ГОРОДЕНКА, місто, Івано-Франківська область

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ГОРОДЕНКА, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА »

ГОРОДЕНКА – місто Івано-Франківської обл., райцентр. Розташов. в пд. ч. Галицького Покуття за 15 км від р. Дністер. Залізнична станція. Нас. бл. 13 тис. осіб (1998).
Перша письмова згадка належить до 12 ст., коли Городенка була власністю галицького кн. Ярослава Володимировича (1152–87).
В 2-й пол. 14 ст. – місто під владою шляхетської Польщі.
Городенка часто потерпала від татар. набігів.
Місц. жителі брали участь у Мухи повстанні 1490–1492, у національній революції 1648–1676.
1668 Городенка отримала магдебурзьке право.
У 17–18 ст. містом володіли магнати Потоцькі.
За 1-м поділом Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Городенка в складі Галичини відійшла до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина).
Від 1919 Городенка перебувала в межах кордонів Польщі.
Від 1939 – у складі УРСР.
Райцентр з 1940.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 окупована гітлерівськими військами від 3 лип. 1941 по 25 берез. 1944, входила до складу Генеральної губернії.
В околицях Городенки виявлено археол. знахідки мідного віку та бронзового віку.
У місті понад 30 пам'яток історії та к-ри, в т. ч.: костьол (1743–60); церква Успіння Богородиці (18 ст.); Братська могила воїнів Великої Вітчизн. війни та монумент-могила "Борцям за визволення, соборність і незалежність України"; пам'ятник Т.Шевченкові.
У Городенці діє кімната-галерея засл. майстра нар. творчості Параски Хоми.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ГОРОДЕНКА, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Городенка — місто районного підпорядкування (з 1939 р.). Розташована в степовій зоні правобережжя Дністра, за 109 км від обласного центру. Через місто проходять залізниця й автомагістраль. Залізнична станція. Населення — 8034 чоловіка.

Городенка — центр Городенківського району. Площа його—0,8 тис. кв. км. Населення — 74874 чоловіка (у т. ч. сільського — 62,4 тис., міського — 12,5 тис. чоловік). У районі 57 населених пунктів, підпорядкованих одній міській, 2 селищним та 26 сільським Радам; 28 колгоспів та 2 радгоспи. Земельні угіддя району — 70957 га, в т. ч. 51,4 тис. га орної землі, 6,4 тис. га лук і пасовиськ, 0,8 тис. га садів, 1,1 тис. га лісів.

У Городенківському районі є 9 промислових підприємств, 52 школи, 22 будинки культури та 40 клубів.

На околицях Городенки знайдено кам’яні знаряддя праці доби міді та бронзи, поховання доби бронзи, а також бронзову застібку перших століть нашої ери та візантійські монети.

Письмові згадки про Городенку належать до кінця XII ст., коли вона була власністю галицького князя Ярослава Осмомисла. Населення Городенки платило князеві натуральний оброк. В кінці XIV ст. Городенку захопила польська шляхта. Для зміцнення свого становища на початку XV ст. вона спорудила в Городенці замок. Хоч селяни в XV—XVI ст. ст. ще користувалися правом виходу з общини, воно було так обмежене, що фактично селяни перетворилися в кріпаків. Тільки з дозволу феодала, за високу плату, на очах всієї общини відбувався вихід.

Селяни були беззахисні перед паном. За вбивство селянина шляхтич платив тільки штраф у 10 грошів. У XV—XVI ст. ст. в Городенці переважали землеробство і тваринництво, а з кінця XVI ст. тут почало розвиватися і ремесло. Навколо замку поселилися бондарі, столяри, стельмахи, колісники, теслярі. Вони створили свої цехові організації. Бондарі, зокрема, об’єдналися в цех, який управлявся як Львівський цех бондарів. Пізніше вони об’єдналися в один цех із столярами та стельмахами.

Восени 1648 року жителі Городенки разом з селянами сіл Олешева, Любківців, Чернятина і Заболотова напали на замок Яна Жолчинського в Городенці, розгромили шляхетську залогу, розібрали все майно, а будівлі спалили.
Бої в Городенці та її околицях у 1648—1654 рр. і каральні експедиції польської шляхти підірвали господарство міста. Значну частину будівель було зруйновано або спалено. Тільки наприкінці XVII ст. Городенка почала відроджуватися. Через місто пролягав торговий шлях з Молдавії до Кракова. Весною і восени тут відбувалися ярмарки. Торгували в основному євреї і поляки, які складали майже половину населення міста. На початку XVIII ст. в Городенці стали поселятися вірмени. Вони також займалися торгівлею. Крім цього, вірмени були вправними кушнірами. В місті налічувалося 30 кушнірів, свої вироби вони вивозили до Львова, Кракова, Молдавії. В 1668 році Городенка дістала магдебурзьке право. Це певною мірою послабило гніт польської шляхти над частиною населення міста — ремісниками і торговцями. Але переважна більшість мешканців Городенки виконувала феодальні повинності у формі відробіткової ренти (панщини), що визначалася потижнево за кількістю наявної землі і досягала до 5 днів на тиждень. Крім панщини, селяни відбували т. зв. позапанщизняні повинності: «повози», які виконували всі незалежно від розмірів землеволодіння, несли охорону панського двору, шарварки тощо. Уникаючи панського гніту, селяни з навколишніх сіл тікали. Частина втікачів осідала в Городенці. Пани розшукували своїх кріпаків і суворо карали. В 1702 році до Городенки був делегований стольник К. Дульський для переговорів з Стефаном Потоцьким. Йшлося про те, щоб останній без суду і зайвих витрат видав селян-втікачів з належних йому міст. У квітні 1725 року шляхтич Єльський скаржився, що селяни Городенки відмовилися виконувати панщину, хоча сам визнавав: «їм ні з чого жити, бо зовсім не мають паші і сіна, а далі й соломи, через що воли і коні хитаються та ледве ходять». Визискували трудящих і церковні феодали. На початку XVIII ст. в Городенці засновано греко-католицький монастир, а в 1743 році створено римсько-католицьку парафію. Духовенство збирало з населення десятину, примушувало парафіян працювати у власному господарстві. Церковникам належала вся східна частина міста, яку називали Монастирським Кутом. Католицькі й уніатські священики намагалися покатоличити українців. У 1760 році на кошти Потоцького було зведено в Городенці костьол, який є визначною архітектурною спорудою і нині оберігається державою.

Наприкінці XVIII ст. Городенка була вже досить великим містечком. Тут налічувалося 774 будинки і мешкало 5010 чоловік, у т. ч. 2855 українців, 1610 євреїв, решта — поляки і вірмени. Основним заняттям населення було хліборобство. Більше половини селян не мали тяглової сили.

Врожаї збирали низькі.

В 1788 році в Городенці відкрито першу п’ятирічну школу, в якій викладання провадилося німецькою мовою.

За навчання доводилося платити 250 золотих ринських на рік. Це була велика сума (центнер жита коштував 7 ринських), і заплатити її могли тільки багатії.

Феодальний гніт не зміг придушити творчих сил народу, його потягу до справедливості, правди. Було тут дуже розповсюджено виготовлення художніх народних тканин. За легендами, саме тут, у Городенці, складено один з варіантів широко відомої народної пісні — балади про Бондарівну — горду дівчину, яка кинула сміливий виклик всесильному феодалові Потоцькому.

Після скасування кріпосного права поміщики в Городенці мали 2788 моргів землі, а селянська власність дорівнювала 8535 моргам. На двір пересічно припадало по 1—2 морги. Поміщики і куркулі, застосовуючи найману працю і машини, виробляли сільськогосподарські продукти не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Запровадження машин зменшувало потребу в робочих руках, призводило до аграрного перенаселення і таким чином до надмірної дешевизни робочої сили.

Зростала в Городенці й промисловість. Було збудовано паровий млин та крупорушку, які давали власникові 14 тис. золотих доходу на рік. У 1870 році розпочалося будівництво спиртового і пивоварного заводів. Тоді ж пущено 2 печі для випалювання вапна. В 90-х роках XIX ст. тут відкрито каменоломню, цукроварню, гуральню. 1907 року стали до ладу цементний і черепичний заводи. Робочий день на підприємствах не регламентувався. За 12—14 годин виснажливої праці робітник одержував не більше 3 золотих.

Поступово Городенка перетворювалася в місто. Буржуазія почала зводити собі великі кам’яні будинки. Наприкінці XIX ст. відкрито першу лікарню на 20 ліжок. Якщо в 1870 році в Городенці мешкало близько 9 тис. чоловік, то в 1909 було вже понад 14 тис. Завдяки швидкому зростанню населення вигідною справою стало домовласництво. За здачу помешкання домовласники одержували 3400 золотих на рік.

Дещо поліпшився стан освіти. 1887 року п’ятирічну школу реорганізовано в 2 шестирічні — чоловічу і жіночу. 1899 року почалося навчання у ткацькій школі, яку відвідувало 30 учнів. Відкрито польську гімназію. Та саме в галузі освіти найбільш виразно виявлялася колонізаторська політика австро-угорського уряду щодо українців. Мешканцям Городенки довелося вести наполегливу боротьбу за українську школу. В 1902 році на повітових зборах інтелігенції прийнято рішення про збір коштів на відкриття української гімназії, для чого створено комітет на чолі з лікарем Ціпановським. 15 липня почали працювати безплатні підготовчі курси, їх відвідувало 50 хлопців. А восени відкрито перший клас української гімназії, вона існувала виключно за рахунок плати за навчання та добровільних пожертвувань населення всього повіту. В 1914 році шестирічну жіночу школу було реорганізовано в семирічну.

Перші виступи робітників з вимогами поліпшення економічного становища відбулися на початку XX ст. Під впливом революції 1905—1907 рр. в Росії боротьба трудящих Городенки стала більш організованою і набула політичного спрямування. Робітники ремонтних майстерень, спиртового та пивного заводів Дмитро Дубковецький, Іван Романко, Василь Зрайчук та інші 11 червня 1906 року організували страйк 150 робітників. Вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Проти них були кинуті війська, які заарештували 75 робітників, решту примусили працювати. Але, як доповів староста, страйкарі розбіглися. Незабаром робітники вийшли на вулицю з вимогою звільнити заарештованих. До них приєдналися сотні сільськогосподарських робітників з навколишніх сіл. Демонстранти проголошували лозунги: «Геть гнобителів!», «Волю — трудящим!», «Хліба — дітям!», «Трудящим —рівноправ’я!». Військовий загін розігнав демонстрацію. Тиждень продовжувалася боротьба, і робітники домоглися задоволення деяких вимог — арештованих звільнили, а промисловці змушені були підвищити заробітну плату. Але власті посилили репресії проти трудящих, до Городенки ввели постійний гарнізон. Місцеві жителі брали участь у вічах, що скликалися в Коломиї. На них висувалися вимоги запровадження загальних і таємних виборів, відкриття шкіл, де вчили б українською мовою, тощо.

У роки першої світової війни територія міста і повіту стала ареною боїв. Особливо Городенка потерпіла у вересні 1914 року під час Галицької битви, яка тривала понад 30 днів. Значна частина будинків була зруйнована. Постійні реквізиції призвели до крайнього зубожіння трудящих. Навіть місцеві урядовці доповідали про це намісництву. Населення Городенки вітало прихід російських солдат, сподіваючись на визволення від національного гноблення. Від російських солдатів дізналося воно і про Лютневу революцію 1917 року, про повалення царя. Однак у червні 1917 року Городенка знову потрапила до рук австро-угорських військ.

Навесні 1918 року відбулися заворушення на спиртовому та цегельному заводах. Робітники вимагали передати підприємства трудящим, як це зроблено в Радянській Росії. Мешканці міста ігнорували розпорядження націоналістичного уряду ЗУНР.

k 26 травня 1919 року Городенку окупувала румунська армія, а восени вона перейшла до Польщі. В боротьбі проти окупантів трудящі-українці виступали пліч-о-пліч з трудящими інших національностей. У 1920 році, коли Червона Армія почала визволяти західноукраїнські землі, всі трудящі Городенки виступили за встановлення Радянської влади. їм співчували польські солдати, які не хотіли воювати проти трудящих, дезертирували з армії. Разом з мешканцями Городенки вони нападали на поліцейські постерунки.

Щоб виправдати свою загарбницьку політику, окупаційні власті вдавалися не тільки до репресивних заходів, а й фальсифікували результати перепису населення 1921 року. Було оголошено, що більшість населення міста — поляки. Одночасно окупанти прагнули облікувати майно з метою «відрегулювання» податкової системи. Під впливом прогресивної інтелігенції та передових робітників мешканці Городенки виступили проти цієї фальсифікації, протидіяли ополячуванню населення, не давали ніяких відомостей. Тоді до Городенки ввели війська, які придушили виступ.

1921 року в Городенці виникла комуністична організація. Членами її були селяни містечка І. О. Романюга, брати М. С. та С. С. Ружицькі, С. І. Панчук, службовець Б. І. Купчинський, студенти В. О. Гафткович, С. М. Перейма та Д. І. Лазорко (секретар). Через деякий час Д. І. Лазорко став членом Коломийського окружкому КПЗУ. Не раз поліція вилучала в населення комуністичні газети і журнали. Політична атмосфера в місті особливо загострилася в 1922 році, під час виборів до польського сейму. Комуністи закликали бойкотувати вибори. Значна частина жителів відмовилася брати участь у виборах. Міська біднота, позбавлена права голосу, вимагала політичного і громадського рівноправ’я. В день виборів відбулася антиурядова демонстрація, на яку влада відповіла новими репресіями: в Городенківському повіті ув’язнили 242 чоловіка.

1923 року в Городенці відновили роботу спиртовий завод, цегельня, ремісничі майстерні. Пожвавилася торгівля. Умови праці на підприємствах були тяжкими. Робітники спиртового заводу працювали по 12 годин на добу за 1—3 злоті. Численні штрафи скорочували й цей мізерний заробіток. Промисловці не виконували правил техніки безпеки. Трудящі тулилися в бараках, жили в антисанітарних умовах, через що поширювалися різні хвороби, зокрема туберкульоз. Пролетарі піднімалися на боротьбу проти гнобителів. У травні 1925 року відбувся п’ятиденний страйк 130 будівельників. Вони вимагали підвищення заробітної плати з 2 до 3 злотих. Характерно, що серед керівників страйку були жінки Ганна Марущак та Марія Чернецька.

У роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) цукровий та спиртовий заводи скоротили виробництво. Середній денний заробіток робітника цукрового заводу зменшився на 30 проц. У 1930 році в Городенці відбулося кілька демонстрацій робітників цукрового заводу та інших підприємств, а також безробітних. Демонстранти зажадали роботи, підвищення заробітної плати, припинення переслідувань прогресивних діячів. До міста прибула каральна експедиція, що у вересні—жовтні 1930 року провела масові арешти, обшуки, під час яких вилучила багато комуністичної літератури.

Всупереч політиці національного гноблення, здійснюваної польським буржуазним урядом, трудящі відстоювали свої національні традиції, українську культуру, свою мову. В 1928 році вони створили радикальне культурно-освітнє товариство «Книга», яке працювало під керівництвом організації «Сельробу». Товариство не тільки поширювало знання, а й пропагувало прогресивні ідеї. В 1928 році під час виборів до польського сейму члени товариства голосували за робітничо-селянський список, за що товариство було заборонено.

Зовнішній вигляд міста був непоказний. В центрі — садиби багатіїв, обнесені високими кам’яними мурами, а навкруги півторатисячна маса похилених хат під солом’яними стріхами. Вздовж вузьких кривих вуличок тяглися почорнілі соняшникові паркани. Навіть в центрі міста, де зосередилися купецькі лавки, не було бруківки. Найбільше терпіло бідне населення від нестачі питної води. В мілких колодязях вода була гірко-солоною, перенасиченою вапном. Дощ став єдиним джерелом прісної води. Але з гнилих солом’яних стріх бідняки її збирали мало. В зливу люди з відрами тяглися до монастиря. А монахи брали з людей гроші за воду, що стікала з дахів.

У 1937 році в Городенці практикували тільки 6 приватних лікарів та 5 фармацевтів.

Дітям бідняків недоступною була навіть початкова освіта — в загальних школах за навчання доводилося платити. Ці школи відвідувало всього 350 учнів. Діти заможної верхівки вчилися в польській державній та українській приватній гімназіях. Функціонували сільськогосподарська школа на 50 учнів і ткацька школа на 10 учнів. До 1939 року мешканці Городенки користувалися лише однією бібліотекою з невеликим книжковим фондом. З полиць бібліотеки вилучили твори прогресивних письменників, на їх місці з’явилися реакційні видання. Прогресивна революційна література потрапляла до рук читачів тільки нелегальним шляхом.

Приклад соціалістичного будівництва на Радянській Україні запалював трудящих в боротьбі за поліпшення свого становища. Взимку 1935 року страйкували робітники цукрового заводу і будівельники. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, а також права організовувати профспілки. Літом цього й наступного року відбулися страйки сільськогосподарських робітників. Боротьбою трудящих керували комуністи. В основному страйкарі добилися задоволення своїх вимог. З 1932 року в Городенці був повітовий комітет КПЗУ2, який працював у тісному контакті з міською партійною організацією. Передові робітники вступали до КПЗУ. В місті налічувалося понад 30 комуністів та багато співчуваючих. В листопаді 1934 року створено підпільний міський комітет КПЗУ. Його очолив муляр Й. Пясецький. Комуністи згуртовували робітників підприємств і ремісничих майстерень, створювали профспілкові організації. У 1935 році виникла профспілка цукровиків, пізніше — робітників гуральні, каменоломень, заводу для виробництва вапна, на пивному і спиртовому заводах. В 1937 році з ініціативи комуністів в місті було створено міський комітет МОДРу. Комуністи мали вплив у міській народній читальні «Просвіти». За це їх переслідували. Тільки в березні—квітні 1937 року поліція провела 11 обшуків. 6 комуністів було віддано до суду.

Та час визволення від чужоземного панування наближався. У вересні 1939 року трудове населення міста з червоними прапорами, квітами, хлібом-сіллю вийшло зустрічати частини Червоної Армії. Ще до їх приходу робітники та селяни Городенки під керівництвом комуністів створили тимчасове управління, яке встановило революційний порядок у місті. На цукровому, пивному, спиртовому заводах, у каменоломні виникли робітничі комітети, які разом з профспілками взяли в свої руки керівництво виробництвом. Тимчасове управління, очолюване колишнім бідняком Г. І. Батраком, забезпечило роботою безробітних, вжило заходів до поліпшення побутових умов трудящих, організувало облік і охорону майна підприємств та поміщицьких садиб. На підприємствах проходили збори і мітинги, на яких трудящі міста висловлювали єдину волю — возз’єднатися з Українською РСР. Мешканці Городенки висунули кандидатом у депутати Народних Зборів Західної України колишнього активного члена КПЗУ біднячку М. О. Дідик.

— Зі встановленням Радянської влади, у листопаді 1939 року, Городенка стала районним центром. Першим головою міської Ради обрали Г. І. Батрака, головою виконкому районної Ради депутатів трудящих став колишній батрак П. І. Артемчук. Видавалася районна газета «За більшовицьку працю».

Новим змістом повнилося життя. Цукровий та спиртовий заводи, млини, майстерні було націоналізовано. З промислових центрів братніх радянських республік почали надходити машини, верстати, паливо, сільськогосподарський інвентар. За кілька місяців створено систему споживчої кооперації, якій передано 14 торговельних підприємств.

На початку 1940 року відкрилися шестимісячні курси підготовки кадрів механізаторів сільського господарства, де навчалися, крім чоловіків, 70 дівчат. Було створено МТС. Селяни з околиць міста в лютому—березні 1940 року об’єдналися в сільгоспартіль «Червоний колос», ремісники — в артіль «Червоний прикордонник». У місті засяяла електрика, заговорило радіо. Восени 1939 року до Городенки із східних областей УРСР приїхало 6 лікарів. Тоді ж відкрито лікарню. В листопаді 1939 року діти сіли за парти в середній і 3 семирічних школах. Маленькі мешканці Городенки, як і дорослі, відчули допомогу всього радянського народу; вони одержали підручники, різноманітне унаочнення, велику кількість художньої літератури. Для дорослих було відкрито вечірню середню школу, районний будинок культури.

Та коротким був період соціалістичних перетворень. З перших днів Великої Вітчизняної війни місто опинилося в зоні запеклих боїв. Комітету по евакуації, що був створений при райвиконкомі, вдалося лише частково відправити на Схід техніку, найцінніше обладнання промислових підприємств. Вже 3 липня 1941 року фашисти вдерлися до Городенки і разом з українськими буржуазними націоналістами розпочали криваву розправу над радянськими людьми. 13 квітня 1942 року на базарній площі фашисти розстріляли 50 жителів міста. 6 вересня цього ж року на майдані біля районного будинку культури есесівці вбили понад 300 чоловік. Буржуазно-націоналістичні зрадники виказали гітлерівцям партійних і комсомольських працівників та активістів. їх розстрілювали на кладовищі Окопищі. Тут же розстріляли ще 700 чоловік. 5 грудня 1943 року гітлерівці й українські буржуазні націоналісти зігнали велику групу людей до церкви і влаштували над ними дику розправу. Рубали сокирами руки, розстрілювали. Тих, хто намагався втекти, цькували собаками. Всього за час фашистської окупації в Городенці було знищено 2600 чоловік, серед Цих — понад 1000 дітей. На фашистську каторгу вивезено близько 1300 чоловік.

У місті діяла група опору фашистам із 33 чоловік, її очолював комуніст Ф. О. Ікалюк. Йому допомагали робітники цукрового заводу Ю. С. Вінтонюк, П. М. Іванишин, колгоспники А. М. Пасічний, Я. М. Вінтонюк, І. С. Наливайко. Підпільники влаштовували диверсії на залізниці, організовували саботаж на підприємствах, допомагали молоді тікати під час відправки до Німеччини, переховували активістів, військовополонених, розповсюджували антифашистські листівки. Члени підпільної антифашистської групи були виказані провокаторами і розстріляні. Та опір ворогові не припинявся. В. О. Губчин і Р. С. Навальківський та інші, ввійшовши в довір’я до окупантів, допомагали заарештованим. Восени 1943 року вони підготували втечу в’язнів. Але й ця група потрапила до гестапо. Патріотів було розстріляно.

25 березня 1944 року частини 1-ї гвардійської танкової та 21-ї гвардійської механізованої бригад форсували Дністер визволили Городенку від фашистської неволі. Радянські війська захопили тут понад 300 ворожих солдатів і офіцерів. На цукровому заводі затримали 500 вагонів цукру, що були підготовлені до відправки в Німеччину.

За хоробрість і відвагу, виявлені в боях за визволення району, звання Героя Радянського Союзу присвоєно гвардії полковнику В. М. Горелову, гвардії майору М. Й. Гавришку, гвардії лейтенанту А. М. Сулимі та гвардії сержанту О. Ф. Сидорову. В жорстоких боях за місто полягли 314 радянських воїнів. Серед них Герої Радянського Союзу гвардії підполковник О. А. Бербешкін, гвардії лейтенант М. Г. Рижов, гвардії молодший лейтенант М. С. Соченко, гвардії сержант І. А. Федоров. На площі бойової слави в місті ніколи не в’януть квіти на братській могилі бійців. Трудящі свято бережуть світлу пам’ять про своїх визволителів, їх імена написані золотом на меморіальній дошці. Піонери і комсомольці розшукали рідних героїв, зібрали великий біографічний матеріал про кожного воїна і в будинку піонерів відкрили музей борців за Радянську Батьківщину. Щовесни до Городенки приїжджають з усіх куточків нашої країни рідні воїнів.

Після визволення 734 жителі Городенки пішли в Червону Армію і громили фашистів на фронтах. Визволена Городенка лежала в руїнах. Окупанти спалили майже половину будинків трудящих, всі школи, будинок культури, зруйнували лікарню, зірвали міську електростанцію та вивели з ладу лінії електропередач. Награбоване промислове устаткування, обладнання культурно-освітніх закладів та інші матеріальні цінності, а також худобу фашисти вивезли до Німеччини. До того ж, у місті були поширені різні інфекційні хвороби як наслідок жахливих умов за часів окупації.

Найпершим завданням усіх радянських органів стала боротьба з епідемією висипного тифу. Було завезено медикаменти, відкрито лазні з дезкамерами, виділено приміщення для інфекційних ізоляторів, забезпечено лікарню медперсоналом, ліками, вакциною, транспортом. Всі мешканці підлягали профілактичному огляду з обов’язковою дезинфекцією одягу і житла. Через 3 місяці подолали цю важку перешкоду на шляху нормалізації життя міста.

Районний комітет партії та райвиконком підняли трудящих на відбудову міста. Починали з розчистки вулиць і під’їзних комунікацій. Розбирали руїни, ремонтували житлові будинки, медичні заклади. Працювали під лозунгом: «Якнайскоріше загоїмо рани рідного міста і достроково відбудуємо промислові об’єкти!». За 2 місяці після визволення став до ладу залізничний вузол, через півроку дала струм електростанція. Генератори на електростанцію надіслано з Москви, електродвигуни — з Уралу. З Середньої Азії надійшло обладнання для цукрового заводу, з Донбасу — вугілля. Саратовські робітники надіслали устаткування для відділення зв’язку. На кінець 1944 року введено в дію заводи: цукровий, спиртовий та маслоробний.

Одночасно йшла напружена підготовка до нового навчального року — в тимчасових майстернях виготовлялися парти, столи, класні дошки. Допомагали й учні, мобілізовані міськкомом ЛКСМУ. 1 вересня перед дітьми відчинилися двері всіх шкіл міста — середньої та 3 семирічних. Тоді .ж почалися заняття в школі механізаторів сільського господарства. За короткий час було підготовлено механізаторів багатьох спеціальностей. Наприкінці 1944 року відновився вихід районної газети «За більшовицьку працю», щодня випускалися листки Інформбюро. Перемоги Червоної Армії на фронтах надихали трудящих міста на самовіддану працю.

Для поліпшення партійного керівництва на місцях восени 1946 року відкрито курси партійно-радянського активу, а в 1947 році почала працювати районна партійна школа. У села району було направлено 24 комуністи. Для подання практичної допомоги в здійсненні колективізації у 1947—1948 рр. створено 6 постійних бригад. Кожну з них очолював член райкому партії. Навесні 1948 року на території міста було організовано колгосп. Першим головою його обрано колишнього бідняка М. С. Ощипка. За артіллю було закріплено 2440 га землі, в т. ч. 2200 га орної. Завдяки активній участі робітників промислових підприємств і радянсько-партійних працівників Городенки в колгоспному будівництві в 1949 році колективізацію в районі було завершено. Колективи промислових підприємств Городенки успішно справилися з завданнями відбудови міста. Достроково виконали п’ятирічний план цукровий і спиртовий заводи та інші підприємства.

У 1955 році завершено реконструкцію цукрового комбінату (з 1946 р.) потужність зросла до 14 тис. цнт переробки буряків за добу. Стали до ладу хлібозавод та цегельно-черепичний завод. Прагнучи дати якомога більше продукції Батьківщині, робітники шукали шляхів підвищення продуктивності праці. Тільки на цукрокомбінаті в 1955 році запроваджено у виробництво 130 раціоналізаторських пропозицій, автором 7 з них був бригадир ремонтників X. П. Сидор. За п’ятирічку подвоїлася технічна озброєність МТС, що забезпечило механізацію основних виробничих процесів у всіх колгоспах району. Виросли також кадри механізаторів.

Протягом семирічки значно розширено основне підприємство міста — цукровий комбінат. Тут переобладнано основні цехи, реконструйовано складські приміщення, поліпшено умови праці, культуру виробництва, розширено і реконструйовано під’їзні шляхи до цехів переробки. Завдяки цьому добова переробка цукрової сировини зросла до 2 тис. тонн. Цукровий завод успішно виконав семирічний план. Колектив його змагався за звання комуністичного. Першою в місті 1967 року завоювала це звання бригада парокотельного цеху, очолювана комуністом М. М. Гудзиком. В ювілейному 1967 році багатьох цукровиків нагороджено орденами і медалями, зокрема апаратника В. С. Курганевича — орденом Леніна.

Одночасно розвивалися й інші галузі промисловості. Великим підприємством став сироварний завод. «Російський», «Степовий», «Станіславський», «Лиманський» сири та бринза відомі як продукція відмінної якості. Майстри сироварного цеху К. П. Короташ і П. Я. Яремович — орденоносці. Досвідчені майстри передають свої знання молодій зміні. Завдяки вдосконаленню технології виробництва, сироварний завод у 1970 році почав переробляти 6 тис. цнт молока за добу. Понад 50 проц. продукції заводу йде на експорт у НДР, Чехословаччину, Францію, на Кубу та в інші країни.

Значних успіхів у розвитку громадського господарства досяг колгосп «Маяк».

З 1961 року господарство спеціалізувалося на відгодівлі великої рогатої худоби та птиці, а також вирощенні цукрових буряків.

У 1969 році колгосп «Маяк» об’єднано з колгоспом ім. 17 вересня. Нове господарство має 5200 га угідь, в т. ч. 4 тис. га орної землі. Держава асигнувала кошти для створення великого спеціалізованого приміського господарства. В колгоспі створено птахоферму на 50 тис. курей, де працює пташницею колишня доярка Герой Соціалістичної Праці А. І. Шабат. Буряківнича ланка, яку очолює орденоносець Г. П. Токарик, 1968 року виростила по 786 цнт цукрових буряків на гектарі.

В Городенці в післявоєнні роки широко розгорнулося будівництво, особливо після створення в 1962 році спеціальної будівельної організації, яка одержала сучасну техніку — баштові крани, бетономішалки, транспортери тощо. Нові приміщення побудовано на цукровому комбінаті. Споруджено приміщення райпромкомбінату, газобалонного господарства, автобази, майстерні училища механізації, автовокзал. Виріс цілий комплекс культурно-освітніх та побутових споруд: середня школа, палац культури цукровиків, кінотеатр, готель, їдальня, ресторан, лазня, швейна майстерня, 6 магазинів, поліклініка. Споруджено близько 200 житлових будинків. 1962 року, коли став до ладу міський водопровід, остаточно розв’язано одвічну проблему постачання міста водою. З 1963 року Городенку підключено до державної електромережі. Вечірнє місто сяє вогнями, на вулицях встановлено світильники денного світла. За післявоєнне двадцятиліття зріс міський транспорт. Понад 600 машин щодоби перевозять тисячі тонн різноманітних вантажів. Автостанція міста приймає і відправляє 120 автобусів різних рейсів. В місті є понад 50 магазинів та ларків, 24 заклади громадського харчування. Для них споруджені сучасні красиві приміщення, зокрема універмаг «Ювілейний» та магазин «Кооператор».

Мешканці Городенки забезпечені висококваліфікованою медичною допомогою. В місті працює 40 лікарів, 128 чоловік середнього медперсоналу. На 37 жителів припадає 1 лікарняне ліжко. Мережа медичних закладів складається з міської лікарні, дитячої лікарні, двох диспансерів та двох здоровпунктів. Всі вони устатковані першокласним медичним обладнанням. Добре налагоджена медико-профілактична робота.

Високого рівня досягла в місті освіта. Діють 2 денні, вечірня і заочна середні та восьмирічна школи, а також професійно-технічне училище сільського господарства та дитяча спортивна школа. , В 1962 році в Городенці почала працювати музична школа по класу скрипки і форіепіано. Всі школи працюють в одну зміну. За довголітню і бездоганну роботу вчителька О. І. Шукіль удостоєна звання заслуженого вчителя УРСР, нагороджена орденом Леніна. В Городенці є будинок вчителя. З 1951 року працює будинок піонерів.

Трудящі Городенки за роки Радянської влади подолали культурну відсталість. У процесі розвитку економіки зростав і культурний рівень жителів міста. Своє дозвілля вони проводять у районному будинку культури, 2 кінотеатрах, 8 бібліотеках, двох клубах та двох палацах культури. Понад двадцятиліття при будинку культури працює ансамбль «Дністрові зорі». Йому присвоєно звання народного. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна він підготував народну ленініану. В хореографічному, драматичному та інших гуртках розвивають свої художні здібності близько 500 аматорів. Численні гуртки працюють при клубах і палацах культури. Кожний третій мешканець Городенки — постійний читач бібліотек. А понад 400 сімей городян мають власні бібліотеки.

Поступово змінювався побут мешканців Городенки. Старі традиції наповнювалися новим змістом. Щедрівники тепер співають про рясні колгоспні врожаї; найтепліші слова присвячують механізаторам, передовикам виробництва. На святкуванні Івана Купала, на молодіжних весіллях лунають сучасні, зокрема комсомольські пісні. З великою пошаною і вдячністю привселюдно проводжають ветеранів праці на пенсію.

Майже кожен житель міста працює в одній з громадських організацій, бере участь у роботі комісій міськради або надає допомогу товариству охорони природи, набуває гарту на стадіоні або вчиться в спортивній школі. Понад 600 чоловік є членами КПРС, в лавах ВЛКСМ — понад 1,5 тис. юнаків та дівчат.

Мешканці Городенки пишаються своїми знатними земляками. З міста вийшла ціла плеяда вчених — член-кореспондент АН УРСР філософ П. І. Демчук, доктор філологічних наук Б. М. Задорожний, кандидати наук Я. С. Мазуркевич, В. І. Осадчук, В. А. Павчак, В. І. Романко. Відомий шахіст Сало Флор — уродженець Городенки. Працівник районної газети «Колгоспник Придністров’я» В. Ю. Бандурак — член Спілки письменників України. На цукровому комбінаті трудилася колишня біднячка Герой Соціалістичної Праці І. Й. Бабич.

Не уповільнюється трудовий ритм Городенки. Ростуть нові житлові будинки, виробничі корпуси меблевої і швейної фабрик, цехів райхарчокомбінату: консервного, ковбасного, безалкогольних напоїв та комбікормового. На ряд цукрових заводів західних областей України надходить з Городенки вапняк.

За дев’яту п’ятирічку буде здійснено реконструкцію цукрового комбінату, за якою передбачено механізувати та автоматизувати не тільки основні виробничі процеси, а й допоміжні. Потужність комбінату досягне переробки 25 тис. цнт буряків на добу. За єдиним генеральним планом здійснюється реконструкція міста. Намічається перепланування та впорядкування вулиць і площі Слави. Озеленено урочище Ворчун, закладено парк на площі близько 30 га. Впорядковується центральна площа, над якою височітиме постать того, хто вказав трудящим шлях до щасливого майбуття,— В. І. Леніна.

Г. І. ПАТИКА, І. У. ПЕРЕКОПСЬКИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Оля2727
Повідомлень: 1
З нами з: 20 лютого 2019, 20:35
Стать: Жінка

Шукаю Бойчук Василя

Повідомлення Оля2727 »

Добрий вечір. Шукаю свого батька Бойчук Василь з Івано-Франківської області (Городенка). Рік народження приблизно 1955 р одружилися з мамою 28 серпня 1982 році в Тернопільській області. До мого народження працював в м.Тернополі. Розійшлися коли я була дуже маленька, я його не пам'ятаю. Хотіла б Отримати якісь відомості про нього. Дякую.
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Шукаю Бойчук Василя

Повідомлення al_mol »

Оля2727 писав:Добрий вечір. Шукаю свого батька Бойчук Василь з Івано-Франківської області (Городенка). Рік народження приблизно 1955 р одружилися з мамою 28 серпня 1982 році в Тернопільській області. До мого народження працював в м.Тернополі. Розійшлися коли я була дуже маленька, я його не пам'ятаю. Хотіла б Отримати якісь відомості про нього. Дякую.
Скористайтеся сайтом http://nomer-org.me/allukraina/ , база стара, але все ж....
Або зверніться до РАГСу , щоб вам надали копію метричного запису про шлюб....
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Відповісти

Повернутись до “Літера Г”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Bing [Bot] і 19 гостей