
Пам'ятаю відчуття болю і розпачу від того, що це не виходить... Хочеться спитать когось, а не можна... не можна розмовляти в читальному залі...
Сусіди гортають так зосереджено свої товсті книги... а у мене ще не такі товсті й пошарпані... ще охайні, інколи навіть реставровані... а читать не можу... не могла... поки буква за буквою не почав набиратися досвід...
За першого заходу відпрацювала в архіві 10 робочих днів. Зробила неймовірну кількість виписок. Сьогодні перегортаючи їх вже бачу свої ж помилки

Тоді пролетіла вибірково все 19-те століття. "Зуби зламала" я на сповідці 1808 року, товстенній книзі з листами 200 річної давнини. Від усвідомлення цього перехоплювало дух... Я шукала село Півні... і не знайшла... Я перегортала сторінки туди і сюди послідовно і монотонно мінімум 4 рази... і не знайшла... Слава Богу хтось потім сказав що у нього на початку також так було

Хто міг тоді подумать, що писар в той час писав не "села Півні" а "села Пѣвніов" і що ота 2-га буковка ще довго буде "камнем предкновения" на моєму шляху...
Викладаю приклад охайного й симпатичного почерку який майже неможливо читати - по перше через світлу туш, по друге через самобутній натиск писаря...