Історія. Перші писемні згадки про циган на укр. землях, що входили до Великого князівства Литовського і Королівства Польського, відносяться до поч. 15 ст. (грамоти польс. королів, львів. актові книги, Статути Великого князівства Литовського). Досить рано цигани з’явилися на пд. Криму.
Більшість циган прийшли з Балкано-Карпатського регіону. Серед них т. зв. влахи (влахуря), пов’язані з Молдавським князівством і Волоським князівством (Волощиною). Ряд груп зазнали румун. мовних впливів: рударі (лінгурарі), урсари, келдерари, ловари. Ін. групи, особливо кримські (дайфа, чінгене), зазнали впливів тюркського населення, сповідують іслам і розмовляють кримськотатар. мовою. Розпорошено в Україні розселені циганськомовнi крим. рома (крими, самоназва — киримлитiка ромa) — досить замкнена група, яка користується діалектом балканського типу. Їхні предки прийшли до Криму з Бессарабії на поч. 19 cт., там перейшли в іслам і зазнали значного кримськотатар. культ. і мовного впливу. Карпатська етнодіалектна мовна група представлена словацькими (сервітіка рома), угорськими (унгріка рома) циганами і циганами-плащунами, предки яких прийшли з Карпатсько-Трансильванського регіону, вірогідно в 17—18 cт. Багатьох укр. циган називали "сербами", оскільки, найiмовiрнiше, вони прийшли з Румунії через Сербію (самоназва — "серви" (Servy) або "українські цигани"). Незважаючи на різні маршрути міграції носіїв циганських діалектів Servy і Vlaxurja, обидва впродовж останніх століть зазнають значних панукр. мовних інновацій, що дало підстави в 1920-х рр. акад. О.Баранникову назвати їх діалектами "українських циган". Деякі сучасні дослідники пов’язують слово "серв" із румун. serv ("раб", "кріпак"), оскільки в румун. князівствах із 16 ст. до 1864 цигани перебували у статусі рабів — коронних (верховного володаря), поміщицьких (бояр) і монастирських. Після скасування рабства відбулися міграційний вибух і розселення в різних країнах найчисельнішої етнодіалектної групи циган — "келдерарів".
У Речі Посполитій після 1624 циган підпорядковували управлінню і суду старшин — т. зв. циганських королів, які при призначенні отримували королів. грамоту. Ця посада проіснувала до кінця 18 ст.
У Гетьманщині з серед. 17 ст. цигани, спорадично розселені серед укр. населення, були приписані до козац. полків. Переписом 1732 слобідських козацьких полків зафіксовано 4500 циган, з яких лише 11 осілих. Для збору податків у 18 ст. в Лівобережній Україні створено інститут полкових отаманів "циган малоросійських". Отаманів призначали відкупщиками оброку з циган; останнім циганським отаманом 1763 було призначено В.Міненка. Указ Правительствуючого Сенату 1766 визначив оподаткування циган у Слобідсько-Українській губернії (у 1779 — 402 особи). Указ Правительствуючого Сенату 1783 передбачав, "щоб усі вони [цигани] в зручних і пристойних місцях поселені були і бездозвільно ніде не вешталися", циган зараховували до державних селян. Від’їзди з місць проживання дозволялися лише за наявності виїзних документів. Опис Київського намісництва 1786 зафіксував у цьому регіоні 2068 циган. 1792 видано указ рос. імп. Катерини II, даний генерал-прокурору, "Про залишення на колишньому окладі прийшлих із Малоросії в Катеринославську губернію різного звання людей; про причислення всіх циган, які в тій губернії живуть, до поселян казенного відомства; про стягнення з них поземельних грошей і про дозвіл їм записуватися в міщанство і цехи". В указі 1800 згадується, що в губерніях "цигани вийшли в купці та міщани". З появою циганських хорів та оркестрів виокремився прошарок артистів. Поміщики відпускали циган на сезонні заробітки традиційними промислами.
Після приєднання Бессарабії до Рос. імперії в Бессарабській обл. число циган збільшилося з 221 родини в 1812 до 1135 родин в 1839. Їх намагались оселити на землі. 1838 осілих і кочових коронних циган краю (4883 особи) підпорядкували управлінню Дунайського козацького війська, мотивуючи це тим, що цигани "за природою прихильні до коней і найкращі коновали й ковалі". На поч. 1850-х рр. цигани становили 22,7 % війська, до якого були зараховані разом із землями. Цигани боролися за вихід із війська, і більшість із них відрахували з козац. стану. Незважаючи на це, ще 1958 більшість циган Фараонівки називали себе "козаками", пам’ятаючи, що цей статус давав їм у минулому соціальні переваги порівняно із закріпаченим населенням.
1839 рос. імп. Микола I підписав указ, за яким до 1841 треба було розселити циган у казенних поселеннях. У Київській губернії було "задворено" 160 родин. 1866—1917 ця політика в Рос. імперії була послаблена.
Щодо циган Закарпаття, яке входило до Угор. королівства (у складі д-ви Габсбургів / Австро-Угорщини), провадилася політика асиміляції (мадяризації). Це призвело до формування в частини циган Закарпаття преферованої угор. ідентичності (ще перепис 1989 зафіксував у регіоні 66,2 % циган, які вважали рідною угор. мову). У роки Першої світової війни в Закарпатті циганам — угор. підданим — за програмою МВС Угорщини (1916) було заборонено кочувати; військовозобов’язаних забирали до війська, решту — примусово розміщували в поселеннях. Це стало одним із факторів міграції частини циган до Рос. імперії.
У Чехословаччині, до якої увійшло 1919 Закарпаття, впроваджувалася політика чехізації. 1927 прийнято закон, яким цигани визначались як асоціальні громадяни, а тому вводилися певні обмеження їхніх свобод; разом із цим 1927 в Ужгороді була відкрита перша циганська школа. За переписом 1930, в Підкарпатській Русі чисельність циган за десятиріччя зросла з 444 до 1357 осіб (за переписом 31 січня 1941 — 1204 особи).
Після I світ. війни цигани на Буковині у складі Румунії декларували себе "румунами". Осілі цигани-музиканти із сіл Глиниця та Шипинці (нині обидва села Кіцманського р-ну Чернів. обл.; розмовляли місц. говіркою української) формували оркестри (зазвичай акордеон, скрипка, тромпет, тарамбука, контрабас та цимбали) і вирушали на заробітки за кордон до Польщі.
У 2-й Речі Посполитій, за переписом 1930, мешкало близько 30 тис. циган, більшість вели кочовий спосіб життя (польська рома, келдерари, ловари), осілі т. зв. карпатські цигани (бергітка рома) жили переважно в Галичині. Найбільш заможними були келдерари, які мігрували наприкінці 19 ст. з Румунії. Після 1918 їхні ватажки (із роду Квеків) проголошували себе королями. Траплялося, що на одній території було кілька "королів" новоприбулих циган, які конкурували з головами місц. польс. циганських громад ("шеро ром") за визнання місц. чи центр. владою. Водночас політика польс. урядів у нац. питанні коливалася між концепцією асиміляції та деклараційними запевненнями щодо наявності цілого ряду привілеїв, гол. чин. у сфері к-ри.
В рад. Україні перепис 1926 зафіксував 13 750 циган (у містах — 2570 осіб, у селах — 11 тис. осіб), у Криму — 1300 циган. Крім того, десятки тисяч циган кочували. У ході здійснення рад. політики "коренізації" протягом 1921—24, виконуючи постанови ВУЦВК, відділи у справах нац. меншин окружних виконкомів виділяли циганам із місц. бюджетів кошти на буд-во житлових приміщень, культурно-освіт. закладів, відкриття кустарних майстерень, земельні ділянки для ведення сільс. госп-ва. Восени 1927 РНК УСРР ухвалила постанову "Про організацію виробничих артілей циганів та про заходи стимулювання переходу кочуючих циганів до кустарної виробничої діяльності". У Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Вінниці та ін. містах були відкриті циганські напівпрофесійні та аматорські музично-хореографічні колективи.
Упродовж 1928 в пд.-сх. округах України на осілий спосіб життя із зареєстрованих 1218 сімей (5302 особи) на Харківщині перейшло 417 сімей, Херсонщині — 96, Одещині — 68, Лубенщині — 42, Миколаївщині — 20. 1930—32 у Сталінській окрузі оселилося 420 сімей, Подільській окрузі — 110, Бердичівській окрузі — 108, Тульчинській окрузі — 101 сім’я. У містах цигани-чоловіки працювали в кустарних майстернях, на з-дах, ф-ках, жінки — у вироб. артілях, торгівлі.
З початком колективізації сільського господарства в УСРР/ УРСР, на підставі постанови Центр. комісії у справах нац. меншин при ВУЦВК (1931) "Про прискорене притягнення малочисельних нацменів (ассирійців та циган) до хліборобства", почалася організація циганських колгоспів, переважно невеликих, оскільки цигани мешкали на хуторах по 15—30 родин. Сільс. циганське населення під час Голодомору 1932—1933 років в УСРР в намаганні врятуватися поверталося до кочування, частина виїхала з України.
У ході втілення рад. політики "коренізації" в СРСР було створено циганську писемність на базі кирилиці, формувалися осередки циганської інтелігенції. Наприкінці 1920-х рр. в СРСР друкувалися циганомовні журнали "Романи зоря" ("Циганська зоря") та "Нево дром" ("Новий шлях"). 1931 при Кабінеті національних меншин при ВУАН було створено циганський відділ і опубліковано працю О.Баранникова "Українські цигани". 24 січня 1938 була прийнята секретна Постанова ЦК ВКП(б) "Про ліквідацію національних шкіл і національних відділень у школах". Циганські класи у школах були ліквідовані "як шкідливі, які відгороджують дітей від радянського життя". Багато циган зазнали сталінських репресій, оскільки мали іноз. паспорти, валюту (іноз. монети, у т. ч. золоті) та родичів за кордоном.
Під час Другої світової війни цигани служили в лавах Червоної армії, партизан. загонах, циганські мистецькі колективи давали концерти на фронті. Гітлерівці та їхні союзники на окупованій території України винищили бл. 30 тис. циган. Більше половини жертв становлять цигани, депортовані в Україну з Румунії. Геноцид щодо кочових і осілих циган здійснювався як в організованій, так і в спонтанній формах. Згідно з постановою ВР України № 2084—IV від 2004 на держ. рівні в Україні щорічно 2 серпня відзначається Міжнар. день голокосту ромів, досліджується історія геноциду циган, встановлюються пам’ятні знаки на місцях розстрілів. (Див. Роми, геноцид ромів.)
Після визволення Криму 1944 разом із кримськими татарами та ін. етнічними групами циган безпідставно депортували у сх. райони СРСР. Бiльшiсть циганомовних крим. циган повернулися в попереднi мiсця вже 1951—54. У рад. часи було видано низку урядових актів, спрямованих на перехід кочових циган на осілість. Кочування майже повністю припинилося після указу Президії ВР СРСР 1956 "Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом". Цигани, отримавши прописку, стали прикріпленими до районів, в яких були виявлені органами МВС. Під загрозою кримінального покарання цигани без особливого на те дозволу від органів влади не могли залишати район свого проживання. Цигани і нині дотримуються переважно квартального способу розселення. Компактні поселення розташовані переважно на Закарпатті (49 т. зв. таборів). 1949 в Мукачевому було відкрито циганську школу (нині № 14).
Із поч. 1990-х рр. відбувається сплеск активності самоорганізації ромів. Нині діють кілька загальноукр. ромських громад. орг-цій, бл. 100 національно-культ. т-в регіонального і місц. рівнів. Ці орг-ції співпрацюють з укр. владою та міжнар. орг-ціями у вирішенні питань паспортизації Ц. в У., підвищення освіт. рівня, доступу до послуг охорони здоров’я, захисту прав ромів України. 1999—2006 виходила всеукр. ромська газета-двотижневик "Романі яг" ("Ромська ватра"). В Україні чимало циганських муз. виконавців, які працюють у різних напрямах і стилях (класика, фолк, джаз, рок). Віллі Пап-старший заснував оркестр "Пап-джаз-квінтет", Закарпат. обласне т-во муз. к-ри ромів "Лаутарі", Ужгородський ромський театр і щорічний Міжнар. циганський джазовий фестиваль "Pap Jazz Fest" (проходить із 1997 в Ужгороді). Із 2000 на базі циганського театру "Романс", заснованого І.Крикуновим у Києві 1993, щорічно проводиться Міжнар. фестиваль циганської к-ри "Амала" ("Друзі"), в якому беруть участь десятки циганських мистецьких колективів із різних регіонів України. Із 2009 в ефірі Закарпат. обласної держ. телерадіокомпанії "Тиса-1" в редакції телерадіопрограм мовами нац. меншин вийшло понад 100 випусків програми "Романо джівіпен" ("Ромське життя").
8 квітня 2013 виданий указ Президента України про прийняття "Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року".
Культура та побут. У к-рі та побуті циган тривалий час зберігалися патріархальні риси: громад. збори, кочування на традиційно визначеній території, вибори ватажків табору, розподіл прибутків між членами групи, звичаєве право, зокрема, суд з авторитетних осіб, існування залишків великої неподільної сім’ї. Серед циган стійко зберігаються поділ людей на "рома" (своїх) та "гадже" (чужих), повага до засадничих принципів своєї традиційної к-ри (зокрема правил ритуальної чистоти). Більшість Ц. в У. належать до православних, хоча серед них є і мусульмани, католики та протестанти різних течій.
Більшість циган вели кочовий спосіб життя, зберігаючи традиційні заняття: ковальство, конярство, стельмаство, різьбярство, ювелірну справу, торгівлю, ворожіння, муз. виконавство. Серед чол. занять поширеними були торгівля і менжування (обмін) кіньми, у жінок — ворожіння. Цигани уславилися як чудові митці — музиканти, танцюристи, співаки. Всесвітньовідомою популярністю на світських і реліг. урочистостях користувалося муз. мист-во циган.
Наулко В.І., Зіневич Н.О.
дата публікації: 2013 р.