Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Каліграфія

Історичні, архівні, державні, дарчі грамоти тощо
Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2193
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1414 раз.
Подякували: 519 раз.
Стать: Жінка

Каліграфія

Повідомлення АннА » 29 червня 2016, 17:54

Каліграфія.jpg
З другої теми viewtopic.php?f=68&t=1182#p2409
Сивий написав:Сповідний розпис за 1831 рік.

D_i_V_a написав:Ще такої краси ніколи не бачила... Це начеб-то ручна работа? Не друковано?
Я, як картограф старої системи, що ще багато писали рукою та пером, не можу не виказати захоплення...
Цей шрифт та та людина, та загальне оформлення сторінок із кольоровим виділинням - це загалом письмове МИСТЕЦТВО...

Aushanbibi написав:Напевно священик був "старої школи", мене також неймовірно вражають такі шедеври каліграфічного мистецтва.

в36 Ольга написав:Да, невозможно пройти мимо и не похвалить писаря. Думаю, он достоин того, чтобы его имя было названо.
Если оно известно, конечно.
Дьячок Иосиф Григориев Скорупский? Или кто-то другой?
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1467 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення D_i_V_a » 29 червня 2016, 19:46

Ця тема мені особисто дуже цікава, бо у своїх сусіках маю також непаганий шедевр слав'янського ручного письма, та гадала, що краще і буть не може. Але коли побачила надану вище сповідку, то зрозуміла, що може...
1784 рік, метрична книга Золотоустівської церкви села Півні.

Про шрифти та письмо пером маю досвід вишколу викладачів київського топографічного технікуму - не один місяць і не один рік.
Серед багатьох учнів/студентів з групи у 30 душ, не більше п'яти могли гарно і посправжньму одразу писать пером різні шрифти. Іншим треба було цьому навчаться, та під кінець навчання залишалось також до п'яти, хто цю техніку так опанувати і не зміг чи зміг це дуже погано.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1467 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення D_i_V_a » 01 липня 2016, 18:53

Переписувачі.jpg
Велика стаття... але маю досвід коли цікаві портали зникали, тому всуну її повністю... ;) , бо вона дуже гарно пасує до теми

Книгописання в давньоукраїнській державі після прийняття християнства
М. С. Тимошик
д. філол. н., проф.УДК 002. 2: 094. 1
Проблематика лекції:
1. Провідні осередки рукописної справи.
2. Переписувачі книг як перші автори, перекладачі, редактори і видавці.
3. Книжкові шедеври ХІ-ХVІ століть.
1. Провідні осередки рукописної справи

Дослідники історії Київської Русі, оглядаючи літописання і книжкову справу цього періоду, зазвичай зачинають її від Ярослава Мудрого. Склалося так, очевидно, тому, що саме за Ярославового правління зафіксовано було найбільше писемних свідчень з цієї проблематики. Однак знаменита школа переписувачів книг, що діяла при Софії Київській, і, як результат її роботи, — дивовижний книжковий скриптоній, слава про який уже тоді рознеслася по цілій Європі, не могли виникнути просто так, без праці попередників.
На цю несправедливість звернув, зокрема, увагу відомий дослідник української рукописної книги Я. Запаско. Він стверджує, що першим осередком рукописної справи на київських землях після прийняття християнства слід вважати Десятинну церкву. Й таке твердження не є безпідставним.
Десятинна церква у Києві. Була збудована хрестителем України-Руси князем Володимиром протягом 989-996 років. На той час це була грандіозна кам'яна споруда, виконана у візантійському стилі. Допомагати київським зодчим зводити її прибули спеціально запрошені майстри з Греції. У найголовніший митрополичий храм християнського града над Дніпром напередодні його освячення привезли чимало розкішно виготовленої оздоби з Херсонеса, а з села Берестова перенесли мощі святої Ольги. Перед входом були виставлені квадриги —статуї чотирьох бронзових коней, які стояли на цьому місці до татаро-монгольського нашестя. За свідченням Нестора-літописця, храм було освячено в честь Богородиці, але в народі прижилася інша назва — Десятинна — від десятої частини своїх багатств, які заповів Володимир віддавати на потреби цієї церкви.
Отож, при цій церкві, урядувати якою було доручено від початку Анастасу Корсунянину, створювався своєрідний духовний і просвітницький центр усієї держави. Безумовно, що при ньому працювала й школа, і бібліотека як унікальне сховище поступу думки й розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона не лише книгами, привезеними з далеких країн (переважно це були тексти класиків грецької богословської писемності ІV-VІ століть), а й переписаними місцевими книжниками інші, пізніші зарубіжні джерела. Тут творці нових рукописів набували тієї майстерності, яка вдосконалювалася вже при дворі іншого правителя — Ярослава Мудрого.
Про існування при Десятинній церкві гуртка переписувачів книг свідчить та обставина, що за ініціативою Володимира саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке увібрало весь історичний матеріал, накопичений на час прийняття русичами християнства, починаючи від Літопису Аскольда. Ніде краще як при цьому храмі така скрупульозна робота не могла бути організована.
Дослідження за радянську добу руїн Десятинної церкви, які, до речі, проводилися поспіхом і не комплексно, виявили фрагменти настінного мозаїчного і фрескового живопису, мармурових плит та багатьох архітектурних деталей із різаного каменю. На жаль, історія не зберегла бодай фрагментів створених тут рукописних книг.
Софійський собор у Києві. Найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Київський князь Ярослав не випадково увійшов в історію під прізвищем Мудрий, бо в основу своєї виваженої політики взяв не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися й породичатися з ними (троє його синів одружилися з принцесами відомих у Європі королівських династій. А три доньки вийшли заміж за престолонаступників таких могутніх держав, як Франція, Норвегія, Угорщина).
Що ж до книг, то князь читав їх, за свідченням літописця, і днями, й ночами і захопився ідеєю помноження їх. Очевидно, що таку любов до Слова зародив йому батько Володимир.
В інтерпретації автора Літопису Руського оця любов до Книги та книжності в Ярослава Мудрого пояснюється так:
"І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжне".
Ярослав Мудрий хотів подивувати світ високим на той час рівнем писемності й культури свого народу, для чого створив при дворі, в приміщеннях Святої Софії, знамениту школу переписувачів книжок зі своєї і чужих мов. Звідусіль були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити здібних до наук княжих синів, а ті, в свою чергу, своїх наступників, не лише перекладати і переписувати все те, що було створено розумом і руками їхніх попередників, а й самі писати власну історію свого народу.
Такі ж школи незабаром почали створюватися й у інших краях Київської держави, про що також маємо авторитетне літописне свідчення. Скажімо, 1030 року, приїхавши в Новгород, Ярослав "зібрав з-поміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їх учити книгам".
Ходять легенди, що бібліотека Ярослава Мудрого була чи не найбільшою в Європі й містила сотні шедеврів вітчизняного й зарубіжного літописання. За свідченням того ж Якима Запаска, великокняжий скриптоній, з якого вийшли найцінніші пам'ятки давньоукраїнського рукописного мистецтва, налічував понад 950 томів. Серед них такі шедеври, як Реймська Євангелія, Остромирова Євангелія, Ізборники Святослава.
Перед монголо-татарським нашестям на праукраїнські землі цей книжковий скриптоній було вивезено й надійно закопано. У різний час у вітчизняних засобах масової інформації вже подавалися сенсаційні повідомлення про нібито віднайдені сліди цієї унікальної бібліотеки, розшуки якої щоразу приводять або до підземелля самої Софії Київської, або до Межигірського монастиря.
Києво-Печерська лавра. Досі написання історії цього багатопрофільного осередку духовно-просвітницької діяльності українського народу, яка може слугувати своєрідним портретом християнської України в мініатюрі, було прерогативою чомусь не вітчизняних учених. Тому й маємо не на таких вже й тісних книжкових полицях немало видань, де вчорашній, та й сьогоднішній, день однієї з найбільших українських святинь подається упереджено, спотворено, однобоко. В інтерпретації, скажімо, російських учених, ця історія всуціль подається в контексті заідеологізованої концепції про "спільну колиску трьох братніх народів", наукову неспроможність якої довів ще Михайло Грушевський.
Що ж до справи книготворення в лаврі, то здебільшого досі її розглядали в контексті діяльності лаврської друкарні. Однак витоки видавничої справи тут варто шукати в перших роках становлення цієї твердині духовного подвижництва.
Ставши після Варлаама намісником Печерського монастиря, преподобний Феодосій вирішує запровадити в ньому життя ченців згідно зі статутами східних студистських монастирів. Для цього йому бракувало відповідних списків таких статутів, а також і наявної на той час богословської літератури. Тому високоосвічений Феодосій вирішує відравити до Константинополя одного зі своїх молодих ченців із завданням розшукати таку літературу, переписати і привезти до Києва. Веління преподобного молодий чернець виконав. Незабаром він доставив на печерські пагорби ці тексти, які спочатку читалися перед братією, а згодом і переписувалися. Сталося це близько 1064 року. До речі, факт переписування Студистького статуту Феодосієм Печерським зафіксував для історії невідомий іконописець в одній зі своїх мініатюр, уміщених пізніше в Радзивілловому літописі ХV століття.
Таким чином, тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря моральні норми життя за Христом, були тим первинним матеріалом, який започаткував перекладання і творення нових книг у цьому важливому осередку київського книгопи-сання на початку ХІ століття.
Саме тут зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували основою для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Скажімо, ієромонах Никін мав найбезпосередніше відношення до укладання літописного зведення 1073 року (після Володимирового 966 року, виконаного в Десятинній церкві та Ярославового 1037, виконаного в Софії). Через двадцять років — 1093 року — за написання нового зведення документів береться ігумен цього монастиря Іван. В історії його праця дістала назву "Початкове зведення". З іменем цього ченця деякі вчені пов'язують появу наприкінці ХІ століття цілого ряду статей про непросту внутрішньополітичну ситуацію в Києві за правління Всеволода Ярославовича.
Згодом на території Києво-Печерської лаври народжувалися неповторні шедеври давнього українського рукописного книжництва, з-поміж яких — "Повість врем'яних літ" Нестора-літописця, "Києво-Печерський патерик".
Окрім цих релігійно-освітніх осередків, книги вже з ХІ століття створювалися і в інших давніх київських монастирях. З-поміж них — у Ірининському, Андріївському, Георгіївському, Видубицькому. В останньому, зокрема, за безпосередньої участі ігумена Мойсея було укладено своєрідне продовження "Повісті временних літ" — Київське літописне зведення ХІІ століття.
Чернігівська земля. За припущеннями деяких дослідників, із цим краєм пов'язують місце написання "Слова о полку Ігоревім" — шедевру давньоукраїнської рукописної справи, історичною основою якого є героїчний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Принаймні у наукових працях останнього часу аргументовано й переконливо доведено українськість походження цього унікального рукопису (на противагу офіційним радянським літературознавцям і книгознав-цям, які протягом останніх десятиліть наполегливо відносили в усіх каталогах і довідниках "Слово о полку Ігоревім" до розділу "Російська література"). Головна смислова домінанта цього твору, як відомо, концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.
Започаткована в Чернігівському та Новгород-Сіверському князівствах традиція книгописання послужила згодом потужним поштовхом розвитку на цих землях друкарської справи. Діяльність заснованої відомим церковним, політичним і літературним діячем Лазаром Барановичем 1674 року друкарні в Новгород-Сіверському, а згодом і в Чернігові базувалася на досвіді попередників — тамтешніх творців рукописних книг. На жаль, час не зберіг жодної рукописної пам'ятки чернігівського чи новгород-сіверського походження періоду ХІ — ХІІ століть.
Галичина і Волинь. Державотворчу й культурно-освітню традицію Київської Русі від початку ХІІ століття продовжує Галицько-Волинське князівство. Відтак потужний центр вітчизняного книготво-рення формується на західноукраїнських землях.
Як і в Києві, тут рукописна справа, як правило, зосереджується при монастирях і княжих дворах. Так, в Успенському соборі Галича, збудованому князем Ярославом Осмомислом у 1153 — 1157 роках, невпинно поповнюється збірка манускриптів, написаних місцевими книжниками. До наших днів дійшов один з найцінніших тамтешніх текстів — Галицька Євангелія. Рукопис, обсяг якого — 228 аркушів, створено 1144 року в містечку Крилосі, що за кілька кілометрів від сучасного Галича. Неповторність цієї пам'ятки полягає в тому, що її творці першими серед східнослов'ян-ських книжників не просто скопіювали сторінки із попереднього рукопису, а фактично виконали значну упорядницьку роботу: весь текст вони згрупували в окремі чотири частини, за належністю його до авторів — євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна. На жаль, ця пам'ятка давньої української рукописної справи тепер за кордоном — вона була вивезена з Галича в середині ХVІІ століття і зберігається нині в одному з московських музеїв.
Книжкові осередки діяли з ХІІ століття і при Городиському (на території нинішньої Львівщини) та Богородичному (побіля Володимира-Волинського) монастирях. Існує припущення, що саме тут могла бути написана Добрилова Євангелія — пергаментна книга обсягом у 271 сторінку. Цінність рукопису в тому, що він має багату оздобу: по чотири заставки та фігурні мініатюри, близько чотирьохсот ініціалів. Цей твір дійшов до наших днів без оправи і знову ж таки для України є втраченим — нині він є власністю Росії.
У тому, що рукописна справа на галицьких і волинських землях не була спорадичною, свідчить і створена тут наприкінці 80-х років ХІІІ століття найбільша, найвагоміша пам'ятка — Галицько-Волинський літопис. Якщо зауважити, що київський літопис закінчується описом подій 1200 року, то цю пам'ятку можна по праву вважати головним джерелом історії України наступного століття. Це фактично ретельно викладена у хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства від 1201 до 1292 року, яка подається в тісному взаємозв'язку з описом подій, що відбувалися по всій Україні-Русі. Автори твору, головною ідеєю якого є необхідність об'єднання всіх праукраїнських земель, широко використовували пройняті патріотизмом вставки з різних переказів і оповідань, які своїм пафосом і патріотичним змістом нагадували "Слово о полку Ігоревім".
Карпатська Русь. Розвиток рукописної справи на Карпатській Русі пов'язаний насамперед з монастирем святого Михаїла, що містився в старовинному українському селі Грушів (нині Тячівський район Закарпатської області). Це був найдавніший культурно-освітній осередок на цих землях, заснований ще до Х століття.
Грушівський монастир відіграв неоцінен-ну роль в історії української культури в цілому і видавничої справи зокрема. Тут у ХІV — ХV століттях були написані книги, яким волею історії судилося стати основним текстовим і художнім матеріалом перших друкованих українських книг. Йдеться про Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк перших двох книг пов'язувався досі з іменем німецького друкаря Швайпольта Фіоля. А містом появи їх у друкованому вигляді вважався Краків. Результати багаторічних наукових пошуків закарпатського дослідника Олександра Ороса, схоже, остаточно спростовують краківське походження перших друкованих українських книг, про що йтиметься в розділі про витоки українського друкарства. У контексті ж первинного рукописного матеріалу для складання таких книг методом рухомих літер і множення певної кількості накладу на друкарському верстаті факт їхньої належності до Грушівського рукописного осередку є вже доведеним.

2. Творці й переписувачі книг як перші автори, перекладачі, редактори і видавці

Ретельно розглядаючи сьогодні створювані кілька століть тому рукописні тексти, часом хочеться, аби ті дивовижні аркуші "заговорили", аби крізь рядки, писані різними почерками, уявити бодай обриси тих людей, які безпосередньо були причетні до непізнаної таїни народження Книги, відчути напругу їхніх думок, турбот, переживань і сподівань.
Хто були ті, які, ставши на таку благородну, багато в чому почесну та відповідальну житейську дорогу, зуміли поєднати в собі цілий спектр навичок і функцій, якими в сучасній редакційно-видавничій справі оволодівають представники кількох спеціальностей?
Творці й переписувачі давніх рукописних книг на зорі рукописної справи здебільшого поєднували в собі функції і перекладача, і редактора, і коректора, і каліграфа (писаря), і художника. А нерідко й письменника, який сам створював і оформляв текст (це все те, що виходить за межі богословських текстів, — хроніки, літописи, полемічні трактати, панегірики, навчальні посібники). Отож, мали вони бути передусім, високоосвіче-ними, творчими особистостями, обдарова-ними відповідними здібностями й талантами.
У Стародавньому Римі, наприклад, зі збільшенням попиту на різноманітні рукописні тексти, справа переписування книг поступово набувала цехового характеру. Кілька спеціально підготовлених каліграфів писали тексти під диктовку. В одному з описів середньовічного монастирського скриптонію (за Д. Єгровим) зазначено: "На першому поверсі містилася писарня. В ній світло, 6 вікон, 7 конторок для писарів. Посередині сидів диктатор, він читав манускрипти, 14 писарів записували". Таким чином, через кілька днів інтенсивної праці можна було передавати для продажу одночасно кілька примірників однієї й тієї ж книги.
Чи існували подібні цехи в давній Україні — сьогодні ствердити однозначно важко, бо документальних свідчень досі не віднайдено. Мабуть, таку форму могли запровадити в школі переписувачів книг при дворі Ярослава Мудрого чи й при Десятинній церкві. Однак, зважаючи на високий рівень текстового й художнього виконання давньоукраїнських рукописних книг, можна припустити, що справа ця спочатку мала здебільшого індивідуальний характер.
Оскільки переважна більшість книготворчих осередків в Україні створювалася при монастирях, то такими творцями були передусім ченці. Згадки в літературі про організацію цієї справи в монастирях є різними. У деяких джерелах зазначається, що писати чи переписувати книги доручалося лише обраним ченцям, і виконувалася ця робота в келіях лише в умовах "благостного настрою". З інших довідуємося, що одним із способів покарання ченців було саме переписування книг. Часом за допущені помилки такі каліграфи змушені були працювати і в "позаурочний" час, переписуючи значно більше сторінок.
Може, через це в передмовах, післямовах і численних приписках на берегах рукописів знаходимо так багато різних покаянних слів і вибачень тих, хто писав такі книги. Ось лише деякі з них:
"Недостойний і многогрішний Симеон" (Євангеліє, 1591 рік);
"Сія книга писалася рукою многогрішного, злого і непотрібного, лінивого і невмілого Іванця" (Тріодь Цвітна, 1521 рік);
"Аз же груб і недостойний Божія благодаті і преісполнен всякого беззаконія і неправди, і віддалений від бога, і порабощен злим дияволом, черва син, а не чоловіка… Мене, грішного, благословіте і простіте, і не кляніте…" (Євангеліє Учительне, 1521 рік).
Звичайним явищем було вміщувати наприкінці книг і детальніші тексти, які, оперуючи сучасними видавничими термінами, можна назвати "Післяслово", "Від автора", "Від упорядника". Нерідко тут подавалася ціла історія творення того чи іншого рукопису, розповідалося про труднощі й негаразди, які доводилося переживати його творцям. Із цих частин давніх рукописних текстів саме й можна довідатися і про місце, і про час їх написання, як також і про самих авторів. Ось яку своєрідну сповідь перед нащадками про виконану роботу й заклик до них не лише "почитати учення книжне", а й шанувати його творців, залишив диякон Григорій — автор нетлінної Осторомирової Євангелії:
"Слава Тобі, Господи, Царю Небесний, яко сподоби мя написати Євангеліє се. Почах же його писати в літо 6564 (1056 за н. ст. — М. Т.), а окончих 6565. Написах же Євангеліє се рабу Божию, наречену сущу в Крещенії Іосиф, а мирськи Остромир, близоку сущу Ізяславу князю… [Він] тогда держав обі власті: і отця своєго Ярослава, і брата своєго Володимира. Сам же Ізяслав князь правлаше престсол отца своєго Ярослава в Києве, а брата своєго престол поручи правити близоку своєму Остромиру Новгороді.
Аз, Григорій Диякон, написах Євангеліє се, да хто ліпше сего напише, то не може заздрити мені, грішнику. Почах же я писати місяця октября 21, на память Іларіона, а кончих місяця мая в 12, на память Єпіфана. Молю же всіх почитающих, не можете клясти, ні ісправляше почитайте. Тако бо і Святий апостол Паул каже: "Благословіте, а не кляніте. Амінь".
Ті книги, які мали на своїх сторінках особливу оздобу, потребували певної спеціалізації виконавців. Окремі каліграфи писали лише текстову частину, інші — заставки, кінцівки, заголовні літери. Ще інші зшивали аркуші, а хтось готував для цього пряжу, оправи. Приклади артільної організації книготворчої справи на печерських пагорбах зафіксовані у "Києво-Печерському патерику":
"Не раз, коли великий Никін сидів і переписував книги, вмощувався блаженний коло нього (йдеться про настоятеля монастиря преподобного Феодосія. — М. Т.) і пряв нитки для цієї справи".
У іншому місці цього твору йдеться про чорноризця Ларіона, який особливо відзначився у справі книгописання і якому також допомагав Феодосій:
"Був бо книгописцем добрим, і день, і ніч переписував книги в келії блаженного отця нашого Феодосія, а той, тихо співаючи псалми, пряв своїми руками шерсть або щось інше робив".
До речі, сам текст "Києво-Печерського патерика" дає сьогоднішнім фахівцям редакторської справи колосальний матеріал для поцінування ролі й відповідальності редактора не лише в подальшому вдосконаленні тексту, структури твору в цілому, а й змін певних смислових, фактологічних, ба навіть політичних акцентів в умовах, коли цей текст побутує й розмножується протягом тривалого часу.
Як відомо, патерик почали писати ще в домонгольську добу. Аж до початку ХV століття він лише доповнювався наступними переписувачами, без внесення суттєвих змін до вже створених текстів.
Перше редакторське втручання до тексту відноситься до 1406 року і пов'язане з іменем ченця Арсенія: скорочення ряду малоактуальних подробиць, додавання найновіших сюжетів. Трохи більше як через півстоліття упорядковувати текст цієї неповторної книги береться ще один редактор — клирик лаври Касіян. Необхід-ність внесення до рукопису суттєвих змін була обумовлена тим, що ця книга постійно читалася вголос новоприбулим послушникам, ченцям. На такі колективні читання приходило немало й старших людей. Оскільки вони були дуже освіченими, постійно читали багато інших рукописів, тому в процесі читання виникало багато зауважень, доповнень, уточнень. Їх і вирішив врахувати Касіян. Протягом двох років він робить дві редакції патерика: мовний ряд виразніше набирає народних ознак, з'являються нові вставки, переставляються окремі епізоди, виклад окремих розділів стає поетичнішим, а композиція — чіткішою, бо події стали подаватися в хронологічному порядку.
Таким чином, перші три редакції "Києво-Печерського патерика", здійснені у ХV столітті, виявилися усталеним текстом для наступних його переписувань і передруків. І щоразу не обходилося без редакторського втручання. Найбільше змін патерик зазнавав пізніше у мовному плані, коли за нього бралися ченці російських монастирів, або московські друкарі. Вони свідомо змінювали яскраво виявлені українізми, подаючи значний лексичний ряд у російськомовному написанні (для прикладу, закінчення в прикметниках -аго замість —ого; чи — -іи замість -ыи (-иї), все далі віддаляючи пам'ятку від оригінального звучання, поступово залучаючи її до своєї культури.
Факт створення однієї книги кількома каліграфами підтверджують і результати палеографічного аналізу згадуваної вже видатної пам'ятки давньоукраїнської книги — Остромировогї Євангелії 1057 року. Досі вважалося, що автором книги є диякон Григорій. Але при уважному зіставленні правопису та форм одних і тих же літер впадає в око те, що перші 24 сторінки тексту разом із заголовками все ж писалися іншою рукою. Невідомий каліграф, очевидно, не був фаховим писарем і тому не досконало знав церковнослов'янську мову. На це вказують багато слів, що мають давньоукраїнські форми. Був він, скоріше, художником — ним виконані всі золоті заголовки книги (крім п'яти зшитків). Наступні сторінки — від 25 до 294 — писав сам Григорій — досвідчений каліграф. Він з надзвичайною пильністю копіював давньоболгарський оригінал. Припуска-ється, що в створенні цієї книги брав участь і третій виконавець — орнаментатор — його рукою виконані заголовки золотом у п'яти зшитках та написи до мініатюр.

Крізь сторінки іншої пам'ятки давньо-українського книготворення — "Слова о полку Ігоревім" — проглядаються обриси її безіменного автора. Передусім, він народився на землях Русі-України, бо добре знав традиції і звичаї свого народу, був великим патріотом. Наснажені високою емоційною експресією, переживанням і небайдужістю до долі своєї землі сторінки книги показують нам автора, як людину книжну, добре освічену, широко начитану у вітчизняних літописах та грецьких хроніках, з великим поетичним талантом і природженим чуттям краси. Він був одним із перших ідеологів єдності княжої доби, а заодно єдності й могутності Русі як держави зі столицею в Києві. Єдина княжа родина, єдина Русь, об'єднана довкола Києва, — це мета мрій автора "Слова". Автор навмисне змальовує державну могутність старих князів і кличе звернутися до їхнього часу. Автор "Слова" ідею княжої єдності пов'язав з ідеєю сильної княжої влади, через що ідея стала реальною, як засіб творити могутню державу — Русь-Україну. Про його належність до військового стану свідчить багатий словник військової термінології.
До творців рукописних книг у кожного народу віддавна формувалося побожне ставлення. Про них складалися легенди, їхній дивовижний труд прославлявся в піснях. Одна легенда розповідає про ченця-книго-писця, який особливо ревно ставився до виконання своїх обов'язків і залишив після себе багато переписаних книг. Після смерті його тіло піддалося тлінню, а рука, якою він писав книги, залишилася нетлінною і довго зберігалася в тому монастирі як реліквія.
Невідомий український автор ХVІ століття, захоплюючись працею переписувачів і творців стародавніх книг, закликає своїх сучасників не лише уважно читати такі книги, а й молитися Богові за їхніх авторів, які по крупинці збирали мудрість віків так, як бджоли збирають мед:
Буди же того вдячон кождий,
А проси Бога о оборону завжди,
І писара тих книжок не забивай,
Аби його дольше Бог ховал
І за працю єму живот вічний даровал.
Коротко оглянемо два чи не найвагоміші українські літописні книжкові шедеври цього періоду в контексті не стільки їхнього змісту, а історії творення і подальшої видавничої ролі.

3. Книжкові шедеври ХІ-ХVІ століть.

Реймська Євангелія. Цей маловідомий у нашій історії книжковий раритет створений у першій половині ХІ століття й тоді ж вивезений з України. Назавжди. Але нині нам належить не стільки шкодувати за ним, скільки пишатися. Адже книга ця, написана тогочасною мовою княжого Києва при дворі Ярослава Мудрого, стала, як це не дивно звучить сьогодні, одною з найцін-ніших духовних реліквій… французького народу. На ній присягалися згодом французькі королі, цілуючи її сторінки у пам'ятний день своєї коронації. Книга ця неодноразово зникала з Франції, а згодом знову поверталася туди вже в дописаному іншою мовою вигляді. Книга, про яку так багато написано наукових досліджень. На превеликий жаль, іноземними, а не українськими авторами. Як жаль і те, що в наших нинішніх підручниках з історії про неї ще не написано так, як вона цього заслуговує.
Книга, яка найбільше цитується за кордоном у контексті й історії Європи, і зокрема історії Франції, нині називається Реймська Євангелія. У Франції її ще називають коронаційною. А має вона до української історії найбезпосередніше відношення. Бо пов'язана з іменами і Ярослава Мудрого, і його знаменитої доньки-красуні Анни.
Зробимо невеликий відступ. Ще за радянських часів якось незаслужено непомітно пройшов на екранах кінотеатрів фільм про сиву київську давнину. Називався він "Анна Ярославна — королева Франції". Увагу багатьох глядачів привернув один промовистий епізод у цьому фільмі. Після урочистого прийому на території Софії Київської високоповажного посольства з далекої Франції на чолі з представником короля Генріха І єпископом Сюр Марн Роже Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій доньці Анні, яка має тепер виїжджати до тієї далекої Франції як майбутня дружина французького престолонаступника. В тому немалому переліку різних видів срібного й золотого посуду, різноманітного хутра, який ретельно фіксувався самим Сюр Марн Роже, одним із перших, як найдорожчий подарунок Анні, Ярослав Мудрий назвав і тут же передав у руки доньці Євангелію. Євангелію, написану зовсім недавно для знаменитої великокняжої бібліотеки. Написану тогочасною давньоукраїнською мовою. І оправлену в позолочені прикраси так, як оформлялися тоді всі рукописні книги при монастирських і соборних школах переписувачів книжок.
Виявляється, цей епізод з фільму — не вигадана сценаристом чи постановником художня деталь, а достовірний історичний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну інтерпретацію цілого ряду зарубіжних істориків. На жаль, про цю унікальну книгу, яка справді дуже часто цитується в зарубіжних наукових виданнях, в нашій вітчизняній історичній літературі, написано надто скупо. Очевидно ж, серед найголовніших причин — і віддаленість пам'ятки від України, а тому її малодоступ-ність для сучасних дослідників. Однак останнім часом у величезних архівних і книжкових сховищах ученими віднайдено ряд цікавих документів і свідчень про непросту долю цієї книги і значення її не лише для французів, а й для українців.
Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1049, а за іншими даними — 1050 року. Ця дав-ньоукраїнська Євангелія, як засвідчують багато зарубіжних дослідників, була напи-сана-таки в Києві спеціально для Анни, бо її ім'я зазначене в самому рукописі. І написа-не, до речі, з одною літерою "н" — Ана. Са-ме так розписувалася згодом Анна Ярослав-на, ставши королевою Франції, на всіх важ-ливих документах, що благословлялися нею.
Написана кирилицею, книга довго нагадувала мудрій доньці Ярослава Мудрого про її далеку Батьківщину на берегах Дніпра. Вона й присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Франції — улюбленою королевою невідомих досі їй французів. І, може, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні королі Франції започаткували цю традицію — присягу на вірність своєму народові, засвідчену на привезеній з Києва Євангелії. Принаймні цей ритуал зафіксований у королівських хроніках від Франсуа І (1512) до Людовіка ХVІ (1774).
Після смерті Анни Ярославни Київська Євангелія якийсь час зберігалася в королівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV, проводячи свої юнацькі літа у Франції в 1331-1335 роках, вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби послужилася вона чеському народу, він дарує книгу одному з бенедиктинських монастирів своєї столиці. 1135 року її ретельно переписує один празький монах, додаючи в замітці, що автором першої частини книги був Святий Прокіп — ігумен Сазаватського монастиря, що в Чехії. На думку ряду дослідників, Святий Прокіп за походженням був з Київської Русі, народився в Хотові, навчався у Вишгороді. Друга частина книги вже була дописана тогочасною чеською мовою.
Незабаром заново переписана книга, вже з доданим чеським варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (звідси — назва Євангелії — Реймська), а в 1793 році вона знову зникає з архівів. По закінченні революції її віднаходять і з 1799 року вона вже назавжди прописується в Реймській бібліотеці Карнежі.
У різний час відомі у світі знаменитості, передусім державні діячі, приїжджаючи до Франції, прагнули якщо не потримати в руках, то бодай подивитися на цю легендарну книгу. Свідчення цього — ряд написів, залишених на сторінках книги різними іменитими особами. Так, перший напис, зроблений на другій сторінці обкла-динки, де французькою мовою зазначається, що 26 і 27 червня 1717 року віце-канцлер російського царя Петра І з почтом прочитали першу сторінку Євангелії і заявили, що вона написана їхньою мовою, другу частину, чеську, не знали, як прочи-тати. На другій, внутрішній, обкладинці занотовано, що 4 липня 1902 року болгарсь-кий принц Фердинанд оглядав Євангелію. Напис за 19 вересня 1906 року сповіщає нащадкам, що книгу оглядали російський цар Микола ІІ та його дружина Олександра.
Остерігаючись, аби ця книга знову не зникла безслідно, як вже не раз було за історію її перебування у Франції, паризький переписувач книг Сильвестр, за матеріаль-ної підтримки одного небайдужого до фран-цузької історії багатія Жюля Люді перепи-сав її, до того ж, не в одному примірнику. Пізніше один з таких переписаних примір-ників був подарований російському цареві Миколі І. Цікаво, якою була доля цього примірника?
Приблизно в цей же час давньоукраїнсь-кий текст Реймської Євангелії був перекладений латинською мовою. Архівні документи засвідчують, що перекладачі Копітар і Ганка були удостоєні за цей переклад від Миколи І ордена святої Анни.
Документально доведеними можна вважати й факти присяги французьких королів на тексті цієї книги. Про це, зокрема, занотовано в архівах Реймського архієпископства, де йдеться про коронацію таких французьких королів, як Франц І, Генріх ІІІ, Людовіки ХІІ, ХIV, ХV, ХVІ. В одному з коронаційних описів, віднайде-ному французьким дослідником Плішаром, привертає увагу така замітка в контексті нашої Євангелії: "На ній, тобто, Євангелії, королі присягали, доторкаючись рукою та цілуючи її".
І ще один важливий аргумент, який переконливо засвідчує українське поход-ження цієї унікальної книги. До речі, на це неодноразово звертали увагу саме зарубіжні дослідники Євангелії. Йдеться про кольори ініціалів, заголовних літер і різноманітних заставок, якими завжди славилися київські рукописні шедеври. Нерідко літописці, ченці чи спеціально підготовлені перепи-сувачі книг місяцями працювали саме над цими художніми елементами, вкладаючи в них свій талант, свої думки, емоції, переживання. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в розмальовки і різноманітні прикраси до своїх книг їхні творці вкладали передусім своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення.
Так, у художньому оформленні Реймської Євангелії, як й інших наших давніх книг, переважають синій, жовтий і малиновий кольори. Це ті барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України.
Хто тільки не "присвоював" собі Реймську Євангелію, синьо-жовті й червоні кольори якої на ініціалах та заставках, як і словниковий ряд (неділя, третю годину, по правді вам, ідіте і ви в виноградники мої) не можуть не переконувати в її українському корінні: і чехи, і словаки, і греки, і навіть… росіяни. Та й серед самих українців, як зазвичай, і в інших принципових питаннях нашої історії, також не було та й досі немає єдиної думки.
Уважно вчитуючись в окремі сторінки нашої історії, нерідко приходиш до висновку, яке несподіване продовження мають окремі її події і факти, в якому тісному взаємозв'язку з нинішніми подіями вони часом перебувають, як впливають на них. Логічно випливає в контексті цієї розповіді таке твердження. У тому, що одна з найвеличніших святинь українського народу — Софійський собор — зберігся до наших днів, ми передусім маємо завдячувати і доньці Ярослава Мудрого Анні, і привезеній нею до далекої Франції батьковій Євангелії.
Щоб пояснити цю думку, варто бодай фрагментарно згадати ще один факт нашої історії — вже недавньої, радянської. Сере-дина 30-х років. У зв'язку з планами сталінського керівництва перенести сто-лицю радянської України з Харкова на береги Дніпра у високих чиновницьких кабінетах Москви обговорюється проект забудови урядового майдану Києва, який передбачалося розмістити між Володи-мирською гіркою і Золотими воротами. Великим півколом тут мав постати масивний будинок урядових і партійних органів (частина реалізованого проекту —нинішнє приміщення Міністерства закор-донних справ). Все, що стояло на шляху здійснення цього проекту, мало бути знищеним. Першим злетів у повітря Михай-лівський золотоверхий собор, наступною на черзі була Софія Київська. Тільки застережна нота французького уряду, який нагадував Кремлю про велику королеву Франції Анну Ярославну і пам'ять про неї, яку зберігає справжній шедевр світової культури — споруджена Ярославом Софія.
Безумово, ґрунтовне вивчення і справед-ливе з історичного й наукового боку утвердження цієї пам'ятки серед найвагомі-ших набутків української культури ще попереду, як і повернення її в Україну шляхом перевидання факсимільним спосо-бом. Останнє французи вже давно зробили. Переписаний празьким монахом 1395 року з київського оригіналу рукописний примірник Реймської Євангелії, як і раніше, зберігаєть-ся у спеціально виготовленому вогнетрив-кому сейфі за сімома замками в місті коронації Анни Ярославни — Реймсі, а факсимільна копія — в Парижі, у відділі рукописів Паризької національної бібліоте-ки. Отож, вона є доступною сьогодні й для українських дослідників, і для тих високо-посадових чиновників, від патріотизму і волі яких залежатиме вирішення на міждержавному рівні питання про повернення Євангелії в перевиданому вигляді до своєї Батьківщини.
Ось такі вони, круті віражі української історії, пов'язані з долею однієї із сотень наших перших рукописних книг, покритих таємничим серпанком не лише української, а й європейської історії.
Пересопницька Євангелія. Неповтор-ною пам'яткою вітчизняної культури, вершиною українського рукописного мис-тецтва вважається Пересопницька Єванге-лія. Це перший із відомих нам повний переклад Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою.
Робота над створенням книги розпоча-лася 15 серпня 1556 року у Троїцькому монастирі в селі Двірець на Хмельниччині, закінчилася 29 серпня 1561 року в Пересопницькому Пречистенському монас-тирі, що в колишньому давньоруському місті Пересопниця (тепер село на Рівненщині).
Перекладачем Святого Письма мовою свого народу був архімандрит Пересопниць-кого монастиря Григорій — високоосвічена на той час людина, яка володіла кількома мовами. Про це чітко зазначено в післямові до цієї книги: "Тиї книгі чтири єуангелисто-ве соут оустроєни кротким смиренним і боголюбивим єромонахом Григоиєм, Архимандритом Пересопницким, силою Божією і поспішеннєм святого духа, і моленієм святия Владичницица нашея Богородици".
Писар Євангелії Михайло Васильович, "син протопопа Саноцького", походив з галицького містечка Сянок — відомого осередку української книжкової писемності. "Благовірною і христолюбивою" фундатор-кою цього справжнього літературного і мистецького шедевру стала, як зазначається в рукописі, княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська — волинська поміщиця, яка спричинилася до активного опору частини православних культурно-освітніх діячів краю войовничому католицизмові.
Текст складається з чотирьох послідовно розміщених Євангелій — від Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Кожній з Євангелій передує детальний покажчик його основних частин. Наприкінці книги вміщено велику післямову, а також покажчик читання за місяцями. Має вона 960 пергаментних сторінок, обкладинку склали обрамлені в зелений оксамит дубові дошки.
Книга написана графічно виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав. Особлива художня вартість видання — мініатюри, заставки, ініціали, які по праву можна вважати гордістю українського Ренесансу. Саме на неповторне художнє оформлення рукопису звернув свого часу увагу академік В. Пе-ретц: "Вишуканість малюнка в стилі Відродження, яка ще не вульгаризована малодосвідченими рисувальниками, різно-манітність, свіжість і міцність фарб вказують на те, що над художнім оздобленням рукопису трудився небуденний майстер свого часу, до якого далеко іншим, що залишили свій слід у мистецтві Євангелій та інших рукописів ХVІ ст".
Значення Пересопницької Євангелії лежить і в мовній площині. Книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ століття, на чому з ідеологічних міркувань раніше не наголошувалося. Словникові, граматичні й синтаксичні особливості видання дають підстави говорити про високий рівень розвиненості народної мови на ту пору і про активне використання її у книжному стилі. Власне, мова цієї книги дуже наближена до простої народної мови, лише з певним домішком церковнослов'ян-ських і польських слів. Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів, взятих, скажімо, з Євангелії від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати, ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати, забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай, ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола, торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це лише частина слів, які не властиві, скажімо, мові російській.
Надзвичайно цікава і драматична доля цієї пам'ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря 1630 року єзуїтам, православні монахи покинули його, захопивши й цю святиню. Якимось дивом вона потрапила до рук гетьмана Івана Мазепи. 1701 року він дарує її Переяславському кафедральному собору, про що засвідчує напис на кількох початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужб українською мовою цей примірник книги було передано Переяславській семінарії, згодом — Полтавському єпархіальному му-зею, де й зберігався до 1941 року. після війни книга потрапила до музейних фондів Києво-Печерської лаври. Нині зберігається в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вер-надського НАН України. У новітню українську історію започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.

1. Запаско Я. Ошатність української книги — Л.: Фенікс, 1998. — С. 10 — 43 (Розділ "З історії української рукописної справи").
2. Маслова О. М. Рукописна книга. — К.: ДВУ, 1925. — 117 с.
3. Патерик Києво-Печерський / Упорядку-вання, адаптація українською мовою І. Жиленко. — К.: КМ Академія, 1998. — 346 с.
4. Рукописна україніка: Матеріали міжнародної науково-практичної конферен-ції 20-21 вересня 1996 року. — Л., 1999. — 652 с.
5. Степовик Д. Історія Києво-Печерської лаври. — К.: Видавн. відділ УПЦ КП, 2001. — С. 15 — 136 (Розділ 1, 2).
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php? ... ticle=1019
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Каліграфія

Повідомлення al_mol » 13 листопада 2016, 08:50

Історія цього запису, церкви села Тишківка, освітлена тут, але дійсно рідко трапляється така каліграфія
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1467 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення D_i_V_a » 13 листопада 2016, 19:04

Презентую книгу О. Г. Сокирко "Українська кирилична палєографія ХІ-XVIII ст.", навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей, видання Київ-2016

Як відомо, рівень справжнього професіаналізму історика вимірюється багатьма критеріями, серед яких один із головних - вміння працювати з першоджерелом. А це передбачає знання давніх мов, писемних традицій, але найперше - стародавніх стилів письма і почерків. Без цього зміст свідка минулого, його величності документа, лишатиметься для сучасного дослідника німим і незрозумілим. Нелегкій справі прочитання старожитніх документів, інтерпретації їх змісту, з'ясування автентичності, виявленню підробок, а також всьому що стосується історії письма, технічних прийомів, знарядь, матеріалів, умов роботи професійних писарів від давнини до нового часу, присвячений навчальний посібник "Українська кирилична палєографія ХІ-XVIII ст.". На його сторінках студент-історик і просто залюблений у минувщину читач не лише відкриє для себе потаємні глибини давньоукраїнської писемної культури, секрети писарської майстерності, але й зможе самотужки навчитися читати рукописні документи різних історичних епох.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Каліграфія

Повідомлення al_mol » 18 листопада 2016, 09:47

Когда работаешь с рукописными документами прошлых веков, почти всегда приходить на ум одна мысль:"Ну почему в то время не придумали ни печатной машинки ни компьютера :D "

Хочу выразить благодарность тому, кто писал Исповедальную ведомость села Черепашинцы за 1833 - читаешь и любуешься :D
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2193
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1414 раз.
Подякували: 519 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення АннА » 18 листопада 2016, 11:15

Так, буковки красиві, чітко виписані і всі слова добре читаються
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1467 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення D_i_V_a » 19 листопада 2016, 22:04

При гортанні сторінок посібника О. Г. Сокирко повіяло на мене минувщиною... :D
"Дела давно минувших дней..."

Якби не обрана професія, то можливо б таки і сама про це ніколи не довідалась... про те що з появою кулькової ручки в школах у дітей зникла каліграфія.

Сьогодні вже мало хто знає, що щоби написати наші метричні книги, сповідні росписи, клірові відомості тисячі, мабуть десятки тисяч людей потребувало бумагу, туш (або як сьогодні кажуть чорнило) та перо.
Якщо туш була неякісна - вона вигорала із часом... Чи вам вже таке зустрічалось? Мені - так... Очі на лоб вилізали читаючи, то я приговарювала - чи ти туш водою розводив, чи тобі таку продали?
Може і сам розводив, може і продали - сьогодні вже не дізнатися.

Про перо. Воно має бути гарно заточене. Заточувать як олівець так і перо треба примаючи гостряком до себе... ні в якому разі не навпаки... Ось так як на цих чудових малюнках Герарда Дуо.

Я в захваті від цих портретів... Той хто знається на справі вже любить цих чоловіків, які з таким зосередженням налаштовують свої пера. Скільки терпіння, витримки і наполеги передають ці малюнки. Ото стільки її потрібно було кожному дяку, псаломщику, священику або навіть і їх родичам щоби НАМАЛЮВАТИ ті документи.
Полегшення прийшло з металевим пером... але це все одно була важка РОБОТА...
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1467 раз.
Стать: Жінка

Re: Каліграфія

Повідомлення D_i_V_a » 21 листопада 2016, 20:08

Ілюстрації з книги пана Сокирко підтверджують, що предмет каліграфія у навчальних закладах минулого був важливою дісциплиною та мав зовсім не зрозумілі сьогодні нюанси... такі, як наприклад, очинення пера... осанка та положення корпусу людини при письмі...

А гусячи пера вважалися тоді найкращими :D Скільки бідних тварин за століття письмової справи вмерло задля отримання ПЕРА ...
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Каліграфія

Повідомлення al_mol » 23 листопада 2016, 13:55

как четко писарь выделил главное
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua

Далі

Повернутись до ДОКУМЕНТИ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість