ВІННИЦЯ, місто, Вінницької області, Україна

Чи знаєте ви в якому поколінні ви житель міста Вінниці?

Перше покоління
0
Немає голосів
Друге покоління
0
Немає голосів
Треттє покоління
0
Немає голосів
Черверте покоління
2
100%
П'яте покоління
0
Немає голосів
Шосте покоління
0
Немає голосів
Сьоме покоління
0
Немає голосів
Більше семи поколінь
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення АннА »

Вінниця.jpg
ВІННИЦЯ – місто, обласний і районний центр України. Розташов. на Сх. Поділлі, на березі р. Пд. Буг, при впадінні в неї правої прит. р. Вишня та лівої – р. Вінничка. Вузол залізничних і автомобільних доріг. Аеропорт. Нас. 357 тис. осіб (2001).
Вперше згадується під 1363 як фортеця, побудована литов. князями Коріятовичами для захисту Поділля. 1541 нас. в. та Брацлава брало участь у виступі проти старостинської адміністрації. Для укріплення в. 1558 збудовано нову фортецю на о-ві Кемпа (Пд. Буг). Після її спорудження на правому березі виникло «Нове місто», а за лівим берегом закріпилася назва «Старе місто». Від 1598 в. – центр Брацлавського воєводства. 1640 отримала магдебурзьке право. 1642 в місті відкрито єзуїтський, а 1662 – правосл. колегіуми.
У період 1400–1569 в. зазнала 30 великих нападів татар. Уже на поч. національної революції 1648–1676 (лип. 1648) козац. загони на чолі з М.Кривоносом звільнили в. з-під влади Польщі. 1653–67 в. була центром Вінницького полку. Протягом берез. 1651 між козац. військами на чолі з I.Богуном і польс. військом під орудою С.Лянцкоронського точилася боротьба за в. У груд. 1653 до міста завітав Б.Хмельницький.
За Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 в. поверталася під владу Польщі. Вінниччани не визнали договору, і 1671 сюди направлено польс. каральну експедицію на чолі з великим коронним гетьманом Я.Собеським (див. Ян ІІІ Собеський). За Бучацьким мирним договором 1672 в. потрапила під владу Османської імперії, і лише за Карловицьким мирним договором 1699 (див. Карловицький конгрес 1698–1699) Польща повернула собі контроль над містом.
Наприкінці 17 ст. В. належала до зони відродження козаччини на Правобережній Україні. Гетьмани I.Мазепа та I.Скоропадський робили спроби відновлення Він. полку. Протягом 18 ст. Вінниччина була базою гайдамацького руху (1734 та 1750 гайдамаки захоплювали Він. замок). Городяни в. у 2-й пол. 18 ст. брали участь у масштабному русі міст Правобереж. України за збереження міськ. привілеїв (1791 разом із Житомиром, Кам’янцем (нині м. Кам’янець-Подільський) та Луцьком здобула право на апеляційний суд).
Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) в. у складі Російської імперії. 1793–97 – центр Брацлавського намісництва, а з 1797 – повітове місто Подільської губернії. У 19 – на поч. 20 ст. стає жвавим торговим центром з розвиненою харчовою галуззю. У місті проживала численна єврейс. громада (1897 – 36 % нас.). 1905 тут мав місце єврейс. погром.
В роки української революції 1917–1921 певний час В. була місцем перебування уряду Української Народної Республіки (1919). В 1920–30-ті рр. В. перебирає значення адм. центру Поділля у колиш. губернського міста – Кам’янця-Подільського. Стає важливим пром. та культ. центром. Тут працював Кабінет вивчення (виучування) Поділля 1924–30. Від 1932 в. – обласний центр УРСР. Райцентр 1923–30, 1937–62 та від 1965.
В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941– 1945 під час гітлерівської окупації з 19 лип. 1941 по 20 берез. 1944 у місті діяла підпільна орг-ція (див. Підпілля комуністичне в Україні 1941–1944). У лип. 1943 перед світ. громадськістю тут викрито «вінницький злочин» – проведено розкопки багатотис. поховання загиблих від рук чекістів 1937–38 (див. Вінницька трагедія 1937–1938).
В. – батьківщина М.Коцюбинського та Ю.Коцюбинського, кінорежисера І.Савченка.
Архіт. пам’ятки: Єзуїтський (1610–17) та Домініканський (1624) монастирі; церква святителя Миколая (1746; дерев’яна) та дзвіниця (1-ша пол. 19 ст.); садиба в П’ятничанах (18 ст.); музей-садиба М.Пирогова.
http://history.org.ua/?termin=Vinnytsia_mst
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення al_mol »

Пропонуємо до вашої уваги прем'єру документального фільму "Вознесіння. Літопис забутого храму", присвяченого історії Вознесенської парафії м.Вінниці.

phpBB [video]
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення АннА »

З "Історії міст і сіл Української РСР" - видано у 1960-ті роки
Вінниця в XVIII і XIX столітті
За часів панування шляхетської Польщі Вінниця розвивалася слабо. На початку XVIII ст. з господарського погляду вона мало чим відрізнялася від навколишніх старостинських сіл. Ремісництво звужувалося, занепадала торгівля. Міщани втрачали свої права і потрапляли в цілковиту залежність від старости.

У важких умовах розвивалася українська культура. Внаслідок переслідування українських шкіл і витіснення їх польськими, культурний рівень вінницьких міщан дуже знизився. В 60—70-х рр. XVIII ст. неписьменними були всі цехові майстри, весь склад міського уряду, сам війт і навіть керівники братства при церкві Кузьми й Дем’яна, яке утримувало братську школу. Цю школу 1778 року закрили.

Діти заможних вінницьких міщан вчилися у польських школах, які були створені у Вінниці після закриття єзуїтських навчальних закладів. Коли в Краківському університеті почали готувати лікарів за рахунок самих міст, з Вінниці 1785 року туди виїхали троє стипендіатів — Яків Педченко, Влас Хмель, Іван Крубович. Один з них (Яків Педченко) після закінчення університету в 1792 році здобув ступінь доктора медицини і повернувся до Вінниці, де й зайнявся лікарською практикою.
Протягом XVIII ст. вінничани брали участь в усіх значних виступах народних мас Правобережної України проти соціального та національно-релігійного гноблення. Вони активно сприяли гайдамацькому рухові. Під час великого селянсько-гайдамацького повстання, яке вибухнуло в 1734 році, повстанський загін на чолі з запорізьким козаком Гривою захопив Вінницю. З цього часу селянські заворушення навколо міста не припинялись до 60-х років XVIII ст. 12 липня 1750 року несподіваним нападом гайдамаки захопили Вінницький замок, зруйнували громадську (замкову) канцелярію, знищили судові справи та чимало шляхетських документів на землеволодіння. У 1764 році гайдамаки знову оволоділи Вінницею. Після розгрому польської шляхти в самій Вінниці чи в інших містах їм доводилося відступати перед загрозою переважаючих сил ворога.

В другій половині XVIII ст. у Вінниці поступово з’являються капіталістичні підприємства. На березі Південного Бугу в 70-х роках було побудовано велику гамарню, де роботу молота механізували з допомогою рушійної сили води. Тут застосовувалась вільнонаймана праця. Це була перша капіталістична мануфактура у Вінниці. Жвавішала робота ремісничих об’єднань. Коли у першій чверті XVIII ст. у місті існував лише один спільний цех, то в 1777 році працювали шевський, кравецький, кушнірський та інші цехи. Місто розросталося, з’являлися нові будинки, райони. Напроти замку виникає містечко, яке пізніше дістало назву Забужжя (теперішнє Замостя). В описі Вінницького староства 1782 року вперше трапляється згадка про слободу Тяжилів. Разом з передмістями у Вінниці 1767 року було 530 будинків, а через 15 років їх стало 610. Вінниця на той час належала до найбільших міст Правобережної України.

Своєрідними будівлями міста були дерев’яні церкви, які споруджувалися місцевими майстрами. Серед них виділялася церква святого Миколи, зведена 1746 року в західноукраїнському стилі. Розташована на горі лівого берега Південного Бугу, вона прекрасно вписується в міський пейзаж. Будівля завершується трьома блискучими банями. Здаля церква нагадує групу струнких ялин, що в народному уявленні символізують поривання у височінь. Народні умільці її збудували без жодного залізного цвяха.

Центром економічних зв’язків Вінниці залишався ринок, де жваво йшла торгівля. Крім ремісничих виробів, тут продавали рогату худобу, свиней, птицю, городину, садовину, зерно, борошно, мед, віск, тютюн тощо. Навколо ринку споруджували житлові будинки, ремісничі майстерні та інші приміщення. Від Мурів у напрямі ринку і Південного Бугу йшли підземні ходи.

З розвитком економіки міста загострювалися взаємовідносини між новонароджуваною буржуазією і феодалами. Посилювалась боротьба вінницьких міщан проти старости, вони все рішучіше виступали проти позбавлення їх міських прав та вольностей. Ці протиріччя в своїх інтересах використовувала міська буржуазія. Вона часто в магістраті встановлювала вигідні їй порядки. Населення міської території було поділено на дві частини з різним правовим станом. Жителі Вінниці з передмістями підлягали магдебурзькому праву і належали до повноправних міщан, а для мешканців приміського села Тяжилова обов’язковим було панщизняне право, вони вважалися кріпаками міста. Ця друга група населення усувалася і від участі в керівних міських органах. Міська верхівка багатіїв захопила в свої руки ринок, підприємства (броварні, млини, гуральні тощо) і перетворила міські землі в свою спадкову власність. Це вело до нових класових протиріч — боротьби міської бідноти проти новонароджуваного класу буржуазії.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Вінниця стає центром Брацлавського намісництва, а з утворенням Подільської губернії в 1797 році — Вінницького повіту. Протягом перших років перебування у складі Росії відбулися значні зміни в юридичному статусі міста. На початку 1798 року у Вінниці введено «Городовое положение», яке мало більш прогресивний характер, ніж середньовічне магдебурзьке право. Правда, і воно забезпечувало інтереси найперше заможних верств населення. Право голосу при виборах до «Зборів міського товариства» мали лише особи, які володіли капіталом не менше 5 тис. крб. і досягли 25 років. Ці збори та загальна й шестигласна думи були органами міського самоврядування.

Міським самоврядуванням керували губернське правління і губернський магістрат. Запроваджені у місті нові органи проіснували майже без змін до 70-х років XIX століття.

Основу промисловості в першій половині XIX ст. складали кустарні промисли. Серед них головне місце належало кравецьким, шевським, ковальським майстерням. У місті існувало кілька дрібних промислових підприємств. Працювала суконна мануфактура, яка спочатку мала два верстати, що обслуговували 5 вільнонайманих робітників. У 1809 році на цій мануфактурі працювало вже 47 чоловік, а ще через сім років їх було 108. Завдяки технічному вдосконаленню підприємства і внаслідок поступового посилення експлуатації робітників протягом цих же восьми років випуск продукції збільшився у 6,5 раза. У 30-х роках працювала фабрика вовняних виробів, невеличкі кустарні майстерні виготовляли екіпажі, мило, капелюхи, сальні свічки, переробляли тютюн та іншу сільськогосподарську продукцію. На окремих підприємствах налагодили виробництво шкіри й цегли. Дальшого розвитку набула торгівля. Тут продавалися хліб, сало, м’ясо, спирт, цукор, а також продукція місцевих кустарних промислів і підприємств. Серед товарів, що привозилися з центральних районів Росії, переважали текстиль і залізо. Періодично у Вінниці влаштовувалися ярмарки. 1852 року в місті нараховувалося 136 крамниць, 2 трактири і 35 шинків. За вісім наступних років у місті відкрилося ще 54 крамниці.

Поступово розширялася територія Вінниці. Але переважна більшість будинків споруджувалася з дерева. Для покрівлі їх в основному використовували солому, драницю і дуже рідко черепицю. В 1852 році із 1427 будинків кам’яних було 23. В 1860 році у Вінниці числилось півтори тисячі будинків, проживало понад 10 тис. чоловік. З них: 6606 міщан, 804 купці, 866 ремісників. За національним складом населення розподілялося: українців і росіян — 51,7 проц., євреїв — 35,3 проц., поляків 8,4 проц. та інших 4,6 процента. Значне збільшення єврейського населення йшло за рахунок його переселення з Польщі.

Розвиток освіти й культури також відбувався повільно. В 1793 році тут відновила свою роботу братська школа. У 1814 році відкрили губернську польську гімназію. Вона мала бібліотеку, ботанічний сад та кабінети. Але гімназія проіснувала недовго. У зв’язку з польським повстанням в 1831 році її закрили. Після придушення повстання офіційною мовою стає російська, якою велося все діловодство, а також навчання в школах. У 1832 році у тих же Мурах відкрили Вінницьку російську гімназію. В 1847 році її перевели до Білої Церкви.

У Вінницькій гімназії в різний час навчалися передові діячі культури. Серед них — борець проти кріпацтва С. М. Олійничук, відомий польський поет Северин Гощинський, історик і лікар Йосип-Антоній Роллє.

Крім гімназії, у Вінниці існували приватна музична школа композитора Л. Козловського, два приватні жіночі пансіони та дві початкові школи для дітей заможних міщан. У 1860 році в місті було лише 5 шкіл. Працював театр. З медичних закладів функціонувала одна лікарня на 23 ліжка. Лікування було платне і стояло на низькому рівні.

Значно швидше почала розвиватися економіка міста і набагато активізувалося громадське життя після реформи 1861 року. Важливим стимулом цього розвитку було залізничне сполучення. З 1871 року, коли закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, Вінниця сполучалася з Одесою, Києвом, Москвою, Петербургом. У 1873 році відкрито рух на залізниці Козятин—Здолбуново. Цим самим Вінницю було зв’язано із західними містами України і Польщею. Водночас швидко збільшувалось населення міста. За останні 40 років XIX ст. воно зросло майже в три з половиною рази. Провідною галуззю промисловості міста весь час залишалася харчова. Видавали продукцію пивоварний завод, заснований у 1863 році, горілчаний завод, млин, тютюно-махорочна фабрика та інші підприємства1. В 1880 році закінчується будівництво чавуноливарного заводу «Молот». Це було по суті перше індустріальне підприємство міста. На ньому виробляли обладнання для цукрових і винокурних заводів, нескладні сільськогосподарські машини та знаряддя. З інших значних підприємств почали працювати насіннєвий і суперфосфатний заводи, взуттєва фабрика «Яструб».

Чимале місце в економічному житті Вінниці посідала торгівля. Крім торгівлі хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами, широкого розмаху набрав збут промислових товарів. За розміром товарообігу Вінниці належало перше місце в Подільській губернії. Через місто проходило близько чверті всіх товарів Поділля. В 1881 році було засновано Вінницький міський банк.

Забудова міста після реформи прискорилась, але вона, як і раніше, відбувалася безсистемно. Біля своїх будинків власники часто споруджували майстернії або крамниці, не дотримуючись якогось певного плану. Фасади будинків прикрашалися без смаку, спотвореними елементами старих стилів ренесансу й барокко. Лише з 90-х років забудову міста почали частково планувати. Були сплановані вулиці на Замості, які являють собою прямі і широкі магістралі. Нового вигляду місту надавали адміністративні та громадські будинки. Вони здебільшого з’являлися далеко від центру. 1887 року було споруджено цілий ансамбль великих стандартних будинків — військове містечко. В 1897 році завершено будівництво психіатричної лікарні на 1200 місць. Основні корпуси лікарні побудовані з цегли. Тоді ж з’явилися перші великі будинки на центральній Поштовій вулиці (нині Леніна). В 1890 році тут виросло приміщення реальної школи, а через десять років — жіночої гімназії. Значною подією для Вінниці було спорудження приміщень культурних закладів: Народного дому (1902 р.) на Замості та міського театру (1910 р.) в центрі міста, В 1911 році на Поштовій вулиці закінчується будівництво приміщення міської думи. Однією з найоригінальніших будов того» часу був готель «Савой» (нині «Україна»). Це великий п’ятиповерховий будинок, спорудження якого закінчилося 1912 року. Він був обладнаний центральним водяним опаленням та електричним ліфтом. На той час це була новинка для Вінниці.

На початку XX ст. постало питання про надійне сполучення центру міста з Замостям. Раніше через Південний Буг переправлялись паромом. У 1886 році було збудовано дерев’яний міст. Нові залізні мости спорудили в 1902 році через: обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу.

З 1880 року вулиці Вінниці освітлювалися гасовими світильниками. Через; тридцять років, коли Київське відділення російського товариства «Всеобщей компании электричества» спорудило в місті електростанцію, на вулицях встановлюються перші електричні ліхтарі. Електрикою обслуговували адміністративнії будинки та житла багатіїв.

Однією з найважливіших проблем у місті залишалося постачання населення водою. В 1910 році почалося будівництво водогону, а наступного року перша його черга (кілька центральних вулиць міста) була закінчена. Єдиним засобом міського транспорту довгий час лишалися переважно фаетони. В 1912 році від центру до Замостя відкрито трамвайне сполучення. На початку XX ст. поліпшились і інші засоби зв’язку. Почала працювати телефонна станція. Дещо було зроблено і щодо впорядкування міста: забруковувались і озеленювались центральні вулиці, вимощувалися плитами або цеглою тротуари, було закладено міський парк. У 1911 році в місті було 44 вулиці, 11 провулків, 6 майданів. Напередодні першої світової війни площа міста становила майже 4 тис. десятин.

Санітарно-гігієнічні умови та медичне обслуговування трудящих Вінниці були незадовільними. На вулицях — бруд і безладдя. 1897 року в місті на 30,5 тис. чоловік було лише 8 лікарів. У 1910 році працювало вже 16 лікарів, 19 фельдшерів, 12 акушерок, а також 4 спеціалісти щеплення віспи. Послугами лікарів могли користуватися тільки заможні верстви населення.

Поліпшення медичного обслуговування жителів міста і навколишніх сіл пов’язане з ім’ям великого російського вченого, анатома і педагога, засновника військово-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова. В 1866 році під Вінницею біля с. Шереметки (тепер Пирогове) на садибі Вишня, придбаної ним ще в 1861 році, він звів будинок, де прожив останні п’ятнадцять років свого життя. Звідси М. І. Пирогов уважно слідкував за розвитком медичної науки, не кидав лікарської практики. Лише за півтора року, писав вчений у своїх спогадах, він здійснив у Вишні близько двохсот складних операцій (резекцій, ампутацій та ін.). Всі вони завершились успішно. Пирогов брав участь у заснуванні Вінницької лікарні для психічно хворих. Він вибрав місце для її спорудження і довів, що правий берег Південного Бугу за Садками — найкращий і найздоровіший щодо клімату й гігієни куточок міста. За ініціативою М. І. Пирогова в Шереметці збудували школу. У психіатричній лікарні працювали відомі вітчизняні лікарі, які внесли значний вклад у теорію й практику психіатрії. Першим директором лікарні був В. П. Кузнецов, який доклав багато зусиль у справі розгортання й організації роботи цього великого медичного закладу. З 1897 по 1900 рік у ній молодшим ординатором працював О. І. Ющенко, згодом академік Академії наук УРСР, ім’ям якого названа тепер лікарня.

У травні 1917 року в місті відкрили другий великий лікувальний заклад — лікарню ім. М. Пирогова. Її засновником був хірург Л. І. Малиновський, ім’ям якого названа одна з міських вулиць.

З розвитком капіталізму помітні зрушення сталися в системі освіти, зростала кількість навчальних закладів. Та все ж на кінець XIX ст. переважна більшість дітей залишалася поза школою. 1899 року у Вінниці проживало 4027 дітей шкільного віку, а в школах міста вчилося всього 1179 учнів. Тим часом розвиток господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. Не випадково громадськість міста з початку 80-х років наполегливо добивається перед урядом відкрити у Вінниці середній навчальний заклад. Лише після довгих клопотань 1890 року з Могилева до Вінниці перевели реальне училище, через 10 років у місті відкрили міністерську (державну) жіночу гімназію. В дореволюційній Вінниці функціонувало також кілька приватних навчальних закладів. Найбільшим з них була жіноча гімназія Драганової. В 1907 році почалося навчання в чоловічій гімназії. Проте й ці навчальні заклади не задовольняли мінімальних потреб населення. Урядові органи змушені були створювати учительські семінарії та інститути: 1909 року у Вінницю з села Поток перевели учительську семінарію, а в липні 1912 року тут розгорнув роботу вчительський інститут.

Видатним явищем у культурному житті Вінниці другої половини XIX ст. була літературна й громадська діяльність класика української літератури, революційно-демократичного письменника М. М. Коцюбинського. Він народився у Вінниці 17 вересня 1864 року і проживав тут з перервами до літа 1897 року. Саме у Вінниці письменник написав «Маленький грішник», «Цінов’яз», «Помстився», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші оповідання, що знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози. В березні 1888 року М. М. Коцюбинського було обрано на 4 роки гласним Вінницької міської думи.

Великий вплив на розвиток музичної культури мав славетний український композитор М. Д. Леонтович.

З 1902 по 1904 рік він викладав співи у середніх навчальних закладах Вінниці. Леонтович створював хорові колективи і виявив себе невтомним організатором і популяризатором музики серед широких народних мас.

Певну роль у громадсько-політичному й культурному житті міста відіграли місцеві газети. Першою була «Винницкая газета». Почала вона виходити в 1906 році, але проіснувала всього 4 місяці. Недовговічними виявились і її наступниці «Винницкий листок» (1907 р.) та «Куранты» (1911 р.). Цікавою була газета «Винницкий голос», що почала виходити з березня 1912 року. Вона широко висвітлювала місцеве життя і займала негативну позицію щодо реакційної політики царського уряду. Але за наказом генерал-губернатора її закрили. Довше за інші (1912—1916 рр.) проіснувала газета «Юго-Западный край» — орган Вінницької міської думи.

Напередодні першої світової війни у Вінниці відкриваються кінотеатри, які належали приватним особам.

У міському театрі і Народному домі часто гастролювали російські і українські театральні трупи, зрідка приїжджали сюди і польські актори.

Визначною подією в мистецькому житті міста був приїзд на гастролі 1915 році корифеїв українського театру М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського. Уславлені актори, виступаючи з трупою Ф. Светлова, виконали провідні ролі у найвидатніших п’єсах І. К. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, Панаса Мирного, М. П. Старицького.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення АннА »

Вінниця.jpg
З "Історії міст і сіл Української РСР" - видано у 1960-ті роки
Велика Жовтнева соціалістична ре­волюція i Громадянська війна
В процесі розвитку капіталізму народжувався й формувався робітничий клас. Робітники від світанку до ночі надривались у непосильній праці, одержуючи за неї від 8 до 15 крб. на місяць. За таку ж саму роботу жінкам платили 5—7 крб., а підліткам — ще менше. Значна частина заробітку йшла на штрафи, які здиралися з трудящих за кожну дрібницю. З поширенням марксистсько-ленінських ідей зростала класова свідомість пролетаріату Вінниці. Цьому значною мірою сприяла марксистська література, яка поширювалась у Вінниці1. Під час обшуків поліція не раз виявляла заборонену літературу, зокрема: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, праці К. Маркса «Класова боротьба у Франції» та «Наймана праця і капітал», В. І. Леніна «До сільської бідноти» та ін.. Особливе значення в справі революціонізації пролетаріату відіграла ленінська «Искра». В цій газеті за серпень 1901 року друкувалася кореспонденція з Вінниці, у якій викривалося свавілля губернатора. З 1904 року в місті активно діяла соціал-демократична організація. Її члени розповсюджували серед населення революційні листівки, закликали його до боротьби з царизмом.

На знак протесту проти кривавого злочину царизму — розстрілу мирної робітничої маніфестації перед Зимовим палацом 9 січня 1905 року — разом з трудящими країни застрайкували і робітники вінницьких підприємств. Особливо активізувалась боротьба у квітні 1905 року. Робітники механічного заводу «Молот», пивоварного, цегельного заводів та ряду інших підприємств проводили мітинги та збори, на яких обговорювали вимоги до капіталістів. 25 квітня більшість ремісників і прикажчиків Вінниці припинили роботу. Через три дні до них приєднались друкарі. Страйкарі вимагали збільшити заробітну плату, зменшити робочий день та поліпшити умови праці.
Під час Всеросійського жовтневого політичного страйку майже всі підприємства Вінниці припинили роботу. Робітники збирались на сходки, слухали виступи агітаторів про політичне становище в країні, обмінювались думками, готувались до збройної боротьби. Трудящі рішуче протестували проти царського маніфесту 17 жовтня. За почином учнів реального училища припинились заняття в усіх навчальних закладах міста. На площі біля Народного дому відбувся великий мітинг. Робітники відтіснили поліцію та солдатів 47-го полку, що прибули сюди, проникли в приміщення Народного дому, позривали з стін портрети Миколи II, розбили гіпсові бюсти царя та його родини. Після мітингу кількатисячний натовп демонстрантів під червоними прапорами, з потретами К. Маркса і М. Горького, з гаслами: «Геть самодержавство!», «Хай живуть політичні свободи!» рушив головною вулицею через міст до центру. Демонстранти співали «Марсельєзу», грав духовий оркестр. У центрі міста знову відбувся мітинг. Тільки пізно ввечері демонстранти розійшлися.

Революційний рух у Вінниці не вичерпувався страйковою боротьбою та демонстраціями. В грудні 1905 року у місті виникла бойова дружина, до складу якої входило близько 400 чоловік. Ця дружина мала стати ядром вінницьких повстанців. Але агентура поліції вистежила керівників дружини. 7 січня 1906 року 19 організаторів збройної боротьби було заарештовано. Потім у місті сталися нові арешти й обшуки. Поліція конфіскувала велику кількість зброї та нелегальну літературу. Слідчі органи особливо пильно стежили за братами революціонерами Степаном та Василем Пустовойтовими. їх вони вважали найнебезпечнішими.

В складних умовах відступу революції Вінницька організація РСДРП стояла на чолі мас, вела серед них агітаційну та організаторську роботу. Протягом 1906 року страйкували робітники ряду підприємств Вінниці. Та умови для революційної боротьби ставали дедалі складнішими. У тому ж році поліції вдалося викрити нелегальну друкарню. Шрифт, папір та різні матеріали було конфісковано. У другій половині 1907 року поліція заарештувала близько 50 активних учасників революційного руху в місті.

У важкий період столипінської реакції Вінницька організація РСДРП, перебуваючи в підпіллі, продовжувала керувати революційною боротьбою. Серед робітників міста в січні 1908 року поширювалися революційні прокламації. Політичну літературу привозили з інших міст, а то й друкували у Вінниці. 30 листопада того ж року було заарештовано робітника В. Ігнатовича, що підпільно друкував листівку, яка закликала солдатів не коритися царському урядові й не виконувати офіцерських наказів. Незважаючи на столипінську реакцію, у Вінниці розповсюджувалися газети Центрального Комітету РСДРП «Пролетарий» і «Социал-демократ».

Нова хвиля страйкової боротьби робітників Вінниці припадає на, 1912 рік. У травні страйкували робітники кондитерської фабрики. Активно включилися в боротьбу робітники взуттєвої фабрики «Яструб». Поряд з революційною молоддю тут діяли досвідчені організатори класових виступів. Серед них виділявся А. Бєльський, за яким пильно стежили жандарми6. У жовтні 1913 року робітники фабрики «Яструб» знову застрайкували. Приводом до виступу стала заява адміністрації про намір звільнити робітників без виплати двотижневого утримання. Страйк тривав майже тиждень, і адміністрація змушена була поступитися. В лютому 1914 року на фабриці теж припинилася робота. Робітники вимагали звільнення майстра Ф. Мажепова, який люто поводився з ними. Адміністрація спочатку чинила опір, але потім змушена була виконати вимогу взуттєвиків.

Активно включилися в боротьбу і робітники насіннєвого заводу. Звідси було відряджено групу агітаторів для революційної роботи в 5-му саперному батальйоні. Кілька робітників підприємства на чолі з Дмитром Рухвадзе виготовляли бомби. У березні 1913 року поліція натрапила на їх слід і заарештувала чотирьох робітників. Навесні 1914 року троє робітників втекли з в’язниці, а Рухвадзе було заслано до Сибіру.

Імперіалістична війна вкрай загострила класові протиріччя. Вінницькі робітники все рішуче виступали проти несправедливої загарбницької війни, незважаючи на жорстоке переслідування. Почалися заворушення серед рядового складу Вінницького гарнізону. Цьому сприяла революційна агітація. У солдатів 15-го запасного Кримського полку 1916 року виявили прокламацію з протестом проти війни і закликом до революційної боротьби.

Коли трудящі Вінниці довідались про повалення царизму і перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції в Петрограді, у місті відбулися багатолюдні мітинги й демонстрації. Робітники підприємств обрали Вінницьку Раду робітничих депутатів. У цей же час солдати місцевого гарнізону обрали Раду солдатських депутатів. Незабаром вона об’єдналася з Радою робітничих депутатів. У другій половині березня її компетенція поширилась на все Поділля. Разом з фабрично-заводськими комітетами Рада добивається запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці та здійснення деяких інших вимог трудящих.

Однак більшість у Раді тоді займали меншовики, есери та представники інших дрібнобуржуазних партій. До того, проти революційних сил виступали органи Тимчасового уряду та українські буржуазні націоналісти. В цих умовах дуже ускладнювалась робота вінницьких більшовиків, які діяли ще розрізнено, не об’єднувалися в міську організацію. Наприкінці квітня у Вінниці створюється парт-організація, яка з перших днів свого існування, керуючись ленінськими настановами, розгорнула широку агітаційну роботу серед трудящих3 Більшовики часто скликали мітинги, на яких роз’яснювали політику партії щодо війни, викривали зрадницьку діяльність Тимчасового уряду. Значну увагу вони приділяли розповсюдженню більшовицьких газет «Правда», «Социал-демократ», «Голос социал-демократа» та революційних листівок.

У серпні 1917 року Вінницька більшовицька організація почала випускати газету «Борьба». Її вийшло кілька номерів. Газета роз’яснювала, що єдино правильна політика, яка відповідає інтересам народу, проводиться більшовицькою партією. Тоді ж у Вінниці була видана брошура «Більшовики про землю», в основу якої взято виступ В. І. Леніна на І Всеросійському з’їзді Рад.

Вінниця на той час стала місцем перебування 20-тисячного гарнізону, до складу якого входили: 15-й запасний полк, 2-а повітряна ескадра, 530-а Вятська піхотна дружина та інші військові частини. Більшовики проводили серед солдатів гарнізону агітацію і мали тут великий успіх. Солдати 15-го запасного полку активно підтримували революційні виступи трудящих. Більшовики Вінниці водночас викривали контрреволюційну діяльність меншовиків, есерів, бундівців та українських буржуазних націоналістів, вели боротьбу за витіснення їх з Рад. Проведена робота давала свої наслідки, есерівсько-меншовицькі депутати втрачали вплив на маси, робітники відкликали їх з Рад й обирали замість них більшовиків. У виконкомі Ради створилася більшовицька фракція, куди ввійшли М. П. Тарногродський, П. М. Жуков, С. Кудряшов та ін. На своєму засіданні 3 вересня Рада робітничих і солдатських депутатів уперше прийняла більшовицьку резолюцію з основних питань поточного моменту. В резолюції йшлося про конфіскацію поміщицької землі, в ній закликалися трудящі до боротьби з контрреволюцією. Під керівництвом міської партійної організації робітники Вінниці готувалися до збройного повстання. Виконком Вінницької Ради схвалює рішення сформувати червоногвардійський загін. 23 жовтня у місті створюється ревком.

Щоб придушити революційний рух, штаб Південно-Західного фронту направив у Вінницю каральний загін. Як тільки карателі прибули до міста, вони насамперед вирішили захопити склади зі зброєю. Але революційні солдати 15-го полку не дозволили цього зробити. Рада робітничих і солдатських депутатів винесла рішення обеззброїти каральний загін і заарештувати помічника комісара Південно-Західного фронту меншовика П. Костіцина. Останньому вдалося втекти з міста.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді була поштовхом до рішучої боротьби трудящих Вінниці. Становище в місті стало дуже напруженим. 26 і 27 жовтня сюди з Південно-Західного фронту перекидаються значні контрреволюційні сили. 28 жовтня війська оточили Народний дім, де в цей час відбувалось засідання Ради, і зажадали повної капітуляції. Тоді ревком дав наказ революційним солдатам і робітникам виступити проти карателів. На вулицях міста почався запеклий бій. Повстанці весь час чекали допомоги з Жмеринки від революційних солдатів 2-го гвардійського корпусу. Але допомога гвардійців запізнилася. Повсталі робітники й солдати змушені були відступити за межі міста. Частину революційних бійців було заарештовано.

Дізнавшись про повстання в Києві та виступ солдатів у Жмеринці, 2 листопада контрреволюційні війська спішно залишили Вінницю. До міста ввійшли частини 2-го гвардійського корпусу та вінницькі повстанці. Зразу відновила свою діяльність Рада. Вінниця була одним з перших міст на Україні, де робітники й солдати піднялись зі зброєю в руках на боротьбу проти буржуазного Тимчасового уряду.

Джон Рід у своїй книзі «10 днів, що потрясли світ», високо оціненій В. І. Леніним, писав: «З найвіддаленіших кінців неосяжної Росії, якою прокотилася хвиля запеклих вуличних боїв, звістка про розгром Керенського озвалася громовою луною пролетарської перемоги: Казань, Саратов, Новгород, Вінниця, де вулиці залиті кров’ю».

Проте закріпити революційні здобутки трудящим Вінниці не вдалося. Контрреволюційні війська Центральної ради в середині листопада встановили в місті свою владу. Народні маси не припиняли боротьби проти контрреволюційних сил. 20 листопада більшовики скликали багатолюдний мітинг робітників і солдатів. Учасники мітингу в своїй резолюції писали: «Ми, робітники і солдати, що боролись тут, у Вінниці, за владу пролетаріату, вітаємо уряд робітників, солдатів і селян — Раду Народних Комісарів та обіцяємо підтримувати його всіма силами, не шкодуючи життя…»

Разом з усім народом України трудящі Вінниці виступили з вимогою скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. На цей з’їзд вони послали своїх представників. Одностайно з усіма делегатами вони голосували за встановлення Радянської влади на Україні.

Для керівництва революційною боротьбою у Вінниці більшовицька організація створила військово-революційний штаб. Цей штаб встановив тісний зв’язок з революційними військами 2-го гвардійського корпусу, які ввечері 9 січня 1918 року ввійшли у Вінницю. 17 січня в Білому залі міської управи під головуванням більшовика А. В. Іванова відбулось засідання Вінницької Ради разом з представниками підприємств і військових частин. На цьому ж засіданні обрали новий склад виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депутатів.

Міська дума, що в основному складалася з представників буржуазії, відмовилася визнати нову владу. Тоді Вінницька Рада ухвалила розпустити думу, що й було зроблено 23 січня, а членів міської управи заарештували за саботаж.

Вінницька Рада робітничих і солдатських депутатів розмістилася в будинку окружного суду і зразу ж розгорнула роботу. Вона встановлює робітничий контроль на підприємствах, налагоджує міське господарство, допомагає зміцнювати Радянську владу в інших містах і селах Поділля. Для підтримання революційного порядку в місті сформували загін Червоної гвардії. Буржуазію обклали контрибуцією. Важливу роль у розгортанні масово-політичної роботи відіграла газета «Набат», що почала виходити у Вінниці 26 січня 1918 року. На її сторінках друкувалися промови В. І. Леніна, постанови Радянського уряду, місцеві матеріали.

Мирне будівництво тривало недовго. На початку березня 1918 року Вінницю загарбали австро-німецькі окупаційні війська. Окупанти жорстоко розправлялись з робітниками, грабували народне добро. Про їх звірства на Поділлі газета «Правда» писала: «Як правило, німецькі батальйони, виїжджаючи в повіт або містечко, вводять стан облоги, встановлюють на всіх висотах кулемети з посиленими караулами і оголошують, щоб за дві години була здана вся зброя, причому на основі того, що мешканцями не здана нібито вся зброя, проводять поголовні обшуки, які супроводжуються побоями без різниці статі і віку та арештом багатьох. Заарештованих б’ють кожен день кілька разів палицями… Після цього відсилають у Вінницю, в головний штаб. Тут розстрілюють, засуджують до каторги».

Трудящі міста активно боролися проти окупантів та їх поплічників. Вінницька більшовицька організація відкрила підпільну друкарню, де випускала листівки. У липні застрайкували залізничники Вінниці. Рух поїздів через станцію був повністю припинений.

Під ударами Червоної Армії і повсталого українського народу восени 1918 року австро-німецькі війська почали відступати з України, але на зміну окупантам прийшла Директорія. Після безславної поразки в Києві вона отаборилася у Вінниці. Тут буржуазно-націоналістичні запроданці чинили масові арешти, грабували населення. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року проти петлюрівців розпочалося повстання. Але заарештувавши перед початком бойових дій керівників виступу, Директорія придушила це повстання. Однак воно відіграло значну роль у боротьбі за Радянську владу на Україні.

Несподіваним ударом для петлюрівців був нестримний наступ Богунського й Таращанського полків на Вінницю. 18 березня 1919 року вони оволоділи містом. До рук радянських військ потрапили великі трофеї, зокрема кілька ешелонів зі зброєю і спорядженням. Самому голові Директорії Петлюрі ледве вдалося втекти з Вінниці. Того ж дня в місті відбувся багатолюдний мітинг, на якому виступав М. О. Щорс. Було створено міський ревком. Незабаром він реорганізувався у Подільський військово-революційний комітет.

Користуючись тим, що основні сили Червоної Армії були кинуті проти Денікіна, петлюрівці влітку 1919 року знову перейшли в наступ і 15 серпня захопили Вінницю. В жовтні денікінці відтіснили петлюрівські військові частини з Вінниці і встановили свій контроль над містом.

В умовах петлюрівської, а потім денікінської окупації у Вінниці революційною боротьбою керував Подільський підпільний губком партії. Він мав зв’язок з Зафронтбюро ЦК КП(б)У, звідки одержував більшовицьку літературу. Під ударами Червоної Армії контрреволюційні війська 3 січня 1920 року залишили Вінницю. Відновилося мирне життя. 1 лютого трудящі організували в місті суботник. Робітники й службовці розчищали шляхи, вантажили вагони.

Але й цього разу перепочинок, відвойований Червоною Армією, тривав недовго. Весною 1920 року буржуазно-поміщицька Польща почала широкий наступ на радянську республіку. Польським інтервентам допомагали петлюрівські банди, які діяли в тилу Червоної Армії.

До армії мобілізували комуністів Київської, Волинської та Подільської губерній. Взялися за зброю комуністи й комсомольці Вінниці. Відступаючи, радянські війська вели запеклі оборонні бої, а 28 квітня змушені були залишити Вінницю. З польськими окупантами й петлюрівцями поверталися поміщики й капіталісти.

Однак довго хазяйнувати інтервентам і петлюрівцям не довелося. Червона Армія перейшла в рішучий контрнаступ. Уже 19 червня 1920 року вона вибила ворога з Вінниці і переможно продовжувала наступ. У боях за визволення міста особливо відзначилась 8-а дивізія Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. Трудящі з великою радістю зустріли своїх визволителів — воїнів Червоної Армії.

Швидко відновили свою діяльність органи Радянської влади, партійні, комсомольські та профспілкові організації. Трудящі енергійно відбудовували народне господарство, наводили порядок у місті. Масового характеру набирали суботники. Коли вони відбувалися, вінничани заготовляли паливо для шкіл та лікарень, очищали територій) станції від завалів і брухту.

Під час громадянської війни і на початку відбудовного періоду Вінниця відігравала важливу роль як центр Подільської губернії. Тут перебували губернські партійні і радянські органи та громадські організації, у липні 1921 року відбувся перший з’їзд Рад Поділля.

В листопаді 1921 року вперше після громадянської війни була обрана Вінницька міська Рада робітничих і червоноармійських депутатів. Вона здійснювала керівництво господарським і культурним життям міста.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення al_mol »

у міській раді презентували довідник «Вулиці Вінниці: з історії декомунізації», який буде поширений у бібліотеках та навчальних закладах міста. А також онлайн-базу даних з інформацією про сучасні та історичні назви вулиць та площ міста «Вулиці Вінниці» (http://www.testmap.vmr.gov.ua).

phpBB [video]
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
viapolka
Повідомлень: 285
З нами з: 28 грудня 2016, 22:30
Стать: Жінка
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 190 разів

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення viapolka »

Питання до знатокiв мiста ) Есть такое кладбище Старогородское, находится в местности которая зовется Хутора и примыкает к Старому городу. Так вот где в этой окрестности есть старые церкви, чьими прихожанами могут быть проживавшие на Хуторах люди, а также захороненные на этом самом кладбище? Известен год захоронения 1957й, хоронили как православных все семейство (в разные годы конечно), но вот похороненная в 1957м изначально скорее всего была католичкой, но неизвестно где родилась. Понятно, что за 57й год надо идти по церквям, эти записи еще в архив и не попали вероятно, только в какие церкви?... Также было имение Глыбиных на Хуторах, возможно есть какие-то отголоски в записях старых, может кто-то встречал? Бронислава Каспировна Лисецкая 1872 года рождения - 1957 смерти была полячкой, вышла замуж за Глыбина Федора, дети уже были православными.
Дякую )
Осецкий, Орловский, Юзефович, Бега, Каеткин, Олексов, Князев, Патратий, Фредлов, Туревская
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Вінниця, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення al_mol »

viapolka писав:Питання до знатокiв мiста ) Есть такое кладбище Старогородское, находится в местности которая зовется Хутора и примыкает к Старому городу.
Дякую )
Слегка расстрою, ведь в Виннице есть несколько старых кладбищ и есть и Старогородское и есть и на Хуторах, есть и старословянское ,


Где раньше в Виннице были кладбища?


Центральный парк в Виннице частично расположен на месте старого католического кладбища и мест захоронений расстрелянных в 1937-38 годах. Сегодня местные власти не имеют четкого представления того, где проходили кладбищенские границы, поэтому нет единодушия в вопросах «зонирования» парка. Более того, в закрытии КЗ «Радуга» это сыграло не последнюю роль. Винницкие исследователи городской истории, собрав массу старинных материалов, утверждают, что концертный зал не строился «на костях», и определили пределы площади захоронений, пишет "РЕАЛ".

Всерьез над изучением прошлого местные историки занялись относительно недавно. Поэтому «белых пятен» в Виннице еще достаточно. И тема старых кладбищ – одна из них. Доцент кафедры истории и культуры Украины Винницкого педуниверситета Татьяна Кароева в конце декабря представила горожанам результат своих изысканий мест захоронений прошлых веков. Всего на данный момент известно примерно о 20 таких кладбищах.

Так, по ее сведениям одни из самых древних городских кладбищ располагались в сегодняшнем «историческом ядре» Винницы – в Мурах, перед костелом, в том числе на месте тротуара улицы Соборной, а существовали они не позднее XVII столетия. Несколько старинных кладбищ – еврейское и православные – находились по соседству на Старом городе. Одно — в районе улицы Г. Успенского, которое существовало по-видимому с XVI столетия до 1949 года, остальные возникли примерно в то же время на месте ул. 8 Марта и вблизи Свято-Николаевской церкви.

Именной указ императора Николая І от 1837 года, запрещающий украинцам хоронить покойников в левадах и садах, и стремительный рост Винницы того времени привели к появлению «собственных» кладбищ у каждой общины или предместья. Так, Татьяна Кароева отмечает, что в 1885 году местные власти стали массово выделять землю под захоронения в разных «уголках» города. Тогда появилось Старообрядническое кладбище вблизи Дубовецкой Слободки (ныне у ул. Привокзальной). Прежде старообрядцы хоронили предков в районе бывшей 2-й детской поликлиники по ул. 50-летия Победы. В начале ХХ века на этом месте построили церквушку, а само кладбище, называемое Замостянским, просуществовало до 1940-х.

Якобы 1907 годом датируются первые захоронения горожан на Старогородском кладбище, что по ул. Тимощука, хотя солдатские могилы здесь появились еще с 1903-го. Позже возникло Гарнизонное кладбище, где хоронили служивых, начиная с 1912 года. Правда, по поводу точного его места расположения ведется дискуссия. Оно могло быть как на месте нынешнего Тяжиловского кладбища (по ул. Москаленко), так и в районе складов и баз у железной дороги. Кстати, некогда кладбище для жителей Тяжилова находилось на перекрестке нынешних улиц Ватутина и Уборевича. Еще в 1960-х там оставались остатки могильных плит.

Самое древнее из известных Пятничанских кладбищ располагалось в «треугольнике» улиц Герцена, Мичурина и Богуна у старой деревянной церкви 1732 года. Существовало оно еще в 1920-х. Но в то время местных жителей уже хоронили у перекрестка улиц Кобылянской и Богуна. И только перед Великой Отечественной войной городские власти открыли кладбище на километр дальше, которое и сейчас известно как Пятничанское (закрыто с 1984-го).

С конца ХІХ века на месте нынешнего Мемориала Освобождения по ул. Киевской (ближе к реке) появилось кладбище жителей Слободы-Пятничанской. Его официально закрыли лишь в 1973 году. Началом ХХ века датируется Малохуторское кладбище по ул. Блюхера. Периоды эксплуатации кладбищ бывших пригородных сел Сабарова и Пирогово не установлены, но, видимо, самым старым из них тоже чуть больше века. Еще стоит вспомнить кладбище больницы им. акад. Ющенко. Оно тоже ведет свое начало с ХІХ столетия.
Если эти кладбища – частично сохранившиеся или полностью исчезнувшие – для винничан интересны по большей части с исторической точки зрения, то границы мест захоронений в районе Универмага и Центрального парка продолжают обсуждаться для того, чтобы понимать, что «можно там строить» и исключить «танцы на костях». На собрании местного исторического клуба «Хронотоп» поднималась эта тема. По архивным данным, винницкие историки определили, что так называемое Староправославное кладбище находилось на месте площади Гагарина, где потом возник рынок «Калича». Неподалеку от него — за Свято-Воскресенским храмом в сторону улицы Пирогова – позже появилось Новоправославное кладбище. Кстати, между улицами Зои Космодемьянской и Стуса в ХІХ веке была Кладбищенская площадь.

Но наиболее жаркие дискуссии, и давно, вызывают границы Римо-католического кладбища, занимавшего часть нынешнего ЦПКиО им. Горького. Первые захоронения на этом месте, как считает Т. Кароева, датируются, вероятно, концом XVIII века, а с появлением в 1934 года парка, он постепенно «поглотил» кладбище. Еще в 1960-х годах оно оставалось закрытым, но существующим, и за могилами ухаживали винничане.

По словам главы ОО «Кресовяцы» и исследователя польского наследия Юрия Войцицкого, в центре парка до сих пор можно обнаружить остатки примерно 20 старинных склепов. В некоторых местах видны «дыры», в которые можно засунуть руку с фотоаппаратом и заснять склеп изнутри. Изысканиями он определил границы захоронений – от условной линии между Фонтанной площадью и ул. Соборной до КЗ «Радуга». Причем, как уверяет исследователь, сам концертный зал расположен несколько дальше. С ним согласна и Татьяна Кароева.

Кроме того, как отмечает глава ОО «История Винницы» Александр Федоришен, известны и места захоронений репрессированных в 1937-38 годах. Они тоже находятся на некотором удалении от «Радуги». Поэтому местные историки считают неуместным споры относительно того, что зал строили «на костях», а сам парк, по их мнению, следует зонировать, условно разделяя развлекательную и мемориальную части.

Вместе с тем, одно строение напоминает о недалеком прошлом ЦПКиО им. Горького – радиоузел. «Его можно перенести в другое помещение, а в этом – бывшей надсклепной каплице – стоит сделать небольшое хранилище раритетов, фотографий и прочего, что связано с трагедией 1937-41 годов», — считает Ю. Войцицкий.

Подобную идею винничане, интересующиеся историей, готовы обсудить. При этом они уверены, что таким образом можно положить конец затяжным спорам по поводу мест захоронений в парке. То есть, в едином мемориальном комплексе собрать все, что связано с трагическими событиями и перестать политизировать тему. По крайней мере, такой или другой похожий вариант, если все же согласиться с мнением, что «Радуга» не стоит «на костях», помогут дальнейшему консолидированному развитию парковой территории.

Уточним, именно спор о местах захоронений в свое время ссорил многих винницких чиновников и продолжает быть «камнем преткновения», например, для выделения облсоветом финансовой помощи городским властям для реконструкции вскладчину концертного зала. Местные историки пока же считают, что ни городские, ни областные власти к их позиции не прислушиваются, и отдаляются от решения проблемы «Радуги».
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
Crocus
Повідомлень: 6
З нами з: 28 лютого 2017, 21:51
Стать: Чоловік
Подякували: 7 разів

Re: ВІННИЦЯ, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення Crocus »

хроника 1942

phpBB [video]
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: ВІННИЦЯ, місто, Вінницької області, Україна

Повідомлення al_mol »

1911 справочник " Вся Винница"

Список домовладельцев города, опережая вопросы - вот карта города того периода http://depo.vn.ua/karta/karta-vinnitsy-1913-goda
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Відповісти

Повернутись до “Літера В”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 22 гостей