрили середню школу. В ній у 1941 році налічувалося 600 учнів і 25 учителів. Своє дозвілля трудящі проводили в клубі на 800 місць.

З гнівом і обуренням зустріли трудящі Дубовичів звістку про розбійницький напад фашистської Німеччини на СРСР. Чимало жителів зі зброєю в руках стали на захист рідної Батьківщини. Частину майна і худоби було евакуйовано в східні райони країни.

На початку вересня 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Дубовичі. Настали тяжкі часи гітлерівської окупації. Фашисти розстріляли 42 чоловіка, серед них радянських активістів: секретаря партійної організації І. О. Гагіна, комсомольців Г. Г. Ковальова, Ф. П. Проценка і В. І. Юрченка. 266 юнаків та дівчат силою вивезли на каторгу до Німеччини, частина з яких загинула.

У вересні 1941 року в Дубовичах було створено партизанську групу, яка влилася до Глухівського партизанського загону. Активну боротьбу з ворогом розгорнула підпільна комсомольська група, організована наприкінці цього року. Очолював її В. П. Тимченко. Група мала радіоприймач і розповсюджувала серед населення повідомлення Радянського інформбюро. В січні 1942 року всі її члени були заарештовані.

В. П. Тимченку вдалося втекти, але його затримали в м. Ямполі, жорстоко катували і, не діставши ніяких відомостей, стратили на площі. Члена групи М. І. Сущенка фашисти розстріляли, а кількох чоловік відправили до гітлерівської Німеччини. Під час окупації у селі діяли також 3 інші підпільні групи, які очолювали Н. Н. Ковтун, О. Ф. Дубина і О. І. Кер-бут. 20 лютого 1942 року до Дубовичів вступило партизанське з’єднання С. А. Ковпака. У день Червоної Армії тут відбулися парад і мітинг. Зранку 23 лютого на площі зібралися жителі і партизани, всюди майоріли червоні прапори. Перед присутніми виступив командир партизанського з’єднання С. А. Ковпак, який поздоровив їх зі святом та розповів про становище на фронтах. Потім народні месники урочистим маршем пройшли повз трибуну. Була також організована трансляція радіопередач з Москви. На місці, де відбувся парад, 1967 року встановлено обеліск.

Гітлерівське командування направило в Дубовичі 105-у угорську дивізію, яка оточила село. Відбувся запеклий бій. Партизани відкинули фашистів, але в ніч на 25 лютого народні месники змушені були залишити Дубовичі. Увірвавшись сюди, карателі закатували 23 чоловіка і пограбували населення. 16 липня 1942 року з’єднання G. А. Ковпака вдруге вступило у Дубовичі. Проти партизанів з Глухова було кинуто німецько-фашистські частини з бронетранспортерами й мінометами. Але народні месники завдали окупантам поразки. У цьому бою загинули партизани Ф. М. Голуб, А. О. Мандрика, І. А. Міхеєв, Р. І. Нахаба, А. І. Лубенець і А. С. Шумейко, яких поховали у братській могилі в урочищі Савчиній долині. У 1962 році тут встановлено обеліск.

1 вересня 1943 року 23-я танкова бригада визволила Дубовичі. На фронтах Великої Вітчизняної війни і в партизанських загонах билося 898 жителів, з них 610 нагороджено орденами й медалями GPCP. Уродженцям села генерал-майору І. А. Лесику за вміле керівництво підрозділами стрілецького полку під час форсування Одера та особисту мужність і відвагу, гвардії полковнику І. П. Власенку за виняткову хоробрість і стійкість, вміле здійснення наступальних операційно розгрому ворога і старшині М. І. Горбачу за надзвичайну мужність і відвагу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 265 чоловік віддали життя за незалежність Батьківщини, їм у 1967 році споруджено пам’ятник. У 1956 році встановлено пам’ятник радянським воїнам, які загинули в бою за визволення села від гітлерівців.

Відразу ж після визволення партійна організація і сільрада спрямували зусилля трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Німецько-фашистські загарбники завдали великих збитків Дубовичам. Вони знищили всі господарські приміщення колгоспу, школу, клуб, вивезли худобу. Колгоспникам довелося обробляти лани власними коровами й вручну. Незважаючи на тяжкі умови, трудівники села подавали допомогу фронту. У 1944 році колгосп ім. Карла Маркса здав державі понад план 9336 пудів хліба. Трудящі взяли активну участь у зборі коштів на танкову колону «Колгоспник Сумщини» і внесли на її будівництво близько 24 тис. крб. Вони допомагали також шахтарям Донбасу. Було виділено спеціальні ділянки для посіву проса й картоплі, урожай з яких відправили на підшефну шахту № 1-біс. На відбудову цієї шахти виїхало 16 чоловік. У січні 1945 року колгоспники артілі звернулися до всіх колгоспників Глухівського району із закликом наслідувати їх приклад. Велику допомогу у відродженні господарства Дубовичів подали держава й трудящі братніх республік. Держава виділила посівний матеріал, худобу, ліс, з Поволжя надійшли коні. Протягом 1944—1950 рр. було відбудовано тваринницькі приміщення, 2 млини, споруджено коноплесушарку, волокнотіпальний пункт, лісопильню. На кінець 1950 року відновлено довоєнні посівні площі.

З вересня 1943 року почали роботу заклади охорони здоров’я, освіти й культури. В 1950 році у Дубовичах діяла лікарня на 15 ліжок, в якій працювали лікар і 5 чоловік середнього медперсоналу. В середній школі навчалося 626 учнів, яких виховувало 28 учителів. Активно працював клуб.

Економіка колгоспу ім. Карла Маркса неухильно зростала. Він перетворився на велике сільськогосподарське підприємство. За господарством закріплено 5157 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3279 га орної землі. Машинна база колгоспу має 24 трактори, 7 зернових, 2 силосозбиральні та 10 інших комбайнів, 17 автомашин. На фермах, обладнаних новітнім устаткуванням, утримується понад тисячу голів великої рогатої худоби, 3250 свиней і 458 овець.

Розгорнувши соціалістичне змагання на честь знаменних дат — 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, історичного XXIV з’їзду КПРС, колгоспники досягли значних результатів. У 1971 році вони зібрали по 19,4 цнт зернових, по 181,6 цнт картоплі, по 267,3 цнт цукрових буряків і по 250,2 цнт овочів з гектара; на 100 га сільськогосподарських угідь виробили по 81,3 цнт м’яса. Було перевиконано план продажу державі цих сільськогосподарських культур. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили досягнення трудівників. 14 колгоспників нагороджено орденами Радянського Союзу: свинарок М. С. Копу і К. П. Ковальчук та комбайнера Л. Ю. Єфименка — орденом Леніна, свинарку Л. І. Коломієць — орденами Леніна і Жовтневої Революції, агронома Т. Л. Харченка, колишнього голову колгоспу П. В. Шпаченка і бригадира тракторної бригади М. М. Юрченка — орденом Трудового Червоного Прапора, 7 чоловік — орденом «Знак Пошани». За багаторічну працю на фермі та успіхи у виробництві (одержує по 33 ділових поросят від кожної свиноматки) в 1966 році удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці свинарка К. П. Ковальчук. 120 чоловік відзначені медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Новими успіхами відзначили трудящі знаменну дату — 50-річчя утворення СРСР. У 1972 році було зібрано по 19,4 цнт зернових, по 188 цнт картоплі і по 267 цнт цукрових буряків з гектара, на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 91,7 цнт м’яса. За виробничі успіхи тракториста В. П. Власенка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, ланкового Г. В. Коломійця, ланка якого зібрала по 283 цнт картоплі з гектара, удостоєно золотої медалі ВДНГ.

З 1959 року Дубовичі увійшли до складу Кролевецького району. За роки Радянської влади село невпізнанно змінилося. Воно добре впорядковане. У післявоєнний час тут зведено двоповерхову школу, двоповерховий будинок для вчителів, побудовано та перебудовано 443 будинки колгоспників. Дубовичі електрифіковано і підключено до державної електромережі. До послуг трудящих — 6 магазинів, комбінат побутового обслуговування. Товарооборот торговельної мережі у 1971 році становив 2570 тис. крб. проти 1443 тис. крб. у 1966 році.

Значна увага приділяється охороні здоров’я трудящих. Було розширено лікарню, яка має 25 ліжок. В ній працюють 3 лікарі і 7 чоловік з середньою медичною освітою. Невпинно підвищується освітній рівень трудящих. У Дубовичах є середня школа. 1972 року в ній навчалося 450 учнів і налічувалося 30 учителів. За роки Радянської влади 1750 жителів Дубовичів здобули середню та вищу освіту, з них 157 стали вчителями, 21 — агрономами, 18 — зоотехніками, 55 — офіцерами Радянської Армії. Центром культурно-масової роботи є клуб. При ньому створено хоровий і драматичний гуртки, духовий оркестр. Книжковий фонд бібліотеки дорівнює 13 тис. примірників. Активно працює первинна організація товариства «Знання», яка налічує 32 чоловіка. У 1966 році в селі споруджено пам’ятник В. І. Леніну.

Велику організаторську й масово-політичну роботу проводять 2 первинні партійні організації, що об’єднують 80 комуністів. Значну роль відіграють 2 первинні комсомольські організації, що складаються з 122 юнаків і дівчат. На успішне виконання завдань господарського і культурного будівництва колгоспників мобілізує сільська Рада. Вона складається з 35 депутатів, серед них 23 колгоспники, 4 робітники, 8 представників інтелігенції, 19 комуністів і 5 членів ВЛКСМ, 16 жінок. Сільрада має 5 постійних комісій: господарську, фінансову, культури та ін. Зростають асигнування на соціально-культурні потреби. У 1971 році вони становили 133 тис. крб., тобто збільшилися проти 1966 року на 23,3 процента.

Уродженцем Дубовичів є Д. Й. Мажуга (1885—1962) — відомий конструктор опалювальних котлів, самоук.

Трудящі села докладають всіх зусиль, щоб достроково виконати дев’ятий п’ятирічний план.

Ф. П. КАРАБУТ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Дубовичі, село, Кролевецький район, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА »

З вікіпедії

Зображення

Дубо́вичі — село в Україні, у Кролевецькому районі Сумської області. Населення становить 1282 осіб. Орган місцевого самоврядування — Дубовицька сільська рада.

Засновано в XVI ст. Пізніше входило до Кролевецької сотні Ніжинського полку, було приписано до Крольовецької ратуші. З 1687 р. Дубовичи належали В. Л. Кочубею. У 1839 р. тут побудували цукровий і горілчаний заводи. З 1854 р. Дубовичи стали містечком, в 1923 р. – селом.

Село відоме своєю криницею, розташованою біля села поблизу автомагістралі Київ - Москва. За народними переказами історія цього унікального місця сягає глибини XVI ст. і пов’язана з образом Богоматері, ікону якої, начебто, саме в цьому місці знайшов пастух і якого засліпило сіяння її.
Географічне розташування
Село Дубовичі знаходиться наберегу річки Ретик, вище за течією на відстані 7 км розташоване село Землянка (Глухівський район), нижче за течією на відстані 4,5 км розташоване село Ретик. На річці велика загата. До села примикає великий лісовий масив (сосна). Поруч проходить автомобільна дорога М02 E101. До райцентру м. Кролевець - 18 км.
Назва
Назва села скоріше за все походить від породи дерева дуба, який дуже розповсюдженний в лісах біля села.
А ось одна з легенд про появу нашого села. Ще за далеких часів Київської Русі на місці нинішньої електропідстанції була збудована невелика дерев’яна фортеця. Ще й понині цю місцевість називають старожили «кріпості». Ця фортеця оберігала і зміцнювала південно-східні рубежі держави. А збудована вона була за повелінням київського князя Володимира Великого, який наказав зводити городи по Десні і по Остру, по Трубежу і по Сулі та Стугні. В давнину на цьому місці буяв старий мішаний ліс. Росли дуби, сосни, осика, береза, клен, явір. На цьому місці дуже вигідно було будувати не тільки фортецю, а і житло.
Річка Ретик була більшою, повноводною, а риби було стільки, що й руками можна ловити. Поряд був випас для коней – заплава річки Ретик, урочище Рудка. У кріпості спочатку тимчасово чергувала група озброєних дружинників до 20 чоловік. Вони виконували свою роботу почергово – одні вартували в дозорі, інші займались господарською роботою, заготовляли дрова, пасли коней, варили обід, ловили рибу, треті відпочивали. Дозорці час від часу змінювались. На зміну одних дружинників надсилали інших. Згодом дружинники забирали з собою сім'ї, будували землянки, хати й жили вже постійно. Так виникло поселення. Одні стверджують, що це поселення носило назву Дубовий хутір, інші – Дубовичі.
Історія
Про заселення Дубович згадується у декількох письмових джерелах. В архіві Генеральної Канцелярії за № 9135 та праці А. Лазаревського «Описание старой Малороссии». Ці документи стверджують, що Дубовичі поселені в «пуще» одночасно з Черторигами та Землянкою. Черторизькі жителі в 1738 році розповідали: «…з давніх часів, понад 50 років тому, починаючи від села Черторійки аж до Воронежа, була вся пуща вільна, де і села селилися, а саме: Черториги, Дубовичі, Землянка». Згідно акта 1700 року Дубовичі називаються «давнім селом». Посилаючись на «Историко-статистическое описание Черниговской епархии», «Описание старой Малороссии» Павлович П.А. стверджує, що «..заселення містечка розпочалось, вірогідно, не пізніше XVI століття».
Першими поселенцями були селяни із-за Дніпра, які втікали від гніту польської шляхти. Приплив населення в Дубовичі особливо зріс після Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли на Лівобережжі було знищено володіння польської шляхти, а українська козацька старшина ще не встигла захопити вільні угіддя по берегах річок Реті та Ретик. В той час поселенці могли вільно рубати ліс, будувати хати і користуватись різними природними угіддями. Але через деякий час, зі збільшенням кількості населення, вільна пуща була значно вирубана. Тоді козацька старшина Воронізької сотні і заможні жителі села Дубовичі стали захоплювати великі ділянки лісових угідь, обкопуючи їх ровами, а бідноті залишились чагарники, в яких заборонялося обкопувати ділянки. Цей масив називався «вольниця» і знаходився у володінні сільської громади.
До 80-х років XVII ст. Дубовичі були вільним селом. «Сначала село это «прислушано» к Кролевецкой ратуше». Згідно універсалу І. С. Мазепи від 12 травня 1699 року село Дубовичі переходить у володіння Кочубея. З 1854 року Дубовичі стали містечком.
Дубовичі і Кочубеї
Більше 320-ти років доля села Дубовичі була пов'язана з долею родини Кочубеїв. У 80-х роках XVII ст. село Дубовичі, орні землі, ліси та пасовиська навколо села поступово переходять у володіння Василя Леонтійовича Кочубея.

До 1743 року Дубовичами та хутором Ретик володів старший син Василя Леонтійовича та Любові Федорівни Василь Васильович
Зображення
Василь Леонтійович Кочубей

По духовному заповіту Василь Васильович розділив маєтки між синами, «підстарший» син Василь Васильович отримав Дубовичі, Ярославець та х. Ретик. У 1777 році «при участии вкладом и трудами Василя Васильовича Кочубея» (напис на кам'яній дошці в заалтарній стіні храму Різдва Пресвятої Богородиці) було розпочато будівництво храму в центрі села Дубовичі. 26 травня 1781 року Василь Васильович склав заповіт, у якому заповів дружині Марфі Дем'янівні села Ярославець, Дубовичі, хутір Ретик з Яциківським та Новим млинами.
У грудні 1779 року в кам'яній церкві с. Дубовичі Ніжинського полку був похований Генеральний обозний (1751—1779 рр.) Глухівського періоду в історії України Кочубей Семен Васильович (1725–1779).
Василь Васильович з Марфою Дем'янівною мали двох дітей — сина Василя та дочку Єлизавету. В родині Кочубеїв, віддаючи данину поваги Василю Леонтійовичу, багато дітей називали ім'ям Василь. Василем був син Василя Леонтійовича, один з внуків теж був Василем. Василь Васильович, про якого йде мова, був Василю Леонтійовичу правнуком. До речі, наступні ще два володарі маєтку в селі Дубовичі, також були Василями Васильовичами.
Як єдиний спадкоємець, Василь Васильович успадкував від матері маєтки, в тому числі і Дубовицький та Ярославецький. Молоду дружину Василь Васильович привіз у Ярославецький маєток. Тут у них у 1784 році народився первісток — і знову Василь Васильович. Потім народились ще чотири сини — Дем'ян (1786), Олександр (1787), Аркадій (1790), Іван (1791) і три доньки — Клавдія, Варвара і Олена. Іван, Клавдія та Варвара померли в дитинстві, а інші брати багато чого досягли в службовій кар'єрі. Все було добре. Але в березні 1800 року Василь Васильович раптово помер у віці 50 років.
Та Олена Василівна, дружина його, залишилась на висоті: згідно духовного заповіту чоловіка вона успадкувала його маєтки і взяла управління в свої руки. На протязі 25 років управляла маєтками Олена Василівна. Восени 1836 року Олена Василівна поїхала в гості до молодшого сина Аркадія, який служив на посаді губернатора Орловської губернії. По дорозі простудилась і померла 23 грудня 1836 року.
Згідно з заповітом матері, Олени Василівни, у 1816 році маєтки Кочубеїв було розділено між братами Василем, Дем'яном, Олександром та Аркадієм. По роздільному акту з братами 7 жовтня 1822 року маєток у селі Дубовичі перейшов у володіння старшого сина Василя Васильовича. У 1839 році Василь Васильович збудував на околиці села Дубовичі цукровий вогневий завод, поряд винокурний та костопальний. Але цей завод проіснував недовго. Вже у 50-х роках XIX ст. досить швидко здійснювалась технічна перебудова підприємств цукрової галузі. Так звані «вогневі» цукрові заводи не витримали конкуренції з більш продуктивними «паровими». (головним у цьому процесі був перехід від виварювання соку і сиропу на «голому вогні» до його згущення парою). Вже у другій половині XIX ст. цукровий завод припинив своє існування.
У 1842 році серед вікового бору на березі річки Ретик, в слободі Ретик, що знаходиться неподалік Дубович, Дем'ян Васильович Кочубей збудував паперову фабрику. З Англії було завезено необхідне устаткування, встановлена парова машина потужністю 30 кінських сил, виготовлена механіком-самоучкою Варфоломеевим у м. Клинці, Брянської губернії. На фабриці виробляли різний папір від голландського до обгорткового.
До селянської реформи 1861 року всі землі в селі Дубовичі, якими володіли Кочубеї, за виключенням невеликої площі, яка належала іншим дворянам і козакам, складали один маєток, в одному відрубному куску в центрі якого по обидва береги річки Ретик розташоване було містечко з панською садибою.
Після реформи 1861 року господарство Кочубеїв у Дубовичах, стиснуте селянськими землями, не пристосоване до нових соціально-економічних умов, дуже змінилось. Частина земель, особливо за часів опікунського правління з 1878 по 1882 рік була розпродана.
До 70-х років XIX ст. Значна частина цінних порід дерев у лісових масивах маєтку була вирубана. Дуб у вигляді чистих насаджень старшого віку зовсім відсутній. Його замінив дубовий ліс у поєднанні з іншими породами. Ось таким господарство і успадкувала Варвара Василівна.
Радянський період
23 лютого 1942 р. в історії партизанського руху Сумщини відбулася яскрава подія: у с. Дубовичі відбувся військовий парад у ворожому тилу і Веселовський бій, проведений з'єднанням сумських партизанів під командуванням Сидора Ковпака і Семена Руднєва. Партизан на той момент було дуже мало. Але, щоб показати свою міць, одні й ті ж люди проходили по селу, потім у лісі переодягалися, і підтягнуті колони бійців знову ступали на центральну площу населеного пункту. Все це робилося для того, щоб продемонструвати ворогові і місцевим жителям, що партизан - ковпаківців - багато, і армія наша непереможна. Після цього параду в загін прийшло багато нових добровольців.
В радянські часи біла села стояли ракети націлені на Західну Європу.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Дубовичі, село, Кролевецький район, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА »

Сторінки історії приходської церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Дубовичі
Автор: Гурба Віктор

Здавна в Дубовичах була дерев’яна церква Архистратига Михайла, побудована на місці явлення чудотворної ікони Божої Матері.

Зображення
Чудотворна ікона Дубовицької Божої Матері

«В давнее время, предположительно в конце XVI века, во времена военной смуты, когда на берегах Ретика, протекающего посреди местечка, были пастбищные луга, в густой траве, как вероятно, военным обозом, везшим награбленную утварь, обронена святая икона. Пастух, гнавший стадо, размахивая бичом, ударил по святой иконе; показался свет, подобный блеску молнии, осветив пастуха; он упал на землю, и только проходившие люди вывели его с места и привели к священнику; пастух рассказал все о святой иконе, стал опять здоров». [Павлович П.А. с. 4].

У книзі «Земная жизнь Пресвятой Богородицы и описание святых чудотворных ее икон» про Дубовицьку чудотворну ікону говориться: «Дуже давня ікона Богоматері (XVI ст.) З часу появи ікони в Архангельській церкві с. Дубовичі здійснюється багато зцілень з молитвою віри тих, хто звертається до Заступниці Старанної». На місці явлення святої ікони була побудована каплиця, а потім дерев’яний храм Архистратига Михайла. Цей храм існував до побудови приходської церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

У 1777 році було закладено приходський кам’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці з прибудованим алтарем Архистратига Михайла. Цей храм зведений за кошти, зібрані від подаянь тих, хто приходив помолитися образу Божої Матері, а також за кошти і працею Василя Васильовича Кочубея, внука Василя Леонтійовича Кочубея. На ім’я В.В. Кочубея була дана благословенна грамота митрополита київського Гавриїла 31 червня 1777 року, копія якої зберігалась у ризниці приходської церкви.

В грамоті говориться: «Благословим мы протопопи Воронежской, в селе Дубовичах, каменную, во имя Рождества Пресвятой Богородицы с приделом святого Архистратига Михаила церковь соборную заложить… и о освящении оной новой церкви просить нашего пастырского благословения». [Павлович П.А. с. 2]. На кам’яній дошці, яка знаходилась в алтарній частині храму, був такий напис: «В 1777 году июля месяца заложена церковь в селе Дубовичах Рождества Пресвятыя Богородицы за владельца того села подкоморного повета Глуховского Василия Васильевича Кочубея и жены Марфы Демьяновны и детей их маера Василия Кочубея и дочери Елизаветы Кочубеевой». [Павлович П.А. с. 2]. У 1783 році новий храм було освячено. Михайлівський прибудований алтар знаходився з правого боку головного престолу. «Храм великолепный, по величине и отделке; при том окружен прекрасною оградою». [Черниговские Епархиальные Известия с. 667-668].

Зображення
Вид на приходську церкву Різдва Пресвятої Богородиці з мельничної дамби. Фото з праці Павловича П.А. «Имение Варвары Васильевны Кочубей, Глуховского уезда, Черниговской губернии».

Церква, яку збудувала Л.Ф. Кочубей на хуторі Ретик. У 1855 році перенесена в село Дубовичі на територію кладовища вулиці Село. Малюнок Уманця М.С. (акварель)
Зображення
У 1803 році на хорах приходської церкви було добудовано алтар Успіння Пресвятої Богородиці: святий антимінс для нього був виданий у 1806 році. З цим алтарем пов’язана така історична подія. Після страти В.Л. Кочубея у 1708 році ЛюбовФедорівна Кочубей, яку позбавили всіх маєтків, поселилась за 7 верст від Дубович, на хуторі Ретик. Десь близько 1710 року побудувала храм Успіння ПресвятоїБогородиці. Майно закритого Ретицького храму було перенесене у 1803 році у вище згаданий алтар, облаштованмй на хорах приходського камяного храму Різдва Пресвятої Богородиці.Цей алтар не існував на хорах з часу побудови на цвинтарі в Дубовичах дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Жителі слобідки Ретик, яка знаходиться на відстані 7 верст від Дубович і була там паперова фабрикаДем’яна Васильовича Кочубея, щей зараз продовжують святкувати своє храмове свято 15 серпня, не дивлячись на те, що відносяться до приходу Івано-Різдвяної церкви села Грузького. У приходському храмі Різдва Пресвятої Богородиці зберігались дуже давні речі:

– чаша срібна з написом «Сей келих надан от его превосходительства генерального судьи Василия Кочубея до церкви Архистратига Михаила у село Дубовичи».

– Дискось срібна з написом «Надал до церкви Архистратига Михаила всело Дубовичи Василий Леонтиевич Кочубей, року 1704».

– Риза білої парчі, у якої на плечах вишиті сріблом і золотом зображення: Спасителя, Богоматері, дванадцяти апостолів, Михайла і Катерини.

Стародавні книги:

– Євангеліє 1697 року з написом «Сиюсв. книгу Нового Завета спасительных благовествований Иисуса Христа Бога нашего, в ней же изображены суть непорочнии Его Божествении заповеди и поучения: надаю и уже надал есмь в церковь св. Архистратига Михаила в с. Дубовичах уезду Кролевецкаго, аз многогрешный и недостойный человек, иже рабом рабов Божиих недоволен есмь именоватися Василий Кочубей, судия войска е.ц.п.в. запорожский енеральный з женою моей Любовию Федоровной, для отпущения многих грехов и для спасения нашего и детей наших, их же имена сам Сердцевед ведает, року 1703, апреля 16».

– Тріодь пісна без перших сторінок: на сторінках написано: «Куплена до церкви св. АрхистратигаМихаилавоеводысил небесних, у село Дубовичи; надана от пана Василия Кочубея, судьи генерального, року 1704».

– Тріодь кольорова Льв. Печат. 1612 року. На звороті першої сторінки акровірш на пресвітлий клейнот панів Могил. По сторінках книги написано: «Сию книгу купил Игнат Чепурной за коп десять и отдал монастыреви годецкому новофундовоному року 1654». Інший напис: «Тріодь цветная Анны Васильевны Кочубеевны Обедовской, стольниковой и полковниковой Нежинской, отдана честному отцу протопопу Прилуцкому в заведование, року 1708». [Павлович П.А. с.5-6].

Зображення
Чудотворна ікона Дубовицької Божої Матері. Фото з праці Павловича П.А. «Имение Варвары Васильевны Кочубей, Глуховского уезда, Черниговской губернии»

Зображення
У 1861 році з дозволу святого синоду засновано хресний хід з містечка Дубовичі в місто Кролевець з чудотворною іконою Божої Матері.

Свята іконапереносилась в Кролевець на час Хрестовоздвиженського ярмарку, де перебувала до 24 вересня. 25 вересня після Літургії та молебну, свята ікона цеховими міста піднімалася і в супроводі багато чисельного народу знову приносилась в Дубовичі до всенощної. Торжество хресного ходу закінчувалось служінням Літургії і молебну в Дубовицькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

Для ікони Дубовицької Божої Матері було зроблено срібну позолочену ризу, а в 1841 році в Москві для неї було виготовлено вінці з дорогоцінностями. (коштували прикраси 1200 рублів). [Гумилевський с.667-670].

За своїм виглядом ікона Дубовицької Божої Матері дуже нагадує Ченстохівський образ Богородиці. Відмінною рисою Дубовицької ікони є те, що як фон її, так і одежа зображених, усіяні шестикутними зірками. До наших днів зберігся один із списків з цієї ікони, який знаходиться в Успенському храмі міста Кролевець. В десяту п’ятницю після Великодня він привозиться на місце явлення – до джерела в лісі поблизу села Дубовичі, де під відкритим небом здійснюється Літургія. Список цієї ікони є також в київському Софійському соборі.

Зображення
Прочани біля Дубовицької криниці в десяту п’ятницю.

Що являла собою приходська церква Різдва Пресвятої Богородиці містечка Дубовичі в 1911 роціможемо собі уявити, познайомившись із даними клірової книги.

Зображення

У храмі Різдва Пресвятої Богородиці села Дубовичі поховані: Семен Васильович Кочубей, внук Василя Леонтійовича Кочубея. «Умер 13 декабря 1779 года, 54 лет, и погребен в каменной церкви села Дубовичи, Глуховского уезда». [Мадзолевський В.Л. с. 533].

«С левой стороны паперти приходской церкви покоится прах Василия Васильевича Кочубея (1728–1791г.), с правой стороны Василия Васильевича Кочубея (1750–1800 г.) и несколько поотдаль Елисаветы Маркевич рожд. Кочубей (1744–1800 г.). В церкви, против иконы чудотворной Божьей Матери, похоронен дед нынешней владелицы Василий Васильевич Кочубей и жена его Варвара Николаевна, урожденная Рахманова».

[Павлович П.А. с.2]. (Дід Варвари Василівни Кочубей – (16) Василь Васильович Кочубей (1784–1844) див. родословну).

Після більшовицького перевороту 1917 року приходський храм Різдва Пресвятої Богородиці спіткала гірка доля. До храму влізли грабіжники і обірвали все золото та срібло на обрамленні. Церква була закрита у 1929 році. У ній було розміщено зерносховище. А вже у 1936 році церкву розібрали по цеглині і побудували будинок культури, який функціонує і донині.

Будинок культури села Дубовичі. Фото 1957 року.
Зображення
Урочисте відкриття будинку культури відбулось 31 грудня 1937 року під новий 1938 рік. Головним майстром на будівництві будинку культури був Матюшенко В.А. Чудотворну ікону Божої Матері забрав до себе Терещенко Макар Андрійович і вона пролежала у нього на горищі до 1942 року. Під час фашистської окупації у будинку культури було відкрито церкву, ікону Божої Матері розмістили посеред церкви. Після визволення села від фашистських окупантів церкву розмістили у приміщенні колишньої панської кухні. У середині 60-х років це приміщення передали колгоспу ім. К. Маркса, а ікону і церкву перенесли в будинок Терещенко Уляни Галактіонівни – нині будинок Прилуцького А.М. (вулиця Кривівка). Після смерті Уляни Галактіонівни ікону передали у місто Кролевець, а потім її забрали до Києва, де вона знаходиться й понині.

Дзвіниця, яка була розміщена окремо від церкви, проіснувала до 1938 року. Вона мала 8 дзвонів. Великий дзвінзнаходився на дзвіниці до1938 року. На ньому щогодини пожежники відбивали час, били «на ґвалт» при пожежі, скликали на збори колгоспників, взимку при заметілях окремими ударами сповіщали тих, хто в дорозі. У 1938 році дзвін було знято і відправлено у місто Глухів. Один з маленьких дзвонівщейпонині скликає школярів на уроки у місцевій школі. (Гузенко, запис спогадів).

На початку 2001 року храм Різдва Пресвятої Богородиці в Дубовичах було відроджено стараннями та працею Ігумена Йосифа (в миру Красовський Олексій Григорович).

Зображення
Під храм викупили у Дубовицького споживчого товариства приміщення магазину промислових товарів. Кошти на відродження храму надали вихідці з села Дубовичі, власники фірми «Соболь» брати Олександр та Анатолій Тимченки. Будівельні матеріали для будівництва купола та дзвіниці надав місцевий підприємець Михайло Павлович Харченко. Купол та дзвіницю зводили майстри з села Ярославець Рябко Олександр Валентинович та Шумейко Віталій. Алтар обладнали ігумен Йосиф разом з сусідом Подорогою Анатолієм Сергійовичем. Список ікони Дубовицької Божої Матері виконав майстер-іконописець з Новгород-Сіверського.

Зведення купола та дзвіниці храму Різдва Пресвятої Богородиці. Травень 2004 рік.

Освячення храму Різдва Пресвятої Богородиці відбулось 4 грудня 2004 року.

Освячення церкви Різдва Пресвятої Богородиці 4 грудня 2004 року

В освяченні храму брали участь єпископ Конотопський і Глухівський Інокентій, благочинний Михайло Ілліч Минда, протоієрей Микола Цвєтус, протоієрей Микола Чернявський.


В містечку Дубовичі, крім приходської, існували ще дві церкви: одна на цвинтарі вулиці Село, про яку вже говорилось, друга – домова в парку Кочубеїв. Домова церква Введення в храм Пресвятої Богородиці побудована з дозволу архієпископа Філарета (Гумилевского) Василем Васильовичем Кочубеєм (30) (1829–1878) на території парку, біля будинку у 1863 році. Престол в нижньому поверсі, який мав вигляд підземного храму і значення усипальниці, – на ім’я мучениці Надії, а зверху престол Введення в храм Пресвятої Богородиці. Богослужіння відбувались у неділю, святкові дні та в дні поминання тих, хто помер, прах яких покоїться в гробницях нижньої частини храму.

«В гробницах, в нижнем этаже церкви, покоится прах: отца нынешней владелицы Василия Васильевича Кочубея (1829–1878), первой жены его Надежды Михайловны, урожденной Маркевич, и детей их – Василия, Марии и возле церкви в ограде – Елены». [Павлович П.А. с.6].

Зображення
Успенська церква на цвинтарі побудована у 1855 році на честь кошелькової суми приходської церкви та з матеріалів, які пожертвував В.В. Кочубей. Будинок дерев’яний з такою самою дерев’яною дзвіницею та кам’яною огорожею; всередині огорожі знаходилась кам’яна каплиця.

Напревеликий жаль усі храми, які були побудовані на території села Дубовичі в роки радянської влади були знищені. Ті, хто руйнував храми не зважали на те, що в храмах покоїться прах людей, які будували ці храми. На сьогодні вже точно встановлено, підтверджено історичними джерелами, що з лівої сторони паперті приходської церкви Різдва Пресвятої Богородиці покоїться прах Василя Васильовича Кочубея (1728–1791), з правої сторони Василя Васильовича Кочубея (1750–1800), поряд Єлизавети Василівни Кочубей (1744–1800). В церкві, навпроти ікони чудотворної Божої Матері, похований Василь Васильович Кочубей (1784–1844) та дружина його Варвара Миколаївна Рахманова, а також Семен Васильович Кочубей (1725–1779). В гробницях домової церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці, в нижньому ярусі покоїться прах Василя Васильовича Кочубея (1829–1878), першої дружини його Надії Михайлівни та їх дітей Василя, Марії, а біля церкви Олени. І сьогодні поневолі задумаємось над змістом слів Лесі Українки:

І як їх наймення?

І де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!


На такі споруди йшли величезні кошти, на їх будівництві працювали найкращі майстри. Войовничі атеїсти вдавали, що борються з релігією. Тільки подумаймо: навіщо руйнувати саму споруду, яка нерідко мала значення архітектурної пам’ятки, організовувала простір навколо себе, надавала неповторної оригінальності силуетові населеного пункту. [Карась А. с.45].


У центрі села Дубовичі був створений цілий комплекс церковних споруд другої половини XVIII століття. Нажаль з цього комплексу залишилась тільки одна будівля…

Церква, яку збудувала Л.Ф. Кочубей на хуторі Ретик. У 1855 році перенесена в село Дубовичі на територію кладовища вулиці Село.Малюнок Уманця М.С. (акварель)

У 1803 році на хорах приходської церкви було добудовано алтар Успіння Пресвятої Богородиці: святий антиміїс для нього був виданий у 1806 році. З цим прибудованим алтарем пов’язана така історична подія. Після страти В.Л. Кочубея у 1708 році ЛюбовФедорівна Кочубей, яку позбавили всіх маєтків, поселилась за 7 верст від Дубович, на хуторі Ретик. Десь близько 1710 року побудувала храм Успіння ПресвятоїБогородиці. Майно закритого Ретицького храму було перенесене у 1803 році у вище згаданий алтар.Цей алтар не існував на хорах з часу побудови на цвинтарі в Дубовичах дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Жителі слобідки Ретик, яка знаходиться на відстані 7 верст від Дубович і була там паперова фабрикаДем’яна Васильовича Кочубея, щей зараз продовжують святкувати своє храмове свято 13 серпня, не дивлячись на те, що відносяться до приходу Івано-Різдвяної церкви села Грузького. У приходському храмі Різдва Пресвятої Богородиці зберігались дуже давні речі:

- чаша срібна з написом «Сей келих надан от его превосходительства генерального судьи Василия Кочубея до церкви Архистратига Михаила у село Дубовичи».

-Дискось срібна з написом «Надал до церкви Архистратига Михаила всело Дубовичи Василий Леонтиевич Кочубей, року 1704».

-Риза білої парчі, у якої на плечах вишиті сріблом і золотом зображення: Спасителя, Богоматері, дванадцяти апостолів, Михайла і Катерини.

Стародавні книги:

-Євангеліє 1697 року з написом «Сиюсв. книгу нового завета спасительных благовествований Иисуса Христа Бога нашего, в ней же изображены суть непорочнии Его Божествении заповеди и поучения: надаю и уже наддал есмь в церковь св. Архистратига Михаила в с. Дубовичах уезду Кролевецкаго, аз многогрешный и недостойный человек, иже рабом рабов Божиих недоволен есмь именоватися Василий Кочубей, судия войска е.ц.п.в. запорожский енеральный з женою моей Любовию Федоровной, для отпущения многоих грехов и для спасения нашего и детей наших, их же имена сам Сердцевед ведает, року 1703, апреля 16».
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Д”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей