Іслам

Відповісти
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Іслам

Повідомлення АннА »

ІСЛАМ (араб., буквально — покірність) — одна із світ. релігій. Зародився на тер. Зх. Аравії в 1-й третині 7 ст. Виникнення І. нерозривно пов’язане з діяльністю Мухаммада бен Абдаллаха ал-Кураіші (н. бл. 570 в м. Мекка, нині місто в Саудівській Аравії), який, за уявленнями мусульман, був обраний Богом (араб. — Аллах) для того, щоб востаннє закликати людей вернутися до істинної віри Ібрахіма-Авраама. Становлення І. як системи догматів і реліг.-політ. доктрини відбувалося в умовах кризи патріархальної організації й політеїстичних культів аравійського сусп-ва, посилення процесів політ. об’єднання та культ. й ідеологічної інтеграції араб. племен. Принцип віри в єдиносущого Бога (таухід) й визнання пророчої місії Мухаммада стали основою мусульманського кредо (шагада). Ін. «стовпи» І. — салят (молитва), саум (піст), закят (податок на користь нужденних) і хадж (паломництво) — утверджують за І. інтегруючу роль та функцію гармонізації соціальної нерівності. Змістовним наповненням віри (іман) в І., окрім положення про єдиного Бога, стали ідеї про справедливість і правосуддя Аллаха, про пророків та писання, які Аллах посилав людству в різні часи, про воскресіння, Божий суд і потойбічний світ.

Проповіді Мухаммада (п. 632) були записані й укладені в єдину книгу — Коран, який став священним писанням І. й, за уявленнями мусульман, становить запис одкровень Аллаха.

По смерті Мухаммада мусульманську громаду очолив один з найвідданіших прихильників пророка Абу Бакр ас-Сиддик (п. 634). Його, так само як і наступних правителів мусульманської д-ви, іменували халіфом (араб. — заступник), а владу халіфа та очолювану ним державу — халіфатом (араб. — замісництво). Абу Бакр і три наступні халіфи — Умар (п. 644), Усман (п. 656) і Алі (п. 661) — у сунітській традиції називаються «праведними», а їхня діяльність вважається вартою наслідування.

Боротьба за владу в мусульманській громаді, яка загострилася під час правління халіфа Усмана, призвела спочатку до політ., а згодом — до реліг. розколу серед мусульман. Сформувалися 3 осн. підходи до визначення лідера громади та мусульманської д-ви в цілому, які відображали розбіжності в уявленнях мусульман про верховну владу. Суніти вважали, що влада повинна належати представникові курайшитського роду хашім — родичеві Мухаммада, обраному на основі консенсусу (Мухаммад не залишив нащадка чол. статі). Шиїти наполягали на тому, що влада має божественну природу, а отже, передається незалежно від волі громади через потомків брата в перших і зятя Мухаммада — Алі. Представники третьої політ. сили — хариджити — відстоювали ідею безумовної виборності лідера мусульман. Саме ці принципи стали визначальними в подальшому розвиткові сунітської, шиїтської й хариджитської доктрин. Хариджитська ідеологія не витримала випробування часом і має лише рудиментні прояви в деяких регіонах мусульманського Сходу. Сунізм і шиїзм перетворилися на два рівноцінні напрями розвитку І. з власними реліг.-політ. доктринами та догмами.

На початку правління Абу Бакра влада мусульман не виходила за межі Аравійського п-ова, однак уже за часів володарювання наступних «праведних» халіфів до складу мусульманської д-ви увійшли тер. Палестини, Сирії, Месопотамії, Єгипту й Азербайджану. Під час правління халіфів із династії Омейядів (661—750) мусульманська д-ва охопила Пн.-Зх. Африку і Піренейський п-ів на зх. й значні тер. Центр. Азії на сх. За часів останніх Омейядів і перших представників наступної династії — Аббасидів (749—1258) — Халіфат досяг максимальних розмірів. Проте вже в 9 ст. політ. єдність мусульманської д-ви була порушена. Спочатку в Іспанії, а згодом у Магрибі (істор. обл., яка включає в себе тер. Пн. Африки на зх. від Єгипту), Єгипті, Сирії, Персії (нині Іран) виникли впливові династії місц. мусульманських правителів, політично незалежних від влади Аббасидів. Протягом 10—12 ст. влада Аббасидів обмежувалася тер. Іраку й була неповною. Відновлення політ. впливу аббасидських халіфів за часів правління останніх представників династії було перервано приходом монгол. завойовників на чолі з ханом Хулагу. З падінням Аббасидського халіфату мусульманський світ зазнав тривалої політ. дезінтеграції, що завершилася лише в 16 ст. тимчасовим об’єднанням більшої його ч. під владою осман. султанів (див. Османська імперія).
Серед догматичних проблем, які розроблялися мусульманськими вченими, найбільша увага приділялася питанням сутності Бога і його атрибутів, одвічності й утворюваності Корану, співвідношення провидіння й свободи волі. Центр. місце в реліг.-політ. доктрині І. посідає питання верховної влади та принципів її успадкування.

За межами своїх осн. догматичних і реліг.-політ. положень І. не є повністю уніфікованою доктриною — крім сунітської й шиїтської течій, власну авторитетну традицію сформували реліг.-політ. угруповання й юрид. школи, реліг.-філос. й містичні, зокрема суфійські, течії, які по-своєму тлумачили певні аспекти мусульманського віровчення. Цьому сприяла відсутність в І. універсальної інстанції з узгодження, уніфікації й канонізації реліг. норм, а також опора в розробці питань релігії на особисті судження авторитетних знавців мусульманської традиції.

Важливим напрямом розвитку мусульманського вчення стало вироблення ритуальних і юрид. норм, морально-етичних настанов, правил поведінки, об’єднаних разом із методами їхнього отримання в широкий комплекс реліг.-юрид. знання — фікх (араб. — розуміння). У парадигмі мусульманського знання фікх сприймається як прикладна галузь, спрямована на розробку конкретних правових норм — шаріату (араб. — вірний шлях). Оскільки Коран врегульовував лише обмежене коло сусп. відносин, викладені в ньому практичні настанови й моральні приписи потребували розширеного роз’яснення. Такі тлумачення ні в якому разі не могли суперечити духу й букві Корану й повинні були спиратися на авторитетне джерело, яким передусім мав бути сам пророк Мухаммад. Його дії, висловлювання навіть з приводу найдрібніших побутових питань стали сприйматися як приклад для наслідування й досі «моделюють» поведінку мусульманина.

Традиція Мухаммада (араб. —сунна — звичай, практика) спочатку побутувала у вигляді усних оповідань — хадісів (араб. — розповідь). Найбільш авторитетними носіями переказів про Мухаммада були його родичі, друзі, сподвижники — т. зв. асхаби. До їх числа належали мусульмани, які першими повірили в пророцтво Мухаммада й прийняли І. Найвпливовішими серед них були Аїша — молодша дружина пророка, сподвижник пророка Абу Хурайра, халіфи Умар та Алі, син халіфа Умара Абдаллах, а також секретар пророка Зайд. Авторитетним знавцем хадісів став брат у перших пророка Абдаллах бен Аббас, який дав початок школі хранителів переказів.

Збирання переказів про пророка вважалося справою благочестивою. За часів середньовіччя на мусульманському Сході досить поширеною була практика подорожей у пошуках учителів — відомих знавців хадісів, аби саме від них отримати достовірні перекази. Тих, хто отримав знання хадісів від асхабів, називали табіун (араб. — наступники), — вони також мали учнів у наступному поколінні мусульман. Так поступово виникали цілі школи знавців хадісів. Відомо, напр., що в найбільш авторитетних знавців переказів налічувалося до кількох сотень учнів. Професійні передавачі хадісів звалися мухаддісами (араб. — оповідач) або хафізами (араб. — хранитель). Щоб підтвердити авторитетність і надійність свого переказу, вони складали існади (араб. — опора) — ланцюжки з імен передавачів хадісів, які відображали шлях переказу від особи, яка почула його вперше, до хронологічно останнього його знавця. Існади повинні були переконати слухача хадісу в тому, що переказ походить від авторитетної людини, яка спілкувалася з Мухаммадом, знала пророка, чула його висловлювання або була свідком його вчинків. Переказ, який втратив свій існад, не міг вважатися достовірним, а його зміст ігнорувався. Якщо існад хадісу визнавався хронологічно непослідовним, то сам переказ не міг вважатися достатньо авторитетним, аби становити норму поведінки для мусульманина, й потребував додаткових доказів правдивості.

Поступово існади ставали все довшими й важчими для усного запам’ятовування, і тому вже через кілька десятиліть після смерті Мухаммада їх почали фіксувати письмово. З хадісів, які походили від одного з передавачів, або стосувалися однієї юрид. проблеми, укладалися збірки. Згодом мусульманська традиція розробила окрему дисципліну — ілм ал-хадіс — вчення про хадіси, із власним предметом, методологією й масивом авторитетної літ. Завдання критиків хадісного матеріалу полягало в аналізі як існадів, так і власне змістовної частини хадісу — т. зв. матну. Із величезної кількості збірок хадісів — різних за змістом, способом систематизації хадісного матеріалу й ступенем його достовірності — найвищого авторитету набули лише шість.

У сунітському середовищі найбільш ранніми з них і, відповідно, найавторитетнішими стали збірки ал-Бухарі (п. 870) й Мусліма (п. 875). За ними йдуть збірки Абу Дауда (п. 888), ат-Тірмізі (п. 892), ан-Насаї (п. 915) та Ібн Маджі (п. 886). Хадіси, включені до збірок ал-Бухарі й Мусліма, пройшли найретельніший відбір, тому сьогодні сам факт присутності в них того чи ін. хадісу є достатнім доказом його достовірності.

У шиїтському середовищі, що розвинуло власну, альтернативну сунітській традицію верифікації й зберігання реліг. переказів, найбільш авторитетними збірками ахбар (араб. — повідомлення) вважаються твори ал-Кулайні (п. 941), Ібн Бабуї ал-Куммі (п. 991) й Абу Джафара ат-Тусі (995—1067).

Багаторічна практика збирання хадісів викликала появу масиву традиційної мусульманської літ., яка за ступенем авторитетності поступалася лише Коранові. В більшості своїй саме сунна слугувала субстратом у становленні ритуально-обрядової складової І. й правосвідомості мусульман. У сунні були зібрані повчальні висловлювання пророка, його настанови, що визначали моральні та етичні орієнтири для мусульманина, правила його індивідуальної й соціальної поведінки.

Подальший розвиток мусульманської д-ви урізноманітнив комплекс проблем, які потребували юрид. осмислення. У зв’язку із цим виникла необхідність у розширенні теологічного, юрид. й морально-етичного масиву настанов, які б узгоджували тогочасні потреби мусульманського сусп-ва з доктринальним комплексом І. Коран і сунна на цьому етапі були доповнені фатвами — юрид. постановами-роз’ясненнями авторитетних мусульман — здебільшого сподвижників пророка, які сприймалися наступними поколіннями віруючих носіями знання, отриманого безпосередньо від Мухаммада.

Наступним етапом формування джерельної бази фікху і його методології стало утворення системи іджтіхаду (араб. — старанність) — комплексу раціональних методів формулювання рішень з питань, на які ані Коран, ані сунна, ані юрид. постанови сподвижників Мухаммада безпосередньо відповідей не давали. Система іджтіхаду трактує Коран, сунну й традицію сподвижників пророка як основу для подальшої інтерпретації раннього реліг.-правового знання і розвиває його в дусі реліг. традиції. На цьому етапі розпочався запис раніше накопиченого масиву правових рішень, настанов, порад як теор., так і суто практичного змісту. Розвиток письмової традиції фікху перетворив його на повноцінну юрид. доктрину з власною джерельною базою, методологією, дослідницькою та коментаторською традицією, поділеною на кілька рівнів авторитетності.

У мусульманському вченому середовищі сформувалося два підходи до ступеня можливого спекулятивного відхилення від базового коранічного або хадісного тексту. Прихильники першого вважають, що Корану й накопиченого масиву хадісів достатньо для виведення нових правових норм, і покладають нормотворчу роботу на муджтахідів (араб. — той, хто має право на іджтіхад) — знавців традиції. У своїй діяльності муджтахід повинен був спиратися на правила логічного міркування (ра’й), а правові норми, безпосередньо не прописані в Корані чи сунні, мав сформулювати шляхом проведення аналогії (кийас) між уже існуючою нормою та прецедентом, який потребує юрид. осмислення.

На думку ін. ідеологів І., застосування принципів логічного міркування й судження за аналогією відкривало можливості для маніпуляцій та кон’юнктурної оцінки правових прецедентів. Прихильники такого підходу вважали, що правові лакуни потрібно заповнювати заново віднайденими хадісами, а не особистими міркуваннями правознавців.

Уже на етапі становлення фікху виокремилися дві його школи, одну з яких — школу «прихильників самостійного судження» — прийнято іменувати іракською, а другу — школу «прихильників переказу» — мединською. Спочатку юрид. школи не мали епонімів, проте згодом кожна з них стала зводити власну доктрину до одного із засн., перетворюючись на реліг.-правову орієнтацію — мазхаб (араб. — шлях, напрямок). Так, засновником іракської школи фікху і ганафітського мазхабу вважається Абу Ганіфа (п. 767), а мединської школи і малікітського мазхабу — Малік бен Анас (п. 795). Згодом виникли ще два сунітські мазхаби — шафіїтський, названий на честь Мухаммада аш-Шафі’і (п. 820), і ханбалітський, засновником якого став Ахмад бен Ханбал (п. 855). Сформувалися також шиїтські школи фікху — сьогодні практичне значення як чинного реліг.-правового тлумачення мають імамітський, зайдитський та ісмаїлітський мазхаби.

Поширення ісламу на українських землях. На тер. Сх. України, яка в 7—9 ст. входила до Хозарського каганату, поширення І. могло розпочатися вже при хозарах — так, за напівлегендарними твердженнями мусульманських географів ал-Марвазі (11 ст.) та ал-Ауфі (13 ст.) І. був присутній на тер. Русі ще до її хрещення (див. Хрещення Київської Русі). Про існування мусульманської громади в Києві та на пд. від міста повідомляють ал-Гарнаті (12 ст.) та ін. мусульманські автори. Все ж домінуючою є думка про те, що поширення І. на укр. теренах розпочалося не в хозар. період, а значно пізніше — у золотоординський, оскільки, починаючи від хана Узбека (п. 1341), усі правителі Золотої Орди були мусульманами, а тюркське нас. Золотоординської д-ви прийняло І.

Перші свідчення про перебування татар та «сарацинів» на теренах Західної України належать до 1327. Вже в 14 ст. татари проживали у Львові на вулиці Краківській, яка тоді мала назву Татарська. Крім того, за часів пізнього середньовіччя поселення мусульман з’явилися в ін. регіонах Зх. України. Місц. мусульманські громади здебільшого формувалися вихідцями із Криму — татарами, які поступово були асимільовані слов’ян. нас.

У 2-й пол. 14 ст. в Криму при владі утвердилася одна з гілок Чингізидів, що походила від потомків Тока-Тимура — третього сина хана Джучі. Спочатку крим. правителі були васалами золотоординського хана, однак з розпадом Золотої Орди (поч. 15 ст.) позбулися залежності від неї й утворили самостійне Кримське ханство на чолі з Хаджи-Гіреєм (1443), яке з 1475 стало васалом Осман. імперії. Наприкінці 16 ст. крим. хани контролювали більшу ч. тер. сучасної Пд. України. Рос.-турец. війни 18 ст., внутр. криза Осман. імперії привели до приєднання 1783 Крим. ханства до Російської імперії.

Реліг. життя Крим. ханства було зорієнтовано на турец. І. Серед крим. мусульман особливим авторитетом користувалися суфійські ордени турец. походження. На п-ові розвинулися й місц. традиції реліг. вченості — крим. знавці І. були відомі далеко за межами своєї д-ви, а медресе Зінджірлі, засноване в передмісті Бахчисараю 1500, набуло слави в усьому мусульманському світі. На час приєднання Крим. ханства до Рос. імперії на тер. п-ова існувало 1530 мечетей. Однак у результаті кількох хвиль міграції кримських татар до Туреччини наприкінці 18 — поч. 20 ст. мусульмани Криму перетворилися на конфесійну меншість — на поч. 1920-х рр. крим. татари складали лише 26 % нас. п-ова.

Нині І. сповідують більше 1 млрд осіб, які мешкають чи не в усіх куточках світу.

Чисельність жителів України, які належать до мусульманської традиції, складає бл. 436 тис. осіб, тобто становить 0,9 % нас. країни. Укр. мусульмани представляють бл. 40 етнічних груп, які традиційно сповідують І. Більша частка укр. мусульман — це крим. татари, які проживають переважно на тер. Автономної Республіки Крим, а також у прилеглих до неї р-нах Херсонської області та Запорізької області. Друга за чисельністю група укр. мусульман — це волго-уральські татари. Більшість із них мешкає в Донецькій області, а також на тер. АР Крим, Луганської області та Херсон. обл. Азербайджанці становлять третю за чисельністю етнічну групу укр. мусульман. Здебільшого вони проживають на сх. країни — в Донец. обл., Харківській області та Дніпропетровській області. В Україні живуть також представники ін. етнічних груп, що сповідують І., переважно тюркського походження — узбеки, турки, казахи, башкири, туркмени. З-поміж укр. мусульман нетюркського походження найбільш чисельну групу складають араби. Більшість з них проживає в Києві та великих регіональних центрах — в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Сімферополі, Луганську й Вінниці. Серед укр. арабів переважають вихідці з Палестини, Йорданії та Лівану.

В Україні діє більш ніж 400 мусульманських реліг. громад, більшість з яких підпорядковані Духовному управлінню мусульман Криму (бл. 300 громад), Духовному управлінню мусульман України (бл. 50 громад) і Незалежному духовному центрові мусульман України (12 громад).
http://history.org.ua/?termin=Islam
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Іслам

Повідомлення D_i_V_a »

У нас є тема "Роздуми навколо християнства". Цікавлюсь темою релігії. Без фанатизма, так, тільки зрозуміти процеси і не бути сліпим кошеням, бо не люблю коли кажуть: "О-о-о-о, в тему релігії краще не суваться!" Вважаю цю фразу вищою точкою "невежества".

Вже давно постає питання - чи впливав іслам на християнство і навпаки?
Релігії впродовж століть уживались поруч.
Ось уривок з книги Г. Сенкевича "Пан Володиєвський", події 1668 року
Среди драгун кое-кто запел вечернюю молитву, татары послезали с коней и, разостлав на земле овчины, тоже начали молиться, стоя на коленях, оборотясь лицом к востоку. Голоса их то громко звенели, то снижались до шепота; порой по рядам проносилось: "Алла! Алла!", а потом все разом умолкали, поднимались с колен и, держа перед лицом обращенные кверху ладони, замирали в благоговейной сосредоточенности, лишь время от времени сонно и будто со вздохом повторяя: "Лохичмен, ах, лохичмен!" Падавшие на них солнечные лучи становились все багрянее, с запада потянул ветерок, и тотчас в глубине леса поднялся громкий шум, словно деревья хотели на пороге ночи воздать хвалу тому, кто рассыпает по темному небу тысячи мерцающих звезд.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Відповісти

Повернутись до “Релігії”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 12 гостей