БОРИСЛАВ, місто, Львівська область, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

БОРИСЛАВ, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
БОРИСЛАВ – місто обласного підпорядкування Львів. обл. Розташов. у передгір'ях Карпат, на р. Тисмениця (прит. Бистриці-Тисменицької, бас. Дністра). Залізнична ст. Нас. 41,2 тис. осіб (1998).

Перша згадка про Б. у писемних джерелах датується 1387. В результаті 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Б. опинився в складі Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина). Після розпаду останньої (1918) увійшов до складу Західноукраїнської Народної Республіки. 1919–39 належав Польщі. 24 верес. 1939 зайнятий рад. військами. Від 1939 – у складі УРСР (див. Возз'єднання українських земель в єдиній державі). Райцентр 1940 та 1959–62.

З Б. пов'язані імена багатьох відомих діячів укр. к-ри. Тут жив і працював письменник С.Ковалів, 1880–1905 бував І.Франко, який відобразив життя міста у своїх тв. "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", "Боа-констріктор". Встановлено пам'ятники А.Міцкевичу (1898), С.Коваліву (1920), І.Франку (1958), Т.Шевченку (1979), С.Бандері та інші.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: БОРИСЛАВ, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Борислав — місто обласного підпорядкування, один із великих промислових центрів Львівщини, колиска нафтової промисловості республіки. Через Борислав проходять шосейні шляхи Дрогобич—Східниця, Трускавець— Підбуж. Залізницею з’єднаний з Дрогобичем. Розташований на віддалі 99 км на південний захід від Львова і за 9 км від Дрогобича в передгір’ї Карпат. Населення—31,4 тис. чол., а разом з селищем міського типу Східницею, що входить до складу Бориславської міської Ради,— 34,2 тис. чоловік.

Сучасний Борислав розміщається на території колишніх п’яти старовинних сіл: Борислава, Тустановичів, Губичів, Мразниці та Бані Котівської, які, починаючи з другої половини XIX століття, швидко розбудовувалися і на початку XX століття злилися в одне місто.

Історія заснування поселень сягає в далеке минуле. Про це свідчать деякі топонімічні назви, а також ряд археологічних пам’яток та історичних документів. Так, одна з гір на південно-західній окраїні Борислава до нинішнього дня називається «Городище», що вказує на існування тут у давнину укріпленого поселення. Таке ж поселення-городище існувало і в іншій частині міста — Мразниці. В акті від 1525 року про розмежування сіл Тустановичів і Губичів гора, що розділяла їх, називається «Сторожня». Це свідчить про її давнє оборонне значення. Назва села Тустановичів (тепер це південно-східна частина міста) також пов’язана з древнім городищем і замком Тустанем (поблизу Урича), що був споруджений руськими князями. Цей замок згадується в переліку руських міст, захоплених у 1340 році польським королем Казимиром. Він, очевидно, і був центром Тустанської волості, яка згадується в грамоті короля Ягайла від 1395 року.
Першу писемну згадку про Борислав знаходимо в грамоті польської королеви Ядвіги від 19 березня 1387 року про дарування села Тустановичів разом з монастирем, що називався Борислав, двом братам — Юркові і Ананію Доброславичам. Пізніше ця грамота була затверджена королем Ягайлом.

Багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Уличного, Тустаня і Трускавця приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худобина продаж у Саноцьку та Перемиську землі і далі на захід, до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природний шлях, що йшов від долини річки Стрия на північний захід і зв’язував Угорщину і Волощину з Польщею.

Особливо жвавою була торгівля сіллю, яку добували в селі Котові (Бані Котівській), Тустановичах, а також у Дрогобичі, Сільці, Колпці, Модричі, Трускавці, Стебнику, Уличному, Станилі, Ясениці Сільній і Нагуєвичах. З соляними промислами пов’язана і назва колишнього села, а зараз частини Борислава — Бані Котівської. Спочатку воно називалося Котів. Коли ж там розвинулося солеваріння, назву села почали ототожнювати з солеварнею (банею), і вона закріпилась як офіційне його найменування.

Першу згадку про Котів зустрічаємо в документах 1515 року. В першій половині XVI століття на його околицях виявили соляні джерела і відкрили солеварню (жупу), яка незабаром стала однією з найбільших у Руській землі поряд з дрогобицькою і старосільською. Крім котівської жупи, що, як і інші, належала до королівської казни, в Тустановичах була приватна солеварня місцевого пана.

Села Тустановичі, Мразниця і Котів, за винятком Губичів, якими володів король, належали приватним землевласникам — українській шляхті — Тустанівським і Попелям. Десь близько 1460 року один з родини Тустанівських — Грицько — переселився на свою частку в Борислав і прибрав прізвище Бориславський. Він став родоначальником численних нащадків Тустанівських і Попелів, які дотепер проживають у Бориславі та його околицях.

З роду Тустанівських вийшли два відомі діячі української культури кінця XVI— першої половини XVII століття брати Лаврентій і Стефан Зизанії, що були синами мельника з Тустановичів. Перший з них — педагог і активний борець проти католицизму — був викладачем у Львівській братській школі, звідки в 1592 році переїхав у Брест, а потім — у Вільно. В 1596 році у Вільні Лаврентій Зизаній надрукував перший на Україні і в Білорусії буквар з словником («Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго…») і «Грамматіку словенску съвершеннаго искуства осми частій слова…». Перу Лаврентія належать також «Катехізис» (1627 рік), який не раз перевидавався у Гродно (1783, 1787, 1788 рр.) і Москві (1874 рік). Лаврентій Зизаній називав себе Тустанівським і писав старою українською мовою. Його праці значною мірою сприяли розвиткові мовознавчої науки у східних та південних слов’ян.

Брат Лаврентія Стефан, відомий український полеміст кінця XVI століття, в 1586 році був дидаскалом школи Львівського братства, а згодом її ректором. Після переїзду в 1593 році до Вільно він розгорнув діяльність у Троїцькому православному братстві. Тут у 1595 році Стефан Зизаній надрукував «Катехізис», а в 1596 році — «Казанье святого Кирилла, патріаръхи іерусалимьского, о антіхристЬ…», спрямоване проти римського папи. В 1644 році «Казанье» було опубліковане в Москві російською мовою і мало велику популярність. Сучасники писали про Стефана Тустанівського, що це був у «грецьком і Слов’янськом язику муж учоний велце».

Експлуатація селянства польськими феодалами, що посилилась у XVI—XVII століттях на загарбаних ними українських землях, не обминула Борислава та сусідніх сіл. Соціальний гніт доповнювався ще й жорстокими переслідуваннями місцевого православного населення католицьким духівництвом. Все це викликало опір з боку поневоленого селянства. Як тільки дійшли чутки про початок визвольної

війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, кріпаки Східниці напали на панський замок і зруйнували його. Однак польські магнати, жорстоко розправляючись з повстанцями, продовжували визискувати українське населення.

На кінець панування Речі Посполитої в 70-х рр. XVIII століття Борислав і Мразниця були власністю брацлавського підчашого Якова Копистинського, якому належало також сусіднє село Попелі. Власником Тустановичів був граф Мартин Остророг.

Після загарбання в 1772 році західноукраїнських земель австрійські власті в 1787 році проводять облік землеволодінь. На цей час у Бориславі було 52 селянські хати, 4 млини, 2 корчми і церква; в Мразниці — 25 селянських хат і 2 корчми; в Тустановичах — 109 селянських хат, 2 млини, 3 корчми і церква; в Губичах — 83 двори, корчма і церква, в Бані Котівській — 61 хата і 2 корчми.

Встановивши державну монополію на виробництво солі, австрійський уряд забрав у державну казну Тустановицьку домінію, до якої й належала солеварня та понад 5300 моргів земельних угідь. В обмін на ці землі колишньому власникові графу Остророгу австрійський уряд передав старостинські маєтки — Потурицю, Волю Потурицьку, Жабче і Витків на Сокальщині та кілька сіл біля Замостя.

В результаті першого поділу Польщі Галичина виявилась відірваною від більшої частини українських земель — Волині, Правобережної України, а також Молдавії і польських територій, які протягом довгого часу були головними споживачами солі, що добувалась на прикарпатських соляних промислах. Відрив від великих ринків збуту поставив соляну промисловість Галичини в скрутне становище. В зв’язку з цим, а також з метою економії палива (солеварні споживали велику кількість дров) австрійський уряд протягом 1773—1799 рр. закрив 49 солеварень, в т. ч. і тустановицьку, яка перестала діяти в 1786 році.

У 1820 році на території Галичини було проведено другий перепис земельних угідь і доходів від них. За даними Францисканської метрики, феодальні повинності бориславських селян складалися з відробітків, грошового чиншу та натуральної данини. Ті ж селяни Борислава та сусідніх сіл, що займалися видобутком нафти, мусили щороку здавати поміщикові «по два гарнці доброї чистої ропи».

Природні виходи нафти в Бориславі були відомі з давніх часів. Місцеве населення використовувало її як засіб проти різних хвороб, зокрема чуми, а також для виробництва колісної мазі. У XVIII столітті в місті Дрогобичі на ярмарку було навіть відведено окреме місце для т. зв. «ріпників», що продавали бориславську нафту.

Умови життя селян-кріпаків Борислава і сусідніх сіл, як і всієї Галичини, були надзвичайно важкими. Більшість сімей тулилася в курних хатах. Вони терпіли від голоду і хвороб. Навіть коли австрійські власті з 1817 року почали відкривати в деяких містечках і селах Галичини т. зв. «тривіальні» школи, в Бориславі її- не було. Тільки в 30-х рр. XIX століття на кошти селян було відкрито школи в Губичах і Тустановичах. У 1836 році першу відвідувало 49 дітей, а другу — 22. Учителями були церковні дяки.

До середини XIX століття Борислав і навколишні села лишалися маловідомими. Лише після винайдення в 1853 році гасової лампи тут з’явилося: багато шукачів нафти. Спочатку її видобували примітивним методом, тобто копали звичайні колодязі, з яких нафту відрами подавали на поверхню. Озокерит, що залягав поряд з нафтою, деякий час викидався разом з породою. Тільки в 60-х роках XIX століття, коли була виявлена велика цінність цього мінералу як сировини для виробництва парафіну і зокрема церезину, підприємці побачили в ньому велике джерело наживи. Його стали шукати як золото.

Все це дуже тяжко позначалося на становищі селян. У 1875 році на основній території тодішнього Борислава, площею приблизно в 80 га, було до 12 тис. колодязів, які належали 179 меншим і 75 більшим підприємствам, де працювало 10,5 тис. робітників.

За короткий час уся земля в Бориславі опинилась в руках спекулянтів та великих землевласників,— бориславські селяни були експропрійовані. Це був класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях, що грунтувалося як і в усіх країнах, за висловом К. Маркса, на «експропріації сільськогосподарського виробника, обезземеленні селянина», коли значні маси людей раптом і насильственно відривалися від засобів свого існування і викидалися «на ринок праці як поставлені поза законом пролетарі».

Погоня капіталістичних ділків за максимальними прибутками призвела до того, що на початок 80-х років XIX століття у Бориславі залишилося всього 5 селянських сімей, які зберегли свої клаптики землі.

Видобуток нафти у Бориславі невпинно зростав і в 1870 році досяг 11 200 тонн, а озокериту — 5600 тонн.

Після введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізниці Борислав—Дрогобич бориславська нафта і озокерит вийшли на широкий ринок. В результаті застосування механічного буріння свердловин протягом 1893—1896 рр. були виявлені основні нафтові родовища на території самого Борислава, а в 1903 році у Тустановичах. Наступні пошуки давали ще більш несподівані результати. Внаслідок відкриття та експлуатації нових родовищ видобуток нафти на території сучасного Борислава зріс від 562 190 тонн у 1906 році до 1 937 620 тонн у 1909 році.

Хижацька експлуатація нафтових родовищ завдавала величезної шкоди використанню природних багатств і згодом призвела до затухання бориславського родовища. Починаючи з 1909 року видобуток нафти в Бориславі почав зменшуватися і на кінець панування Австро-Угорщини — в 1918 році — впав до 832 тис. тонн.

Швидкий промисловий розвиток Борислава обумовив зростання його населення. Перспектива заробітку манила сюди робітників і селян. Якщо в 1859 році в п’яти селах, які згодом увійшли до складу сучасного міста, налічувалось 3051 чол., то в 1910 році, тобто за півстоліття, тут уже було 31 859 чол. постійного населення. В самому Бориславі число мешканців за цей час зросло з 621 чол. до 15 145 чоловік.

Умови, в яких доводилось працювати робітникам, були жахливі. У багатьох шахтах роботи відбувалися на відкритому місці, під дощем і вітром. Лише над деякими, де добувався озокерит, були побудовані дерев’яні шопи. Під такою шопою, над отвором колодязя встановлювався коловорот з підвішеними двома відрами. Обслуговували його два робітники. В цих же відрах опускали і робітників у шахту.

На дні шахти робітникові постійно загрожували задушливі гази, так звана «заморока», вода або обвал штольні. Вентиляція в шахтах здійснювалася з допомогою ковальських міхів або примітивних віялок з відведеною на глибину кількох метрів металевою трубою.

Описуючи умови праці в Бориславі, І. Франко на основі даних, одержаних у Дрогобицькому суді, у 1882 році зазначав, що «урядово сконстатованих случаїв насильної смерті робітників у ямах бориславських було певне не менше 10 000».

Нестерпними були житлово-побутові умови робітників. Житло осілого робітника являло собою вкриту соломою або дошками злиденну хату.

Робітники, що прибували сюди на сезонні заробітки, розміщалися в бараках, які мали жалюгідний вигляд. Більшість прибулих робітників взагалі не мала житла. Ось як у 1899 році описував життя цих людей чеський соціаліст А. Бренер: «Після шостої години вечора бачиш у Бориславі живі трупи, що бредуть заболоченими дорогами. Одноманітними, жовтими здаються ці натовпи. Вони не йдуть додому, бо нема дому. Не йдуть до бараку, бо не мають чим платити. Не бояться дощу, не обходять багна, бо в мокрому і брудному працювали цілий день. Не мають ні одягу, ні взуття, крім брудного лахміття і за зиму порваних постолів, прив’язаних до ніг вірьовками. Увечері йдуть «до склепу», де родичка наглядача чи підприємця продає горілку… П’ють горілку, розмовляють, проклинають своїх мучителів. Поступово один за одним засипають, один сидить, другий лежить у кутку або під лавою. І так лежить 20—70 осіб, чоловіки, жінки і діти, так тісно, що не можуть повернутися на інший бік».

Злиденне життя й безправне становище бориславських робітників усе більше збуджувало в них ненависть до експлуататорів, яка штовхала їх до боротьби за свої права. Зародження і зростання цієї боротьби яскраво описані в повісті І. Франка «Борислав сміється». Саме один з виступів доведених до відчаю робітників, що закінчився підпалом у 1874 році нафтової свердловини, послужив авторові основою для написання цієї повісті.

В травні 1881 року, обурені шахрайствами з боку адміністрації французької спілки при виплаті заробітку, 300 робітників виступили на захист своїх прав. Виступ робітників був настільки грізний, що перелякані хазяї підприємства викликали на допомогу жандармів.

Згодом у стихійну боротьбу бориславських нафтовиків стали проникати ідеї соціалізму. Одним з перших пропагандистів цих ідей серед робітників Борислава був І. Франко.

Під впливом соціалістичних ідей у 80-х роках XIX століття на ряді промислів Борислава стали виникати робітничі організації, т. зв. «братства», які під час страйків подавали матеріальну допомогу страйкуючим. У 1890 році нафтовики Бориславського басейну відзначили демонстраціями і мітингами день міжнародної солідарності трудящих — Перше травня.

Великий вплив на зростання класової свідомості бориславських робітників, як і всіх трудящих Галичини, мала революційна боротьба пролетаріату Росії.

Так, у 1904 році відбувся масовий страйк нафтовиків Борислава, який тривав з 8 липня до 10 серпня. Робітники вимагали встановлення 8-го динного робочого дня, надання безкоштовного житла, будівництва в місті водопроводу, лазень, лікарні, відкриття загальнодоступної їдальні і крамниць для робітників та відкриття поліклініки. Коли підприємці відмовилися задовольнити ці вимоги, почався страйк, в якому взяло участь близько 4 тис. чол. В результаті втручання військ страйк був придушений.

Широкий відгомін у Бориславі набули революційні події 1905—1907 рр. в Росії. У відповідь на розстріл в 1905 році петербурзьких робітників царськими військами у Бориславі, як і в багатьох інших містах Галичини, відбувалися масові

мітинги протесту. В місті була організована могутня першотравнева демонстрація. Восени, коли під впливом Всеросійського страйку по всій Галичині прокотилася хвиля політичних виступів, в яких трудящі домагалися виборчого права, в Бориславі застрайкували всі робітники. Наляканий староста Дрогобицького повіту у шифрованій телеграмі, надісланій львівському намісникові, просив негайно зміцнити жандармські пости в Бориславі і Дрогобичі, а також надіслати військо. В організованому 28 листопада мітингу взяло участь більше 4000 нафтовиків.

Боротьба бориславських робітників продовжувалася і в наступні роки. Так, у квітні 1909 року широких розмірів набрав страйк озокериттшків. У травні на шахті страйкувало 600 чол. У червні Борислав сколихнув страйк робітників, зайнятих на будівництві нафтових резервуарів, в якому взяло участь близько 5 тис. чоловік.

Під впливом наростаючого революційного руху в Росії в Бориславі в 1912 році виник нелегальний гурток «Вільна освіта», в якому робітники вивчали твори К. Маркса і В. І. Леніна. Об’єднував він понад ЗО робітників і проіснував до середини 1914 року. Очевидно, організатором гуртка був один з видатних діячів революційного руху в Росії і Польщі Фелікс Кон, що працював тоді у Дрогобичі. Діяльну участь у створенні гуртка взяли два російські емігранти, учасники революції 1905— 1907 рр., Р. Маслов та матрос з броненосця «Потьомкін» — Поляков, який прибув сюди з Румунії і працював слюсарем на нафтопромислі. Активними учасниками гуртка були робітники І. Лабанців, І. Обущак, М. Пачковська, М. Штиглян та інші.

Підпільники Борислава підтримували зв’язки з російськими революціонерами. В ЦПА Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС зберігаються адресні книги ЦК РСДРП за 1912—1917 рр., в яких серед адресів більшовицьких організацій та груп у Росії і за кордоном є також адреси: «Галичина, Борислав, станція Досвядчальна, для Сіцінського» і «Борислав, вулиця Панська, газовий завод М. Вольчинського, для Сіцінського».

Вирішальне значення для розгортання революційної боротьби трудящих Борислава, як і всієї Галичини, мала Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії. Вже в січні 1918 року бориславські нафтовики, солідаризуючись з робітниками Львова, Тернополя, Стрия, Перемишля та інших міст Західної України, приєдналися до загального політичного страйку, який охопив усю Австро-Угорщину. Як повідомляла поліція в Міністерство внутрішніх справ, страйкуючі «поширювали більшовицькі ідеї», виступали «під впливом подій у Росії».

Трудящі Борислава активно виступали проти української буржуазії, яка захопила владу в Західній Україні в листопаді 1918 року. Тут, як і в інших містах Західної України, відбулося ряд робітничих демонстрацій на знак протесту проти антинародної внутрішньої політики уряду ЗУНР. В січні 1919 року делегати бориславських нафтовиків взяли участь у конференції робітників нафтового басейну, яка відбулася в Дрогобичі і ухвалила резолюцію розігнати Національну раду та встановити Радянську владу на західноукраїнських землях.

У березні 1919 року газета «Правда» писала: «…в галицькому нафтовому районі зародився більшовицький робітничий рух… У багатьох місцях відбулися сутички між робітниками і військовими загонами».

20-річне панування буржуазно-поміщицької польської влади на західноукраїнських землях було періодом дальшого занепаду Борислава як центру нафтової промисловості Західної України. Так, у 1938 році в Бориславі було пробурено лише 13 207 м проти 34096 м у 1929 році.

Видобуток нафти здійснювався за допомогою відсталої техніки. На 1 липня 1939 року з загальної кількості 625 нафтових свердловин 525 були обладнані колонками і свабами, і лише 100 експлуатувалися з допомогою насосів.

У цілковитий занепад прийшла озокеритна промисловість. У 1938 роді було видобуто всього 3101 цнт озокериту — в 63 рази менше, ніж у 1873 році.

Внаслідок систематичного скорочення виробництва в місті панувало хронічне безробіття. На вересень 1939 року число безробітних перевищувало 5 тис., які мали на своєму утриманні 15 240 душ, що становило майже половину населення міста.

Як писала у травні 1934 року варшавська газета «Кур’єр Поранни», по місту бродили «…тисячі людей, позбавлених праці, приречених на злидні, які думали тільки про те, якби не вмерти голодною смертю».

Важкими були побутові умови робітників міста. За офіційними даними польської статистики, в грудні 1931 року з усієї кількості 4123 житлових будинків лише 124 були муровані, решта — з дерева і глини. Каналізація була підведена до 269 будинків, водопровід — до 425, а газове опалення — лише до 125. Більшість будинків не мали електричного освітлення. Всіма комунальними вигодами був забезпечений лише 21 будинок, в яких проживав 221 чол. Зрозуміло, що це були різні підприємці, купці, державні службовці та інші привілейовані особи.

У місті не було жодного парку, сквера. На весь Борислав, де проживало більше 40 тис. населення, було лише 2 школи, в яких навчались переважно діти промисловців і купців.

Ще гірше було становище з наданням медичної допомоги. В єдиній у місті лікарні товариства «каси хворих», яка в основному утримувалася за рахунок відрахувань з зарплати робітників, працювало лише 5 лікарів на 10 тис. робітників.

Пенсійного забезпечення по старості для робітників майже не було. Підприємці, як правило, завжди звільняли робітників з роботи до досягнення ними 60-річного віку, який давав право на одержання пенсії. Тому основна маса трудящих залишалась на старість без всякого забезпечення. Характеризуючи становище цих злидарів, прогресивна українська газета «Сила» в березні 1930 року писала: «По цілій Бориславській кітловині посіяна страшна людська біда. Сотні родин без хліба і даху над головою живуть із дня в день в страшних умовах — засуджені на загладу. Переважна частина цих нуждарів це старці — живі кістяки людей, яким промисел, капітал відібрав давно здоров’я і силу та викинув на брук, як неужитки. Ці кістяки — це обвинувачення страшного визиску праці, це результат незабезпечення на старість. Одинока зарплата і доробок — це торба і кий».

Важкий соціальний гніт доповнювався гнітом національним. Підтримуючи шовіністичну політику польського буржуазного уряду та намагаючись посіяти ворожнечу між робітниками, підприємці примушували робітників-українців відмовлятися від своєї національності, а тих, що не погоджувалися, звільняли з роботи. На кінець 1938 року чисельність українців у нафтовій промисловості Прикарпаття скоротилася до 20 процентів. Все це викликало незадоволення робітників, які все з більшою рішучістю виступали проти соціального і національного поневолення.

Величезний революціонізуючий вплив на трудящих Борислава, як і всієї Західної України, мала перемога Жовтневої революції на Україні. Ще в грудні 1919 року в місті відбулися страйки, які мали явно виражений політичний характер. У своїй телеграмі Генеральному делегатові польського уряду у Львові Дрогобицьке управління поліції повідомляло: «Протягом кількох днів політичне становище в Дрогобичі і Бориславі напружене. Місцеві соціалісти з поглядами, дуже близькими до комуністичних, підготували страйк, який має вибухнути найближчими днями. Офіціально оголошують, що причиною страйку є харчові труднощі, однак в дійсності страйк має чисто політичну основу. Підкреслюю, що ситуація тривожна, головним чином у зв’язку з тим, що під приводом продовольчих труднощів має відбутися страйк на політичній, тобто комуністичній основі».

На чолі страйкової боротьби стояли члени комуністичних організацій, що виникли в Бориславському нафтовому басейні наприкінці 1918 року. Під їх керівництвом у лютому 1920 року на промислах фірми «Карпати» страйкувало близько 2 тис. чол., а в травні весь Борислав охопив загальний страйк, на знак протесту проти нападу білополяків на Радянську Україну. Коли Червона Армія, громлячи інтервентів, вступила на територію Галичини, переляканий польський уряд направив для придушення можливих виступів бориславських робітників спеціальну групу військ «Борислав», яка держала під своєю охороною найважливіші об’єкти міста.

Восени 1923 року трудящі Борислава організували багатолюдну демонстрацію протесту, спрямовану проти кривавої розправи польських властей над робітниками Кракова. Проти демонстрантів були кинуті загони поліції і війська. Під час вуличної сутички було вбито 3 робітників. Похорони загиблих, в яких взяли участь тисячі трудящих Борислава та сусідніх міст і сіл, перетворилися в могутню маніфестацію протесту проти дикого свавілля уряду.

У вересні 1924 року відбувся загальний страйк робітників нафтової промисловості Польщі. В Бориславі особливо активно страйкували робітники нафтових копалень, що належали компанії капіталістів США «Стандарт-Нобель». Ще більш гостро через кілька місяців проходив страйк озокеритників, який тривав 36 днів. У квітні 1925 року протягом 3-х днів знову страйкували 600 робітників фірми «Карпати», в 1926 році 2 рази організовано проходили генеральні страйки нафтовиків: у першому, що тривав 2 дні, взяло участь 3 тис. чол., а в другому — триденному — 5 тис. чол. Масові страйки охопили в 1927 році підприємства фірми «Фанто» і «Борислав», у 1928 році страйкували робітники фірм «Борислав» і «Анєля», в 1929 році — робітники фірми «Малопольська» і Тустановицького нафтопромислу. Щорічно під час першотравневого свята підпільний комітет КПЗУ організовував багатолюдні політичні демонстрації і мітинги, які часто закінчувалися сутичками з поліцією та жандармерією.

На вищий рівень піднялася революційна боротьба бориславських робітників на початку 30-х років, коли весь капіталістичний світ, у т. ч. і Польщу, охопила економічна криза. Під керівництвом підпільного комітету КПЗУ в березні 1930 року безробітні нафтовики влаштували масовий «похід голодуючих», домагаючись роботи і протестуючи проти реакційної політики уряду. Активізувала свою діяльність підпільна комсомольська організація, яка 13 липня організувала перед будинком міської управи і біржею праці молодіжні демонстрації, присвячені антифашистському Дню молоді. 7 липня 1932 року в місті відбувалась організована КПЗУ демонстрація солідарності з повсталими селянами Ліського повіту.

Спільна боротьба українських і польських робітників Борислава проти капіталістичного гніту завжди поєднувалася з виступами трудящих інших міст і районів Західної України і Польщі. Так, у березні 1936 року, коли польські фашисти жорстоко розправилися з мирною демонстрацією краківських робітників, 4 тис. нафтовиків Борислава оголосили страйк, яким висловили свою солідарність з трудящими Кракова і затаврували варварські дії уряду. Гнівний голос протесту підняли бориславські робітники також на звістку про криваві квітневі події у Львові 1936 року.

Революційна боротьба трудящих Борислава тривала до 1939 року. Вона знайшла свій вияв в страйках і демонстраціях, які відбувались під гаслом повалення влади капіталістів і возз’єднання Західної України з Радянською Україною. На території міста активно діяв підпільний комітет КПЗУ, який очолював і спрямовував революційну боротьбу трудящих нафтового басейну. В роботі комітету брали активну участь комуністи М. Кравчук, А. Сворняк, І. Сивохіп, Г. Яворський, М. Продеус. У роки громадянської війни в Іспанії М. Продеус воював проти фашистів у складі роти ім. Т. Г. Шевченка інтернаціональної бригади. В різні періоди на чолі революційної боротьби нафтовиків Борислава стояли В. Гомулка і М. Нашковський.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: БОРИСЛАВ, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
У вересні 1939 року великий радянський народ допоміг трудящим Західної України і Західної Білорусії скинути з себе капіталістичний гніт. Здійснюючи свій визвольний похід у Західну Україну, частини Червоної Армії вступили в Борислав 24 вересня. Першими ввійшли в місто колони 23-ї танкової бригади. На промислах, шахтах і заводах робітники створювали комітети, які очолили роботу по відбудові та налагодженню пошкоджених у ході воєнних дій та запущених часом підприємств, проводилося трудовлаштування безробітних, вирішувались побутові питання робітників та інше. Так, на промислах колишньої фірми «Вакуум» обраний робітничий комітет на чолі з бурильником М. Бордником протягом короткого часу домігся відновлення роботи всіх свердловин, на яких стали працювати 130 колишніх безробітних. При робітничому комітеті були створені виробнича, охорони праці, технічна, культурно-масова, житлова, санітарна та інші комісії. Комітет організував ремонт житлового фонду, надав у розпорядження робітників ряд квартир, які раніше належали капіталістам. На дільницях були організовані червоні кутки і їдальні, утворено робітничий клуб. Для неписьменних і малописьменних відкривались школи. Аналогічну діяльність розгорнули робітничі комітети на інших промислах міста.

Функції місцевої влади в Бориславі здійснювало Тимчасове управління, до якого ввійшли представники робітників і інтелігенції та частин Червоної Армії. Воно налагоджувало нормальну роботу промисловості, торгівлі, зв’язку, комунального господарства та інших галузей суспільного життя. Протягом короткого часу трудящі міста пустили в експлуатацію і озокеритні шахти, що дозволило вже в грудні 1939 року повністю ліквідувати безробіття в місті.

На основі рішень Народних Зборів вся промисловість міста була націоналізована. Наркомат нафтової промисловості СРСР взяв у своє відання промисли і шахти. Замість сотень різних приватних фірм, що вели нафтовидобуток за власним розсудом, на території Борислава було створено 4 нафтопромисли: ІІ, IV, VIII і IX.
Інші підприємства міста перейшли у відання відповідних галузевих наркоматів. Дрібні кустарні майстерні об’єдналися в 12 промислових артілей, в яких стало працювати близько 700 колишніх кустарів. Були організовані кравецька артіль «Більшовик», шевська — «Вільна праця», столярська — ім. Димитрова та інші.

Радянський уряд. виділив значні кошти на відбудову і реконструкцію державних промислових підприємств. Лише по тресту «Укрнафтовидобуток» сума асигнованих капіталовкладень на 1940 рік становила 59 млн. карбованців.

Всю роботу по здійсненню перших соціалістичних перетворень у місті очолювали комуністи і комсомольці та тісно згуртований навколо них місцевий актив.

З щирою теплотою згадують бориславці голову Тимчасового управління міста комуніста О. Ф. Марсіна. Він з перших днів визволення Борислава невтомно працював над соціалістичною перебудовою його економіки і культури. Згодом його було обрано секретарем Дрогобицького обкому КП України по кадрах. Велику допомогу в справі організації та проведенні соціалістичних перетворень надали комуністи, що прибули до Борислава з східних областей республіки. Всі вони мали великий досвід соціалістичного будівництва. Це секретар міськкому комсомолу В. Мельников, завідуючий відділом народної освіти І. Поворотний, завідуючий відділом пропаганди і агітації міськкому партії С. Харлан, директор IX нафтопромислу В. Модов, комсомольці Мі Іщенко, В. Богуц, М. Шкільний та інші. їм допомагали учасники підпільного руху і активісти С. Дзедзіц, І. Лучанський, В. Стадник, Г. Яворський та багато інших.

Важливу роль на першому етапі соціалістичної перебудови відіграли профспілкові організації, які починаючи з грудня 1939. року стали створюватися на всіх підприємствах міста.

Новим явищем у житті робітників стало соціалістичне змагання. В грудні 1939 року покладено початок соціалістичного змагання між нафтовиками Борислава і Баку.

За успішну роботу багато нафтовиків Борислава в 1940 році було нагороджено значками «Відмінник соціалістичного змагання Наркомату нафтової промисловості СРСР» та почесними грамотами.

Розгорнулось масове технічне навчання робітників. На кожному підприємстві були відкриті технічні курси. Багато робітників нафтопромислів було відряджено на курси до Москви, Баку і Грозного. В жовтні 1940 року в місті відкрився учбово-консультаційний пункт Азербайджанського заочного нафтового інституту, в якому розпочали навчання 60 бориславських нафтовиків.

Одночасно велась підготовка кваліфікованих робітників різних професій для нафтодобувної промисловості в школі фабрично-заводського навчання.

По-батьківському потурбувалась Радянська влада про розвиток народної освіти. Плата за навчання в усіх навчальних закладах була скасована. У Бориславі відкрили 3 середні, 8 неповно-середніх шкіл та вечірню школу для дорослих. З нового 1940/41 навчального року в приміщенні колишньої кравецької школи стала працювати педагогічна школа. Учнів школи забезпечено стипендією.

До квітня 1940 року в місті було відкрито 7 дитячих садків та 3 дитячі будинки.

Особливу увагу приділила Радянська влада розгортанню культурно-освітньої роботи. Порівняно за короткий час було відкрито 10 клубів, 35 червоних кутків, 2 кінотеатри, 8 бібліотек.

Одночасно вживалися заходи для налагодження системи охорони здоров’я.

Тут було відкрито лікарню на 70 ліжок, поліклініку, жіночу та дитячу консультації, родильний будинок на 25 ліжок, 14 медпунктів, розпочато будівництво нової лікарні. Всього на охорону здоров’я трудящих бюджетом 1940 року виділялось 2 166 700 карбованців.

Значна робота була проведена по поліпшенню благоустрою міста. Замість приватних 67 крамниць, які після націоналізації перейшли в систему державної торгівлі, в першу річницю визволення міста торговельна мережа зросла до 150 точок.

Сповнені великих надій на дальші успіхи в соціалістичному будівництві, зустрічали бориславці 1941 рік. У новорічне свято 1941 року вони одержали щирі привітання від знатних людей Радянської України — від академіка О. Богомольця, поета П. Тичини, народного артиста УРСР М. Крушельницького, П. Ангеліної, Д. Виноградової та М. Демченко.

Радість трудящих звільненого Борислава була обірвана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. З перших днів війни багато бориславців пішли на фронт захищати Радянську Батьківщину.

Більше ніж трьохрічний період гітлерівської окупації був часом дикої сваволі і кривавих розправ фашистських головорізів та їх найманців — українських буржуазних націоналістів — над трудящими Борислава.

Вже з перших днів гітлерівці розпочали облави на радянських активістів. Спійманих патріотів кати піддавали жорстоким тортурам, а потім у приміщенні по вул. Костюшка їх розстрілювали. Всього окупанти розстріляли близько 13 тис. чол. мирного населення міста, багатьох вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Незважаючи на жорстокий гніт, ворогові не вдалося зломити моральну стійкість трудящих Борислава, похитнути їх віру і впевненість у перемогу Радянського Союзу. Разом з усім радянським народом вони чинили впертий опір окупантам. Так, в одному з наказів гітлерівського командування шефмайстру в Бориславі Шіллєру зазначалося, що на нафтопромислах міста під всяким виглядом зривається пуск в експлуатацію цілого ряду нафтосвердловин.

Інженер 9-го нафтопромислу Григовський, який відмовився виконати наказ керівництва фірми про відбудову свердловини, був розстріляний гітлерівцями. Крім того, було розстріляно ще кілька інженерів.

У Бориславі активно діяла секція підпільної «Народної Гвардії», штаб якої знаходився у Львові, а також інші підпільні групи опору.

Бориславці надавали всіляку допомогу партизанським з’єднанням, що проходили близько околиць міста. Нафтовики показували шлях під час легендарного рейду партизанського загону С. А. Ковпака в Карпати, допомагали партизанам виводити з ладу нафтові свердловини та інші важливі об’єкти.

«Переборовши останній перевал,— писав С. А. Ковпак,— ми побачили вежі.

Це була дрогобицька нафта. Разом з автоматниками на нафтопромисли пішли групи підривників. Запалали тисячі тонн нафти, піднялися гігантські стовпи диму і полум’я. В околицях гір було видно, як вдень. П’ять днів — з 19 по 24 липня — партизани виконували своє завдання. Місцеві жителі надавали нам велику допомогу».

Весною 1944 року через околиці Борислава проходило партизанське з’єднання М. І. Шукаєва, яке громило ворога в Карпатах. З допомогою місцевих робітників 29 травня 1944 року партизани цього з’єднання висадили в повітря 22 нафтові свердловини і газолінову установку на території Східницького нафтопромислу, а 31 травня знищили ще 42 вишки.

В ході переможного наступу радянських військ частини 4-го Українського фронту 7 серпня 1944 року звільнили Борислав від фашистської окупації. В боях за визволення Борислава відзначились війська генерал-полковника А. А. Гречка, генерал-майора Лазька, генерал-майора Афоніна, полковника Іванчука, полковника Пахомова, полковника Новожилова та інші.

Відступаючи під ударами переважаючих сил Радянської Армії, німецькі і угорські війська вщент розорили бориславські нафтопромисли. Вони спалили 18 високодебітних свердловин, затопили озокеритні шахти, висадили в повітря центральні механічні майстерні, вивели з ладу газолінові заводи, підірвали нафтові і газові проводи, загарбники знищили в місті 835 житлових будинків, кінотеатр, 7 робітничих клубів, розграбували і вивезли понад 100 тис. книжок з бібліотек. Загальна сума збитків, заподіяна окупантами, становила понад 113 млн. карбованців.

Після визволення міста сотні бориславців влилися до лав Радянської Армії. Про подвиги багатьох з них повідомляло командування частин, в яких вони служили. Так, колишній нафтовик Іван Ромашок уже в першому бою знищив 13 гітлерівців. За бойові заслуги Радянський уряд нагородив його орденом «Слава» II ступеня. Його земляк Я. Коваль ручною гранатою знищив ворожий кулемет разом з обслугою, чим розчистив шлях для просування свого підрозділу. В боях з фашистами відзначилися також бориславці — А. Савчак, П. Домбровський, О. Пущак та багато інших.

Після визволення робітники Борислава приступили до відбудови промислових підприємств. Для фронту і господарських потреб особливо потрібна була нафта. Під керівництвом міської партійної організації робітники активно включилися в боротьбу за відбудову зруйнованого господарства. Найважливіші ділянки очолили комуністи, яких на кінець серпня в місті налічувалося вже 47 чол., об’єднаних у 5 первинних організацій. На 1 червня 1945 року 12 первинних партійних організацій об’єднували 164 комуністів.

Розгорнули свою роботу також комсомольські організації. На третій день після визволення міста було взято на облік 35 комсомольців, які працювали тут до війни. До 1 червня 1945 року на підприємствах і установах міста діяло 34 комсомольські організації, в яких налічувалося 407 комсомольців. На багатьох підприємствах були створені комсомольсько-молодіжні бригади, сумлінна праця яких була зразком боротьби за виконання виробничих завдань.

Уже на другий день після визволення Борислав дав перші тонни нафти, а через 10 днів вступили в дію всі промисли. До 27-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції стали до ладу 1300 свердловин. Були пущені газолінові заводи, озокеритні шахти, почала роботу контора буріння та ряд допоміжних підприємств.

Однак у перші роки після визволення міста в роботі промисловості зустрічалися значні труднощі. Відчутною була нестача робочої сили, зокрема бракувало кваліфікованих робітників, тому що багато з них загинуло від рук окупантів.

У процесі забезпечення виробництва висококваліфікованими кадрами партійні і радянські органи провели значну роботу. Тут було трудовлаштовано багато кваліфікованих робітників і спеціалістів, що приїхали на допомогу бориславським нафтовикам із східних районів Радянського Союзу, зокрема з Російської федерації і Азербайджану. Також були забезпечені роботою і житлом до 3 тис. репатрійованих громадян з Німеччини, що побажали працювати на бориславських нафтопромислах. Весною 1948 року житлом і роботою були забезпечені 600 родин українських переселенців з Польської Народної Республіки. Необхідно було також допомогти польським сім’ям, які побажали переїхати до Польської Народної Республіки. Все це вимагало напруженої організаторської роботи і затрати матеріальних коштів. Тільки переселенцям з Польської Народної Республіки держава видала 10 тис. крб. одноразової допомоги та 150 тис. крб. довгострокової позики; багатодітним сім’ям — виплачено 35 тис. карбованців.

Спираючись на економічну могутність Радянської держави і безкорисливу допомогу братніх народів СРСР, трудящі Борислава швидко залікували рани, нанесені війною.

За післявоєнні роки докорінно була реконструйована провідна галузь економіки міста — нафтова промисловість. Починаючи з 1947 року, замість застарілих ударно-штангового і ударно-канатного способів буріння, став впроваджуватися новий, більш досконалий, турбінний спосіб буріння. За 1965 рік турбінним методом буріння було пройдено 43,4 проц. загального метражу. Більшість процесів, пов’язаних з бурінням свердловин, автоматизовано. На бурових площадках працюють потужні бульдозери, канавокопачі, трубоукладачі, автотракторні та електричні крани. Замість малопотужних парових машин застосовується електрика та потужні двигуни внутрішнього згоряння. Механізовані основні процеси спуско-підйомних операцій.

Застосування нової техніки та вдосконалення технології буріння дало можливість значно збільшити глибину свердловин, яка досягає 4 тис. м. В результаті цього відкриваються нові поклади нафти.

Для забезпечення збільшеного обсягу бурових робіт у кінці 1964 року створено трест «Західбурнафтогаз» та вишкомонтажну контору, а на початку 1965 року— ще одну контору розвідувального буріння № 2.

Ще в довоєнні роки розпочалася традиційна дружба між нафтовиками двох найстаріших у країні басейнів — Борислава й Баку. Вона проявляється в соціалістичному змаганні, в обміні досвідом передовиків виробництва, в запозиченні нової техніки буріння і видобутку.

Перебуваючи в серпні 1946 року в складі делегації бориславців на промислах Баку, оператор 9-го нафтопромислу (тепер 2-го) І. І. Мехлик запозичив у бакинців метод багатосвердловинного обслуговування.

Впроваджується на промислах Борислава досвід бакинців по продовженню міжремонтного періоду експлуатації свердловин, запозичений у Баку бориславським майстром М. М. Пиляком.

За прикладом бакинців нафтовики бориславських промислів впроваджують гідравлічний розрив пласта, торпедування, поглиблення свердловин, закачку води і повітря в пласт та інші.

В 1959 році на промисли Баку їздив майстер підземного ремонту свердловин 0. Данилюк для ознайомлення з досвідом використання автоматичних ключів (АШК). їх застосування всіма бригадами підземного ремонту управління «Бориславнафта» дає близько 120 тис. крб. економії на рік.

Кращі бурильники Борислава Є. Гринчак, М. Дьомочко, І. Мицак та інші після пройденої підготовки на промислах Баку оволоділи обертовим і турбінним способом буріння. Творчо застосовуючи досвід друзів на нафтопромислах Борислава, в 1954 році вони відкрили новий, потужний нафтоносний пласт.

Бориславські бурильники під керівництвом інженера-новатора М. Д. Олов’янова внесли багато удосконалень у конструкції турбобурів і технологію буріння.

В 1965 році від впровадження 272 раціоналізаторських пропозицій на промислах міста одержано понад 116 тис. крб. економії.

Над поліпшенням техніко-економічних показників працює створене при нафтопромисловому управлінні «Бориславнафта» бюро економічного аналізу.

Своїми успіхами бориславці радо діляться з нафтовиками братніх країн. У 1956 році вони встановили дружні зв’язки з робітниками румунського нафтового центру Плоєшті, запросивши їх делегацію на святкування 39-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Кілька разів у Бориславі побували делегації нафтовиків Польської Народної Республіки. Вони знайомилися з роботою бори-славських промислів, обмінювалися з ними досвідом роботи.

У післявоєнний період здійснено реконструкцію підприємств газолінової і газової промисловості. На газолінових заводах встановлені нові, сучасні установки, багато трудомістких робіт механізовано.

Корінні зміни сталися в озокеритній промисловості. Замість кайл, добування озокериту зараз здійснюється з допомогою відбійних молотків. Повністю механізовано транспортування озокеритної руди до місця переробки, для чого побудовано потужні транспортери. Замість водного виварювання озокериту в топлярках, тепер його виділення з руди проводиться на побудованому в післявоєнні роки екстракційному заводі шляхом екстрагування бензином. Якщо при водній виварці з руди відбиралось лише 30—35 проц. озокериту, то тепер вихід його зріс до 85 проц. Набагато підвищилась культура виробництва, змінились санітарно-гігієнічні умови праці робітників.

Помітне місце серед промислових підприємств міста посідає Бориславський хімічний завод, створений в післявоєнний період на базі колишнього нафтоперегінного заводу. Він випускає дуже необхідну для народного господарства продукцію: фарби, лаки, емалі, амуфінове масло, оліфу, воскові емульсії тощо. В 1965 році освоєно випуск гліфталівих оліф, що дозволило замінити харчову соняшникову олію синтетичною основою.

У 1958 році в Бориславі була введена в дію фабрика взуття, яка в 1962 році стала філіалом Львівської взуттєвої фірми «Прогрес». З метою збільшення виробничих можливостей тут змонтовано потік пошиття дитячих сандалей з виробничою потужністю до тисячі пар за зміну, введено в дію швейний ланцюговий конвейєр, трансформаторну підстанцію, завершено монтаж горизонтально-замкнутого конвейєра, на якому шитиметься взуття для дітей дошкільного віку.

В 1960 році пущено в дію Бориславську фабрику нетканих матеріалів, яка освоїла випуск нетканої байки «Бориславка» і «Волошка» та основи для виготовлення штучної шкіри. З цих матеріалів на фабриці шиють костюми, піжами та комплекти одягу для дітей ясельного віку.

Новим підприємством Борислава є авторемонтний завод, на якому проводиться капітальний ремонт вантажного транспорту. Протягом 1966—1970 рр. передбачається дальше впровадження прогресивної технології, механізація і автоматизація трудомістких процесів. Це дозволить підвищити якість і знизити собівартість ремонту.

У перші роки семирічки в місті розпочато будівництво великого фарфорового заводу, який уже в кінці 1964 року дав продукцію, достроково ставши рентабельним підприємством. П’ятирічним планом передбачається збільшити випуск продукції в 2,8 раза. Планується будівництво другої технологічної лінії виробництва фарфорового посуду, що дозволить у 1970 році довести випуск фарфорових виробів до 6 млн. штук.

Значне місце серед підприємств міста займає м’ясокомбінат. На ньому розширюється м’ясо-жировий цех, реконструюються холодильник і очисні споруди.

На базі артілі ім. Димитрова і тарного комбінату в Бориславі виросла мебльова фабрика. Розширення виробництва фабрики передбачається за рахунок введення в дію нового цеху.

З великим творчим піднесенням працюють трудящі Борислава над дальшим розвитком промисловості свого міста. У новій п’ятирічці обсяг промислового виробництва у Бориславі зросте більше як у 2 рази, а чисельність промислово-виробничого персоналу збільшиться на 32 проц. Різко підвищиться продуктивність праці.

Найбільшими темпами будуть розвиватися нафтова, хімічна та легка промисловість. До 1970 року передбачається збільшити видобуток нафти в 3,4 раза, попутного газу — в 4,9 раза.

У всенародній боротьбі за перетворення в життя історичних рішень XXIII з’їзду КПРС у Бориславі, як і в усій країні, великого значення набув рух за комуністичну працю. Першими в місті включилися в змагання за здобуття почесного звання колективів комуністичної праці бригади майстрів нафтовидобутку П. Д. Харченка (1-й нафтопромисел), А. Б. Акперова (2-й нафтопромисел), цех підземного ремонту свердловин нафтопромислового управління «Бориславнафта», промисловий цех енергокомбінату та багато ішних. Першою завоювала звання бригади комуністичної праці бригада 2-го нафтопромислу, керована уродженцем Азербайджану А. Б. Акперовим. У травні 1960 року на підприємствах міста вже було 7 бригад і цехів комуністичної праці, а 47 колективів виборювали це звання. На кінець семирічки звання комуністичних завоювали колективи підприємств електростанції, автозагону, автоколони № 2208, другого нафтопромислу і цеху підземного ремонту свердловин НПУ «Бориславнафта» та інші. Всього в боротьбі за комуністичну працю беруть участь понад 8 тис. виробничників.

У Бориславі після визволення створено широку сітку медичних закладів, якими безкоштовно користуються трудящі. В 1945 році в місті було відкрито міську лікарню на 100 ліжок з хірургічним, терапевтичним і акушерсько-гінекологічним відділами та інфекційну лікарню на 35 ліжок, а згодом — міську санітарно-епідеміологічну станцію. З 1947 року стали працювати медсанчастина нафтовиків, шкіряно-венеричний та протизобний диспансери, а потім — родильний будинок і дитяча лікарня. Медичні заклади Борислава обслуговують 109 лікарів та 368 середніх медичних працівників.

На охорону здоров’я трудящих держава витрачає великі кошти, які щороку зростають. Так, якщо в 1950 році з міського бюджету на охорону здоров’я було витрачено 350 тис. крб., то в 1966 році — 1196 тис. карбованців.

Докорінно змінились житлові умови трудящих Борислава. Тільки за семирічку трудящі Борислава одержали 1045 квартир загальною житловою площею 34 000 кв. метрів. Крім цього, близько 250 робітничих сімей з допомогою держави побудували власні будинки.

Місто повністю газифіковане і електрифіковане. Зникли з пейзажу заболочені вулиці і наповнені промисловою рідиною рівчаки. Сучасні вулиці і широкі тротуари вимощені камінням або вкриті асфальтом, а навколо них зеленіють парки та сквери.

Широкі, обсаджені обабіч фруктовими деревами і покриті асфальтом дороги з’єднують Борислав з Дрогобичем та сусіднім курортним містом Трускавцем. Автобусне сполучення також налагоджене з Східницею, Підбужем, Львовом, Дрогобичем та іншими містами. На благоустрій міста витрачаються з міського бюджету сотні тисяч карбованців.

Трудящі Борислава стали краще харчуватись, одягатися. Якщо в 1953 році товарооборот бориславського змішторгу становив 6868 тис. крб., то в 1966 році він зріс до 12 321 тис. карбованців.

Борислав — місто суцільної грамотності. Якщо на кінець панування буржуазної Польщі в місті була лише 1 гімназія, то зараз працює 6 середніх і одна восьмирічна школи, в яких навчається близько 4,5 тис. учнів. У 1960 році на базі дитячого будинку ім. 17 вересня відкрито першу в місті школу-інтернат, де на повному державному утриманні перебуває 300 дітей бориславців. Працює спецшкола-

інтернат на 140 місць для дітей, що перехворіли поліомієлітом. Всього в Бориславі в системі освіти працювало 350 вчителів. Сума асигнувань з державного бюджету, витрачених на народну освіту в 1966 році, становила 1746,4 тис. карбованців.

У процесі навчання учні 8—10 класів оволодівають різними професіями: токаря, слюсаря, слюсаря-електрика, слюсаря-авторемонтника, швеї, ткалі, столяра-мебляра, різьбяра по дереву, лаборанта, наладчика ткацьких і швейних машин, шофера.

Медичне училище, відкрите в 1946 році, лише за роки семирічки підготувало 639 спеціалістів середньої кваліфікації. Тепер в училищі навчається понад 600 учнів. Більше 500 молодих робітників навчається в середній школі робітничої молоді, інші — у відкритому тут вечірньому філіалі Дрогобицького нафтового технікуму та на заочних відділах у середніх і вищих учбових закладах Дрогобича, Львова, Києва, Москви.

За роки Радянської влади здобули вищу освіту сотні дітей бориславських нафтовиків. Серед них є кандидати наук, інженери, лікарі, вчителі, економісти. Так колишній робітник Є. А. Іваницький після закінчення політехнічного інституту став керуючим трестом «Західбурнафтогаз», сини робітників Л. Ю. Пільків і М. П. Іванчук стали інженерами нафтопромислів, дочка робітника нафтопромислу М. А. Вальо — кандидат філологічних наук.

Завдяки повсякденній турботі Радянської влади про виховання всебічно розвинутої радянської людини тут відкрито дитячу музичну школу, в якій навчається близько 300 дітей, дитячу спортивну школу з контингентом 340 дітей і будинок піонерів. Для дорослих у 1959 році в місті відкрито вечірню музичну школу, яку відвідує 80 любителів музики.

У місті є широка сітка культосвітніх закладів: 2 кінотеатри, 2 будинки культури, 5 профспілкових клубів на підприємствах і установах. Крім цього, тут працює побудований в 1951 році чудовий Палац культури нафтовиків, в якому є просторий зал для глядачів на 700 місць, кінозал на 200 місць, лекційний зал на 180 місць, бібліотека та інші приміщення для гурткової роботи. У 1967 році відкрито широкоформатний кінотеатр «Каменяр» на 600 місць.

Сотні мешканців Борислава беруть активну участь у гуртках художньої самодіяльності, створених при будинках і Палаці культури, при робітничих клубах, на підприємствах і установах. Тут працює 18 духових оркестрів, 4 — народних інструментів та симфонічний оркестр.

При Палаці культури нафтовиків працює народний драматичний театр. Учасники художньої самодіяльності міського Будинку культури часто виступають з концертами не тільки в Бориславі, але й у селах району.

У Палаці культури нафтовиків влаштовуються вистави і концерти мистецькими колективами з різних міст Радянського Союзу, в т. ч. з Москви, Ленінграда, Києва, Риги, Вільнюса, Кишинева, Львова, а також з братніх соціалістичних республік — Польщі, Угорщини.

Стала популярною в бориславців книга. У місті працюють 2 бібліотеки для дорослих і 2 дитячі, бібліотека при кабінеті політичної освіти міськкому партії, технічна бібліотека при Палаці культури нафтовиків та близько 40 бібліотек на підприємствах і в установах міста. Загальний книжковий фонд бібліотек налічує понад 200 тис. примірників.

Важливе місце в культурному житті трудящих Борислава зайняло радіо і телебачення. Кожна третя квартира в місті радіофікована.

Широко розвивається серед трудящих спорт. Спортивні колективи міста об’єднують близько 10 тис. фізкультурників. У їх розпорядження віддано 2 спортзали, З стадіони, близько двох десятків спортивних майданчиків. У 1951 році на окраїні міста, біля Трускавецького шосе, споруджено велике озеро, яке стало улюбленим місцем відпочинку бориславців у літній період. Друге озеро побудовано силами робітників хімічного заводу в іншому кінці міста — по дорозі на Дрогобич.

Трудящі Борислава свято оберігають пам’ятники, які нагадують їм про історію рідного міста, про героїку радянського народу. У місті є пам’ятники В. І. Леніну, Т. Г. Шевченку, О. М. Горькому, П. Морозову, А. Міцкевичу. Старанно доглядається могила українського письменника С. Коваліва, який протягом майже 40 років працював учителем у Бориславі й описав життя бориславських ріпників. Великому синові української землі, співцеві нафтовиків Борислава, І. Франкові в 1958 році споруджено гранітний пам’ятник. На будинку восьмирічної школи встановлена меморіальна дошка, яка нагадує, що в цьому будинку в 1880—1905 рр. часто бував І. Я. Франко. В сквері по вул. К. Маркса свято оберігається братська могила радянських воїнів, що полягли в боях за визволення Борислава. На могилі споруджено пам’ятник.

В усіх куточках Борислава кипить творча робота, б’є ключем сповнене радості життя. Тісно зв’язана з народом Радянська влада пробудила до активного політичного життя широкі верстви трудящих. Нащадки колись безправних бориславських ріпників тепер самі стали господарями свого рідного міста, своєї країни. Потомствений нафтовик — майстер буріння Є. М. Гринчак 8 років засідав у всесоюзному парламенті як депутат Верховної Ради Союзу РСР. Робітники нафтопромислів Р. М. Кізим, І. М. Герич, Й. М. Сас та інші в різний час були депутатами Верховної Ради Української РСР. Ряд бориславців представляли обласну партійну організацію на з’їздах Комуністичної партії України і КПРС. Зокрема помічник бурового майстра Бориславської розвідувальної контори буріння № 2 О. Пиж був делегатом XXIII з’їзду КПРС.

Незабутні, сповнені трудовим героїзмом дні переживають бориславці, активні будівники комунізму.

Д. НИЗОВИЙ, Я. САДОВИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Umay
Повідомлень: 687
З нами з: 05 листопада 2020, 12:41
Стать: Жінка
Дякував (ла): 8 разів
Подякували: 124 рази

Re: БОРИСЛАВ, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення Umay »

Знайдено запис про шлюб № 2. Київська губернія, Канівський повіт, с. Семигори, 15 січня 1917 р.
м. Борислава мещанин Прокопий Стефанов Карленко, православного исповедания, первим браком, 21 р.
Села Семигор крестьянка Фатина Исааковна Касяненко, православного исповедания, первим браком. 19 р.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
с. Теси, Новокостянтинівка Хмельницької області (Климчук) .
Крандинці, Шупики Богуславського району (Канівський повіт) Київська губернія (Корнієнко, Рак, (Раченко), Бибік, Василенко, Кононенко, Момотенко, Бондаренко)
с. Юхни (Старінченко (Старинець), Яременко).
Відповісти

Повернутись до “Літера Б”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 19 гостей