Баришівка, смт, Баришівський р-н, Київська область, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Баришівка, смт, Баришівський р-н, Київська область, Україна

Повідомлення АннА »

БАРИШІВКА – с-ще міського типу Київської обл., райцентр.
Розташов. на р. Трубіж (прит. Дніпра). Залізнична ст.
Згадується від 1603 як "городище Баришовське", 1630 – як "місто Баришове", укріплений пункт.
Нас. брало участь у повстанні Тараса Федоровича 1630.
Торг.-ремісничий центр на Лівобережній Україні.
Смт від 1958.
Райцентр 1930–62 та від 1965.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 Баришівка була окупована гітлерівськими військами від 17 верес. 1941 до 21 верес. 1943.
1843–44 Баришівку відвідував Т. Шевченко, який за місцевими матеріалами написав поему "Розрита могила".
Уродженці Баришівки – письменник П.Колесник, поет О.Сорока.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Баришівка, Баришівський район, Київська область,Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Баришівка — селище міського типу, залізнична станція, розташоване за 65 км від Києва. Населення — 6,9 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Пасічна і Швачиха.,

Баришівка — центр однойменного району, площа якого становить 1213 кв. км, населення — 60,8 тис. чоловік. На території району 2 селищні і 23 сільські Ради депутатів трудящих, яким підпорядковано 61 населений пункт. З корисних копалин є великі поклади торфу. Тут розміщено 17 радгоспів. 2 птахофабрики. Земельні угіддя становлять 93 988 га, в т. ч. орна земля — 76 518 га, ліси — 9274 га, пасовища — 7958 га, сіножаті — 7133 га. Вирощують переважно зернові культури, картоплю, овочі. Важливе місце в господарстві посідає м’ясо-молочне тваринництво. Промисловість району представлена підприємствами легкої і харчової промисловості. У районі 5 лікарень, 4 пологові будинки, 3 амбулаторії, 34 медпункти, протитуберкульозний диспансер. Працює 46 шкіл, у т. ч. 11 середніх, 19 восьмирічних, 12 початкових, 3 вечірні школи робітничої і сільської молоді, заочна середня школа, а також музична школа. Функціонує 36 клубів, 6 будинків культури, 41 бібліотека.

Баришівка — одне з давніх поселень Лівобережної України. На її околиці є кілька курганів та городище часів Київської Русі. Поблизу с. Пасічної виявлено поселення ранньослов’янської зарубинецької культури (II ст. до н. е.— І ст. н. е.).

Походження назви селища остаточно не з’ясоване. Дореволюційний історик Переяславщини А. В. Стороженко пов’язував її з літописним Баручем, що вперше згаданий під 1125—1126 рр. Історик В. Г. Ляскоронський заперечував тотожність Баришівки з древнім Баручем і місце його знаходження відносив до верхів’я річок Удаю і Ромну. Полтавські краєзнавці М. І. Арандаренко і А. В. Богданович подають відомості про існування на території сучасної Баришівки володіння київського князя Бориса (XI ст.) — Борисівки, або в народній вимові — Баришівки» За аналогією, пише А. В. Богданович, сусідній Бориспіль місцеве населення називає Баришполем. Таке пояснення найбільш вірогідне. У документі 1603 року Баришівка згадується як «городище Баришовське», при якому здавна живуть слуги, бояри і піддані, а під 1630 роком — як «місто Баришове», тобто Борисове.

У XIII ст. Баришівка зазнала спустошливого нападу монголо-татар. Відбудували її у другій половині XVI ст. козаки, втікачі-селяни і ремісники з Ходоркова, Ржищева, Дивина та інших міст і сіл Правобережжя.

На початку XVII ст. Баришівка належала князеві К. Острозькому, а потім — коронному гетьману Речі Посполитої G. Жолкевському. Боячись народного гніву, він збудував дерев’яний замок, оточений ровом і земляним валом. Після смерті С. Жолкевського, у 1620 році, Баришівка перейшла у власність його дочки — С. Даниловичової. На карті України, складеній французьким інженером Бопланом у 1631 році, Баришівка позначена як невеличке містечко. За даними цього року, у ньому налічувалося 90 димів і близько 500 чоловік жителів. Навколо ярмаркового майдану селилися найзаможніші ремісники: швець, кравець, слюсар, торговці та шинкарі. їм належало 20 димів. Другу категорію міщан становили 40 власників «димів вуличних» — будинків, розташованих на вулицях містечка, і третю — 30 власників «халуп». Усі жителі сплачували грошові податки шляхтичу П. Лоховському, якому тоді належала Баришівка. У 1643 році-шевці добилися від старости і власника містечка права заснувати цех і заборони займатися шевством позацеховим ремісникам та жителям навколишніх сіл.
Розташована на головному шляху, що зв’язував тоді Україну з Росією, Баришівка здавна була значним торговельним пунктом. Тут постійно або тимчасово перебували російські «торгові люди». Місцеві купці з дозволу царського уряду їздили в Росію по хліб і сіль.

Бідне населення повставало проти соціального і національного гноблення. Навесні 1630 року чимало баришівців приєдналося до козацько-селянського війська, очолюваного Тарасом Федоровичем (Трясилом). Поміщиця скаржилася, що Тарас Федорович її «підданих немало в те товариство своє козацьке привернув». Місцеве населення брало участь у визвольній війні 1648—1654 рр. Баришівці створили свою сотню, яка увійшла до Переяславського полку.

29 грудня 1653 року баришівці урочисто зустріли царське посольство на чолі з В. Бутурліним, яке їхало на Переяславську раду. У першій половині січня 1654 року жителі Баришівки прийняли присягу на вірність Росії.

Вигнаних польських феодалів замінила українська козацька старшина. Деякий час Баришівка була маєтністю Д. Виговського. Навесні 1661 і восени 1663 року її захоплювали польсько-шляхетські війська, які намагалися загарбати Лівобережжя, але, зазнавши поразки, змушені були відступити.

І в наступні роки населення Баришівки продовжувало чинити опір ворожим спробам відірвати Україну від Росії. У 1666 році лівобережні козаки на чолі з сотником Щербиною розгромили загін війська гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, прихильника Туреччини, і разом з жителями Березані перехопили і віддали до рук влади його посланця. У 1671 році вони закрили міську браму перед переяславським полковником Р. Думитрашком-Райчем, який постійно жив у Баришівці і намагався спровокувати козаків на виступ проти гетьмана Д. Многогрішного, що був вірний союзу з Росією.

Після возз’єднання України з Росією значення Баришівки як торговельно-ремісничого центру на Лівобережжі ще більш зростає. За переписом 1666 року, тут налічувалося 142 міщанини, які займалися землеробством, ремеслами і торгівлею. Серед них — 13 шевців, 5 мірошників, 4 ковалі, 7 дрібних торговців, один шинкар. Міщанам надавалося самоврядування, органом якого була міська ратуша на чолі з війтом.

Баришівка і навколишні села у 1731 році вважалися як «військові і вільні», що «к диспозиции гетманской надлежат и в ведомстве сотничом обретаются»3.

Оскільки козацька старшина домагалася від гетьманського уряду нових земельних володінь і підданих, а політика царизму була спрямована на підтримку поміщиків, то 1753 року гетьман К. Розумовський пожалував бунчуковому товаришу І. Журману вільних селян, а також і тих, що раніше належали ратуші (сама ратуша була ліквідована). Погіршало становище міщан, які втратили право самоврядування. Найбідніші з них згодом потрапили у кріпосну залежність. Найбільший баришівський землевласник полковник С. Сулима, який відкупив у 1755 році маєтки І. Журмана, одержував від селян і міщан щорічний прибуток на суму 250 крб. та 800 крб. від продажу горілки в шинках. Орною землею володіла лише чверть селян. Дві третини господарств не мали робочої худоби, жили з ремісництва і дрібної торгівлі.

У Баришівці на початку другої половини XVIII ст. було 4 вулиці і кілька провулків. Обнесене валом, містечко мало три брами: Київську, Переяславську і Березанську. У центрі розміщувалися сотенна канцелярія, двір шевського цеху. Кількість жителів становила 2305 чоловік. Найбільш експлуатованою категорією населення були селяни. Вони сплачували чинш, відбували гужову повинність, утримували на свої кошти гетьманські кінні наймані загони, давали гроші для потреб сотенної і полкової канцелярій. У цей час у містечку налічувалося 48 козачих дворів. Вони поділялися на виборних, тобто таких, що служили у війську, і підпомічників. Виборних було 4 двори. За своїм економічним становищем вони наближалися до козацької старшини; підпомічники мало чим відрізнялися від посполитих. Козаки, крім рільництва, займалися ремеслом і торгівлею. Експлуатованою категорією населення були підсусідки, які не мали власного господарства, а жили в чужих дворах. Козацька старшина привласнювала громадські гроші, накладала на козаків, селян і міщан різні побори, забирала у них двори, городи, худобу, примушувала працювати на себе. Непокірних саджали у в’язницю, тримали у колодках, били батогами. З усіх ремесел найбільш поширеним було шевство та кушнірство. Ремісники, більшість яких об’єднувалась у цехи, працювала не лише на місцевих замовників, але й на ринок. Кожен майстер мав учнів, які працювали за харчі. Строк учнівства тривав до 6 років. Були поширені також гуральництво, млинарство, бджільництво і рибальство.

Ремісники свої вироби возили на продаж у сусідні села та містечка. Натомість торговці та купці привозили сіль, дьоготь, рибу, залізо, сукно. Торгівлею займалося 62 двори. Десять найзаможніших, що належали козацькій старшині, багатим козакам і міщанам, зосереджували у своїх руках більшість млинів, винокурень з шинками та інших промислових і торговельних підприємств.

З виходом Росії до Чорного моря старі торговельні шляхи втратили своє значення: ремесла і торгівля в Баришівці занепали. Після ліквідації на Лівобережжі царським урядом полкового устрою рядове козацтво позбавили прав й привілеїв.

На Лівобережній і Слобідській Україні перша половина XVIII ст. була періодом культурного піднесення. Ще у 60-х роках у Баришівці діяли 4 парафіяльні школи. Окремі особи з заможних родин діставали високу на той час освіту, ставали відомими діячами культури. У 1761 році в Баришівці народився А. С. Братановський-Романенко (помер 1805 року) — відомий церковний проповідник, перекладач. Його перу, зокрема, належить переклад фундаментальної праці історика Гіббона «Падіння третьої Римської імперії». Деякі канти, написані Братановським, покладені на музику композитором Д. Бортнянським. У 1794 році А. С. Братановського затверджено членом Російської Академії наук.

Набуло великого поширення народне мистецтво. Естетичні вподобання та художні смаки майстрів втілювалися у виробах з дерева, оздобленні одягу, будівництві хат і культових споруд. Наприкінці XVII ст. на замовлення Р. Думитрашка-Райча народні умільці збудували в Баришівці Троїцьку церкву; у 1722 році на гроші купця І. Лієнка — Благовіщенську. В одній з церков тривалий час зберігалася дерев’яна ікона святого Лаврентія (XVI ст.), яка вражала майстерністю виконання. В містечку були чудові співаки, знавці хорового мистецтва. У документі 1729 року згадується хор хлопчиків-школярів. Житель Баришівки Кудлаєнко у 1767 році був співаком придворної хорової капели в Петербурзі.

У 1843 році Баришівку відвідав Т. Г. Шевченко. Він оглянув околиці містечка, розкопаний стародавній курган. Враження від цих відвідин стали додатковим матеріалом для написання твору «Розрита могила». Вдруге великий Кобзар побував тут у січні 1844 року, коли їхав з Яготина до Києва. Він відвідав Т. Н. Борис-польця — місцевого поміщика, батька свого товариша по Петербурзькій Академії мистецтв. Про це Т. Г. Шевченко згадував у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

У першій половині XIX ст. Баришівка стала волосним центром Переяславського повіту Полтавської губернії. У 50-х роках вона належала поміщикам Войцеховичам, які мали 5,5 тис. десятин землі.

В результаті реформи 1861 року 222 ревізькі душі одержали лише 717 десятин землі, за яку вони щорічно сплачували 1204 крб. викупних платежів. Усього у володінні селянської громади було 1253 десятини. Внаслідок пограбування поміщиками селян вони були приречені на земельний голод. Багатьом доводилося навіть хату будувати на орендованій ‘ділянці. За кожну десятину землевласник стягував по 4—8 крб. і вимагав відробітків. Селянські господарства також були обтяжені державним поземельним, земським та іншими податками, сума яких у 1900 році становила 2567 карбованців.

У цей час у Баришівці працювали 10 млинів і кілька невеликих підприємств, що вичинювали шкіру. На початку XX ст. тут побудували станцію Києво-Воронезької залізниці. Почалося швидке зростання населення. Якщо в 1865 році в містечку було 196 дворів і жило 1679 чоловік, то в 1900 — разом з передмістям, селом Липняками, вже налічувалося 383 господарства і 2229 чоловік. Більшість населення становили козаки і селяни (1507 чоловік), яким належало 1580 десятин угідь. 8 господарств були безземельними, 94 — не мали орної землі, з них 83 володіли лише присадибними ділянками. 11 господарствам належали наділи, менші за 1 десятину, 19 — по 1—2 десятини. Отже, 132 господарства були безземельними або малоземельними. В той же час 8 куркульських господарств зосереджували у своїх руках по 25—50 і більше десятин. Найбідніше населення змушене було наймитувати, ходити на заробітки в інші місцевості.

Значного розвитку набули кустарні промисли: чинбарство, шевство, обробка смушків і пошиття з них кожухів та шапок. Баришівка була одним із центрів шкіряних промислів Полтавської губернії. Тільки чинбарів налічувалося 20 господарств. Серед них виділялися заможні кустарі, які мали більш досконале знаряддя. Появилися і власники невеликих промислових підприємств обробки шкіри. Дрібні ремісники взимку змушені були працювати у власному житлі. Чан з розчином займав майже всю хату. На ніч його накривали дошками, на яких спала вся родина. Під столом, на якому їли, знаходився виритий в землі зольник.

Крім названих промислів, населення Баришівки займалося виготовленням возів та коліс до них, гребінців з рогу, сит тощо. Проте через звуження ринку прибутки рік у рік зменшувалися, і ремісники мусили позичати гроші у місцевих куркулів під великі проценти.

Рівень освіти жителів пореформеної Баришівки був низьким. За даними 1887 року, писати й читати тут уміли всього 176 чоловік, серед них лише 21 жінка. З 155 дітей віком від 7 до 14 років до школи ходили 68 хлопчиків і 13 дівчаток. 1892 року засновано сільське початкове народне училище. На 1910 рік сталися деякі зрушення, почали діяти церковнопарафіяльна школа, в якій навчалося 40 хлопчиків і 40 дівчаток, та земське змішане двокласне училище, яке відвідувало 165 дітей. Однак з початком першої світової війни кількість учнів знову зменшилась. Так, у 1915/16 навчальному році в училищі було лише 147 учнів, з них переведені у наступний клас 1173. Отже, для значної частини дітей трудящих навчання лишалося недоступним. Небагатьом місцевим жителям вдавалося після закінчення школи вчитися далі. Одним з таких був Г. О. Коваленко, який народився у Баришівці в 1868 році. Медик, художник, етнограф, Г. О. Коваленко був популяризатором знань серед народу. Йому належить праця «О малорусской народной медицине», ряд популярних медичних брошур. Широко відомі написані ним портрети прогресивних політичних діячів і письменників України.

Тяжке економічне становище, утиски, безправ’я — все це викликало незадоволення у трудящого населення. Місцеві жителі А. І. Фещенко, Г. С. Іваницький, О. М. Артюх розповсюджували серед баришівців революційні листівки, які закликали маси до боротьби з самодержавним ладом. У 1905—1907 рр. трудяще населення брало активну участь у революційних виступах. Навесні 1906 року застрайкували сільськогосподарські робітники містечка. Проти них разом з поміщиками— власниками економій виступили й місцеві глитаї. Вони схопили 15 страйкарів, виключили їх з громади і віддали до рук поліції. Незважаючи на посилення терору, боротьба не припинялася і в 1907 році. Зв’язок місцевої бідноти з революційно настроєним студентством Києва, розповсюдження забороненої літератури, зокрема творів Т. Г. Шевченка, сприяли зростанню свідомості селян. Один з жителів Баришівки написав вірш «Знедолений мужик», в якому висловив протест проти існуючого ладу і церкви.

У роки столипінської реакції життя селян Баришівки погіршало. Зростало малоземелля та безземелля. На кожні 100 господарств 20 — були безземельними, 35 господарств не мали орної землі, 21 — належало лише до 3 десятин. У половини селян не було худоби, у 68 проц.— робочої. Разом з тим міцніли заможні господарства. 9 з них мали по 50 і більше десятин угідь, 4 проц., скориставшись столипінською реформою, відійшли на хутори. В своїх господарствах вони використовували працю батраків, досконаліший сільськогосподарський реманент і машини — парові молотарки, кінні сівалки. Селяни обробляли ниву дідівським знаряддям — дерев’яними, зрідка залізними однолемішними плугами. Мало хто вносив місцеві добрива.

Війна 1914 року призвела до дальшого розорення бідняцьких господарств. На фронт були забрані робочі руки, натомість в село повернулися каліки. Зменшилися посівні площі, знизилася врожайність. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року мало що змінила становище трудящих.

Лише Велика Жовтнева соціалістична революція принесла трудящим землю і волю. В січні 1918 року полк Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова, що входив до складу радянських військ, які наступали з Харкова на Київ, розгромив баришівський гарнізон Центральної ради. В містечку було встановлено Радянську владу, створено волосний революційний комітет, який очолив робітник київського заводу «Арсенал» Д. М. Карпенко. До складу першого вол-ревкому входили М. Л. Ковтун, К. С. Крайовий, О. О. Фещенко, С. Я. Тур.

Але діяльність ревкому була недовгою. На початку березня 1918 року Баришівку зайняли війська німецьких окупантів та Центральної ради. У грудні того ж року після відступу німців з України містечко захопили загони Директорії, які безуспішно намагалися стримати переможний наступ на Київ 1-ї Української радянської дивізії. 9 лютого 1919 року в Баришівку увійшли частини Червоної Армії. Вони відбудували зруйнований ворогом міст через річку Трубіж, відновили рух по залізниці.

У серпні 1919 року містечко захопили денікінці. Та хазяйнування їх було нетривалим. На початку грудня цього ж року Баришівку визволили війська 1-ї Богунської бригади 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії. 6 грудня тут відбувся з’їзд ревкомів Баришівської і Сулимівської волостей, що обрав Баришівський волревком, який очолив О. О. Фещенко. До його складу входили місцеві селяни Е. Д. Нипорка, П. П. Стешенко, А. Р. Ярмоленко. У лютому 1920 року відбувся з’їзд сільських Рад Баришівської волості, на якому було обрано волосний виконком у складі П. П. Стешенка (голова), Д. Т. Рубана, І. О. Бородавки. Виконком розгорнув діяльність, спрямовану на поліпшення умов життя трудящих, обліку продовольства і виконання продрозверстки. В містечку організували дитячий будинок і дитячий садок, будинок для старих, приділялася увага медичному обслуговуванню, забезпеченню школи паливом тощо. Проводилися тижні червоноармійця, селянина, дитини.

У травні 1920 року, в зв’язку з наближенням військ білополяків і активізацією антирадянських елементів, у Баришівці знову діяв ревком у складі С. Рудича (голова), А. Ф. Поповича, К. І. Чуба, М. Ковтуна. В цей час тут перебував штаб 58-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, яка наступала на Київ, окупований білополяками. Армійські комуністи проводили велику політичну роботу серед населення, допомогли організовувати комуністичний осередок.

У червні 1920 року в Баришівці зібрався з’їзд 14 сільських Рад волості, який постановив усіма засобами підтримувати Червону Армію, поповнювати її ряди. Зважаючи на те, що Червоній Армії необхідне було продовольство і фураж, з’їзд ухвалив негайно виконати продрозверстку.

5 вересня 1920 року на спільному засіданні членів ревкому і волосного земвідділу було створено Баришівський волосний комітет незаможних селян. Складне й відповідальне завдання випало на долю перших радянських активістів-комнезамівців. В умовах жорстокої класової боротьби вони проводили в життя декрети і постанови Радянського уряду. 1921 року під час виконання службових обов’язків від рук бандитів загинув голова Баришівського волкомнезаму І. І. Хоменко.

З липня 1921 року Баришівська волость увійшла до складу Київської губернії, а у 1923 році містечко стало районним центром Київського округу.

Уже в перші роки відбудовного періоду в усіх галузях господарського та культурного життя Баришівки сталися помітні зміни. З 1920 року на заболоченому березі річки Трубежа почалася розробка покладів торфу, на якій працювало близько 160 робітників. Було прокладено ширококолійну залізницю, що з’єднала торфорозробку зі станцією Баришівка. Звідси паливо відправляли на Згурівський, Носівський, Старинський, Яготинський цукрові та Березанський пивоварний заводи. Наприкінці 1924 року видобуток торфу було механізовано. Рік у рік поліпшувалися культурно-побутові умови життя робітників. Для них було збудовано їдальню, амбулаторію, клуб.

Шкірообробні підприємства, націоналізовані в 1919—1920 рр., через дорожнечу хімікатів і затоварювання, викликане низькою купівельною спроможністю селянства, не могли працювати на повну потужність. Тому райвиконком, в умовах нової економічної політики, тимчасово здав 6 шкірзаводів та інші дрібні підприємства в оренду. Розвивалося і дрібне кустарне виробництво: чинбарство, шевство тощо.

Райвиконком, партійна та громадські організації приділяли також багато уваги відбудові сільського господарства, його інтенсифікації та кооперуванню. Селянам було додатково передано з державного фонду 972 десятини землі, організовано комітет взаємодопомоги, кредитне товариство, а в 1922 році — прокатний пункт. У 1923 році 17 сімей незаможників Баришівки, що мали 75 га землі, об’єдналися у виробниче сільськогосподарське товариство «Нове життя», головою якого був С. Г. Безкровний.

У 1925 році в селі вже існували сільськогосподарське товариство, яке об’єднувало 130 чоловік, і споживче товариство з 248 членами. Останнє надавало позички селянам, завозило і продавало товари широкого споживання.

Успішна відбудова економіки сприяла збільшенню населення, піднесенню його добробуту і культури. В 1925 році в Баришівці проживало 2165 чоловік. Було збудовано медичну амбулаторію. Багато зусиль доклали органи Радянської влади, щоб піднести рівень освіти. У 1925/26 навчальному році в селі працювали три початкові і одна семирічна школи, в яких навчалося 86 проц. дітей шкільного віку. Створено також лікнеп.

Лише за один навчальний рік грамотою оволоділи 910 неписьменних.

Центром культурно-масової роботи був місцевий клуб, над яким взяли шефство комсомольці.

При клубі діяли різні гуртки художньої самодіяльності, зокрема бандуристів. Місцевий майстер бандур і співець Ілля Кузьменко ще в 1924 році склав пісню на смерть В. І. Леніна — «Не берези — верби й лози похилилися».

Стали відомі в республіці твори вишивальниці Л. К. Цибульової.

У 1926 році вишитий нею комплект жіночого вбрання та виткана плахта експонувалися в Київському державному музеї українського мистецтва. Працювала бібліотека з книжковим фондом 2384 примірники. У 20-і роки почав діяти кінотеатр.

Керуючись рішеннями XV з’їзду ВКП(б) та X з’їзду КП(б)У, партійна організація з допомогою комнезаму організувала машинно-тракторні товариства, майстерні для ремонту сільськогосподарських машин, агрокурси. У 1928 році 122 господарства та виробниче сільськогосподарське товариство «Нове життя» об’єдналися в ТСОЗ «Перше травня», головою якого обрали І. М. Купрієнка. Товариство мало 1200 га угідь. Через рік на базі його організовано сільгоспартіль.

З створенням колгоспу відбулися помітні зміни в структурі сільського господарства. Виробничим напрямом його стало вирощування цукрових буряків і зернових культур. Інтенсивно розвивалося тваринництво, птахівництво. Крім того, колгосп займався бджільництвом і садівництвом. Була створена також райбурякоспілка, яка контрактувала буряки для цукрових заводів.

Для допомоги колгоспним господарствам технікою у вересні 1932 року в селі створена МТС, яка в 1934 році мала 40, а у 1936 — 76 тракторів і обслуговувала 32 колгоспи. Рік у рік розширював та зміцнював своє господарство баришівський колгосп. Так, у 1936 році проведено будівництво стаєнь, корівників, свинарників та інших господарських приміщень. Укомплектовано ферми великої рогатої худоби, досягнуто успіхів у розвитку птахівництва.

Водночас розвивалася промисловість. За роки першої і другої п’ятирічок у Баришівці збудували електростанцію, маслозавод, шкірзавод та підприємство переробки м’яти.

Значно поліпшилась охорона здоров’я трудящих. На базі амбулаторії в передвоєнні роки створено лікарню на 50 ліжок.

Партійна організація і районна Рада дбали про дальше піднесення культурно-освітнього рівня населення, розвиток народного мистецтва. Так, на початку 30-х років семирічну школу укомплектовано висококваліфікованими педагогічними кадрами, створено необхідну матеріально-навчальну базу. У 1930/31 навчальному році Баришівська семирічна школа була кращою в районі. З 1934 року її перетворено в середню. У 1937 році тут навчалося близько тисячі учнів, відбувся перший випуск десятикласників; понад 60 юнаків і дівчат, дітей трудящих, здобули середню освіту. 1940/41 навчальний рік школа розпочала в новому, добре обладнаному приміщенні.

Продовжувала розвиватися народна творчість. Так, у 1935 році в Баришівці записано пісню про героя громадянської війни С. М. Бульонного — «Реве буря, реве сильна». Центром культурно-масової роботи був будинок культури, побудований в 1940 році. У ньому демонструвалися кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності: драматичний, музичний, хоровий, художнього читання, спортивний та ін. Значну популярність здобув ансамбль бандуристів, який в 1936 році брав участь у всесоюзних радіофестивалі та хоровій олімпіаді. Міцно увійшли в життя книга, радіо. У районній бібліотеці налічувалося понад 20 тис. томів політичної та художньої літератури. З 1930 року почала виходити районна газета «Прапор колективіста».

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, сотні жителів села пішли на фронт. У господарстві їх замінили жінки, старі, підлітки, на яких було покладено відповідальне завдання: зібрати врожай, вивезти народне добро вглиб країни. Завдяки самовідданій праці в середині серпня було евакуйовано машинно-тракторний парк та основне обладнання МТС і колгоспу. На 10 вересня артіль вже перевиконала план продажу хліба державі.

Німецько-фашистські полчища, що наступали з Чернігова на Київ, 17 вересня захопили Баришівку, але 18 вересня їх вибили радянські війська. Протягом трьох днів в районі вокзалу точилися запеклі бої. Воїнам Червоної Армії допомагали місцеві жителі. Вони ходили в розвідку, перев’язували поранених. 21 вересня під натиском переважаючих сил ворога частини Червоної Армії залишили Баришівку. Окупувавши її, гітлерівці по-звірячому розправлялися з радянськими людьми, насамперед з комуністами й активістами. Вони розстріляли 16 комуністів, в т. ч. голову колгоспу І. М. Купрієнка, суддю А. М. Макодзьобу, інструкторів райвиконкому С. Г. Безкровного, А. Ф. Дудку. Протягом 1941 —1943 рр. фашисти закатували 130 чоловік, 121 (переважно молодь) — вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Проте терор окупантів не зламав волі баришівців до боротьби. Радянські патріоти — місцеві жителі А. І. Ковтун, Р. П. Волошин, Т. А. Литовка, М. М. Рябиць, П. Н. Солонецька, І, Ф. Федорченко переховували і лікували поранених радянських воїнів. Д. П. Кочарська допомагала народним месникам продовольством, надавала їм притулок. М. П. Барабаш і Н. М. Яценко пішли в партизанський загін ім. Щорса, який діяв на території Чернігівської області.

В лютому 1943 року при Баришівській лікарні виникла підпільна антифашистська група. Організатором її був колишній військовий лікар Г. Ф. Чапалов, членами групи — Д. О. Гордієнко, М. І. Демиденко, Л. Ф. Житник, А. А. Борисов, В. X. Куташвілі. Через місцевих жителів А. М. Забродина і М. І. Дем’яненка підпільники встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Щорса. Від партизанів вони одержували листівки, які розповсюджували серед населення. Підпільники лікували і переправляли до загону радянських військовополонених. Лікарі Г. Ф. Чапалов і М. І. Демиденко врятували також багато молоді від вивезення до Німеччини, видавши їм фіктивні довідки про хворобу. Але в групу проник провокатор, і в травні 1943 року патріотів арештували і розстріляли. Особливо лютували гітлерівці влітку 1943 року, коли до Київщини наближалася Червона Армія. Вони спалили 169 будинків, зокрема приміщення школи, клубу, лікарні, зруйнували залізничну станцію, водонапірну башту, міст через річку Трубіж.

21 вересня 1943 року війська 136-ї стрілецької дивізії Воронезького фронту визволили Баришівку. Завдяки швидкому наступу Червоної Армії баришівцям удалося загасити підпалені окупантами масло- і шкірзаводи, врятувати обладнання. З допомогою місцевого населення сапери за одну ніч навели переправу через річку Трубіж, по якій радянські війська рушили далі на Київ.

У Великій Вітчизняній війні брало участь 1380 жителів Баришівки, з них 1280 — удостоєні урядових нагород, в т. ч. С. С. Сімак нагороджений орденом Леніна.

Відразу ж після визволення Баришівки трудящі під керівництвом партійних і радянських органів приступили до відбудови господарства. Вже через місяць дала перший струм електростанція, стали до ладу шкірзавод і маслозавод.

Високу трудову активність проявили колгоспники. Прагнучи дати для потреб Червоної Армії якнайбільше продовольства, в лютому 1944 року вони внесли у фонд оборони 125 цнт хліба, 400 цнт картоплі.

У період післявоєнної відбудови народного господарства хліборобам Баришівки довелося подолати багато труднощів. У колгоспі не вистачало машин, насіння, фуражу. Різко зменшилося поголів’я худоби. Орати землю доводилося коровами, копати лопатами. Велику допомогу баришівцям подала держава, виділивши колгоспу кредити і насіннєву позичку.

Партійна організація, сільська Рада мобілізували трудящих на якнайшвидшу відбудову господарства. Баришівська МТС першою в області відновила роботу. З кожним роком збільшувалася допомога механізаторів колгоспам. У 1950 році тракторний парк МТС порівняно з 1946 роком зріс удвічі. Велика увага приділялася підвищенню культури землеробства, заготівлі і використанню місцевих добрив.

На кінець 1949 року було перевершено довоєнний рівень поголів’я худоби. Тільки за один рік кількість великої рогатої худоби зросла на 37 проц., у т. ч. корів — на 29 проц. План вирощення поголів’я свиней виконано на 105 проц., овець — на 125. У 1950 році перевершено планову врожайність зернових і бобових культур, картоплі. Зросла оплата праці колгоспників. На трудодень видано по 3 і більше кг хліба.

З допомогою держави в Баришівці розгорнулося індивідуальне будівництво. Забудовники одержували будівельні матеріали, кредити тощо. Розширювалося комунальне господарство. Було відбудовано лазню, обладнано три колодязі громадського користування.

Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. У 1951 році в лікарні відкрито фізіотерапевтичний, зубопротезний, рентгенологічний кабінети і санітарно-бактеріологічну лабораторію.

Зразу ж після визволення Баришівки від фашистських окупантів було відремонтовано приміщення, придатні для шкіл, і 13 листопада 1943 року в них розпочалося навчання. 1950 року перед учнями відкрилися двері відбудованої середньої школи.

У післявоєнні роки міцно ввійшла в побут книга. 6,5 тис. томів налічувалось у баришівській бібліотеці, яку 1950 року відвідувало понад тисячу читачів. Уже в 1944 році відновлено виготовлення відомих баришівських килимів. Високу оцінку на республіканській олімпіаді художньої самодіяльності дістала сільська капела бандуристів. У 1945 році ансамбль бандуристів села представляв Українську РСР на всесоюзному огляді хорового мистецтва та солістів-співаків робітничих колективів.

На дальшому розвитку сільськогосподарського виробництва позитивно позначилося укрупнення колгоспів, проведене у 1950 році. На базі сільгоспартілей Баришівки, Липняків та Пасічної створено колгосп «Червона зірка». У 1959 році він був реорганізований в овочево-молочний радгосп «Баришівський», який має 5031 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3930 га орної землі. У машинно-тракторному парку господарства на 1 січня 1970 року налічувалося 48 тракторів, 17 комбайнів різного призначення, 50 автомашин, 14 електромоторів та ін. У результаті зростання технічної озброєності в радгоспі майже всі виробничі процеси механізовані як у рільництві, так і на фермах. Господарство має також 3 млини, ремонтну майстерню та дизельну електростанцію. Досягнуто успіхів у розвитку тваринництва. У 1969 році кількість великої рогатої худоби тут становила 2725 голів, у т. ч. 1315 корів. На 100 га землі вироблено по 48 цнт м’яса і по 635 цнт молока. Міцніє економіка радгоспу. У 1969 році прибутки його перевищили 288 тис. крб. Славляться своїми трудовими ділами механізовані ланки вирощування кукурудзи і картоплі, очолювані П. Ф. Артюхом і Г. В. Лазебним. У 1967 році Артюх за вирощення з кожного гектара по 49,6 цнт зерна кукурудзи на площі 50 га нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, Лазебний — за вирощення з кожного гектара по 126 цнт картоплі на площі 70 га удостоєний ордена «Знак Пошани».

Нині в економіці селища провідне місце належить харчовій промисловості. Баришівський молокозавод після реконструкції, проведеної у роки семирічки, переробляє за зміну 35 тонн молока. В 1965 році тут випущено продукції на суму 2482 тис. крб., у 1969 році— 2 млн. 940 тис. крб. Далеко за межами району славиться продукція плодоконсервного заводу. Він щорічно випускає 2,5 млн. банок овочевих і фруктових консервів, значна частина яких йде на експорт. Середньорічний випуск валової продукції становить 750 тис. карбованців.

Успішно розвивається і традиційна в Баришівці галузь промисловості —шкіро-обробна. Реконструйований за семирічку шкірзавод щорічно випускає продукції на суму понад 1100 тис. крб. Оснащено новітньою технікою торфопідприємство.

У післявоєнні роки були засновані нові підприємства: «Міжколгоспбуд» (1954 рік), на базі якого в 1968 році створено пересувну механізовану колону № 12 тресту «Київсільбуд», побутовий комбінат (1963 рік), автопідприємство (1967 рік), машинно-лічильна станція (1968 рік).

Баришівка значно розрослася, злилася з с. Липняками. У січні 1958 року її віднесено до категорії селищ міського типу. Баришівка прикрасилася новими будівлями. Це, зокрема, чотириповерховий адміністративний будинок, універмаг, двоповерховий ресторан «Трубіж», широкоекранний кінотеатр «Мир» на 350 глядачів, дитячий комбінат та ін. Лише за 1968—1970 рр. здано в експлуатацію 22 будинки, в т. ч. 16 — багатоповерхових. 45 будинків спорудили робітники і колгоспники на власні кошти. Населення селища обслуговують спеціалізовані магазини: хлібний, молочний, овочевий, меблевий, взуттєвий та культтоварів. Добре налагоджено громадське харчування. Працює кафе, 3 чайні і 3 їдальні. За восьму п’ятирічку обсяг побутових послуг на душу населення зріс удвічі — з 2,5 до 5,4 карбованця. Проведено значні роботи по благоустрою. Закладено великий парк, збудовано стадіон. Центральні вулиці й площа заасфальтовані, освітлюються люмінесцентними лампами. Прокладено водопровід. Вулицями курсують автобуси.

Досягнуто успіхів в охороні здоров’я трудящих. У Баришівці є лікарня на 150 ліжок, протитуберкульозний диспансер, санітарно-епідеміологічна станція, аптека. За багаторічну творчу працю на ниві охорони здоров’я лікар Д. Я. Безбородько нагороджений орденом Леніна, а лікареві О. І. Петровій присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР.

Приділяється багато уваги розвиткові народної освіти. В селищі є середня та восьмирічна школи, середня заочна та вечірня школи робітничої молоді. Тут працюють 69 учителів, у т. ч. 11 відмінників народної освіти УРСР. Учитель математики А. П. Цись, який 45 років життя присвятив вихованню підростаючого покоління, нагороджений орденом Леніна. Багато випускників баришівських шкіл здобули вищу і середню спеціальну освіту. Серед них 172 стали вчителями, 68 — лікарями, понад 60 — інженерами, 28 — агрономами, 62 — офіцерами Радянської Армії. У Баришівці в сім’ї колишнього безземельного селянина народився письменник, доктор філологічних наук П. Й. Колесник. Він автор книг «Син народу (Життя і творчість Івана Франка)» (1957), «Безсмертний Кобзар» (1961), «Коцюбинський — художник слова» (1964), романів «Боротьба» (1932), «Терен на шляху» (1959) та ін. Уродженцем селища є також поет О. М. Сорока (1901—1941).

Значних успіхів досягнуто в роботі культурно-освітніх закладів. Одним з кращих в області є самодіяльний народний ансамбль танцю районного будинку культури «Пролісок». У грудні 1964 року цей колектив відзначений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Він не раз виступав у Києві, Ленінграді, Кишиневі, у 1969 році під час декади українського мистецтва та літератури демонстрував свою майстерність у Москві. На республіканському огляді художньої самодіяльності, присвяченому 50-річчю Радянської влади, ансамбль завоював друге місце і нагороджений срібною медаллю, на всесоюзному — бронзовою. Його керівникові Г. О. Бортному присвоєно звання заслуженого працівника культури УРСР. 1970 року на республіканському огляді художньої самодіяльності на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна ансамбль удостоєний золотої медалі. Над «Проліском» вже понад 15 років здійснює шефство колектив Державного заслуженого ансамблю танцю Української РСР під керуванням П. П. Вірського.

В селищі набуло великого розвитку прикладне мистецтво. Баришівські вишивальниці А. І. Вінник, Г.Т. Савченко та ін. на замовлення Переяслав-Хмельницької фабрики художніх виробів ім. Т. Г. Шевченка виробляють килими, рушники, доріжки, скатерті, вишивають чоловічі сорочки, жіночі плаття, блузи. Продукція місцевих народних майстрів користується значним попитом у республіках Радянського Союзу і за кордоном. Вона експонується на Виставці передового досвіду в народному господарстві Української РСР. Її високо оцінено на міжнародних виставках у Брюсселі і Марселі.

Велику роботу проводить Баришівська селищна Рада. У її складі 74 депутати. Вона постійно займається господарськими питаннями, піклується про підвищення добробуту і культури трудящих, багато уваги приділяє благоустрою. При Раді створена спеціальна комісія, яка займається вивченням і впровадженням у побут нових обрядів і свят. У селищі урочисто, по-новому, відзначають весілля, народження дитини, повноліття, проводи в армію, посвячення в робітники і хлібороби та ін. Завжди цікаво проводяться свята врожаю, «Серпа і молота», трудової слави. Життя селища всебічно висвітлює на своїх сторінках районна газета «Баришівські вісті».

Успіхи в економічному і культурному житті селища — результат великої роботи, що її проводять в масах 586 комуністів і 713 комсомольців, які особистим прикладом запалюють трудящих на виконання завдань п’ятирічного плану, накреслень XXIV з’їзду партії.

Г. І. СУРГАЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Б”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей